Велика боротьба

Розділ 12. Світанок у Франції

Після протесту в Шпеєрі та Аугсбурзького віровизнання, які ознаменували перемогу Реформації в Німеччині, надійшли роки боротьби і темряви. Протестантизм, ослаблений чварами серед його прихильників і зазнаючи весь час нападу з боку могутніх ворогів, здавалось, був приречений на повне знищення. Тисячі засвідчили своє свідчення кров'ю. Вибухнула громадянська війна, справу Реформації зрадив один з її вождів; найшляхетніші князі-реформатори були віддані в руки імператора, і їх, як полонених, водили з міста до міста. Але в час уявної перемоги імператора він зазнав нищівного удару. Він бачив, як здобич виривається з його рук, і врешті-решт змушений був зняти заборону з того вчення, викорінення якого стало метою його життя. Він готовий був ризикувати своєю імперією, скарбницею і власним життям заради викорінення єресі. Тепер він бачив свої армії ослабленими і виснаженими війнами, скарбницю порожньою, у його володіннях вибухали повстання, тоді як віра, яку він марно намагався придушити, поширювалась. Карл V боровся із Всемогутнім. Бог сказав: “Хай станеться світло!” (Бут.1:3), а імператор намагався всіма силами утримати темряву. Його плани провалились; передчасно постарівши, виснажений тривалою боротьбою, він зрікся престолу і закінчив своє життя в монастирі. ВБ 195.1

У Швейцарії, як і в Німеччині, настали темні дні для Реформації. У той час, коли багато областей приймали реформовану віру, інші продовжували сліпо вірити Риму. Переслідування тих, хто бажав прийняти істину, вилились у громадянську війну. Цвінглі та багато його прихильників полягли на кривавому Каппельському полі. Еколампадій, зворушений цим страшним горем, невдовзі помер. Рим святкував перемогу і в багатьох місцях, здавалось, відновлював свій втрачений вплив. Але Той, Чиї наміри вічні, не забув Своєї справи і не залишив Свій народ. Його рука готувала їм визволення. Він покликав Своїх слуг в інших країнах, щоб вони продовжували справу Реформації. ВБ 195.2

У Франції, перш ніж там почули про Лютера, настав світанок. Один з перших прийняв світло старий Лефевр, високоосвічена людина, професор Паризького університету, щирий і відданий прихильник римської церкви. Досліджуючи давню літературу, він звернув увагу на Біблію і почав викладати її своїм студентам. ВБ 196.1

Лефевр, ревний шанувальник святих, вирішив написати історію святих і мучеників, посилаючись на церковні перекази. Це була велика праця, і він виконав значну її частину. Але одного разу йому спало на думку, що Біблія може допомогти йому в цьому, і тоді Лефевр почав досліджувати її. Справді, на сторінках Святого Письма він знайшов життєписи святих, але не тих, які згадуються в римському церковному календарі. Потоки божественного світла осяяли його розум. Він був приголомшений і з огидою відвернувся від розпочатої ним праці, присвятивши себе вивченню Слова Божого. Незабаром Лефевр почав проповідувати дорогоцінні істини, які знайшов в ньому. ВБ 196.2

У 1512 p., ще до початку реформаторської діяльності Лютера і Цвінглі, Лефевр писав: “Бог наділяє нас праведністю через віру, яка Його благодаттю дає нам виправдання до вічного життя” (Wylie. V.13. Ch.1). Якось роздумуючи над таємницею відкуплення, він вигукнув: “О, невимовна велич заміни: Безгрішний — осуджений, а злочинець — виправданий; Той, Хто є Благословенням, несе на Собі прокляття, а проклятий — благословення. Життя помирає, а мертвий оживає. Слава — оповита темрявою, а той, хто знає лише ганьбу і сором, зодягається в славу” (D'Aubigne. V.12. Ch.2). ВБ 196.3

І хоча Лефевр навчав, що слава спасіння належить тільки Богові, він також стверджував, що послух є обов'язком людини. “Якщо ти належиш до Церкви Христової, — говорив він, — то ти є членом її тіла. А якщо ти частка її тіла, то в тобі перебуває повнота божественного єства… О, якби тільки люди усвідомлювали цю перевагу, наскільки чистішим, доброчеснішим і святішим було б їхнє життя і якою нікчемною була б людська слава, що перебуває в них і котру тілесні очі не можуть бачити” (Ibid. V.12. Ch.2). ВБ 197.1

Серед студентів Лефевра були такі, що з великим зацікавленням слухали його слова, а після того, як замовкнув голос їхнього вчителя, вони продовжували звіщати істину. До них належав Уїльям Фарель. Син побожних батьків, навчений сліпо довіряти вченням церкви, він міг разом з апостолом Павлом сказати про себе: “…я жив, як фарисей, за найсуворішим в нашому віросповіданні вченням” (Дії 26:5). Вірний прихильник Рима, Фарель горів бажанням знищити всіх єретиків, які насмілилися виступити проти церкви. “Я скреготав зубами, як лютий вовк, коли чув, що хтось виступає проти папи”, — згадував він пізніше про цей період свого життя (Wylie. V.23. Ch.2). Він був невтомним шанувальником святих і разом з Ле-февром відвідував церкви Парижа, молячись біля кожного вівтаря і прикрашаючи своїми дарами святі гробниці. Але ця обрядовість не могла дати душевного спокою. Усвідомлення власної гріховності не залишало його навіть після виконання всіх ритуалів для спокути гріха. Як голос з небес, він прийняв слова реформатора: “Спасіння через благодать”. “Безгрішний осуджений, а злочинець — виправданий”. “Тільки хрест Христа відчиняє ворота небес і зачиняє ворота пекла” (Ibid. V.13. Ch.2). ВБ 197.2

Фарель з радістю прийняв істину. Навернувшись, як Павло, він залишив ярмо традицій і прийняв свободу синів Божих. “Замість кровожерливого серця хижого вовка він набув серце ніжного і смиренного ягняти; він цілком відвернувся від папи і віддав себе Ісусу Христу” (D'Aubigne. V.12. Ch.3). ВБ 197.3

Якщо Лефевр продовжував поширювати світло правди серед студентів, то Фарель, такий же ревний у справі Христа, як і в своєму попередньому переконанні, почав публічно проповідувати істину. Один із сановників церкви, єпископ з міста Мо, невдовзі приєднався до нього. Інші вчителі, котрі користувалися великою повагою за свою вченість і здібності, також почали звіщати Євангеліє, і незабаром ця “Добра Новина” полонила серця людей з усіх верств, починаючи від ремісників і селян і кінчаючи королівським палацом. Сестра монарха Францис-ка І, який правив тоді у Франції, прийняла реформовану віру. Сам король і королева-мати деякий час прихильно ставилися до цієї віри, і реформатори з великою надією чекали того часу, коли вся Франція прийме Євангеліє. ВБ 198.1

Але їхнім сподіванням не судилося збутися. Переслідування і гоніння чекали учнів Христа. Однак за милістю Божою це було приховане від них. їм був даний спокійний час, щоб вони набрали сили, утвердились у вірі та могли зустріти бурю. Справа Реформації успішно розвивалась. Єпископ міста Мо ревно працював у своїй парафії, навчаючи світлом правди як духовних осіб, так І простий люд. Неосвічених і аморальних священиків він усував, а на їхні місця призначав освічених і побожних мужів. Єпископ дуже хотів, щоб Слово Боже стало доступним для народу, і його бажання невдовзі здійснилося. Лефевр взявся за переклад Нового Завіту. І в той самий час, коли Біблія Лютера з'явилася німецькою мовою у Віттенберзі, Новий Завіт французькою мовою був виданий у місті Мо. Єпископ не шкодував ні засобів, ні сили для розповсюдження Нового Завіту серед своїх парафіян, і незабаром селяни місцевості Мо отримали його. ВБ 198.2

Як помираючі від спраги мандрівники з радістю припадають до живого джерела, так і ці душі прийняли небесну вістку. Як селяни на ланах, так і ремісники в своїх майстернях потішали себе у своїй щоденній тяжкій праці та в хвилини короткого перепочинку розмовляли про дорогоцінні істини Біблії. Вечорами замість того, щоб проводити час у корчмах, вони збиралися по домівках, щоб читати Слово Боже, і об'єднувались у молитвах, прославляючи Бога. Незабаром у цих громадах сталися великі переміни. Хоча вони належали до найнижчих верств і були лише малоосвіченими селянами, звикнули до тяжкої праці, в їхньому житті відчувався оновлюючий, перетворюючий вплив божественної благодаті. Покірні, люблячі й святі, вони стали живими свідками того, що може зробити Євангеліє з тими, хто щиро приймає його. ВБ 198.3

Світло, запалене в місцевості Мо, поширювало свої промені далі. Щоденно збільшувалася кількість навернених. Лють римських ієрархів деякий час стримував король, котрий з презирством ставився до обмеженості та фанатизму ченців, але врешті-решт керівники папської церкви здобули перемогу. Запалали вогнища. Єпископ Мо змушений був зробити вибір: відречення або вогнище; він обрав легший шлях. Але незважаючи на падіння свого пастиря, отара залишилася вірною Богові. Багато мучеників у полум'ї вогню засвідчили Божу істину. Своєю відвагою і вірністю ці смиренні християни зверталися з палаючого вогнища до тисяч інших людей, котрі в спокійні дні ніколи не отримали б такого свідоцтва. ВБ 199.1

Не тільки прості й бідні люди насмілювалися серед страждань і глузувань свідчити про Христа. У князівських замках і палацах також знайшлися благородні душі, для котрих правда була дорожчою, ніж багатство, становище і навіть життя. Лицарський обладунок не раз приховував під собою більш піднесений і стійкий дух, ніж він був під єпископською мантією і митрою. Луї де Беркен походив зі шляхетного роду. Лицар хоробрий і сповнений гідності, вишуканої поведінки і бездоганної моралі, дуже спраглий до знань, “він був, — як зазначив один дослідник, — гарячим захисником папських постанов, старанним відвідувачем богослужінь і слухачем проповідей… а вінцем його доброчесності була особлива огида до лютеранства”. Але коли Провидіння Боже дало в його руки Біблію, він був вражений, що знайшов у ній “не вчення Рима, а вчення Лютера” (Wylie. V.13. Ch.90). З цього часу Луї де Беркен присвятив себе справі Євангелія. ВБ 199.2

Він був одним з найосвіченіших представників французької знаті. За його талановитість і красномовність, відвагу і безстрашну геройську ревність, за його вплив при дворі (він був королівським улюбленцем) де Беркена вважали великим реформатором своєї країни. Теодор Беза говорив: “Беркен став би другим Лютером, якби в особі Франціска І знайшов другого курфюрста”. “Він гірший від Лютера!” — кричали папісти (Ibid. V.13. Ch.9). Романісти Франції боялись його більш за все. Вони ув'язнили його як єретика, але король звільнив. Роками точилася ця боротьба. Франциск І, вагаючись між Римом і Реформацією, стримував лють ченців. Тричі папська влада заточувала де Беркена до в'язниці, але його звільняв монарх, який захоплювався його генієм, благородством характеру і не дозволяв, щоб він став жертвою римських ієрархів. ВБ 200.1

Де Беркена неодноразово попереджували про небезпеку, котра йому загрожувала у Франції, і радили наслідувати приклад тих, що знайшли собі притулок у добровільному вигнанні. Боязкий пристосуванець Еразм Роттердаме ький, котрому, незважаючи на всю глибину його знань, не вистачило моральної величі, щоб захищати істину ціною власного життя і честі, писав де Беркену: “Попроси, щоб тебе направили послом в яку-небудь країну, або вирушай в подорож по Німеччині. Ти знаєш Беде (бенедиктинського монаха) і йому подібних — це тисячоголове чудовисько, яке вивергає на всі боки отруту; твоїх ворогів легіони. І навіть якби твоя справа була кращою за справу Ісуса Христа, то й тоді вони не заспокояться, доки не знищать тебе. Не дуже покладайся на заступництво короля. У будь-якому випадку не компрометуй мене перед богословським факультетом” (Ibid. V.13. Ch.9). ВБ 200.2

Але з посиленням небезпеки зростали відвага і завзяття де Беркена. Далекий від того, щоб чинити згідно з дипломатичними та егоїстичними порадами Еразма, він вирішив діяти ще сміливіше. Він буде не тільки захищати істину, а й викривати оману. Ті звинувачення в єресі, які папісти висували проти нього, він зверне на них. Найактивнішими і найлютішими противниками де Беркена були вчені доктори і ченці богословського факультету великого Паризького університету, котрий вважався вищим духовним авторитетом як у місті, так і в державі. У їхніх творах де Беркен знайшов 12 положень і публічно оголосив їх єретичними, бо вони суперечили Біблії. Звернувшись до короля, реформатор попросив його стати суддею у цій дискусії. ВБ 200.3

Монарх, бажаючи порівняти силу й гостроту думки керівників обох сторін, які боролися між собою, і зрадівши нагоді упокорити пихатих ченців, звелів, щоб вони захищали свою справу на основі Біблії. Ченці й самі розуміли, що ця зброя не принесе їм успіху, а ось такими засобами, як тюрми, тортури і вогнище, вони володіли краще. Тепер же суперники помінялися ролями, і ченці побачили себе на краю тієї прірви, в яку сподівалися вкинути де Беркена. У розгубленості вони шукали якогось виходу. ВБ 201.1

“Якраз у той час був опоганений образ Діви Марії, встановлений на розі однієї з вулиць міста. Це викликало велике хвилювання серед мешканців міста. На цьому місці збиралися натовпи стривожених людей, котрі висловлювали свій жаль і обурення. Король також був глибоко зворушений. Ченці вирішили використати цю нагоду, щоб домогтися свого, і заявили: ‘Ось плоди вчення де Беркена. Незабаром все буде повалене — і релігія, і право, і навіть престол, — внаслідок цієї лютеранської змови’” (Ibid. V.13. Ch.9). ВБ 201.2

І знову де Беркена схопили. Короля тоді не було в Парижі, і ченці мали змогу діяти. Реформатора засудили на смерть, а щоб перешкодити Франциску І врятувати його, вирок був виконаний удень його оголошення. Опівдні де Беркена повели на місце страти. Величезниіі натовп людей зібрався, щоб побачити страту, і багато хто з подивом і жахом дивився, що жертвою папства став один із найхоробріших представників дворянського роду — лицар Франції. Здивування, гнів, обурення і гірка ненависть затьмарили обличчя зворушених людей, і тільки одне обличчя залишалося спокійним. Думки мученика були далекі від цієї метушні; він бачив тільки свого Господа. ВБ 201.3

Де Беркен не помічав ні жалюгідного воза, на котрому їхав, ні похмурих облич своїх гонителів, не думав про страшну смерть, яка чекала його. Той, Хто був мертвий і тепер живий, Хто тримає в Своїй руці ключі пекла і смерті, був поруч з ним. Обличчя де Беркена сяяло небесним світлом і спокоєм. Одяг бранця відповідав його шляхетному походженню — “Оксамитний плащ, єдвабний камзол і золотисті панталони” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.2. Ch.J6). Він був готовий засвідчити свою віру перед Царем царів і Всесвітом, і ніякий смуток не міг затьмарити його радості. Коли процесія повільно просувалася по залюднених вулицях міста, люди з подивом зауважували безмежний спокій та радість, що виявили себе у його погляді та поведінці. “Він схожий на людину, яка сидить у храмі, — говорили вони, — і роздумує над святими речами” (Wylie, V.13. Ch.9). ВБ 202.1

Прив'язаний до стовпа, де Беркен хотів сказати кілька слів до народу, але ченці, боячись наслідків, зняли крик, а воїни брязкали зброєю так, що голос мученика потонув у цьому гаморі. Так у 1529 р. вища духовна влада культурного Парижа “подала голоті, яка житиме в 1793 році, гидкий приклад того, як можуть бути заглушені священні слова помираючого на ешафоті” (Ibid. V.13. Ch.9), ВБ 202.2

Де Беркена повісили, а його тіло спалене. Звістка про смерть реформатора засмутила друзів Реформації у Франції. Але його приклад не був забутий. “Ми також: готові, — говорили свідки істини, ~ з радістю зустріти смерть, спрямовуючи погляд на вічне життя” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.2. Ch.16). ВБ 202.3

Під час переслідування в місцевості Mo вчителі реформованої віри були позбавлені права проповідувати, і вони пішли в інші місця. Через деякий час Лефевр виїхав до Німеччини, Фарсль повернувся у рідне місто на сході Франції, щоб поширювати світло правди в місцях, де пройшло його дитинство. Однак і туди дійшли чутки про гоніння в Мо, й істина, проповідувана ним з такою безстрашною ревністю, знайшла своїх прихильників. Невдовзі влада міста змусила реформатора замовкнути і прогнала його звідти. Не маючи змоги вільно проповідувати, Фарель обходив долини й села, навчаючи в приватних домівках і на усамітнених галявинах, полянах, знаходив притулок для себе в лісах і печерах, які знав ще з дитинства. Бог готував його до ще більшого випробовування. “Гоніння і підступи сатани, — згадував він, — про які мене попереджували, не змусили на себе довго чекати. Вони виявились набагато суворішими, ніж я міг би витерпіти, якби покладався лише на власні сили. Але Бог —мій Отець. Він давав і даватиме мені силу, в якій я маю потребу” (Ibid. V.12. Ch.9). ВБ 202.4

Як і в апостольські дні, переслідування “пішло на успіх Євангелія” (Филп.1:12). Вигнані з Парижа і з Мо реформатори, як колись апостоли, “ходили тоді розпорошені та Слово Боже благовістили” (Дії 8:4). Таким чином світло проклало собі дорогу до багатьох віддалених французьких провінцій. ВБ 203.1

Бог продовжував готувати працівників для розширення Своєї справи. В одній зі шкіл Парижа навчався вдумливий і спокійний юнак, що володів неабиякими розумовими здібностями. Він вирізнявся з-посеред інших моральною чистотою і релігійною ревністю. Завдяки своїй обдарованості та наполегливості він незабаром став гордістю школи, і можна було з упевненістю передбачити, що Жан Кальвін стане одним із найздібніших і найповажніших захисників церкви. Але промінь божественного світла проник і через стіни схоластики і забобонів, котрі оточували Кальвіна. Він із жахом довідувався про нові вчення і нітрохи не сумнівався в тому, що єретики заслуговували смерті на вогнищі. Проте цілком несподівано зіткнувся віч-на-віч з єрессю і був вимушений випробувати силу римської теології у боротьбі з протестантським ученням. ВБ 203.2

Двоюрідний брат Кальвіна, який став реформатором, жив у Парижі. Родичі часто зустрічались і разом обмірковували назрілі питання християнства. “У світі існують тільки дві релігії, — говорив Оліветан, протестант. — Одна релігія — це та, яку вигадали люди, де людина отримує спасіння через обряди і добрі діла; друга — відкрита в Біблії, котра вчить шукати спасіння тільки через вільніш дар благодаті Божої”. ВБ 203.3

“Я не прийму жодного з твоїх нових вчень, — вигукнув Кальвін, — невже ти думаєш, що я все життя помилявся?” (Wylie. V.13. Ch.7). ВБ 204.1

Але в голові Кальвіна зародились думки, від яких він уже не міг звільнитись. На самоті він обмірковував слова кузена. Кальвін усвідомлював свою гріховність і зненацька побачив себе без заступника в присутності святого і справедливого Судді. Заступництво святих, добрі вчинки, церковні обряди — все це не могло спасти від гріхів. Він не бачив нічого перед собою, крім темряви вічного відчаю. Даремно церковні богослови намагалися допомогти його горю. Сповіді, епітимії — ніщо не допомагало, вони не могли примирити його душу з Богом. ВБ 204.2

Перебуваючи в такій душевній боротьбі, Кальвін відвідав одного разу міську площу і став свідком спалення єретика. Він був украй збентежений виразом спокою на обличчі мученика. У муках страшної смерті та ще страшнішого прокляття церкви єретик виявив стільки віри й відваги, що молодий студент з болем порівнював їх зі своїм розпачем і темрявою, хоча жив у бездоганному послухові церкві. Кальвін знав, що єретики грунтують свою віру на Біблії, і вирішив досліджувати її, щоб відкрити таємницю їхньої радості. ВБ 204.3

У Біблії він знайшов Христа. “Отче, — вигукнув він, — Його жертва умилостивила Твій гнів, Його кров обмила мою нечистоту, Його хрест поніс моє прокляття. Його смерть — це моя спокута. Ми вигадали самі для себе багато зайвого і безглуздого, але Ти поставив переді мною Твоє Слово, як смолоскип, і торкнувся мого серця, щоб я відчув огиду до всіх інших заслуг, крім тих, котрі належать Ісусові” (Martyn. V.3. Ch.13). ВБ 204.4

Кальвін готувався прийняти духовний сан. Коли йому сповнилося 12 років, він був призначений духовником у маленьку парафію, і згідно з церковним каноном єпископ постриг йому голову. Він не отримав посвячення і не виконував обов'язків священика, але став членом духовенства, отримував платню згідно зі своїм становищем. ВБ 204.5

Тепер, усвідомлюючи, що вже ніколи не зможе стати священиком, Кальвін взявся за вивчення права, хоч незабаром залишив і це заняття, вирішивши цілком посвятити своє життя Євангелію. Але він не наважувався відкрито стати вчителем Євангелія. Сором'язливий за своєю природою, він розумів відповідальність цієї роботи, крім того, бажав продовжувати дослідницьку працю. Однак умовляння його друзів спонукали Кальвіна погодитись. “Дивно, — говорив він, — що людина простого походження удостоїлась такої високої честі” (Wylie. V.13. Ch.9). ВБ 205.1

Кальвін спокійно приступив до своєї праці, і його слова були подібні до освіжаючої роси, котра спадає на землю. Він залишив Париж і оселився в невеликому провінційному містечку, під захистом принцеси Маргари-ти, яка любила Євангеліє і опікувалася людьми, що проповідували його. Кальвін на той час був юнаком зі скромними і м'якими манерами. Він розпочав свою працю, відвідуючи людей і навчаючи їх удома. В оточенні всіх членів сім'ї він читав Біблію і відкривав людям істини спасіння. А вони, в свою чергу, з радістю передавали цю звістку іншим. Невдовзі новий учитель почав відвідувати навколишні міста і села. Кальвіна радо приймали як у замках, так і в бідних хатинах, і він ішов уперед, закладаючи основи для майбутніх церков, котрі мали безстрашно свідчити про істину. ВБ 205.2

Через декілька місяців Кальвін повернувся до Парижа. Серед учених і студентів панувало незвичайне хвилювання. Вивчення давніх мов привело людей до Біблії, і багато з тих, чиї серця не були зворушені її істинами, почали гаряче розмірковувати над ними і навіть дискутувати з керівниками римської церкви. Хоч Кальвін був майстерним у богословській полеміці, він ставив перед собою більш високу мету, ніж ці галасливі вчені. Розум людей пробудився, і тепер настав сприятливий час, щоб їм відкрити істину. Отож коли в аудиторіях університету кипіли богословські диспути, Кальвін ходив від дому до дому, відкриваючи для людей Біблію і розповідаючи їм про розп'ятого Христа. ВБ 205.3

За Божим Провидінням Париж мав отримати ще одне запрошення прийняти Євангеліє. Заклики Лефевра і Фареля були відкинуті, але всі верстви суспільства великої столиці повинні були почути вістку перестороги. Король із певних політичних міркувань не наважувався цілком стати на бік Рима і виступити проти Реформації. Принцеса Маргарита все ще плекала надію, що протестантизм переможе у Франції. Вона прагнула, щоб реформаторська віра проповідувалася в Парижі. За час відсутності короля Маргарита звеліла протестантському служителю навчати віруючих в церквах міста. Коли папські сановники заборонили це, принцеса надала в розпорядження протестантів свій палац. Одне з приміщень було обладнане під каплицю, і було оголошено: на котрі запрошуються люди всіх верств і кланів. Люди приходили на богослужіння натовпами. І не тільки каплиця, а й інші прилеглі приміщення були заповнені віруючими. Тисячі людей щодня приходили сюди. Серед них були державні діячі, дворяни, юристи, вчені, купці та ремісники. Замість того, щоб заборонити ці зібрання, король звелів відкрити для протестантів ще дві церкви в Парижі. Ніколи ще місто не було так зворушене Словом Божим. Здавалося, дух життя зійшов з небес на людей. Пияцтво, розпуста, чвари і лінощі поступилися перед поміркованим способом життя, чистотою, порядком і працьовитістю. ВБ 206.1

Але ієрархія не втрачала часу марно. Коли король відмовився заборонити проповіді, то духовенство звернулося до народу. Воно не зупинялося ні перед чим, щоб викликати страх, упередження і фанатизм забобонного і неосвіченого натовпу. Сліпо довіряючи фальшивим учителям, Париж, як колись Єрусалим, не зрозумів ані часу своїх відвідин, ані того, що було для його миру. Протягом двох років Слово Боже проповідувалося в столиці, і хоч багато людей прийняли Євангеліє, все ж більшість відкинула його. Франциск лише удавав релігійну терпимість, щоб досягти своїх цілей, і прихильники папи змогли відновити втрачену владу. Протестантські церкви були закриті, і знову запалали вогнища. ВБ 206.2

Кальвін все ще перебував у Парижі. Проводячи час в дослідженнях, роздумах і молитвах, він готувався до майбутньої праці, продовжував поширювати світло. Але врешті-решт на нього впала підозра. Влада міста вирішила спалити Кальвіна на вогнищі. ВБ 207.1

Думаючи, що він знаходиться в повній безпеці у своєму сховку, Кальвін не підозрював, що йому загрожує небезпека. Зненацька до його кімнати вбігли друзі й попередили, що представники влади вже в дорозі до його дому, щоб арештувати реформатора. У ту ж мить почувся гучний стукіт у вхідні двері. Не можна було гаяти й хвилини. Декілька з його друзів підійшли до дверей, щоб затримати там солдатів, в той час як інші допомогли реформаторові втекти через вікно. Кальвін поспішно подався до околиці міста, знайшовши притулок у домі одного робітника, прихильника Реформації. Кальвін пе-реодягся в його одяг і, взявши на плечі сапу, вирушив у дорогу. Подорожуючи далі на південь, він знову знайшов притулок у володіннях принцеси Маргарити (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.2. Ch.30). ВБ 207.2

Тут Кальвін перебував протягом кількох місяців під опікою впливових друзів, займаючись, як і раніше, вивченням Слова Божого. Але його ніколи не залишала думка про те, що істина повинна бути поширена по всій Франції, і він не міг більше залишатися бездіяльним. Як тільки вщухла буря, він знайшов для себе нове поле діяльності в Пуатьє. У цьому місті був університет, де з радістю прийняли вчення Кальвіна, люди всіх верств суспільства охоче слухали євангельську правду. Кальвін не проповідував там публічно, але в домі голови міста, а інколи в одному з парків Кальвін відкривав Слово вічного життя перед тими, хто бажав його слухати. Через деякий час, коли кількість слухачів збільшилася, було вирішено для більшої безпеки перенести місце зібрання за місто. У глибокій і вузькій ущелині була знайдена печера, замаскована деревами і високими скелями, що робило її зовсім непомітною. Невеликі групи людей, залишаючи місто різними дорогами, намагались непомітно прийти на це місце. В усамітненій печері вони читали Біблію і отримували пояснення. Там французькі протестанти вперше приймали Вечерю Господню. Із цієї маленької церкви вийшло декілька вірних євангелістів. ВБ 207.3

І знов Кальвін повернувся до Парижа. Він не втрачав надії, що французький народ прийме Реформацію. Але невдовзі реформатор переконався, що всі двері зачинені. Проповідувати Євангеліє — означало б тут же бути схопленим і відправленим на вогнище, і нарешті він вирішив виїхати до Німеччини. Ледве Кальвін залишив Францію, як над протестантами знялася буря переслідувань, і якби він не виїхав, то, без усякого сумніву, розділив би загальну долю. ВБ 208.1

Французькі реформатори, намагаючись не відставати від своїх братів у Німеччині та Швейцарії, вирішили завдати сміливого удару забобонам Рима, сподіваючись пробудити весь народ. За одну ніч по всій Франції були розвішані плакати, які різко критикували месу. Але замість того, щоб сприяти справі реформи, цей щирий, але необдуманий план приніс загибель не тільки його учасникам, а й усім прихильникам французької Реформації. Папісти отримали те, чого так довго чекали, — привід, який виправдовував повне знищення єретиків як небезпечних ворогів королівського престолу і французького народу. ВБ 208.2

Чиясь рука, можливо, нерозважливого приятеля Реформації або підступного ворога (це так і залишилось таємницею) наклеїла один із таких плакатів на двері приватної палати короля. Король вжахнувся. У цьому зверненні були піддані нещадному бичуванню забобони, до яких протягом багатьох століть ставилися з повагою і навіть з благоговінням. Нечувана зухвалість того, хто насмілився кинути такі різкі слова монархові, викликала лють короля. Здивований, він стояв деякий час мовчки, тремтячи від люті й не знаючи, що зробити. Потім його гнів вилився у таких фатальних словах: “Схопити всіх без винятку підозрюваних в лютеранстві. Я винищу їх усіх” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.10). Жереб було кинуто. Король вирішив твердо і безповоротно стати на бік Рима. ВБ 208.3

Негайно було вжито всіх заходів для арешту всіх лютеран Парижа. Католики схопили одного бідного ремісника, прихильника реформаторської віри, котрий закликав віруючих на таємні зібрання, і під загрозою негайної смерті на вогнищі звеліли йому показати їм, де живуть протестанти в місті. Нещасний спочатку зі страхом відсахнувся від такої ганебної пропозиції, але, злякавшись вогню, врешті погодився видати своїх братів. У супроводі солдатів, ченців і почту священиків з кадильницями зрадник разом з королівським детективом Мо-ріне повільно і мовчазно йшов вулицями міста. Ця процесія була влаштована ніби на честь “святих таїнств”, як акт спокути за зневагу меси, завдану протестантами. Разом з тим це було інсценування, яке приховувало жахливі наміри. Коли процесія наближалася до дому лютеранина, зрадник подавав знак, не говорячи ні слова. Процесія зупинялася, і солдати вривалися в дім, виволікали звідти всю родину, заковували в кайдани, і жахливий похід в пошуках нових жертв продовжувався. Вони “не обминули жодного дому, ні великого, ні малого, ні навіть Паризького університету… Моріне змусив тремтіти все місто… Усюди панував терор…” (Ibid. V.4. Ch.10). ВБ 209.1

Жертви були віддані на смерть після страшних тортур. Був даний особливий наказ не розпалювати на вогнищі сильного вогню, щоб зробити передсмертні муки реформаторів тривалішими. Але вони помирали як переможці, їхня стійкість була непохитною, а спокій — нічим не затьмарений. Гонителі, безсилі похитати незламну мужність, почували себе переможеними. “У кожному кварталі Парижа був установлений ешафот, і кожного дня спалювали все нові жертви, щоб викликати у людей страх перед єрессю. Та все ж перемога була на боці Євангелія. Увесь Париж мав змогу бачити, що являють собою люди нового вчення. Найкращою кафедрою були стовпи, до яких прив'язували мучеників для спалення. Спокій і радість, які можна було бачити на обличчях мучеників, коли їх вели… на місце страти, їхня героїчна поведінка, коли вони стояли охоплені полум'ям, смирення, з яким вони прощали образи, нерідко перетворювали гнів на жалість, а ненависть — на любов. Усе це з непереборною красномовністю свідчило на користь Євангелія” (Wylie. V.13. Сh.20). ВБ 209.2

Священики, бажаючи ще сильніше розпалити гнів народу, поширювали неймовірні чутки про протестантів, їх звинувачували в кривавій змові проти католиків, у намірі вбити короля і повалити уряд. Ці звинувачення були абсолютно безпідставними, проте злим наклепам судилося збутися, хоч у зовсім інших обставинах і з інших причин. Жорстокі катування, яким католики піддавали невинних протестантів, накопичувалися і кликали про відплату. Через декілька століть над Францією знялася буря, котру вони провіщали. Король, його придворні та піддані постраждали, але не від рук протестантів, а від рук безбожників. Не поширення протестантизму, а придушення його було причиною того, що через 300 років на Францію прийшли страшні лиха. ВБ 210.1

Підозри, страх і недовір'я охопили тепер всі верстви французького суспільства. Серед загальної тривоги стало очевидним, як глибоко вкорінилося вчення Лютера в серця мужів, котрі за своєю освітою, впливом і благородством стояли вище від всіх. Найвищі й найвідповідальніші пости виявилися вакантними. З міста зникли ремісники, друкарі, вчені, професори університету, письменники і навіть чимало придворних. Сотні людей втекли з Парижа, добровільно покидали батьківщину, показуючи цим, що вони — протестанти. Папісти з подивом дивились навколо себе і думали про те, як багато тих, кого вони й не підозрювали в єресі, було навколо них. Тепер вони виливали свою лють на ті смиренні жертви, які опинилися в їхніх руках. В'язниці були переповнені, здавалось, повітря затьмарилося від диму палаючих вогнищ, на котрих спалювали свідків Євангелія. ВБ 210.2

Франциск І пишався тим, що був провідником великого руху відродження культури на початку XVI ст. Він відчував задоволення, запрошуючи до себе вчених з інших країн. Відносну терпимість щодо реформаторів можна було певною мірою пояснити його любов'ю до знання та презирливим ставленням до неуцтва і забобонів чернечих. Але спонукуваний невимовною жагою знищити єресь, цей поборник культури видав наказ про заборону друкарства у Франції. Франциск І — один з численних прикладів, які свідчать про те, що інтелектуальна культура не може бути гарантією проти релігійної нетерпимості та переслідувань за віру. Франція влаштувала урочисту публічну церемонію розправи з протестантами. Священики вимагали, щоб зневага, якої зазнали небеса через осудження меси, була викуплена кров'ю і щоб король від імені свого народу публічно дав згоду на проведення цієї страшної розправи. ВБ 211.1

На 21 січня 1535 р. була призначена ця страшна церемонія. Усе було використане для того, щоб викликати забобонний страх і сліпу ненависть простих людей. Вулиці Парижа були залюднені натовпами, які збирались з навколишніх міст. Церемонія розпочалася великою пишною процесією. На будинках вздовж вулиць, якими вона йшла, були вивішені траурні полотнища, а вздовж усього шляху встановлені вівтарі. Перед кожними дверима був запалений смолоскип — на честь “святих таїнств”. Перед світанком учасники процесії зібралися біля королівського палацу. У перших рядах несли церковні прапори і хрести декількох парафій, за ними йшли парами мешканці міста із запаленими смолоскипами. Далі йшли ченці чотирьох орденів у одязі свого чину. Слідом несли уславлені мощі, за ними їхало на конях вище духовенство в пурпурово-червоних шатах, прикрашених коштовностями. ВБ 211.2

“Процесію очолював єпископ Паризький під розкішним балдахіном, який підтримували чотири принци королівської крові. За ними йшов король Франциск І. У той день на ньому не було ні корони, ні королівського одягу. З непокритою похиленою головою і з запаленою свічкою король Франції йшов у як грішник, котрий кається” (Wylie. V.13. Ch.21). Біля кожного вівтаря він покірно схилявся — не для того, щоб каятися в пролитті невинної крові, якою він обагрив свої руки, а за “страшний гріх” своїх підданих, що насмілились осудити месу. За Франциском І йшли королева і державні урядники, також парами, із запаленими смолоскипами. ВБ 211.3

У ході цієї церемонії у великому залі палацу єпископа монарх особисто звернувся з промовою до високоповажних осіб королівства. Він вийшов до зібраних зі скорботним виглядом і зі зворушливим красномовством оплакував “злочини, богозневагу, день сорому і ганьби, які спіткали народ”. Він закликав усіх вірнопідданих допомогти викорінити шкідливу єресь, котра загрожує Франції. “Як вірно, панове, що я — ваш король, — сказав він, — так вірно і те, що якби я довідався, що який-небудь орган мого тіла заразився смертельним гниттям, то я віддав би його на відсічення. І більше того, якби я побачив кого-небудь із моїх дітей, опоганених проклятою єрессю, я не пожалів би його і особисто віддав би в руки правосуддя, щоб його принесли в жертву Богові”. Сльози душили його, і все зібрання ридало, одностайно вигукуючи: “Ми хочемо жити і померти за католицьку віру!” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12). ВБ 212.1

Якою ж страшною була темрява, що огорнула народ, котрий відкинув світло Правди! Йому була послана “благодать на спасіння”, але Франція відвернулась від неї, обравши темряву замість світла. І це вона зробила після того, як побачила її силу і святість, після того, як тисячі людей були захоплені її божественною красою, а села й міста освітились блиском її слави. Франція відкинула запропонований їй небесний дар. Вона назвала зло добром, а добро — злом, поки нарешті не стала жертвою самообману. Навіть якби вона справді вірила, що виконує Божу роботу, переслідуючи Його народ, то й ця так звана щирість не зняла б з неї вини. Світло, котре могло б врятувати її від омани і стримати, від кровопролиття, було з презирством відкинуте. ВБ 212.2

Урочиста клятва викорінити єресь прозвучала у кафедральному соборі, де приблизно через 300 років народ, забувши живого Бога, посадить на престол “богиню розуму”. Після цього похід вирушив по вулицях Парижа, і французи взялися за виконання тієї справи, в якій поклялися. “На невеликій відстані один від одного були встановлені ешафоти, на яких мали бути спалені живцем християни-протестанти. Усе було влаштовано так, щоб якраз у момент наближення короля запалювалися вогнища і щоб процесія зупинялася, спостерігаючи страту” (Wylie. V.13. Ch.21). Подробиці тортур, яких зазнавали свідки Христа, надто страшні, щоб їх можна було передати; але жертви виявляли мужність і твердість, гідні подиву. Коли одного протестанта примушували відректися, він сказав: “Я вірю тільки в те, що проповідували пророки і апостоли і в що вірили святі. Моя віра — це впевненість у Бозі, Який переможе всі сили пекла” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12). ВБ 213.1

Процесія знову й знову зупинялась біля вогнищ. Після того, як учасники походу повернулися на місце, звідки вони вирушили, тобто до королівського палацу, натовп почав розходитись, а король і прелати, задоволені всім тим, що здійснилося того дня, вітали одне одного, сподіваючись, що так успішно розпочата робота триватиме до повного знищення єресі. ВБ 213.2

Євангеліє миру, відкинуте Францією, було майже викорінене, а наслідки цього були жахливими. 21 січня 1793 p., через 258 років після того дня, коли Франція поклялася знищити реформаторів, вулицями Парижа йшов інший похід, з іншими намірами. “І знову король був головною діючою особою; знову була метушня і лунали крики; і знову натовп вимагав жертв; знову зводились чорні ешафоти, і знову день закінчився страшними стратами. Людовіка XVI, який відчайдушна чинив опір тюремним наглядачам і катам, силою притягнули до плахи і тримали там, поки сокира ката не відтяла йому голову, аж вона скотилася з ешафота” (Wylie. V.13. Ch.21). Король не був єдиною жертвою; недалеко від того місця у дні кривавого терору під ножем гільйотини загинуло близько 2800 осіб. ВБ 213.3

Реформація запропонувала світу відкриту Біблію, пояснюючи принципи Закону Божого і вкарбовуючи його вимоги в людське сумління. Безмежна любов відкрила людям постанови і принципи небес. Бог сказав: “Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд!” (Втор.4:6). Франція відкинула небесний дар і посіяла насіння анархії та загибелі. Неминучий зв'язок причини і наслідку призвів до революції і терору. ВБ 214.1

Ще задовго до гонінь, які були викликані вивішуванням листівок, сміливий і гарячий Фарель був змушений втікати зі своєї батьківщини. Він вирушив до Швейцарії І там, утверджуючи справу Цвінглі, допоміг схилити чашу терезів на користь Реформації. Останні роки життя він провів у Швейцарії, однак постійно справляв значний вплив на розвиток Реформації у Франції. Протягом перших років вигнання він в основному працював над розповсюдженням Євангелія у рідній країні. Фарель приділив багато часу проповіді Благої вісті серед співвітчизників недалеко від кордону. Звідти він з невтомною увагою спостерігав за боротьбою і допомагав реформаторам словом підбадьорення і порадою. За допомогою інших вигнанців твори німецьких реформаторів були перекладені французькою мовою і разом з французькою Біблією надруковані великим накладом. Книгоноші розповсюджували ці твори по всій Франції. Цим людям давали книги за низькими цінами, і прибуток від них вони могли використати для дальшого поширення своєї справи. ВБ 214.2

Фарель розпочав працю у Швейцарії як скромний шкільний учитель. Оселившись у невеликій церковній парафії, він посвятив себе навчанню дітей. Окрім звичайних предметів, він обережно вводив вивчення біблійних істин, сподіваючись через дітей зацікавити і їхніх батьків. Декотрі сім'ї повірили, але священики втрутилися, підбурюючи забобонних сільських жителів. “Це не може бути Євангеліє Христа, — запевняли священики, — бо його проповідь приносить не мир, а війну” (Wylie. V.14. Ch. 3). Коли Фареля переслідували в одному місці, він, як і апостоли, переходив у інше. Від села до села, від міста до міста він подорожував пішки, терплячи голод, холод, втому і перебуваючи завжди в небезпеці. Він проповідував на площах ринків, у церквах, а часом із соборних кафедр. Іноді ніхто не приходив на проповідь, часом його проповідь переривалася вигуками і насмішками, а траплялось, що його й силою стягали з кафедри. Не раз на нього нападала голота і збивала до півсмерті. Але незважаючи ні на що, він ішов уперед. Часто зазнаючи поразки, він з неослабною наполегливістю повертався знову до боротьби і бачив, як одне за одним міста, які раніше були твердинею папства, відкривали свої ворота для Євангелія. Невелика парафія, де він уперше почав працювати, невдовзі прийняла реформаторську віру. Такі міста, як Морат, Невшатель, також відмовились від римських обрядів і вилучили зі своїх церков ідольські зображення. Фарель уже давно хотів піднести прапор протестантизму в Женеві. Якби йому вдалося завоювати це місто, воно могло б стати центром Реформації для Франції, Швейцарії, а також Італії. Маючи перед собою цю мету, він продовжував наполегливо працювати, поки всі міста і села навколо Женеви не прийняли реформаторського вчення. Потім з одним тільки супутником Фарель увійшов у Женеву. Але тут йому було дозволено виголосити лише дві проповіді. Священики, втративши надію домогтися осудження реформатора світською владою, покликали його на церковну раду, прийшовши туди з прихованою під одягом зброєю і наміром убити його. За дверима залу зібрався розлючений натовп, озброєний палицями і мечами, готовий вбити його тут, якщо б йому вдалося врятуватися від ради. Тільки присутність представників влади і озброєних воїнів урятувала Фареля. Наступного ранку разом зі своїм товаришем він переправився через озеро у безпечне місце. Так закінчила- ся його перша спроба євангелізувати Женеву. ВБ 214.3

Для другої спроби було вибрано скромніше знаряддя — молода людина скромного вигляду, якого навіть прихильники Реформації прийняли досить холодно. Що міг зробити цей юнак там, де відкинули навіть Фареля? Як несміливий і малодосвідчений проповідник вистоїть перед бурями, що змусили відступити таких сильних і відважних мужів? “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот” (Зах.4:6). “Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне… Тому що немудре Боже — розумніше від людей, а немічне Боже — сильніше людей!” (1Кор.1:27, 25). ВБ 216.1

Фромен розпочав свою працю як шкільний учитель. Істини, які він викладав, діти повторювали вдома. Невдовзі почали приходити і батьки, щоб послухати тлумачення Біблії, і поступово клас заповнився уважними слухачами. Новий Завіт і трактати, досить широко розповсюджені тоді, читали й ті, у кого не було відваги прийти послухати нове вчення. Однак через деякий час і цей проповідник змушений був втікати, хоч істини, яких він навчав, пустили глибоке коріння в свідомості людей. Насіння Реформації було посіяне, і вона продовжувала набирати сили й поширюватися. Проповідники знову повернулись у місто, і завдяки їхнім зусиллям у церквах Женеви стали відправляти протестантські богослужіння. ВБ 216.2

Коли Кальвін після тривалих поневірянь і злигоднів увійшов у міські ворота, Женева вже прийняла Реформацію. Повертаючись з рідних місць до Базеля, він побачив, що дорога зайнята військами Карла V, тому змушений був піти обхідним шляхом — через Женеву. ВБ 216.3

У приїзді Кальвіна до Женеви Фарель побачив руку Божу; хоч місто й прийняло реформаторську віру, проте залишалося ще чимало праці. Люди навертаються до Бога не громадами, а кожний зокрема, бо процес відродження повинен здійснитися в серці й свідомості людини не за постановою соборів, а Духом Святим. Хоч мешканці Женеви відкинули авторитет Рима, але вони ще не були готові відмовитися від пороків, які вкорінилися за його правління. Заснувати тут чисті принципи Євангелія і приготувати народ, щоб він гідно зайняв становище, до якого його кличе Боже Провидіння, — це нелегка справа. ВБ 216.4

Фарель був переконаний, що в Кальвіні він знайшов такого співпрацівника, з яким може об'єднатися в цій справі. В Ім'я Бога він благав молодого євангеліста залишитися і працювати в Женеві. Кальвін же злякався такої пропозиції. Боязкий і миролюбний, він боявся відважних, незалежних і гарячих мешканців Женеви. Його слабке здоров'я і схильність до дослідження змушували його завжди шукати усамітнення. Він уважав, що своїм пером зможе краще послужити справі Реформації, і тому хотів знайти спокійне місце для дослідницької праці, щоб звідти через друковане слово наставляти й утверджувати церкву. Але урочистий заклик Фареля був для нього голосом з небес, якому він не насмілювався відмовити. Йому здавалося, що “Бог простягнув до нього Свою руку з неба і поставив його на те місце, котре він так поспішно хотів залишити” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.9. Ch.17). ВБ 217.1

В цей час справі протестантизму загрожувала велика небезпека. На Женеву звалились папські анафеми, і могутні держави загрожували їй знищенням. Як могло це невелике місто опиратися могутньому папству, котре примушувало підкоритися королів та імператорів? Як вистояти місту перед об'єднаними арміями видатних полководців? ВБ 217.2

В усьому християнському світі протестантам погрожували страшні вороги. Минув час перших перемог Реформації. Рим зібрав нові сили, сподіваючись остаточно знищити її. Саме тоді був заснований єзуїтський орден, один з найжорстокіших, найпідступніших і найнепере-бірливіших у засобах прибічників папства. Вільні від будь-яких земних прихильностей та інтересів, глухі до проявів природних почуттів і бажань, без совісті та розуму, єзуїти не визнавали жодної іншої влади, жодних зв'язків, окрім служіння своєму чину і поширенню його впливу. Однак Євангеліє Христа зробило своїх прихильників здатними гідно зустрічати всяку небезпеку, зносити страждання, не лякаючись холоду, голоду, тяжкої праці, нестатків, і високо тримати прапор істини перед тортурами, в'язницями і ешафотами. Щоб здолати ці сили, єзуїти виховували своїх послідовників у дусі фанатизму, який допомагав їм зносити аналогічні труднощі й протидіяти істині всіма засобами омани і заблудження. Не існувало таких злочинів, яких єзуїти не могли б скоїти; найпідступніший обман не був для них огидним; ніяка облуда не становила для них труднощів, щоб використати її. Зв'язані присягою вічного убозтва і послуху, вони все ж прагнули багатства і влади, щоб використати їх для знищення протестантизму і відновлення папського панування. ВБ 217.3

Як члени чернечого ордену, вони з побожним виглядом відвідували тюрми і лікарні, допомагали бідним і хворим, підкреслюючи свою відчуженість від світу і нагадуючи, що вони носять святе Ім'я Ісуса, Котрий ходив і робив добро. Але під зовнішнім благочестям часто приховувалися страшні та злочинні наміри. Члени ордену керувалися головним принципом: мета виправдовує засоби. Згідно з ним обман, крадіжка, фальшива присяга, вбивство не тільки виправдовувалися, а й заохочувалися, якщо служили інтересам церкви. Удаючись до всяких хитрощів, єзуїти прокладали собі дорогу до відповідальних державних постів, ставали королівськими радниками і керували політикою. Вони йшли в слуги, щоб наглядати за своїми господарями і доносити на них. Вони засновували коледжі, де навчалися діти князів і дворян, а також відкривали школи для дітей простолюду. І таким чином діти протестантів потрапляли під вплив папських обрядів. Уся зовнішня пишність і театралізованість римське-католицького культу мала служити тому, щоб викликати збентеження розуму, засліпити і поневолити уяву. Таким чином сини нерідко зраджували релігійну свободу, за яку їхні батьки боролися і проливали кров. Орден єзуїтів швидко розповсюдився по всій Європі, і там, де з'являлися єзуїти, відроджувалося папство. ВБ 218.1

Щоб дати більше влади єзуїтам, папа видав буллу, якою відновлювалася інквізиція. Незважаючи на загальну огиду до інквізиції навіть у католицьких країнах, цей страшний трибунал був знову введений папською ієрархією, а в його таємних підземеллях повторювалися жахливі звірства, котрі не можуть витримати світла дня. У багатьох країнах тисячі тисяч людей, що були цвітом нації, — найблагородніші й бездоганніші, наймудріші й найосвіченіші, богобоязливі та віддані пастори, працелюбні й патріотичні громадяни, видатні вчені, талановиті художники і здібні ремісники, — були вбиті або змушені втікати до інших країн. ВБ 219.1

Такими засобами Рим намагався погасити світло Реформації, відібрати від народу Біблію, повернути його до неуцтва і забобонності темного Середньовіччя. Але завдяки піклуванню Божому і праці благочестивих мужів, яких Бог покликав йти слідами Лютера, протестантизм не був знищений. Своєю життєстверджуючою силою він зобов'язаний не прихильності чи зброї князів. Найменші країни і найсмиренніші народи ставали його твердинею. Такою була й маленька Женева в оточенні могутніх ворогів, котрі мали намір знищити її; такою була Голландія, що відважно боролася на піщаних берегах Північного моря з іспанською тиранією — найбільшим і найбагатшим на той час королівством. Такою ж була холодна і неродюча Швеція, в якій перемогла Реформація. ВБ 219.2

Майже 30 років Кальвін працював у Женеві, щоб заснувати в ній церкву, котра керувалася б тільки біблійною мораллю, а потім для поширення Реформації в Європі. Його громадська діяльність не була вільна від помилок так само, як і його вчення не було без вад. Але Кальвін став знаряддям поширення істин, які мали велике значення для його часу; знаряддям для захисту принципів протестантизму перед лицем швидкого відновлення колишньої величі папства; знаряддям для виховання в реформованих церквах чистоти і простоти замість пихи і зіпсутості римської церкви. ВБ 219.3

З Женеви виходили вчителі, які поширювали протестантське вчення і книги. До неї звертали свої погляди гнані з усіх країн, шукаючи поради, підбадьорення і повчання. Місто Кальвіна стало притулком для переслідуваних реформаторів з усієї Західної Європи. Рятуючись від страшних бурь переслідувань, які тривали сторіччями, вигнанці поспішали до воріт Женеви. Виснажені, зранені, позбавлені рідних і домівки, вони знаходили на цій землі теплий прийом і ніжну опіку. Знайшовши тут свій другий дім, вони стали благословенням для цього гостинного міста, віддаючи йому свої знання, вміння і благочестя. Багато з тих, хто знайшов тут притулок, пізніше повернулися до себе на батьківщину, щоб там продовжити боротьбу проти тиранії Рима. Джон Нокс, відомий шотландський реформатор, англійські пуритани, голландські та іспанські протестанти, французькі гугеноти винесли із Женеви смолоскип правди, щоб розсіяти темряву в своїх рідних країнах. ВБ 219.4