Дії апостолів

Розділ 31. Прийнята вістка

(Підставою цього розділу є Друге Послання до коринтян)

З Ефесу Павло вирушив у наступну місійну подорож, під час якої сподівався ще раз відвідати місця своєї колишньої праці в Європі. Затримавшись на деякий час у Троаді, щоб “звіщати Добру вістку Христа”, він зустрів там людей, готових вислухати його вістку. “Мені були відчинені двері в Господі”, — писав він пізніше про свою працю в цьому місці. Проте, незважаючи на свій успіх у Троаді, він не міг залишатися там довго. “Щоденні турботи за всі церкви”, а особливо за коринтську, важким тягарем лежали на його серці. Павло сподівався зустріти в Троаді Тита і довідатися від нього , як були прийняті в Коринті його поради й докори. Але його сподівання не справдилися. “Не мав я спокою для мого духа, бо не знайшов там мого брата Тита”, — писав він про свої переживання. Тому апостол залишив Троаду і пішов до Македонії, де зустрівся з Тимофієм у місті Филипах. ДА 222.1

Відчуваючи тривогу за коринтську церкву, Павло сподівався на краще; проте часом його огортав глибокий смуток через побоювання, що його поради й напучування будуть неправильно зрозумілі. “Наше тіло не мало жодного спочинку, — згодом писав він, — ми в усьому бідували: зовні — боротьба, всередині — страх. Але Бог — Той, Хто втішає покірних, — потішив нас приходом Тита”. ДА 222.2

Цей вірний вісник приніс радісну звістку про чудову переміну в коринтській церкві. Багато душ прийняли повчання з Послання Павла і розкаялися у своїх гріхах. Їхнє життя вже не було ганьбою для християнства, натомість справляло могутній вплив на користь практичного благочестя. ДА 223.1

Сповнений радості, апостол надіслав ще одного листа до коринтських віруючих, у якому висловив своє задоволення з приводу доброї зміни серед них. “Бо хоч і засмутив я вас посланням, та не каюся, хоч і каявся”. Коли його терзав страх, що його словами знехтують, він інколи жалкував, що написав так рішуче й суворо. “Тепер я радію, — продовжує апостол, — не тому, що ви були засмучені, а тому, що засмутилися на покаяння. Бо ви по-Божому засмутилися, щоб ні в чому не зазнати шкоди від нас. Бо смуток, що по-Божому, приносить покаяння на спасіння”. Таке покаяння відбувається внаслідок дії Божественної благодаті на серце і приводить до визнання та залишення гріхів. Ці плоди, за словами апостола, були помітні в житті коринтських віруючих. “Яку старанність у вас викликало, яке виправдання, яке обурення, який страх, яке бажання, яку ревність, яку відплату”. ДА 223.2

Деякий час на душі Павла лежав тягар турботи за церкви — тягар настільки важкий, що він ледве міг його нести. Фальшиві вчителі намагалися послабити його вплив на віруючих і нав'язати свої вчення замість євангельської істини. Про труднощі і розчарування, з якими зустрічався Павло, свідчать його слова: “Нам було надзвичайно важко, понад силу, так що й не надіялися вже жити”. ДА 223.3

Тепер одна з причин для тривоги була усунута. Отримавши вістку про те, що його Послання до коринтської церкви прийняте, Павло висловив свою радість у таких словах: “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець співчуття і Бог усякої втіхи, що розраджує нас у всіх наших скорботах, аби й ми могли потішати тих, що перебувають у різних скорботах, утіхою, якою Бог потішає нас самих. Наскільки в нас множаться страждання Христа, настільки через Христа множиться і наша втіха. Якщо терпимо, то це для вашої втіхи та спасіння; коли втішаємося, то це для вашої втіхи та спасіння, що дає вам силу терпеливо переносити ті страждання, що й ми переносимо. І наша надія щодо вас певна, бо знаємо, що ви наші співучасники як у стражданнях, так і в радощах”. ДА 223.4

Висловлюючи радість з приводу їхнього повторного навернення та зростання у благодаті, Павло віддавав Богові всю славу за перетворення в їхньому серці й житті. “Богові подяка, — вигукує він, — Який завжди робить нас переможцями у Христі й виявляє через нас приємні пахощі Свого знання на кожному місці. Бо для Бога ми є приємними пахощами Христа між тими, що спасаються, і між тими, що гинуть”. За звичаєм тих часів, полководець, який отримав перемогу у війні, приводив із собою бранців. З такої нагоди призначалися спеціальні люди для куріння фіміаму, і коли переможне військо поверталося додому, для засуджених на смерть полонених ці пахощі були запахом на смерть, нагадуючи про наближення страти. Але для тих бранців, які знайшли милість в очах поневолювачів і життя котрих мало бути збережене, цей фіміам був запашністю на життя, звіщаючи про скоре звільнення. ДА 224.1

Тепер Павло сповнився віри й надії. Він відчував, що сатані не отримати перемоги над Божою справою в Коринті, тому в похвальних словах виливав сердечну подяку. Він та його співпрацівники переможуть ворогів Христа й істини, ще з більшим завзяттям поширюючи знання про Спасителя. Подібно до фіміаму, запашність Євангелія мала розійтися по цілому світі. Для тих, хто прийме Христа, ця вістка буде животворною запашністю на життя, а для тих, які вперто залишатимуться в невір'ї, — смертоносним запахом на смерть. ДА 224.2

Усвідомлюючи велич і грандіозність роботи, Павло вигукнув: “І хто на це здатний?” Хто спроможний проповідувати Христа так, щоб у Його ворогів не знайшлося вагомих підстав для презирства до вісника чи проголошуваної ним вістки? Павло бажав, щоб віруючі усвідомили всю серйозність і відповідальність євангельського служіння. Тільки вірність у проповіді слова разом з чистим, послідовним життям можуть зробити працю служителів прийнятною для Бога і корисною для людей. Усвідомлюючи велич своєї праці, служителі наших днів можуть вигукнути разом з апостолом: “І хто на це здатний?” ДА 224.3

Знайшлися люди, котрі звинувачували Павла в тому, ніби він вихваляється у своєму першому листі. Посилаючись на це, апостол запитує членів церкви, чи так вони розуміють його мотиви. “Чи ми починаємо знову самих себе представляти? — питає він. — Чи потребуємо, як деякі, рекомендаційних листів до вас або від вас?” При переїздах на нові місця віруючі часто брали зі собою рекомендаційні листи від церкви, до якої раніше належали. Але керівники і засновники цих церков не мали потреби в рекомендаціях. Самі коринтські віруючі, котрі навернулися від ідолослужіння до віри в Євангеліє, були тим рекомендаційним листом для Павла. Прийняття ними істини та перетворення в їхньому житті красномовно свідчили про те, що праця апостола не була даремною і він мав право радити, викривати й навчати як служитель Христа. ДА 225.1

Павло вважав коринтських братів своїм рекомендаційним листом. “Наш лист — це ви; він написаний у наших серцях, його знають та читають усі люди. Ви показуєте собою, що ви — лист Христа завдяки нашому служінню, написаний не чорнилом, а Духом Живого Бога, не на кам'яних скрижалях, а на тілесних скрижалях сердець”. ДА 225.2

Навернення грішників, їхнє освячення через істину — найпереконливіший доказ того, що служитель покликаний на служіння Самим Богом. Доказ його апостольства написаний на серцях навернених; про це свідчить і їхнє оновлене життя. У них народжується Христос, надія слави. Бачити таку печать свого служіння — велике підкріплення для служителя. ДА 225.3

Сьогодні служителі Христа повинні володіти таким же свідченням, яке несла коринтська церква про працю Павла. Хоч у наш час працює багато проповідників, однак здібні, святі, сповнені любов'ю Христа служителі — велика рідкість. Гордість, самовпевненість, любов до світу, прискіпливість, злість, заздрість — такі плоди приносять багато визнавців релігії Христа. Їхнє життя — разючий контраст із життям Спасителя — часто є сумним свідченням про характер служіння тих, які привели їх до Бога. ДА 225.4

Бути прийнятим Богом як здібний служитель Євангелія — це найвища честь, яка може бути виявлена людині. Але ті, кого Господь благословляє силою й успіхом у Його роботі, не вихваляються. Вони визнають свою повну залежність від Нього, розуміючи, що самі — безсилі. Разом з Павлом вони говорять: “Не тому, що ми спроможні самі собою над чимось роздумувати, наче самі від себе, але наша спроможність — від Бога, Який і дозволив нам стати служителями Нового Завіту”. ДА 226.1

Правдивий служитель виконує справу Господа. Він розуміє важливість своєї роботи, усвідомлює, що має ставитися до Церкви і світу так, як і Христос. Він невтомно провадить грішників до більш високого, благородного життя, щоб вони отримали нагороду переможця. Уст такого служителя торкнулася жаріюча вуглина із жертовника, і він звеличує Ісуса як єдину надію грішника. Його слухачі знають, що він наблизився до Бога в палкій дійовій молитві. На ньому спочиває Дух Святий, його душі торкнувся живий небесний вогонь, і він може порівнювати духовне з духовним. Йому дана сила руйнувати оплоти сатани. Коли він розповідає про Божу любов, серця грішників скрушуються і багато хто запитує: “Що мені робити, щоб спастися?” ДА 226.2

“Ось тому, маючи, як помилувані, таке служіння, не втрачаємо відваги. Адже ми, відрікшись таємних ганебних діл, не живемо в лукавстві й не перекручуємо Божого Слова, а через виявлення істини доручаємо себе перед Богом кожному людському сумлінню. Якщо наша Євангелія закрита, то вона закрита для тих, що гинуть, — для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він — образ Бога. Ми не проповідуємо себе, але Господа Ісуса Христа; ми ж — ваші раби через Ісуса. Бог, — Який сказав: Нехай із темряви засяє світло! — освітив наші серця, щоб просвітити пізнання Божої слави в особі Ісуса Христа”. ДА 226.3

Так апостол звеличував Божі благодать і милість, виявлені у священному довір'ї до нього як служителя Христа. Завдяки рясній милості Бога він та його брати отримували підтримку в труднощах, утисках і небезпеках. Вони не пристосовували свою віру і вчення до бажання слухачів, не приховували необхідних для спасіння істин з метою зробити своє вчення привабливішим. Вони викладали істину просто і зрозуміло, молячись, аби душі прийняли її та навернулися. Вони намагалися жити згідно зі своїм ученням, щоби проповідувана істина могла зворушити сумління кожної людини. ДА 226.4

“Цей скарб ми носимо в глиняних посудинах, — продовжував звіщати апостол, — щоб велич сили була Божа, а не наша”. Бог міг би сповістити Свою Істину через безгрішних ангелів, але Його план полягає не в цьому. Він обирає немічних людей як знаряддя для виконання Своїх задумів. Дорогоцінний скарб міститься в глиняних посудинах. Через людей Божі благословення повинні передаватися світові. Через них Його слава має сяяти в гріховній темряві. З любов'ю служачи грішникам та нужденним, вони повинні приводити їх до хреста. У всій своїй праці славу, шану і хвалу вони повинні віддавати Тому, Хто над усіма і через усіх. ДА 227.1

Посилаючись на власний досвід, Павло зазначав, що, обираючи служіння Христові, він не керувався егоїстичними мотивами, бо на його життєвому шляху зустрічалися випробування і спокуси. “В усьому нас тіснять, — писав він, — але ми не пригноблені; ми в скрутних обставинах, але не впадаємо в розпач; нас переслідують, але ми не залишені; нас принижують, але ми не погублені; ми завжди носимо в тілі мертвість Ісуса, щоб і життя Ісуса проявилося в нашому тілі”. ДА 227.2

Павло нагадував своїм братам: як вісники Христові, він та його співпрацівники постійно перебувають у небезпеці. Труднощі, котрих вони зазнавали, виснажували їхні сили. ДА 227.3

“Ми, живі, постійно віддаємо себе на смерть задля Ісуса, — писав він, — щоб і життя Ісуса проявилося в нашому смертному тілі. Тому смерть діє в нас, а життя — у вас”. Страждаючи фізично через нестатки й важку працю, ці служителі “носили в тілі мертвість Ісуса”. Але те, що спричиняло в них смерть, несло духовне життя і здоров'я коринтянам, котрі через віру в істину стали спільниками вічного життя. Тому послідовники Ісуса повинні були поводитися обачно, аби своїм незадоволенням та недбалим поводженням не збільшувати тягарів і скорбот працівників. ДА 227.4

“Маючи ж той самий дух віри, — продовжував Павло, — згідно з Писанням: Увірував я, тому й заговорив, — ми віримо, тому й говоримо”. Павло був цілковито переконаний у реальності довіреної йому Істини, тому ніщо не могло примусити його перекручувати Слово Боже або ж приховувати власні переконання. Він не шукав багатства, слави чи задоволень ціною пристосування до думки світу. Хоч йому постійно загрожувала мученицька смерть за віру, котру проповідував коринтянам, ніщо не могло залякати його, бо він знав: Той, Хто помер та воскрес, підійме його з могили і представить Отцеві. ДА 227.5

“Бо все — для вас, — писав він, — щоби благодать, примножена багатьма, щедро принесла подяку для Божої слави”. Апостоли проповідували Євангеліє не задля самозвеличення. Надія спасти душі спонукувала їх присвятити своє життя цій справи. Саме ця надія не дозволяла їм відмовитися від своєї праці перед лицем небезпеки чи страждання. ДА 228.1

“Тому ми, — наголошував Павло, — не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина зітліває, проте наша внутрішня людина оновлюється день у день”. Апостол відчув на собі силу ворога, проте, всупереч ослабленню своїх фізичних сил, він вірно й непохитно проповідував Євангеліє Христа. Зодягнувшись у повну зброю Божу, цей герой хреста продовжував боротьбу. Його бадьорий голос свідчив про те, що він — переможець у бою. Зосередивши погляд на прийдешній нагороді вірних, він переможно вигукнув: “Бо наше тимчасове легке терпіння готує нам понад міру вічну славу, адже ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме — тимчасове, а невидиме — вічне”. ДА 228.2

Надзвичайно щиро і зворушливо апостол закликає коринтських братів знову замислитися над неперевершеною любов'ю їхнього Викупителя. “Адже ви знаєте благодать нашого Господа Ісуса Христа, — нагадував він, — що, бувши багатим, заради вас став убогим, аби ви збагатилися Його убогістю”. Ви знаєте, з якої висоти Він зійшов і якої глибини приниження зазнав. Ставши на шлях самозречення і самопожертви, Він не зійшов з нього, доки не віддав Свого життя. На шляху від престолу до хреста для Нього не було перепочинку. ДА 228.3

Пункт за пунктом Павло викладав істину, аби читачі його Послання могли усвідомити чудову милість, виявлену до них Спасителем. Зобразивши Христа рівним Богові, Котрий разом з Отцем приймав поклоніння ангелів, апостол простежив Його шлях до найбільших глибин приниження. Павло був переконаний: якби люди усвідомили цю безмежну незбагненну жертву, принесену Величністю Неба, вони звільнилися б від усякого егоїзму. Він показав, як Божий Син залишив Свою славу, добровільно підкорився законам людської природи, а потім принизився як слуга, ставши слухняним аж до смерті, “і до смерті хресної” (Филип.2:8), аби піднести грішну людину від занепаду до надії й радості, до Небес. ДА 228.4

Вивчаючи Божественний характер у світлі хреста, ми бачимо милість, ніжність і прощення, поєднані із безсторонністю і справедливістю. Ми бачимо посеред престолу Того, Хто задля примирення людини з Богом поніс на Своїх руках, ногах і боці сліди страждання. Ми бачимо Безмежного Отця, Котрий перебуває в неприступному світлі і водночас приймає нас через заслуги Свого Сина. Хмара відплати, що загрожувала тільки стражданням і відчаєм, у світлі хреста зникає, відкриваючи Божественний запис: “Живи, грішнику, живи! Живіть ті, хто розкаявся й увірував!Я заплатив викуп”. ДА 229.1

Споглядаючи Христа, ми затримуємося на березі безмежної любові. Ми намагаємося розповісти про цю любов,але не можемо знайти потрібних слів. Ми роздумуємо про Його земне життя, про Його жертву за нас, про Його служіння на Небі як нашого Заступника, про оселі, котрі Він готує для тих, які люблять Його, і можемо тільки вигукнути: “О, висота й глибина любові Христа!” “Любов не в тому, що ми полюбили Бога, а в тому, що Він полюбив нас і послав Свого Сина як примирення за наші гріхи”. “Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми звалися Божими дітьми! І такими ми є. Світ нас не знає, тому що Його не пізнав” (1Йоан.4:10; 3:1). ДА 229.2

Ця любов, немов священний вогонь, палає на жертовнику серця кожного правдивого учня. Саме на землі була явлена Божа любов у Христі. Саме на землі Його діти повинні відображати цю любов через своє непорочне життя. Так грішники будуть приведені до хреста, щоби споглядати Агнця Божого. ДА 229.3