Дії апостолів

Розділ 32. Щедра церква

У своєму першому Посланні до коринтської церкви Павло виклав перед віруючими загальні принципи підтримки Божої справи на землі. Змальовуючи свою апостольську працю задля них, він запитує: “Хто з воїнів служить за свої кошти? Хто садить виноград і не їсть його плоду? Або хто пасе отару і не споживає молока з отари? Чи я лише по-людському це кажу?Хіба й Закон не говорить про це? Адже в Законі Мойсея написано: Не зав'язуй рота волові, що молотить! Хіба Бог турбується про волів? Чи це Він говорить особливо для нас? Так, це написано для нас; бо хто оре, повинен орати з надією; і хто молотить, повинен молотити з надією, що отримає те, на що сподівається. Якщо ми вам посіяли духовне, то чи велика то справа, коли ми пожнемо ваше тілесне? Якщо інші на вас мають право, то хіба не більше ми?Але ми не скористалися цим правом, а все терпимо, щоб у чомусь не перешкодити Євангелії Христа. Хіба ви не знаєте, що ті, які працюють у святому, харчуються зі святилища? А ті, які служать при жертовнику, отримують частку з жертовника? Так само й Господь наказав тим, які проповідують Євангелію, жити з Євангелії” (1Кор.9:7-14). ДА 230.1

Апостол посилається тут на Господній план підтримки священиків, які служили в храмі. Відокремлених на це святе служіння людей утримували їхні брати, котрим ті передавали духовні благословення. “Ті із синів Левія, що одержують священство, мають заповідь за Законом: брати десятину від людей” (Євр.7:5). Покоління Левія було вибране Господом для святенницького служіння у храмі. Про священика було сказано: “Бо його вибрав Господь, Бог твій... щоб він стояв на службі в ім'я Господа” (Втор.18:5). Господь претендував на десяту частину від прибутку як на Свою власність, а відмова сплачувати десятину розцінювалася Ним як грабіжництво. ДА 230.2

Павло мав на увазі саме цей план підтримки служіння, коли сказав: “Так само й Господь наказав тим, які проповідують Євангелію, жити з Євангелії”. Пізніше в Посланні до Тимофія апостол писав: “Працівник гідний своєї нагороди” (1Тим.5:18). ДА 231.1

Повернення десятини було частиною Божого плану стосовно підтримки Його служіння. Постанова про принесення численних дарів і пожертвувань також має божественне походження. В юдейському суспільстві народ був навчений виявляти щедрість щодо Божої справи та задоволення потреб убогих. З нагоди особливих подій приносилися добровільні пожертвування. Під час жнив і збирання винограду первоплоди поля — збіжжя, вино й олива посвячувалися Господу як пожертвування. Залишки врожаю у виноградниках і біля межі нив призначалися для бідних. Перша вовна, отримана від стриження овець, перші вимолоти пшениці відділялися для Бога. Ця постанова поширювалася і на первоплід усіх тварин, а за сина-первістка виплачувалася ціна викуплення. Первоплоди слід було приносити Господу в святині, після чого ними користувалися священики. ДА 231.2

З допомогою цієї системи добровільних приношень Господь бажав навчити Ізраїля, що Він має бути першим у всьому; а також нагадати, що їхні поля, череди й отари належать Йому; що саме Він посилав їм сонячне світло і дощ для дозрівання врожаю. Усе, чим вони володіли, належало Йому, а вони були тільки управителями Його майна. ДА 231.3

У наміри Божі не входить, щоб християни, котрі мають значно більші переваги, аніж представники єврейської нації, жертвували менш щедро. “Кому багато довірено, — сказав Спаситель, — ще більше будуть вимагати від нього” (Луки 12:48). Щедрість, яка вимагалася від євреїв, здебільшого мала приносити користь їхній нації. Сьогодні Божа справа завершується по всій землі. Христос довірив Своїм послідовникам скарби Євангелія і поклав на них відповідальність звіщати світові радісну Вістку спасіння. Тож на нас, без сумніву, покладено значно більші обов'язки, ніж на стародавній Ізраїль. ДА 231.4

У міру поширення Божої справи намножуватимуться і прохання про допомогу. Щоб задовольнити їх, християни повинні прислухатися до повеління: “Приносьте всі десятини до комори, щоб була пожива в Моїм домі” (Малах.3:10). Якби християни виявляли вірність у принесенні Богові своїх десятин і пожертвувань, Його скарбниця була б повною. Тоді не потрібно було б вдаватися до таких заходів, як ярмарки, лотерея або доброчинні вечори, з метою збору коштів на справу Євангелія. ДА 232.1

Люди спокушувані витрачати свої гроші на догоджання собі, своєму апетитові, на зовнішні прикраси чи оздоблення своїх домівок. Багато членів Церкви, не вагаючись, марно витрачають на це великі суми. А коли їх просять пожертвувати до Господньої скарбниці, аби Божа справа на землі могла просуватися вперед, вони стримуються. Відчуваючи, що можливо через це не матимуть успіху, вони скупо виділяють суму, значно меншу за ту, котру часто витрачають на непотрібні речі, потураючи своїм забаганкам. Вони не люблять по-справжньому християнського служіння і не виявляють щирої зацікавленості до спасіння душ. Тож чи варто дивуватися, що такі люди не живуть християнським життям, а ледь животіють! ДА 232.2

Той, чиє серце палає любов'ю Христа, вважатиме не тільки своїм обов'язком, але й задоволенням сприяти просуванню найбільш благородної, святої справи, дорученої людині, — справи проповіді багатств доброти, милості й істини у світі. ДА 232.3

Саме дух зажерливості спонукує людей задля задоволення власних егоїстичних потреб утримувати засоби, котрі по праву належать Богові. Цей дух так само огидний Йому сьогодні, як і тоді, коли через пророка Він суворо докорив Свій народ, говорячи: “Хіба годиться людині обкрадати Бога? Ви ж Мене обкрадаєте й питаєте: В чім ми Тебе обікрали? — Десятинами й приносами! Ви тяжко прокляті, а все ж таки ви, увесь народ, Мене обкрадаєте” (Малах.3:8, 9). ДА 232.4

Дух щедрості — це дух Неба. Цей дух знайшов свій найвищий прояв у хресній жертві Христа. Задля нас Отець віддав Свого Єдинородного Сина; і Христос, відмовившись від усього, що мав, віддав Себе, аби спасти людину. Голгофський хрест спонукує кожного послідовника Спасителя до доброчинності. Тут знайшов своє втілення принцип віддачі: “Хто каже, що в Ньому перебуває, той має жити так само, як жив Він” (1Йоан.2:6). ДА 233.1

Дух егоїзму — це дух сатани. Принцип, який втілюють у своєму житті люди світу, полягає в тому, аби брати. Так вони сподіваються забезпечити собі щасливе легке життя, однак їм доведеться пожинати страждання і смерть. ДА 233.2

Доки Бог не перестане благословляти Своїх дітей, доти вони зобов'язані повертати належну Йому частину. Вони не тільки мають віддавати Господу належну Йому частину, але й приносити до Його скарбниці щедрі дари — жертви подяки. З радісними серцями вони мають посвячувати Творцеві перші плоди від отриманих ними щедрих дарів — своє найкраще майно, найбільш ревне святе служіння. Так Божі діти отримають багаті благословення. Саме Бог зробить їхні серця подібними до зрошуваного саду, в якому не забракне води. І коли буде зібране останнє велике жниво, вони зможуть принести Господеві снопи, котрі будуть їм винагородою за безкорисливе використання довірених їм Богом талантів. ДА 233.3

Вибрані Божі вісники, які енергійно трудяться, ніколи не повинні перебувати на своєму утриманні, залишаючись без співчуття і щирої підтримки братів. Обов'язок членів Церкви — виявляти щедрість до тих, які задля служіння відмовилися від звичайної роботи. Коли Божих служителів підтримують, Його справа швидко просувається вперед. Але коли через людський егоїзм вони позбавлені цієї законної підтримки, їхні руки слабнуть і вони вже не приносять тієї користі, на яку здатні. ДА 233.4

Боже незадоволення запалюється проти тих, хто, називаючи себе Його послідовниками, дозволяють, аби посвячені працівники, зайняті активним служінням, страждали через недостатнє забезпечення потреб життя. Цим егоїстам доведеться дати звіт не тільки за неправильну витрату Господніх грошей, але й за те, що своєю поведінкою вони завдавали душевного болю й смутку Його вірним слугам. Люди, покликані на служіння, котрі з почуття обов'язку і задля Божої справи залишають усе, за свою самовіддану працю мають отримувати достатню платню для утримання себе та своїх сімей. ДА 233.5

У різноманітних сферах нецерковної діяльності, як розумової, так і фізичної, старанні працівники можуть отримувати добру платню. А хіба справа поширення Істини й навернення душ до Христа є менш важливою за будь-яку світську роботу? Хіба люди, котрі сумлінно виконують цю роботу, не мають права на відповідну винагороду? По тому, як ми оцінюємо працю задля морального процвітання та працю задля матеріального добробуту, можна судити, що ставимо вище: небесне чи земне. ДА 234.1

Божий народ має жертвувати щедро й охоче, щоб у скарбниці були засоби для підтримки служіння і місійних заходів. На служителях лежить серйозна відповідальність — повідомляти членів Церкви про потреби Божої справи та виховувати народ у дусі щедрості. Коли цим нехтується і церкви не жертвують для задоволення потреб ближніх, тоді не лише страждає справа Господня, але й віруючі не отримують належних їм благословень. ДА 234.2

Навіть найбідніші люди повинні принести Богові свої пожертвування. Зрікаючись себе задля допомоги тим, чиї потреби ще більш відчутні, вони стають спільниками благодаті Христа. Дар убогого, плід самозречення, Бог сприймає як запашний фіміам. Кожний учинок самопожертви зміцнює дух доброчинності в серці жертводавця, ще тісніше з'єднуючи його з Тим, Хто, бувши багатим, задля нас став убогим, щоб ми збагатилися Його убогістю. ДА 234.3

Учинок вдови, котра віддала до скарбниці дві лепти — усе, що мала, — записаний для підбадьорення тих, хто, борючись із бідністю, водночас бажає своїми дарами допомогти справі Божій. Христос звернув увагу учнів на цю жінку, котра віддала увесь свій прожиток (Марк.12:44). Він наголосив: її дар має більшу вартість за багаті пожертвування тих, для кого принесення милості не було пов'язане зі самозреченням. Від свого достатку вони давали лише трохи. Натомість удова, аби принести своє пожертвування, відмовилася від найнеобхіднішого, маючи надію, що Бог подбає про її потреби на завтрашній день. Про неї Спаситель сказав: “Запевняю вас, що ця бідна вдова вкинула більше за всіх тих, що кидали тут до скарбниці” (Марк.12:43). Так Він навчав, що цінність дару визначається не розміром, а його часткою в загальному достатку людини і мотивами, котрими вона керується. ДА 234.4

У своєму служінні церквам апостол Павло невтомно намагався пробудити в серцях новонавернених бажання звершувати великі діла для Божої справи. Він часто закликав їх виявляти щедрість. Згадуючи в розмові з ефеськими пресвітерами свою колишню працю для них, він сказав: “Я вам увесь час показував, що так працюючи, треба захищати немічних і згадувати слова Господа Ісуса, Який Сам сказав: Блаженніше давати, ніж брати”. До коринтян він писав: “Хто сіє скупо, той скупо і жатиме, а хто сіє щедро, той і щедро пожне. Кожний хай дає за велінням серця, а не з жалем чи з примусу, адже Бог любить того, хто дає з радістю” (Дії 20:35; 2Кор.9:6-7). ДА 235.1

Майже всі віруючі в Македонії були матеріально бідні, але їхні серця сповнилися любов'ю до Бога та Його Істини, і вони з радістю жертвували для підтримки Євангелія. Коли в церквах, які складалися з навернених язичників, було проведено загальний збір пожертвувань для полегшення становища віруючих євреїв, щедрість навернених у Македонії була поставлена за приклад іншим церквам. У посланні до віруючих коринтян апостол звертав їхню увагу на “благодать Божу, яка була дана македонським церквам, тому що серед великого досвіду переживання їхня надмірна радість при крайній убогості переросла в багатство їхньої щиросердечності. Бо я свідчу, що по змозі й понад змогу, добровільно, з наполегливим проханням вони благали нас про благодать і участь у служінні для святих”(2Кор.8:1-4). ДА 235.2

Бажання жертвувати у віруючих Македонії було наслідком їхнього щирого посвячення. Спонукані Божим Духом, вони “спочатку віддали себе Господеві” (2Кор.8:5), а потім охоче жертвували свої кошти для підтримки Євангелія. Їх не потрібно було закликати до цього; навпаки, вони тішилися перевагою відмовити собі навіть у необхідному, щоб задовольнити потреби інших. Коли апостол спробував стримати їх, вони наполегливо просили його прийняти їхнє пожертвування. У своїй простоті, у любові до братів вони з радістю зрікалися себе, приносячи рясний плід доброчинності. ДА 236.1

Коли Павло послав Тита до Коринта, щоб зміцнити віруючих, він напучував його збудовувати цю церкву в дусі жертовності. У своєму Посланні до віруючих він додає й особистий заклик. “І оскільки ви в усьому маєте достаток, — благав він, — у вірі, слові, знанні, в різних турботах, у вашій любові до нас, — то і в цій доброчинній справі збагачуйтеся. Тепер же закінчіть справу, щоб як ревно бажали, так щоб і виконали в міру можливості. Бо коли є готовність, вона сприймається згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має. А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди в усьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом. В усьому збагачуйтеся різноманітною щирістю, яка через нас складає подяку Богові” (2Кор.8:7, 11-12; 9:8, 11). ДА 236.2

Безкорисливість і щедрість наповнювали Ранню Церкву радістю; бо віруючі знали, що своїми зусиллями допомагають звіщати Євангеліє тим, котрі перебувають у темряві. їхня доброчинність свідчила про те, що вони не марно прийняли Божу благодать. Що, як не освячення Духа, могло викликати таку щедрість? Для віруючих і невіруючих це було чудом благодаті. ДА 236.3

Духовне благополуччя тісно пов'язане з християнською щедрістю. Послідовники Христа мають тішитися перевагою виявляти в житті доброчинність свого Викупителя. Коли вони дають Господеві, то можуть бути впевнені: їхній скарб іде перед ними до небесних дворів. Чи можуть люди убезпечити своє майно? Нехай віддадуть його в Руки, котрі носять на собі сліди розп'яття. Хто бажає мати радість від свого багатства, нехай використає його на потреби потребуючих і страждальців. Хто бажає збільшити свої статки, нехай прислухається до Божественної настанови: “Шануй Господа тим, що ти маєш; та первоплодами всіх твоїх прибутків, і твої клуні будуть ущерть повні, і твої винотоки вируватимуть молодим вином” (Прип.3:9-10). Якщо ж вони утримуватимуть багатство задля власних егоїстичних цілей, тоді втратять його навіки. Нехай же віддадуть свій скарб Богові, і з тієї миті він носитиме Його напис. Він буде запечатаний Його вічною незмінною печаткою. ДА 236.4

Бог говорить: “Щасливі ви, що сієте біля всіх вод” (Ісаї 32:20). Постійна віддача Божих дарів там, де справа Господа або потреби людей вимагають нашої допомоги, не призводить до бідності. “Той сипле щедро, і йому ще прибуває, а той скупий надміру — і убожіє” (Прип.11:24). Сіяч примножує насіння, розкидаючи його. Це можна сказати і про тих, хто вірний у віддачі Божих дарів. Наділяючи ними інших, вони примножують для себе благословення. “Дайте — і дасться вам, — обіцяє Бог, — міру добру, натоптану, струснуту й переповнену дадуть вам” (Луки 6:38). ДА 237.1