Історія викуплення

Розчаровані, але не залишені

Проте адвентисти знову були приречені на розчарування. Час очікування минув, а їхній Спаситель не прийшов. З непохитною вірою вони чекали Його Приходу і тепер почували себе так, як Марія, коли, підійшовши до гробу Спасителя і знайшовши його порожнім, вона з риданням вигукнула: “Взяли мого Господа, і не знаю, де поклали Його!” (Івана 20:13). ІВ 322.2

Почуття благоговіння, побоювання, що ця вістка може бути правдивою, деякий час стримували невіруючий світ. Призначений час минув, однак ці почуття зникли в них не відразу; вони не наважувалися тріумфувати над розчарованими. Та оскільки не було помітно жодних ознак Божого гніву, вони звільнилися від страху і знову почали докоряти їм та кепкувати з них. Величезна кількість людей, котрі запевняли, що вірять у скорий Прихід Господа, зреклися своєї віри. Надто впевнені особи були так глибоко уражені у своїх гордощах, що бажали втекти від світу. Подібно до Йони, вони скаржилися на Бога і воліли краще померти, ніж жити. А ті, чия віра спиралася на думки інших, а не на Слово Боже, тепер знову були готові змінити свої погляди. Богохульники привертали до сво'іх лав слабких та боязких, і всі разом вони запевняли, що тепер прийшов кінець побоюванням й очікуванням. Час минув, Господь не з'явився, тому світ може залишатися без змін ще тисячі років. ІВ 322.3

А серйозні, щиро віруючі люди залишали все задля Христа і як ніколи раніше відчували Його присутність. Вони вірили, що проголосили світові останню пересторогу, і, сподіваючись незабаром бути прийнятими в товариство свого Божественного Вчителя й небесних ангелів, намагалися здебільшого уникати невіруючого натовпу. Вони палко молилися: “Прийди, Господи Ісусе! Скоріше прийди!” Однак Він не прийшов. І тепер вони змушені будуть знову взяти на себе важкий тягар турбот і життєвих труднощів, зносити докори й глузування світу. Це було страшне випробування їхніх віри і терпіння. ІВ 323.1

Але це розчарування не було таким великим, як розчарування, якого зазнали учні під час Першого приходу Христа. Коли Ісус урочисто в'їхав до Єрусалима, Його послідовники вірили, що Він засяде на троні Давида, звільнить Ізраїль від поневолювачів. Сповнені високих сподівань і радісних мрій, вони наввипередки намагалися віддати шану своєму Цареві. Багато хто розстеляв свій одяг як килим на дорозі перед Ним, інші стелили густе пальмове віття. Радіючи, вони об'єдналися в щасливих вигуках: “Осанна Синові Давидовому!” ІВ 323.2

Коли фарисеї, занепокоєні й розгнівані цим виявом радості, почали вимагати, щоб Ісус заборонив Своїм учням робити це, Він відповів: “Коли вони замовкнуть, кричатиме каміння” (Луки 19:40). Пророцтво мало здійснитися. Учні виконували Божу волю, однак були приречені на гірке розчарування. Мине лише кілька днів, і вони стануть свідками мученицької смерті Спасителя і покладання Його тіла до гробу. Їхні мрії не збулися ані на йоту, а сподівання померли разом з Ісусом. Тільки після того, як їхній Господь переможно вийшов із могили, вони зрозуміли: усе, що сталося, було провіщене в пророцтвах, і “Христос мав постраждати й воскреснути з мертвих” (Дії 17:3). Подібним чином пророцтво виконалося в першій та другій ангельській вістках. Вони були дані належного часу і виконали призначену для них Богом роботу. ІВ 323.3

Світ спостерігав, сподіваючись: якщо час проминув, а Христос не з'явився, то вся система адвентизму прийде до занепаду. І хоч багато хто не витримав сильних спокус та зрікся своєї віри, інші залишалися непохитними. Вони не могли виявити жодної помилки в обчисленні пророчих періодів. Найбільш здібним супротивникам не вдалося похитнути їхню позицію. Справді, очікувана подія не відбулася, але навіть це не могло похитнути їхньої віри в Боже Слово. ІВ 324.1

Бог не залишив Свого народу; Його Дух продовжував перебувати з тими, хто не поспішив зректися отриманого світла та не засуджував адвентистського руху. Апостол Павло, дивлячись крізь призму віків, написав слова підбадьорення й застереження для тих, хто був випробовуваний і терпляче чекав під час цієї кризи: “Тому не залишайте вашої відваги, бо вона варта великої нагороди. Вам потрібна терпеливість, щоб виконати Божу волю і одержати обітницю. Адже ще трохи, дуже недовго — і прийде Той, Хто йде, — і не забариться. Праведний Мій житиме вірою, а коли відступить, то Моя душа не матиме вподобання в ньому. Ми ж не з тих, що відступають на загибель, але з тих, що вірять для спасіння душі” (Євр. 10:35-39). ІВ 324.2

Єдиний безпечний для них шлях полягав у тому, аби, покладаючись на Його обітниці, берегти вже отримане від Бога світло, продовжувати досліджувати Писання, пильнувати і терпляче чекати подальшого світла. ІВ 324.3