Велика боротьба

Розділ 11. Протест князів

Одним з найблагородніших свідчень виступів на захист Реформації був протест християнських князів Німеччини на державному сеймі в Шпеєрі 1529 p. Відвага, віра і рішучість цих Божих мужів допомогли відстояти свободу думки і сумління для майбутніх поколінь, їхній протест дав реформаторській церкві ім'я Протестантської, а його принципи становлять “саму сутність протестантизму” (D'Aubigne. V.13. Ch.6). Для Реформації настали темні та загрозливі дні. Усупереч Вормському едикту, який проголосив Лютера поза законом і забороняв визнавати і поширювати його вчення, в імперії все більше утверджувалися принципи віротерпимості. Божественне Провидіння стримувало сили, які боролися з істиною. Карл V мав намір завдати нищівного удару по Реформації, але часто, коли він вже підносив руку, він змушений був відкласти рішучі заходи. Часто неминуча загибель, здавалось, загрожувала всім, хто насмілювався чинити опір Риму, але в найкритичні-шу хвилину турецька армія з'являлася на східному кордоні або французький король, а то й сам папа, що заздрив величі імператора, починали з ним війну. Таким чином, серед незгод і хвилювань Реформація змінювалась і поширювалась. ВБ 181.1

Нарешті папські монархи припинили взаємну ворожнечу, щоб об'єднатися проти реформаторів. Державний сейм, який зібрався 1526 р. у Шпеєрі, надав кожній з німецьких земель повну свободу в питаннях релігії до скликання вселенського собору. Але як тільки минула небезпека, котра змусила імператора поступитися, у 1529 р. він скликав наступний сейм у Шпеєрі для придушення єресі. Було вирішено докласти всіх зусиль, щоб змусити німецьких князів ніби за своєю власною волею виступити проти Реформації. Проте на випадок невдачі Карл V був готовий взятися за меч. ВБ 181.2

Прихильники папи торжествували, їх немало зібралося в Шпеєрі, і вони відкрито демонстрували свою ворожість до реформаторів та їхніх покровителів. Мелангтон говорив: “Ми стали прокляттям і покидьками цього світу, але Христос змилосердиться над своїм бідним народом і спасе його” (Ibid. V.13, Ch.5). Протестантським князям, що прибули на сейм, було заборонено проповідувати Євангеліє навіть у своїх домах. Але мешканці Шпеєра прагнули почути Боже Слово, і незважаючи на заборону, тисячі людей приходили на богослужіння, які відбувались у каплиці курфюрста Саксонії. ВБ 182.1

Це прискорило кризу. Імператор оголосив сейму про скасування попередньої угоди щодо свободи сумління, оскільки вона нібито стала поштовхом до заворушень. Цей самовільний акт викликав обурення і тривогу серед християн-протестантів. Один із сучасників висловився так: “Христос знову в руках Каяфи і Пилата”. Папісти ставали все більш лютими. Один папіст-фанатик сказав: “Турки кращі від лютеран, бо вони дотримуються постів, а лютерани порушують їх. Якщо нам доводиться робити вибір між Словом Божим і стародавніми помилками церкви, то ми повинні відкинути перше”. Мелангтон писав: “Кожний день при повному зібранні Фабер кидає все нові камені в нас, євангелістів” (Ibid. V.13. Ch.5). ВБ 182.2

Віротерпимість була дозволена законодавчим порядком, і землі, в яких утвердився протестантизм, вирішили боротися проти зазіхання на їхні права. Лютер, усе ще перебуваючи під анафемою, якій він був підданий Вормським едиктом, не отримав дозволу бути присутнім у Шпеєрі, але замість нього поїхали його соратники і князі, яких Бог спонукав в цій критичній ситуації виступити на захист Своєї справи. Шляхетний Фрідріх Саксонський, попередній оборонець Лютера, помер, але герцог Йоан, брат Фрідріха, що став курфюрстом, радо вітав Реформацію і, хоч був миролюбний, та все ж виявив велику енергію і сміливість у всіх питаннях, що стосувалися віри. ВБ 182.3

Священики вимагали, щоб землі, котрі прийняли Реформацію, беззастережно підкорилися юрисдикції Рима. Реформатори ж відстоювали свободу, вже дану їм раніше. Вони не могли погодитися з тим, щоб держави, котрі з такою великою радістю прийняли Слово Боже, знову підпали під владу Рима. ВБ 183.1

Врешті-решт було запропоноване компромісне рішення: в тих місцях, де Реформація не набула достатнього поширення, Вормський едикт повинен суворо виконуватися, а там, де “народ відхилився від нього і де його запровадження може призвести до повстання, — не проводити нових реформ, не виносити на обговорення суперечливих питань, не перешкоджати проведенню меси, і ні один католик не повинен переходити в лютеранство” (Ibid. V.13. Ch.5). На велику радість папських священиків і прелатів це рішення було прийняте сеймом. ВБ 183.2

Якщо б цей указ прийняв силу закону, “Реформація не змогла б поширюватись у тих місцях, де вона була невідома і не могла утверджуватися на майбутній основі там, де вона вже існувала” (Ibid. V.13. Ch.5). Свобода слова була заборонена. Навернення в правдиву віру було неможливе. Від прихильників Реформації вимагали негайно підкоритися цим обмеженням і заборонам. Надія світу, здавалось, була втрачена. “Відновлення римської ієрархії… неминуче призведе до попередніх зловживань”, і легко буде знайдено привід для того, щоб “цілком зруйнувати справу, котра і так вже захиталася під шаленою бурею” фанатизму і розбрату (Ibid. У. 13. Ch.5). ВБ 183.3

Коли члени протестантської партії зібралися для наради, вони у відчаї дивились один на одного. У всіх на вустах було одне й те саме запитання: “Що робити?”. Від їхнього рішення залежала доля світу. Чи погодяться вожді Реформації поступитися і прийняти цей едикт? У цей критичний час реформатори могли б дуже легко помилитися і зайняти неправильну позицію. Скільки поважних причин і обгрунтованих підстав могли б вони знайти для того, щоб виправдати своє підкорення сеймові! Лютеранські князі користувалися свободою віровизнання. Це ж саме було обіцяно тим їхнім підданим, які до видання едикту зайняли сторону Реформації. Хіба цього було не досить? Скількох небезпек уникнуть вони, якщо підкоряться імператорському едикту! На який непередбачений ризик і важку боротьбу вони наражають себе, не підкорившись едикту! Хто знає, які можливості відкриються їм у майбутньому? Давайте оберемо мир, ухопимося за оливкову гілку, запропоновану нам Римом, і нехай загояться рани Німеччини. Подібними аргументами реформатори могли б виправдати своє підкорення сейму, що через дуже короткий час завдало б нищівного удару їхній справі. ВБ 183.4

“На щастя, вони звернули увагу на принцип, який лежав у основі цієї пропозиції, і керувалися у своїх діях вірою. У чому полягав цей принцип? Це було право Рима примушувати сумління і забороняти вільну дискусію. Але хіба їм особисто та їхнім підданим-протестантам не надана релігійна свобода? Так, вона надана, але як милість, застережена однією умовою, а не як право. А всі, на кого не поширювався зміст цієї угоди, залишалися під владою панівного авторитету, а сумління навіть не бралося до уваги. Рим залишався непогрішним суддею, якому треба було коритися. Прийняття запропонованої угоди означало, що свобода віровизнання повинна обмежитись протестантською Саксонією, щодо решти християнського світу вільна дискусія і визнання протестантської віри розцінювалось би там як злочин, котрий карається тюремним ув'язненням і спаленням на вогнищі. Чи могли вони погодитися з обмеженням релігійної свободи, з тим, що вже ні одна людина не навернеться до реформованої віри? Хіба Реформація вже завоювала останню п'ядь землі? Чи могли вони погодитися з тим, що в тих місцях, де Рим зберігав свій вплив, назавжди повинно залишитись його панування? Чи могли реформатори вважати себе невинними в крові тих сотень і тисяч людей, які будуть убиті в папських країнах унаслідок прийняття цього компромісу? Це було б зрадою Євангелія і християнських свобод у найкритичніший час” (Wylie. V.9. Ch.15). Вони були готові “пожертвувати всім, навіть своїми маєтками, становищем і власним життям” (D'Aubigne. V.13. Ch.5). ВБ 184.1

“Ми відкидаємо цей едикт, — сказали князі, — у питаннях сумління, більшість голосів не має сили”. Посланці заявили: “Едикт 1526 року приніс мир нашій імперії, скасування його викличе хвилювання і розбрат у Німеччині. Сейм не правочинний відмінити свободу віровизнання, доки не буде скликаний вселенський собор” (D'Aubigne. V.13. Ch.5). Захищати свободу совісті — це обов'язок держави і водночас межа її авторитету в релігійних справах. Усякий уряд, який намагається за допомогою цивільних законів запровадити ту чи іншу релігію або регулювати духовне життя людей, жертвує тим принципом, за який так благородно боролися євангельські християни. ВБ 185.1

Папісти вирішили придушити те, що вони називали “зухвалою впертістю”. Вони спробували посіяти незгоду серед прибічників Реформації і залякати тих, хто ще відкрито не висловив їй підтримку. Нарешті, на сейм були покликані представники вільних міст, і від них зажадали прямої відповіді: чи згодні вони прийняти умови угоди? Останні попросили час на обдумування відповіді, але їм було відмовлено. Коли від них зажадали негайної відповіді, майже половина опитуваних приєдналася до реформаторів. Ті, хто відмовився пожертвувати свободою сумління і правом особистої думки, добре знали про те, що їх чекають переслідування, критика й осудження. Один із посланців сказав: “Ми повинні або відректися від Слова Божого, або загинути на вогнищі” (Ibid. V.13. Ch.5). ВБ 185.2

Король Фердинанд, представник імператора на сеймі, розумів, що декрет викличе серйозне розділення, якщо не вдасться змусити князів прийняти і підтримати його. Тому він удався до дипломатії переконання, добре знаючи, що застосування сили зробить князів тільки більш рішучими. Він “благав князів прийняти декрет, запевняючи їх у тому, що цей учинок буде дуже приємний імператору”. Але вірні мужі визнавали авторитет, вищий від авторитету земних імператорів, і спокійно відповіли: “Ми коримося імператору в усьому, що може сприяти збереженню миру і прославленню Бога” (Ibid. V.13. Ch.5). ВБ 185.3

Перед усім сеймом король Фердинанд сказав курфюрсту Саксонському і його друзям, що едикт незабаром буде оголошений у вигляді імператорського наказу, і тоді в князів буде “єдиний вихід — підкоритися більшості”. Сказавши це, він залишив зібрання, не надавши, таким чином, реформаторам жодної змоги обдумати своє рішення і дати відповідь. Марно князі зверталися до нього через послів, благаючи його повернутися. На всі їхні прохання король Фердинанд відповідав: “Рішення прийняте, вам залишається тільки підкоритися йому” (Ibid. V.13. Ch.5). ВБ 186.1

Прихильники імператора були переконані, що християнські князі будуть дотримуватися Святого Письма як вищого авторитету, незважаючи на людські вимоги і вчення; вони знали, що там, де дотримуються цього принципу, папство буде врешті-решт повалене. Але подібно до тисяч інших, котрі “бачать тільки видиме”, вони потішали себе думкою, що імператор і папа набагато сильніші від реформаторів. Якби реформатори покладались тільки на людську допомогу, вони насправді були б такими безсилими, як про них думали їхні вороги. Але незважаючи на свою малочисленність і протиборство самому Римові, вони були сильними. “Від рішення сейму реформатори звернулися до Слова Божого, а від імператора Карла — до Ісуса Христа, Царя царів і Пана над панами” (Ibid. V.13. Ch.6). ВБ 186.2

Оскільки Фердинанд відмовився рахуватися з переконаннями князів, вони вирішили, незважаючи на його відсутність, негайно подати свій протест на розгляд сейму. Була складена урочиста декларація і передана сейму. ВБ 186.3

“Ми висловлюємо протест перед Богом, нашим Єдиним Творцем, Охоронцем, Відкупителем і Спасителем, Який колись буде судити нас, а також перед усіма людьми і всім творінням, що як ми, так і наш народ, не погоджуємося і не приєднуємося до викладеного в декреті рішення, котре протирічить Богові, Його Святому Слову, нашому доброму сумлінню і спасінню наших душ… ВБ 186.4

Як ми можемо прийняти цей декрет, погодитися з тим, що коли Всемогутній Бог відкриває людині пізнання про Себе, то ця людина не має права прийняти його? Тільки те вчення, яке погоджується зі Святим Письмом, є правдиве… Господь забороняє навчати чогось іншого… Кожний вірш Святого Письма повинен пояснюватися іншим, більш зрозумілим… ця свята Книга у всіх відношеннях є необхідною для християнина; вона доступна для розуміння і покликана розвіювати темряву. З милості Божої ми схвалюємо рішення проповідувати тільки Його чисте Слово, котре міститься в книгах Старого і Нового Заповітів, не додаючи до них нічого, що могло б суперечити йому. Це Слово — єдина істина, це надійне правило життя і підвалина всякого вчення; воно не може підвести нас і не введе в оману. Хто будує на цій основі, той устоїть перед пекельними силами, а людська марнота впаде перед лицем Божим. ВБ 187.1

З цієї причини ми скидаємо ярмо, покладене на нас… Водночас ми сподіваємося, що Його Імператорська Величність поставиться до нас як християнський князь, котрий любить Бога більше за все; ми висловлюємо свою готовність як перед Богом, так і перед вами, милосердні панове, виявити свою любов і покору, що і є нашим прямим і законним обов'язком” (Ibid. V.13. Ch.6). ВБ 187.2

Заява справила глибоке враження на сейм. Більшість присутніх була вражена і стривожена сміливістю князів, що підписали цей документ. Майбутнє бачилося їм буремним і темним. Розбрат, ворожнеча і кровопролиття здавались неминучими. Але реформатори, впевнені в справедливості своєї справи, покладаючись на руку Всемогутнього, були сповнені відваги та стійкості. ВБ 187.3

“Викладені в цьому знаменитому протесті принципи відбивали сутність протестантизму. Цей протест був спрямований проти двох зловживань у питаннях віри: проти втручання світської влади в церковні справи і проти свавілля церкви. Протестантизм ставив свободу сумління вище від світської влади, а авторитет Слова Божого — вище від авторитету церкви. По-перше, протестантизм заперечує участь світської влади у Божих справах і заявляє разом з пророками і апостолами: ‘…Бога повинно слухатися більш, як людей!’ (Дії 5:29). Протестантизм підносить корону Ісуса Христа вище корони Карла V. Але він іде ще далі: висуває принцип, згідно з яким усі людські вчення повинні підкорятися словам Бога” (Ibid. V.13. Ch.6). Більш того, протестанти заявили про своє право на вільне проповідування релігійних переконань. Вони бажали не тільки вірити і коритися, але й проповідувати Слово Боже; вони заперечували також право священиків і світської влади втручатися в ці справи. Протест князів на сеймі в Шпеєрі став урочистим свідченням проти релігійної нетерпимості, він закріпив право всіх людей поклонятися Богові за велінням власного сумління. ВБ 187.4

Декларація була зачитана. Вона залишилася в пам'яті тисячі людей, була записана в небесних книгах, звідки жодна людська рука не витре її. Уся євангелізована Німеччина схвалила цей протест як вираз своєї віри. Повсюди люди вважали цю декларацію початком нової, кращої ери. Один із князів сказав протестантам у Шпеєрі: “Нехай Всемогутній Бог, по милості Якого ви енергійно, вільно і безстрашно визнаєте свою віру, збереже у вас цю християнську непохитність до приходу вічності” (Ibid. V.13. Ch.6). ВБ 188.1

Якби Реформація, досягши певного успіху, почала пристосовуватися до часу і обставин, щоб таким чином придбати прихильність світу, то вона зрадила б Бога та саму себе, прирікаючи цим себе на загибель. Досвід, пережитий благородними реформаторами, містить у собі урок для прийдешніх поколінь. Засоби боротьби сатани проти Бога і Його Слова не змінилися; диявол завзято бореться й сьогодні проти Святого Письма, щоб воно не було дороговказом у житті людини, як і в XVI ст. У наш час все більш помітне відхилення від учення і постанов Біблії, відчувається необхідність повернення до великого протестантського принципу — Біблія і тільки Біблія як правило віри і мірило нашого обов'язку. Сатана все ще використовує різні засоби, щоб знищити релігійну свободу. Антихристиянська влада, яку відкинули протестанти у Шпеєрі, тепер з новою силою намагається відновити втрачені позиції. Єдина надія Реформації наших днів полягає в непохитній відданості Божому Слову, яка була виявлена у критичний для Реформації період. ВБ 188.2

Коли протестантам загрожувала небезпека, Бог простягнув Свою руку, щоб захистити Своїх вірних дітей. Приблизно в цей час вулицями Шпеєра поспішав у напрямку до Рейну Мелангтон зі своїм другом Симоном Гринеусом, професором Гейдельберзького університету. Мелангтон благав Гринеуса переправитися на другий берег. Гринеус був дуже здивований такою пропозицією. Тоді Мелангтон пояснив: “Поважний і серйозний, але не знайомий мені старець з'явився переді мною і сказав, що Фердинанд з хвилини на хвилину пошле своїх людей, щоб арештувати Гринеуса”. ВБ 189.1

Якраз того дня Гринеус слухав проповідь провідного папського богослова доктора Фабера. У кінці проповіді Гринеус підійшов до нього і висловив своє обурення тим, що той виступив на захист “деяких огидних помилок”. Фабер нічим не виявив свого гніву, але негайно подався до короля, і той дав дозвіл на арешт настирливого гейдельберзького професора. Мелангтон не сумнівався в тому, що Бог врятував його приятеля, пославши одного зі Своїх ангелів, котрий своєчасно попередив його. ВБ 189.2

“Нерухомо стоячи на березі Рейну, Мелангтон чекав, поки річка не віддалила Гринеуса від його переслідувачів. ‘Нарешті, — вигукнув Мелангтон, коли побачив його на протилежному березі, — нарешті він вирвався з лютої пащі тих, хто прагнув пролити невинну кров!’ Коли Мелангтон повернувся додому, йому сказали, що в пошуках Гринеуса солдати перевернули догори дном увесь дім” (Ibid. V. 13. Ch.6). ВБ 189.3

Реформація повинна була привернути увагу сильних цього світу. Фердинанд відмовився вислухати євангельських князів, але їм була надана змога викласти своє прохання в присутності імператора і вищих державних і церковних сановників. Щоб утихомирити ворожнечу, яка порушувала спокій цілої імперії, Карл V через рік після протесту в Шпеєрі скликав сейм в Аутебурзі, виявивши бажання головувати на ньому. Туди були запрошені керівники протестантизму. ВБ 189.4

Реформації загрожувала серйозна небезпека, але її прихильники знову віддали все в руки Божі, поклялися залишатися вірними Євангелію. Радники курфюрста Саксонського намовляли його не йти на сейм. Імператор, думали вони, запрошує князів для того, щоб заманити їх у пастку. “Піти і замкнути себе в стінах міста, поклада-ючись на милість могутнього ворога, означає ризикувати всім”. Але інші з благородством заявляли: “Якщо князі й надалі будуть відважними, справа Божа буде врятована”. “Бог вірний; Він не залишить нас”., — говорив Лютер (Ibid. V.14. Ch.2). Курфюрст Саксонський вирушив до Аугсбурга зі своїм почтом. Усім були добре відомі небезпеки, котрі загрожували йому, тому багато вирушило в дорогу із сумним виглядом і стривоженим серцем. Але Лютер, який супроводжував їх до Кобурга, підтримував слабіючу віру своїх друзів співом гімну, написаним тут же, в дорозі: “Бог — наша сильна твердиня”. Звуки натхненної пісні розвіяли недобрі передчуття, і серця подорожніх звільнилися від тягаря. ВБ 190.1

Князі-реформатори вирішили письмово викласти свої погляди, підкріпивши їх доказами зі Святого Письма, і подати на розгляд сейму. Це завдання було доручено Лютеру, Мелангтону та їхнім друзям. Відозва була прийнята протестантами як символ їхньої віри, і вони зібралися, щоб власноручно підписати її. Це була урочиста і разом з тим критична хвилина. Реформатори прагнули не торкатися політики; вони усвідомлювали, що Реформація повинна справляти на народ тільки духовний вплив, нести йому Слово Боже. Коли християнські князі були готові підписати це свідчення віри, Меланттон випередив їх і сказав: “Пропонувати такі речі — це справа богословів і служителів церкви; прибережімо авторитет сильних світу для інших справ”. “Нехай Бог збереже вас від того, — сказав Йоган Саксонський, — щоб ви позбавили мене цього права. Я готовий зробити все, що вимагає справедливість, не турбуючись про власну корону. Я бажаю визнавати їм'я Господа. Для мене хрест Ісуса Христа дорожчий, ніж корона курфюрста і горностаєвий плащ”. Сказавши це, він підписав звернення. Другий князь, узявши перо, сказав: “Я волію скоріше зректися своїх володінь і підлеглих, залишити землю моїх батьків з однією палицею в руках, ніж прийняти вчення, котре не відповідає принципам, викладеним в цьому документі” (Ibid. V.14. Ch.6). Такою непохитною була віра відважних Божих мужів. ВБ 190.2

Прийшов час стати перед імператором. Сидячи на престолі в оточенні курфюрстів і князів, Карл V дав аудієнцію протестантським реформаторам. Було прочитано свідчення їхньої віри. На цьому шляхетному зібранні були ясно викладені євангельські істини і викриті помилки папської церкви. Недарма цей день став “найбільшим днем Реформації, найславнішим в історії християнства і людства” (Ibid. V.14. Ch.7). ВБ 191.1

Минуло лише декілька років з того часу, як віттенберзький чернець стояв перед сеймом у Вормсі. Тепер його місце зайняли найблагородніші та наймогутніші князі імперії. Лютерові не було дозволено приїхати в Аугсбург, але він був присутній там своїми промовами і молитвами. “Я сповнений радості, — писав він, — що дожив до того часу, коли ім'я Христа звеличене такими знаменитими людьми і перед таким численним зібранням” (Ibid. V. 14. Ch. 7). Так сповнилося сказане в Писанні: “І буду я перед царями звіщати про свідоцтва Твої” (Псал.118:46). ВБ 191.2

У дні апостола Павла Євангеліє, за яке він був ув'язнений, проповідувалося подібним чином перед вельможами і знатними людьми Рима. Так і в цьому випадку те, про що імператор заборонив говорити з кафедри, проповідувалося в палаці, і те, що багато хто вважав не гідним слухати навіть своїм слугам, тепер з великим подивом слухали вчені та володарі імперії. Королі й знатні мужі були слухачами, короновані князі — проповідниками, а проповіддю була царственна Божа істина. “Від часів апостолів, — сказав один письменник, — ще не було зроблено більшої та величнішої роботи” (D'Aubigne. V.14. Ch.7). ВБ 191.3

“Усе сказане лютеранами — істина, ми не можемо заперечувати її”, — заявив папський єпископ. “Чи можете ви обгрунтованими доказами спростувати принципи, викладені курфюрстом і його спільниками?”, — запитав інший доктора Екка. “Писаннями апостолів і пророків — ні, — відповів він, — але вченням отців церкви і соборів — так!” “Виходить, що лютерани, за вашими ж словами, грунтуються на Святому Письмі, а ми — ні!” — сказав єпископ (Ibid. V.14. Ch.8). ВБ 192.1

Ще кілька німецьких князів прийняли реформаторську віру. Сам імператор погодився, що пункти протестантського віровизнання містять у собі істину. Відозва була перекладена багатьма мовами і розповсюджена по всій Європі. Мільйони людей в прийдешніх поколіннях приймали її як основу своєї віри. ВБ 192.2

Вірні слуги Божі працювали не самі. В той час, як проти них об'єдналися світоправителі та піднебесні духи зла, Господь не залишив Свій народ. Якби їхні очі були на те відкриті, то вони, як і пророк у давнину, побачили б ті самі докази Божої присутності та допомоги. Коли слуга Єлисея звернув його увагу на війська, котрі оточили їх і відрізали всякий шлях до відступу, пророк молився: “Господи, розкрий йому очі, і нехай він побачить” (2Цар.6:17). І ось, він побачив гору, вкриту вогненними колісницями і вершниками, — небесну армію, послану для захисту мужа Божого. Таким самим чином ангели охороняли реформаторів. ВБ 192.3

Один із принципів, який твердо відстоював Лютер, полягав у тому, що для захисту Реформації не слід удаватися до світської влади і сили зброї. Він радів тому, що чимало князів імперії визнало Євангеліє, але коли вони запропонували об'єднатись у воєнний союз, щоб зі зброєю в руках захищати його, Лютер заявив: “‘Тільки один Бог повинен захищати євангельське вчення… Чим менше люди втручатимуться в цю справу, тим помітнішим буде втручання Бога’. Усі запропоновані політичні засоби остороги, на його думку, можна було приписати тільки ганебному страху і гріховним сумнівам” (D'Aubigne. V.10. Ch.14). ВБ 192.4

Коли могутні сили об'єдналися, щоб знищити реформовану віру, і здавалось, тисячі мечів піднялись проти неї, Лютер писав: “Сатана лютує; безбожні папи готують змову і погрожують нам війною. Наставляйте народ вірою і молитвою мужньо змагатися перед престолом Божим, щоб наші вороги, переможені Духом Божим, були змушені укласти мир. Наша найперша необхідність, найголовніша праця — це молитва; нехай люди знають, що приречені на меч і гнів сатани, вони повинні молитися” (Ibid. V.10. Ch.14). ВБ 193.1

У другому випадку, говорячи про воєнний союз, який хотіли створити протестантські князі, Лютер заявив, що в цій війні може бути застосована лише одна зброя — “меч Духа”. Він писав курфюрсту Саксонському: “Наше сумління не дозволяє нам схвалювати запропонований союз. Краще десять разів померти, ніж бачити, як через справу Євангелія проллється хоч одна крапля крові. Наша доля — уподібнитись до ягнят, яких ведуть на заколення. Наш талан — нести хрест Христовий. Нехай Ваша світлість не тривожиться, ми з молитвою зробимо більше, ніж вороги своїм вихвалянням. Тільки нехай наші руки не будуть заплямовані кров'ю наших братів. Якщо імператор покличе нас на суд, ми готові з'явитись. Ви не можете захистити нашу віру, кожний повинен вірити, на свій страх і ризик” (Ibid. V.14. Ch.l). ВБ 193.2

З потаємного місця молитви з'явилася сила, котра зрушила світ великою Реформацією. Там слуги Божі в святому спокої стояли на скелі Його обітниць. Під час жорстокої боротьби в Аугсбурзі Лютер “щодня не менше трьох годин відводив для молитви, і це були години, найбільш придатні для праці”. В усамітненій кімнаті Лютера можна було чути, як він “виливав свою душу перед Богом у словах, сповнених благоговіння, страху і надії, яку розмові з найкращим Другом. ‘Я знаю, що Ти наш Отець і наш Бог, — говорив він, — що Ти розсієш гонителів Твоїх дітей, бо Ти Сам перебуваєш з ними серед небезпек. Це Твоя справа, і тільки тому, що в ній була Твоя воля, ми взялися за неї. Захисти нас, Отче!’” (Ibid. V.14. Ch.6). ВБ 193.3

Звертаючись до Мелангтона, пригніченого тягарем турбот і страху, Лютер писав: “Благодать і мир у Христі, — кажу я, — а не в світі. Амінь. Я ненавиджу твої надмірні турботи, котрі вбивають тебе. Якщо твоя справа несправедлива, залиш її, а якщо істинна, то чому не довіряєш обітницям Того, Хто велить нам спокійно спати?Христос не буде бездіяльним у справедливій та істинній справі. Він живе і царює, чого ж нам боятися?” (Ibid. V.14. Ch.6). ВБ 194.1

Бог почув благання Своїх слуг. Він дав князям і проповідникам любов і сміливість захищати істину перед володарями темряви віку цього. Господь сказав: “Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений!” (1Петр.2:6). Протестантські реформатори будували на Христі, і пекельні ворота не могли перемогти їх. ВБ 194.2