Дії апостолів

Розділ 30. Покликані досягати високих моральних стандартів

(На підставі Першого послання до коринтян)

Бажаючи закарбувати у свідомості коринтських віруючих важливе значення самовладання, суворої стриманості і неослабної горливості в служінні Христу, Павло у своєму листі використовує чудову аналогію, порівнюючи боротьбу християнина із славнозвісними змаганнями з бігу, які періодично проводилися поблизу Коринту. З усіх видів змагань у Греції та Римі найбільш стародавніми й улюбленими були змагання з бігу. Їх відвідували царі, вельможі, державні діячі. У них брали участь юнаки з аристократичних заможних родин, які не цуралися праці та дисципліни, без яких неможливо отримати нагороду. ДА 212.1

Змагання відбувалися відповідно до правил, які не передбачали винятку ні для кого. Атлети, котрі бажали, щоб їхні імена були включені до списку претендентів на нагороди, мусили спершу пройти сувору підготовку. Шкідливе потурання апетитові та інші задоволення, які послаблюють людину розумово й фізично, були суворо заборонені. Щоб мати надію на успіх у цих випробуваннях на силу і швидкість, необхідно було володіти міцними гнучкими м'язами та здоровою нервовою системою. Кожний рух мав бути розрахований, кожний крок — швидкий і певний; потрібно було зберігати найкращу фізичну форму. ДА 212.2

Коли учасники забігу з'являлися перед глядачами, оголошувалися їхні імена та зачитувалися правила змагань. Потім спортсмени стартували, а напружене чекання глядачів надихало їх рішучістю отримати перемогу. Судді знаходилися поблизу фінішної лінії, щоб мати змогу спостерігати забіг від початку до кінця і правильно визначити переможця. Якщо хтось фінішував першим, але при цьому порушував правила забігу, він не отримував нагороди. ДА 213.1

Учасники таких змагань ішли на великий ризик. Декотрі вже ніколи не могли оправитися після величезного фізичного напруження. Нерідко під час забігу атлети падали на землю: у них відкривалася носова чи горлова кровотеча; а часом і помирали в ту мить, коли ось-ось мали перемогти. Але небезпека отримати травму на все життя, а то й померти, не розцінювалася бігунами як надто великий ризик у порівнянні з великою честю отримати перший приз. ДА 213.2

Переможець досягав фінішу під гучні аплодисменти безлічі глядачів; тріумфальні вітання луною відбивалися серед навколишніх пагорбів і гір. На очах у всіх глядачів суддя вручав йому символи перемоги — лавровий вінок і пальмову гілку, котру він мав нести у правій руці. Слава про нього ширилася по цілому краю, його батьки також були вшановані, і навіть місто, у котрому він жив, користувалося великою повагою за те, що було батьківщиною такого видатного атлета. ДА 213.3

Указуючи на цей забіг як на символ боротьби християнина, Павло наголошував на необхідності підготовки для досягнення успіху в таких змаганнях: дотриманні дисципліни, помірності в їжі та стриманості в усьому. “Кожний, хто змагається, стримується від усього”, — писав він. Бігуни відмовлялися від потурання своїм бажанням, бо це могло послабити їхні фізичні сили. З допомогою суворої постійної дисципліни вони тренували свої м'язи, щоб зробити їх міцними й витривалими на день змагань, коли вони зазнають найбільшого навантаження. Наскільки ж важливіше християнинові, для котрого вирішується його вічна доля, підкорити свої бажання й пристрасті розумові та волі Бога! Він ніколи не повинен дозволяти розвагам, розкоші або бездіяльності відволікати свою увагу. Усі його звички та пристрасті повинні перебувати під найсуворішим контролем розуму, просвіченого вченням Божого Слова та керованого Його Духом. ДА 213.4

Виконавши ці умови, християнин повинен докласти максимум зусиль, аби здобути перемогу. Коринтські бігуни докладали відчайдушних зусиль, щоб, не зменшуючи швидкості, подолати останні метри дистанції. Так і християнин, у міру наближення до мети, повинен прямувати вперед ще з більшим завзяттям і рішучістю, аніж на початку свого шляху. ДА 214.1

Павло порівнює в'янучий лавровий вінок переможця змагань із вінцем безсмертної слави, котрий буде вручений християнам-переможцям. “Ті... біжать, — писав він, — ...щоб одержати тлінний вінець, ми — щоб нетлінний”. Грецькі бігуни отримували тлінну нагороду ціною наполегливої праці та самодисципліни. Ми ж боремося за нагороду незрівнянно ціннішу — за вінець вічного життя. Тож наскільки більш старанними повинні бути наші зусилля, наскільки більш охоче ми повинні йти на жертву та самозречення! ДА 214.2

У Посланні до євреїв апостол указує на ту цілеспрямованість, якою має вирізнятися змагання християнина за вічне життя. “Відкиньмо всяку гордість та гріх, що нас легко обплутує, з терпінням прямуймо до тієї боротьби, що перед нами, дивлячись на Проводиря і Вершителя віри, на Ісуса” (Євр.12:1-2). Заздрість, лють, злі думки, лихослів'я, зажерливість — це тягар, котрий християнин повинен відкинути, якщо бажає мати успіх у перегонах, нагородою яких є безсмертя, Він повинен будь що звільнитися від кожної звички та дії, які призводять до гріха і безчестять Христа. Небесне благословення не може бути дане людині, котра порушує вічні принципи правди. Достатньо одного виплеканого гріха, аби зіпсувати характер людини, зробити її поганим прикладом для інших. ДА 214.3

“І якщо тебе спокушає твоя рука, відрубай її; краще тобі калікою увійти до життя, ніж, маючи обидві руки, потрапити до геєни, в невгасимий вогонь, де черв'як не гине і вогонь не гасне, І якщо твоя нога спокушає тебе, відрубай її; краще тобі ввійти до життя кульгавим, ніж з обома ногами бути вкиненим до геєни” (Марк.9:43-45). Якщо задля спасіння життя потрібно відтяти руку або ногу, або навіть вибрати око, наскільки ж серйозніше християнин має намагатися зректися гріха, який може погубити душу! ДА 214.4

Учасники стародавніх змагань не були впевнені, що отримають перемогу, навіть якщо вдавалися до самозречення та суворої дисципліни. “Хіба не знаєте, — запитував Павло, — що ті, які біжать на змаганнях, вони всі біжать, але нагороду одержує один?” З якою б завзятістю та серйозністю не змагалися бігуни, нагороду отримував тільки один із них. Тільки одні руки могли торкнутися заповітного вінка. Декотрі докладали відчайдушних зусиль, щоб отримати нагороду, але саме в ту хвилину, коли їхня рука вже була готова взяти її, омріяний скарб ставав власністю іншого учасника перегонів, котрий лише на мить випереджував їх. ДА 215.1

Однак правила боротьби християнина інші. Жоден із тих, хто виконає зазначені умови, не буде розчарований наприкінці змагань. Усі щирі й наполегливі матимуть успіх. Не на прудких розраховані духовні перегони і не на сильних — духовна боротьба. Кожний святий, як найслабший, так і найсильніший, зможуть носити вінець безсмертної слави. Перемогти можуть усі, хто силою Божественної благодаті узгоджує своє життя з волею Христа. Ретельне запровадження в життя принципів, викладених у Божому Слові, надто часто розцінюється як неважлива, незначна, не варта уваги справа. Але з огляду на всю серйозність поставленого на карту питання, ніщо не повинно вважатися дріб'язковим. Кожний учинок покладений на терези, що визначають життєву перемогу або поразку. Нагорода переможців буде відповідати затраченим зусиллям і виявленій у боротьбі старанності. ДА 215.2

Апостол порівнював себе з учасником перегонів, який напружує всі сили задля отримання нагороди. “Тому я не біжу в непевності, — говорить він, — і веду кулачний бій не так, аби тільки бити повітря. Але я виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло, щоб, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним”. Павло вдавався до суворої дисципліни. Вислів “виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло” буквально означає приборкання бажань, поривів і пристрастей з допомогою суворої дисципліни. ДА 215.3

Павло побоювався, аби, проповідуючи іншим, самому не виявитися відкинутим. Він розумів: якщо не запроваджуватиме у своє життя принципів, у які вірить і які проповідує, його праця для інших не принесе йому жодної користі. Мова, вплив, самозречення апостола мали свідчити, що його релігія — це не пусті слова, а щоденний живий зв'язок із Богом. Він ставив перед собою тільки одну мету, до якої палко прагнув: “Праведність, яка від Бога, через віру” (Филип.3:9). ДА 216.1

Павло знав, що його боротьба зі злом триватиме до кінця життя. Він постійно усвідомлював необхідність виявляти пильність, щоб земні бажання не згасили духовного запалу, і всіма силами боровся з природними нахилами. Перед ним завжди був ідеал, до якого він прагнув; шлях для досягнення цього ідеалу він вбачав у добровільному послусі Божому Законові. Його слова, учинки, прагнення — усе було підпорядковане Божому Духові. ДА 216.2

Павло палко бажав побачити в житті коринтських віруючих здійснення своєї заповітної мети — одержати перемогу в змаганні за вічне життя. Він знав, що шлях до Христового ідеалу неодмінно пролягатиме через життєву боротьбу. Він просив їх провадити цю боротьбу чесно, щодня досягаючи благочестя й моральної досконалості. Він благав їх скинути всякий тягар і наполегливо прямувати до мети — досягнення досконалості в Христі. ДА 216.3

Павло вказав коринтянам на досвіди стародавнього Ізраїлю, на благословення як нагороду за послух та суди за беззаконня. Він нагадав їм про те, як чудодійним чином євреї були виведені з Єгипту під захистом стовпа хмарного вдень і вогняного — уночі. Тому вони щасливо перейшли через Червоне море, тоді як єгиптяни при спробі зробити те ж саме всі потонули. Таким чином, Бог визнав Ізраїль Своєю Церквою. “Всі їли ту саму духовну їжу; всі пили той самий духовний напій, бо пили з духовної скелі, що йшла слідом за ними, а та скеля був Христос”. Христос провадив євреїв у всіх їхніх мандрах. Скеля, якій було завдано удару, символізувала Христа, Котрий мав бути поранений за людські беззаконня, щоб усі могли отримати воду спасіння. ДА 216.4

Незважаючи на милість, виявлену Богом до євреїв, їх спіткали Божі суди за пожадання залишених у Єгипті насолод, за їхні гріхи і повстання. Апостол радив віруючим у Коринті звернути увагу на повчання, котре містилося в історії Ізраїлю. “Вони стали прикладом для нас, — писав він, — щоб ми не були пожадливі на зло, як були пожадливі вони”. Він показав, як потурання безтурботності та любов до задоволень приготували шлях для гріхів, котрі накликали справедливу Божу відплату. Коли сини Ізраїлю сіли їсти й пити, а потім встали бавитися, вони відкинули Божий страх, який охопив їх під час проголошення Закону, і, зробивши золотого тельця замість Бога, поклонялися йому. А після багатої трапези, влаштованої з приводу поклоніння Ваал-Пеорові, багато євреїв загинули через розпусту. Запалився гнів Бога, і за Його наказом за один день загинули від порази двадцять три тисячі. ДА 217.1

Апостол благав коринтян: “Тому, хто вважає, що він стоїть, нехай стережеться, щоб не впав”. Якщо вони стануть хвалькуватими й самовпевненими, не пильнуватимуть і не молитимуться, то припустяться тяжкого гріха і стягнуть на себе Божий гнів. А Павло не бажав, щоб вони зневірилися чи розчарувалися. Він запевняв їх: “Та вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понадміру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати”. ДА 217.2

Павло просив своїх братів аналізувати, який вплив можуть справити на інших їхні слова й учинки, і не робити нічого (хоч яким би невинним воно не здавалося), що могло б заохотити до ідолопоклонства чи образити сумління слабких у вірі. “Отже, коли їсте, коли п'єте чи щось інше робите, все робіть на славу Божу. Не вводьте у спокусу юдеїв, греків і Божу Церкву”. ДА 217.3

Слова застереження, висловлені апостолом на адресу коринтської церкви, актуальні для будь-якого часу і особливо для наших днів. Під ідолопоклонством він розумів не тільки поклоніння ідолам, але й самому собі, любов до легкого життя, задоволення апетиту і пристрастей. Саме визнання віри в Христа, хизування своїм знанням істини не роблять людину християнином. Релігія, яка задовольняє тільки зір, слух і смак або схвалює потурання бажанням, це не релігія Христа. ДА 217.4

Між усіма членами Христової Церкви мають існувати тісні гармонійні взаємовідносини. Порівняння Церкви з людським тілом є вдалою ілюстрацією цих стосунків. “Адже всі ми хрещені одним Духом в одне тіло: чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, — всі одним Духом напоєні. Бо тіло складається не з одного члена, а з багатьох. Якщо скаже нога, що ‘я не рука і тому не належу до тіла’, то хіба через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже, що ‘я не око і тому не належу до тіла’, то хіба через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло є оком, то де слух? Якщо все є слухом, то де нюх? Тепер же, Бог розмістив члени в тілі — кожного з них, як забажав. Якби всі були одним членом, то де тіло?Тепер же — членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: Ти мені не потрібна. Або знову — голова ногам: Ви мені не потрібні... Бог склав тіло так, що нижчому дав більшу пошану, щоб не було поділу в тілі, але щоб члени одні про одних дбали. І якщо страждає один член, з ним страждають усі члени; якщо в пошані один член, з ним радіють усі члени. Ви — тіло Христа, а окремо ви члени”. ДА 218.1

Далі у словах, котрі і сьогодні є джерелом натхнення й підбадьорення для всіх людей, Павло змальовує важливість тієї любові, котру мають плекати послідовники Христа. “Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любові не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом. І коли маю пророцтво, осягнув усі таємниці й повноту знання, коли маю повноту віри, так що гори переставляю, але любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усе своє майно, коли віддам своє тіло на спалення, але любові не маю, то жодної користі не матиму”. ДА 218.2

Якими б високими ділами не супроводжувалося визнання релігії, якщо серце людини не наповнене любов'ю до Бога та ближнього, вона не є справжнім учнем Христа. Якщо навіть вона володіє великою вірою і силою звершувати чудеса, без любові її віра не має жодної вартості. Вона може бути вельми щедрою, може роздати все своє майно бідним, але якщо при цьому керується не почуттям справжньої любові, а якимось іншим мотивом, то не здобуде прихильності Бога. У своєму запалі людина може навіть прийняти мученицьку смерть, але якщо вона не спонукувана любов'ю, Бог вважатиме її обманутим фанатиком або марнославним лицеміром. ДА 218.3

“Любов довго терпить, любов милосердна, не заздрить, любов не величається, не гордиться”. Найбільш чиста радість є плодом найглибшої покори. Найсильніші, найшляхетніші характери формуються на основі терпіння, любові та покірності Божій волі. ДА 219.1

Любов “не поводиться непристойно, не шукає свого власного, не спалахує гнівом, не задумує лихого”. Христоподібна любов витлумачує у найпривабливішому світлі мотиви й учинки інших. Вона не виставляє без необхідності їхні помилки, не слухає несхвальних відгуків, а прагне нагадувати про добрі якості інших людей. ДА 219.2

Любов “не радіє з несправедливості, а радіє з істини; все переносить, усьому довіряє, завжди надіється, усе перетерпить”. Така “любов ніколи не минає”. Вона не може втратити свою вартість, бо це риса небесного походження. Її власник пронесе її як дорогоцінний скарб ворітьми Божого міста. ДА 219.3

“Тепер залишаються ці три: віра, надія, любов; та найбільша з них — любов”. ДА 219.4

Дехто з коринтських віруючих відмовився від фундаментальних принципів своєї віри, і це призвело до занепаду моральності. Декотрі зайшли так далеко, що почали заперечувати вчення про воскресіння. Павло протиставив цій єресі дуже ясне свідчення стосовно безпомилкових доказів воскресіння Христа. Він писав, що Христос після Своєї смерті “третього дня воскрес, згідно з Писанням”, після чого “з'явився Кифі, тоді дванадцятьом; після того Він з'явився одночасно понад п'ятистам братам, з яких багато хто живе ще й донині, а деякі спочили. Пізніше з'явився Якову, а тоді — всім апостолам; нарешті з'явився і мені”. ДА 219.5

З переконливою силою апостол викладає істину про воскресіння. “Якщо нема воскресіння мертвих, — розмірковує він, — той Христос не воскрес. А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша. Ми ж виявляємося неправдивими Божими свідками, бо засвідчили проти Бога, що Він воскресив Христа, Якого не воскресив, якщо насправді мертві не воскресають. Адже коли мертві не воскресають, то й Христос не воскрес. Якщо ж Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще у гріхах ваших. Тоді й ті, що впокоїлися в Христі, загинули! Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші з усіх людей! Та тепер Христос встав з мертвих, — первісток з покійних”. ДА 219.6

Апостол спрямовує думки коринтських братів до переможного ранку воскресіння, коли піднімуться всі покійні святі, “щоб вічно жити зі своїм Господом”. “Ось, — писав апостол, — кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя. Коли ж це тлінне зодягнеться в нетління, а смертне зодягнеться в безсмертя, тоді збудуться написані слова: Смерть поглинута перемогою! Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?... Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа”. ДА 220.1

Славна переміна чекає на вірних. Усвідомлюючи, які можливості відкриваються перед коринтськими віруючими, апостол намагався вказати їм на те, що підносить людину над усім егоїстичним і чуттєвим, прикрашаючи життя надією на безсмертя. Він щиро напучує їх бути вірними високому покликанню в Христі. “Тому, мої любі брати, — умовляв він, — будьте стійкі, непохитні, завжди відзначайтеся в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця в Господі не даремна”. ДА 220.2

Так, використовуючи рішучі, переконливі слова, апостол намагався виправити ті хибні небезпечні поняття і звичаї, котрі переважали в коринтській церкві. Він говорив відверто, але з любов'ю до цих душ. Через його застереження й докори на них зливалося світло від Божого престолу, викриваючи приховані гріхи, що опоганювали їхнє життя. Як же це світло буде прийняте ними? ДА 220.3

Відіславши листа, Павло став побоюватися, аби його зміст не завдав глибоких ран тим, кому він бажав допомогти. Він жахався від думки, що це може викликати ще більшу відчуженість, і часом йому хотілося забрати свої слова назад. Хто подібно до апостола відчуває відповідальність за улюблені церкви й установи, ті можуть краще зрозуміти його пригніченість та самозвинувачення. Слуги Бога, котрі несуть тягар Його справи в наш час, переживають подібні досвіди праці, боротьби, тривоги і турбот, які випали на долю великого апостола. Обтяжений розділеннями в церкві, зустрічаючись із невдячністю і зрадою тих, від кого чекав співчуття та підтримки, усвідомлюючи небезпечне становище церков, у яких гніздилося беззаконня, змушений викривати гріх строгим, проникливим свідченням, він водночас був обтяжений побоюванням за те, що надто суворо поводився з людьми. Із трепетом і хвилюванням очікував апостол повідомлення про те, як була прийнята його вістка. ДА 221.1