Христос — Переможець

21 травня. Характер пізнається в час нещастя

“І каже Давид усім своїм слугам, які були з ним у Єрусалимі: ‘Готуйтесь, і тікаймо, бо не буде нам рятунку від Авесалома’” (2Сам.15:14). ХП 152.1

Ніколи Давид не був більш гідний захоплення, ніж у час свого нещастя. Ніколи цей Божий кедр не був таким величним, як під час боротьби з буревіями та ураганами... У журбі, зі слізьми на очах, але без жодного нарікання він повертається спиною як до своєї слави, так і свого злочину і втечею рятує своє життя. ХП 152.2

До нього назустріч виходить Семей і спрямовує на його адресу шквал проклять та лайки, жбурляючи в нього каміння та порох. Вірний Давидові чоловік каже: “Дозволь мені піти й стяти йому голову”. Проте засмучений Давид в покорі відповідає йому: “Проклинає, бо Господь звелів йому проклинати Давида” (2Сам.16:10-11). ХП 152.3

Коли священики Цадок і Евіятар, а також левити, які несли Божий Ковчег, символ Божественної присутності, зупиняють похід, то Давид на якусь мить зауважує зорю надії посеред темних хмар, оскільки знає: якщо з ним буде цей дорогоцінний символ, він зможе вийти зі скрутного становища... ХП 152.4

Але яким же безкорисливим та благородним був Давид! Пригнічений великою печаллю, Давид приймає тверде рішення. Подібно до високого ліванського кедра він дивиться в Небо. Після цього звучить царський наказ: “Занеси назад ковчег Божий до міста”... Благоговійне та шанобливе ставлення Давида до Божого Ковчега не дозволило йому погодитися з тим, щоб наразити Святиню на небезпеку і мінливості долі в час поквапливої втечі... ХП 152.5

Цар не міг погодитися з тим, щоб місто було позбавлене символу, котрий дав йому назву: “Свята Гора”. Якби Давид надалі керувався егоїстичними мотивами і був про себе високої думки, то він би з радістю забрав усе, що могло б хоч якось поповнити його втрачений маєток і гарантувати безпеку. Проте він відсилає священну реліквію на її місце і відмовляється продовжувати шлях доти, поки не бачить, що священики повертаються зі священною ношею, аби поставити її в Сіонській скинії. ХП 152.6

Голос сумління, котрий докоряв страшніше, ніж голос Семея, нагадав Давидові про його гріхи. Він постійно бачив перед своїми очима Урію. Великим злочином був його гріх перелюбу... Хоча він не власноручно вбив Урію, проте був переконаний, що винний в його смерті... ХП 152.7

Давид згадав, як багато Бог зробив для нього, і подумав: “Якщо Він прийме моє розкаяння, то й зможе подарувати мені Своє благовоління, обернувши смуток на радість... З іншого боку, якщо я став негідним у Його очах, якщо Він забув про мене, якщо я буду приречений на вигнання чи загибель, то я не нарікатиму. Я заслуговую Його покарання і покірно прийматиму все, що мене чекає”¹. ХП 152.8