Велика боротьба

Розділ 10. Розвиток реформації в Німеччині

Таємниче зникнення Лютера налякало всю Німеччину. Повсюди питали про нього. Поширювались неймовірні чутки, і багато хто повірив у те, що Лютер убитий. Це викликало великий жаль не тільки серед вірних друзів, а й серед тисяч тих, хто ще явно не став на бік Реформації. Багато прибічників Лютера поклялися помститися за його смерть. ВБ 169.1

Римські ієрархи зі страхом усвідомлювали, до якої міри ненавидить їх народ. Хоч вони спочатку і раділи уявній смерті Лютера, але незабаром у них з'явилось єдине бажання — сховатися від гніву народу. Вороги Лютера мали набагато менше клопоту тоді, коли він був на свободі й сміливо діяв, ніж тепер, коли несподівано зник. Ті, хто в своїй люті прагнув знищити відважного реформатора, тепер боялися безпомічного в'язня. “Єдиний спосіб урятувати себе, — сказав один із них, — це запалити факел, шукати Лютера по всьому світу і повернути його народові” (D'Aubigne. V.9. Ch.1). Імператорський наказ, здавалось, не має сили. Папські посланці були обурені, коли побачили, що доля Лютера турбує людей більше, ніж воля імператора. ВБ 169.2

Звістка про те, що Лютер живий і в безпеці, хоча й у неволі, заспокоїла народ і водночас пробудила ентузіазм і прихильність до нього. Його твори читали тепер ще з більшим зацікавленням, ніж раніше. Кількість прихильників героя, котрий безстрашно захищав Слово Боже, постійно зростала. Справа Реформації набувала все більшого розмаху. Посіяне Лютером насіння сходило всюди. Поки його не було, виконувалася та робота, яка ніколи не була б виконана в його присутності. Прибічники Лютера відчули більшу відповідальність, коли їх великого вождя не було поруч з ними. З оновленою вірою і ревністю вони виступили вперед, роблячи зі свого боку все можливе, щоб так благородно розпочата справа могла безперешкодно розвиватися й далі. ВБ 169.3

Але сатана не дрімав. Тепер він намагався зробити те, що завжди робив під час кожного реформаторського руху, тобто обманути і погубити народ, спритно підмінюючи істину неправдою. Як у I ст. християнської ери, так і в XVI ст. з'явились фальшиві пророки. ВБ 170.1

Декілька людей, глибоко зворушені тим релігійним піднесенням, яке спостерігалося в світі, уявили собі, що отримали особливе відкриття з небес і божественне доручення закінчити справу Реформації, яку, на їхню думку, так боязко розпочав Лютер. Насправді ж вони тільки руйнували розпочату ним справу. Вони відкинули великий принцип, що лежав в основі Реформації, а саме: Слово Боже — це єдине правило життя і віри; вони замінили цей надійний, безпомилковий дороговказ мінливим та непостійним мірилом — своїми почуттями і враженнями. Усунувши таким чином великий критерій, який оберігав від помилок і омани, ці люди дали змогу сатані впливати на свідомість людей так, як йому це було до вподоби. ВБ 170.2

Один із цих “пророків” заявляв, що він дістав настанову від самого архангела Гавриїла. До нього приєднався ще один студент, котрий, залишивши навчання, заявив, що Бог особисто наділив його відповідною мудрістю тлумачити Своє Слово. А до них, у свою чергу, приєдналися й інші люди, які мали природну схильність до фанатизму. Діяльність цих “ентузіастів” викликала чимале збудження. Проповіді Лютера допомогли людям зрозуміти потребу в реформі, і тепер багато щирих душ було введено в оману новими “пророками”. ВБ 170.3

Керівники цього руху прийшли у Віттенберг і повідомили про свої наміри Меланхтона і його співпрацівників. Вони говорили: “Ми послані Богом навчати народ. Ми маємо тісне спілкування з Господом; нам відоме майбутнє; одним словом ми — пророки і апостоли і посилаємося на доктора Лютера” (D'Aubigne. V.9. Ch.7). ВБ 171.1

Усе це здивувало і збентежило реформаторів. Досі вони не стикалися з подібним і не знали, що робити. Меланхтон сказав: “Цими людьми опанували якісь незвичайні духи, але що це за духи?.. З одного боку, ми повинні бути обережними, щоб не погасити Духа Божого, а з другого — уважними, щоб дух сатани не спокусив нас” (D'Aubigne. V.9. Ch.7). ВБ 171.2

Невдовзі виявилися й плоди нового вчення. Люди почали нехтувати Біблією, а згодом взагалі відкинули її. У школах відбувалися заворушення. Студенти, незважаючи на заборону, залишали навчання і покидали університети. Люди, котрі вважали себе здатними відродити справу Реформації, ледь не довели її до повного занепаду. Прихильники Рима знову відчули впевненість і з торжеством запевняли: “Ще одне останнє зусилля, і все знову буде в наших руках” (Ibid. V.9. Сh.7). ВБ 171.3

Коли Лютер почув це у Вартбурзі, він з гіркотою сказав: “Я завжди боявся, що сатана пошле на нас це лихо” (Ibid.). Він бачив справжній характер фальшивих пророків і ту небезпеку, яка загрожувала справі істини. Навіть опір папи й імператора не завдавав йому стільки клопоту і страждання, скільки завдало це лихо. Уявні приятелі Реформації перетворилися на лютих ворогів. Саме ті істини, які принесли його душі стільки радості й втіхи, стали тепер причиною суперечок і непорозумінь у Церкві. ВБ 171.4

У справі Реформації Дух Божий вів Лютера, і під Його керівництвом він зробив більше, ніж може звичайна людина. Лютер не мав наміру проводити такі радикальні зміни, не думав обіймати відповідних посад. Він був тільки знаряддям у руках безмежної Могутності. Однак він часто побоювався за наслідки своєї праці. А одного разу сказав: “Якби я знав, що моє вчення завдало шкоди навіть одній-єдиній людині, якою б простою і маловідомою вона не була, чого, звичайно, бути не може, бо це — саме Євангеліє, то я швидше погодився б десять разів померти, ніж продовжувати проповідувати” (Ibid.). ВБ 171.5

Тепер же навіть Віттенберг, центр Реформації, швидко здавав свої позиції під тиском фанатизму і беззаконня. Ця криза не була викликана вченням Лютера, але його вороги по всій Німеччині звинувачували в цьому саме реформатора. Лютер з гіркотою запитував себе: “Невже так безславно закінчиться велика справа Реформації?” (Ibid.). І тільки в палкій молитві до Бога він знаходив душевний спокій. “Це не моя справа, Боже, а Твоя, — говорив він, — Ти не допустиш, щоб вона була спотворена забобонами і фанатизмом”. Але думка про те, що він і далі буде стояти осторонь боротьби в такий критичний час, стала нестерпною, і він вирішив повернутись у Віттенберг. ВБ 172.1

Не гаючи даремно часу, Лютер вирушив у цю небезпечну подорож. Він постійно перебував поза законом. Вороги мали право відібрати в нього життя, а друзям було заборонено допомогти йому або надати притулок. Уряд приймав найрішучіші заходи проти його прихильників. Але Лютер бачив, що справа Євангелія в небезпеці, і в Ім'я Господа безстрашно виступив вперед, щоб боротися за істину. ВБ 172.2

У листі до курфюрста, якого він написав зразу ж після прийнятого рішення залишити Вартбург, Лютер писав: “Хай буде відомо Вашій величності, що я повертаюсь у Віттенберг під більш надійним захистом, ніж захист князів і герцогів. Я не прошу підтримки Вашої величності і далекий від того, щоб просити Вашого захисту, я б хотів сам захистити вас. Якби я знав, що Ваша величність може і захоче захищати мене, я нізащо не пішов би у Віттенберг. Ця справа вирішується не мечем. Бог Сам повинен зробити все без людської допомоги і людського втручання. Найкраще може захистити той, хто мас найміцнішу віру.” (D'Aubigne. V.9. Ch.8). ВБ 172.3

У другому листі, написаному вже по дорозі у Віттенберг, Лютер додав: “Я готовий накликати на себе незадоволення Вашої величності та гнів усього світу, але хіба мешканці Віттенберга не ті ж вівці? Хіба Бог не довірив їх мені? І хіба я не повинен, якщо це необхідно, піти на смерть заради них? Крім того, я боюся, що в Німеччині може вибухнути повстання, яким Бог покарає наш народ” (Ibid. V.9, Ch.7). ВБ 172.4

З великою обережністю і покорою, але разом з тим рішуче й твердо Лютер повернувся до своєї діяльності. “Ми повинні Словом зруйнувати все те, що було насаджене насильством. Я не маю наміру застосовувати силу проти забобонів і невіри. Ніколи не можна примушувати людей. Свобода — це суть віри” (Ibid. V.9. Ch.8). ВБ 173.1

Незабаром по Віттенбергу поширилися чутки про повернення Лютера і про те, що він виступить з проповіддю. Народ збирався з усіх кінців, і церква переповнилася людьми. Піднявшись на кафедру, Лютер з великою мудрістю і лагідністю навчав, докоряв і наставляв. Засуджуючи дії тих, хто насильницькими методами намагався усунути месу, він сказав: “Меса — погана річ, і Бог осуджує її, вона повинна бути усунута. Я бажав би, щоб у всьому світі замість неї була запроваджена євангельська вечеря. Але нікого не потрібно примушувати відмовитися від неї. Віддамо все в руки Божі. Його Слово повинно діяти, а не ми. Чому так? — запитаєте ви. Тому що я не тримаю в руках серця людей, як гончар глину. Ми маємо право говорити, але не маємо права діяти. Будемо ж проповідувати, а решта належить Богові. Якщо я застосую силу, що здобуду цим? Тільки протиборство, формалізм, людські постанови і лицемірство… Але в усьому цьому не буде ні сердечної щирості, ні віри, ні любові. Де не виявляються ці три чесноти, там нема нічого; нізащо на світі я не хотів би прийти до такого трагічного результату… Одним Своїм Словом Бог робить значно більше, ніж ви, я і весь світ можемо зробити нашими спільними зусиллями. Бог здобуває серця, а коли завойоване серце, тоді завойоване все… ВБ 173.2

Я буду проповідувати, дискутувати і писати, але я не буду нікого примушувати, бо віра — це добровільний акт. Погляньте, що я зробив. Я виступив проти папи, індульгенцій і папістів, але зробив це без усякого насильства і галасу. Я звеличував тільки Слово Боже, проповідував і писав — ось усе, що я вчинив. І навіть, коли я спав… проповідуване мною Слово завдавало нищівного удару по папству; ні імператор, ні князь не змогли б завдати йому такої шкоди. І все-таки я не зробив нічого. Все зробило Слово. Якби я забажав вдаватись до насильства, то вся Німеччина купалася б у крові. Яким був би результат? Загибель як людського тіла, так і душі. Тому я залишався спокійним і дав змогу Слову завоювати світ” (Ibid. V.9. Ch.8). ВБ 173.3

Щодня протягом тижня Лютер проповідував спраглому натовпу. І Слово Боже розвіяло чари фанатизму. Сила Євангелія знову привела заблудлих людей на шлях істини. ВБ 174.1

Лютер не мав ніякого бажання зустрічатися з фанатиками, які спричинили стільки зла Реформації. Він знав, що ці люди позбавлені здорового глузду, неприборкані пристрасті опановують ними. Претендуючи на особливі відкриття з неба, вони не зносять жодних заперечень, добрих зауважень або порад. Привласнюючи собі найвищу владу, вони вимагали від кожного беззаперечного визнання їхніх прав. Але коли вони наполегливо вимагали зустрічі з Лютером, він погодився і з таким успіхом викрив їх, що ці самозванці змушені були негайно залишити Віттенберг. ВБ 174.2

На якийсь час цей фанатичний рух припинився, але через декілька років виник знову, ще з більшою силою і жахливішими наслідками. Про керівників цього руху Лютер писав: “Для них Святе Письмо було тільки мертвою буквою, а всі вони кричали: ‘Дух! Дух!’ Звичайно, я не піду туди, куди веде цей дух. Хай милостивий Бог збереже мене від такої церкви, в якій самі лише святі. Я бажаю бути разом з простими людьми, немічними й хворими, котрі усвідомлюють свої гріхи і кличуть до Бога з глибини свого серця, благаючи Його про відраду і захист” (Ibid. V.10. Ch.10). ВБ 174.3

Томас Мюнцер, один з найактивніших фанатиків, був обдарованою людиною і міг би принести багато користі, якби пішов праведним шляхом, однак він не засвоїв основних принципів правдивої релігії. “Він був охоплений бажанням змінити світ, але, як і всі інші ентузіасти, забув про те, що справу Реформації передусім треба розпочати із себе самого” (Ibid. V.10. Сh.10). Він був честолюбним і намагався посісти видне й впливове місце, не хотів бути другим навіть після Лютера. Мюнцер зазначив, що реформатори, замінюючи авторитет папи авторитетом Біблії, утверджують іншу різновидність папства. А про себе він заявляв, що має божественне доручення провести правдиву реформу. “Хто має цього духа, — говорив Мюнцер, — той володіє істинною вірою, навіть якщо ніколи в своєму житті не бачив Святого Письма” (Ibid. V.10. Ch.10). ВБ 174.4

Вчителі-фанатики перебували в полоні емоцій та миттєвих вражень, приймаючи кожну свою думку і спонукання за голос Божий, що й призвело до крайнощів. Дехто з них навіть спалив свою Біблію, заявивши: “Буква вбиває, а Дух оживляє”. Вчення Мюнцера задовольняло прагнення людей до чогось незвичайного і водночас підігрівало їхню гордість, ставило людські ідеї та міркування вище Слова Божого. Тисячі людей приймали вчення Мюнцера. Невдовзі він осудив існуючий порядок у проведенні богослужінь, стверджуючи, що слухати князів — це значить служити одночасно Богу і дияволу. ВБ 175.1

Народ, який тільки що почав скидати із себе папське ярмо, був незадоволений обмеженнями з боку світської влади. Революційне вчення Мюнцера, що, як вважалося, походило від Самого Бога, закликало людей звільнитися від усіх обмежень і давало волю їх упередженням і пристрастям. Почалися ворожнеча і підбурювання до заколотів — поля Німеччини зросила кров. ВБ 175.2

Душевна боротьба, через яку Лютер уже давно пройшов в Ерфурті, з подвійною силою почалася в ньому тепер, коли він побачив наслідки фанатизму, котрий приписувався Реформації. Папські ієрархи заявляли, — а багато людей готові були повірити їхнім заявам, — що повстання — прямий наслідок вчення Лютера. Хоча це звинувачення не мало ніякої підстави, воно не могло не завдати реформаторові болю та мук. Те, що справа істини буде поставлена в один ряд з низьким фанатизмом і тим самим буде дискредитована, було більше, ніж він міг знести. Крім того, провідники повстання ненавиділи Лютера, бо він не тільки противився їхньому фальшивому вченню і заперечував його божественне походження, а й проголосив їх бунтівниками проти світської влади. У відповідь на це вони називали його нікчемним облудником. Здавалось, реформатор накликав на себе ненависть як князів, так і простолюду. ВБ 175.3

Прихильники Рима торжествували, очікуючи, що незабаром настане кінець Реформації. Вони звинувачували Лютера навіть за ті помилки, які він так ревно намагався виправити. Партія фанатиків, безпідставно твердячи про несправедливе ставлення до них, зуміла завоювати співчуття великої групи людей, і як це часто буває з тими, хто займає неправильну позицію, на них почали дивитися як на мучеників. Отже, ті, які докладали всіх зусиль, щоб протидіяти Реформації, викликали загальне співчуття і пошану як жертви жорстокості та утисків. Це була робота сатани, і керував нею той самий дух, котрий вперше виявив себе на небі. ВБ 176.1

Сатана постійно намагається обдурити людей і примусити їх називати гріх праведністю, а праведність — гріхом. Який же успіх він має у цьому! Як часто вірних слуг Божих звинувачують і докоряють за те, що вони безстрашно захищають істину! Агентів сатани хвалять, улещують і навіть дивляться на них як на мучеників, тим часом як ті, кого справді треба поважати і підтримувати за вірність Богові, залишаються самотніми, їм не довіряють і підозрюють у недобрих намірах. ВБ 176.2

Подібна святість і вдаване освячення продовжують виконувати свою оманливу роботу. Приймаючи різні форми, вони виявляють того самого духа, що і в дні Лютера, відвертаючи розум людей від Святого Письма і спонукуючи їх більше прислухатися до голосу своїх почуттів і вражень, ніж коритися Закону Божому. Це один з найуспішніших методів сатани, яким він плямує чистоту істини. ВБ 176.3

Лютер безстрашно захищав Євангеліє від нападок, котрі загрожували йому з усіх боків. Слово Боже виявило себе сильною зброєю в усіх битвах. Цим Словом Лютер боровся з узурпаторською владою папи, з раціоналістичною філософією вчених мужів і завжди, як скеля, стійко відбивав хвилі фанатизму, що силкувалися пробитися в учення Реформації. ВБ 177.1

Кожна з цих протиборних сил по-своєму відкидала Святе Письмо і звеличувала людську мудрість як джерело релігійної істини і знання. Раціоналізм обожнював людський розум і робив його єдиним критерієм істини. Римська церква вважала, що найвища влада в церкві належить папі на основі безперервної апостольської наступності, і тим самим відкривала можливість для всякої омани і зіпсуття під прикриттям святості й апостольського покликання. Натхнення, на яке претендував Мюн-цер і його прибічники, було лише плодом хворобливої уяви; його вплив підривав як усякий людський, так і божественний авторитет. Істинне християнство приймає Слово Боже як велику скарбницю божественної істини, мірило всякого натхнення. ВБ 177.2

Після повернення з Вартбурга Лютер закінчив переклад Нового Заповіту, і невдовзі німецький народ отримав Євангеліє рідною мовою. Цей переклад з великою радістю прийняли всі, хто любив істину, проте він був зневажливо відкинутий тими, хто дотримувався людських традицій і постанов. ВБ 177.3

Священики стривожились тим, що простий народ отримав змогу нарівні з ними розмірковувати над Словом Божим, і тепер їх необізнаність буде викрита. Зброя тілесної мудрості безсила проти меча Святого Духа. Рим прикликав на допомогу всю свою владу, щоб перешкодити розповсюдженню Святого Письма, але накази, анафеми і тортури виявилися марними. Чим більше Рим осуджував і забороняв Біблію, тим більшим було бажання народу дізнатися, чого вона навчає. Усі, хто вмів читати, жадібно взялися за вивчення Біблії. Вони носили її зі собою, читали й перечитували, заучували напам'ять цілі розділи. Коли Лютер побачив, з якою прихильністю був прийнятий Новий Заповіт, він негайно приступив до перекладу Старого Заповіту і видавав його частинами, як тільки закінчував певні книги. ВБ 177.4

Твори Лютера радо сприймалися як у містах, так і в селах. “Те, що писали Лютер і його друзі, розповсюджували інші. Ченці, переконавшись у незаконності чернечої обітниці, після тривалої бездіяльності прагнули взятися до праці, але надто неосвічені, щоб проповідувати Слово Боже, вони ходили по провінціях, відвідували хутори та окремі доми і продавали книги Лютера і його друзів. Незабаром усю Німеччину заполонили відважні книгоноші” (Ibid. V.9. Ch.11). ВБ 178.1

Ці твори з глибокою зацікавленістю вивчали як багаті, так і бідні, вчені та неосвічені. Вечорами вчителі сільських шкіл читали вголос книги Лютера невеликим групам слухачів, які збирались біля домашнього вогнища. І кожного разу кілька душ наверталися до істини, з радістю прийнявши Слово Боже, а потім передавали його іншим, ділилися з ними цією радісною вісткою. ВБ 178.2

Сповнялися слова Святого Письма: “Відкриття слова Твого просвітлює, дає розуміння простим” (Псалми 118:130). Вивчення Писань вносило великі зміни у свідомість і людські серця. Папська влада тримала своїх підданих у залізному ярмі, яке прирікало їх на неуцтво і виродження. Вони старанно і забобонне дотримувалися форм і обрядів, але в цьому служінні розум і серце не брали участі. Проповіді Лютера висували на перше місце зрозумілі істини Слова Божого, а опісля саме Слово, дане простому народу, пробуджувало дрімаючі в ньому сили, не тільки очищало й облагороджувало його духовну природу, а й додавало нової сили та гостроти мисленню та інтелекту. ВБ 178.3

Повсюди можна було зустріти людей з різних верств суспільства, які з Біблією в руках захищали вчення Реформації. Прихильники папи, котрі вважали дослідження Писань справою священиків і ченців, тепер наполегливо закликали їх виступити проти нового вчення. Але священики і ченці, необізнані ні зі Святим Письмом, ні з силою Божою, зазнали цілковитої поразки від тих, кого оголосили неуками і єретиками. “На жаль, — зазначив один католицький письменник, — Лютер переконав своїх послідовників не вірити жодним іншим істинам, крім Святого Письма” (D'Aubigne. V.9. Ch.11). Натовпи людей збирались послухати, як мужі, що не мали спеціальної освіти, захищали правду і успішно вели диспути з ученими і красномовними теологами. Ганебне неуцтво цих великих мужів яскраво виявлялось усякий раз, коли їхні докази стикалися з простим ученням Божого Слова. Робітники, солдати, жінки і навіть діти були знайомі з біблійним ученням краще, ніж священики і вчені доктори. ВБ 178.4

Різниця між учнями Євангелія і прихильниками папського марновірства була відчутною не лише серед учених, а й серед простого народу. “Старим захисникам ієрархії, які нехтували вивченням мов і літератури… проти-стала допитлива молодь, яка присвятила себе науці, дослідженню Писань, ознайомленню з шедеврами античної культури. Володіючи живим розумом, благородною душею, безстрашним серцем, ці молоді люди невдовзі набули таких глибоких знань, що тривалий час ніхто не міг змагатися з ними… Коли ці молоді захисники Реформації зустрічалися з римськими докторами на своїх зібраннях, вони з такою легкістю і впевненістю спростовували їхні аргументи, що ці вчені мужі ніяковіли, бентежились і зазнавали поразки, висміяні в очах людей” (Ibid. V.9. Ch.11). ВБ 179.1

Коли римське духовенство побачило, що їхні громади зменшуються, вони звернулися по допомогу до міських властей і всіма доступними засобами намагалися повернути “заблудлих овець”. Але народ знайшов у новому вченні те, чого бракувало його душі, і відвернувся від тих, хто так довго годував його нічого не вартим лушпинням забобонних обрядів, людських звичаїв і переказів. ВБ 179.2

Коли спалахнули переслідування проти вчителів правди, вони звернули увагу на слова Христа: “А коли будуть вас переслідувати в одному місті, утікайте до іншого” (Матв.10:23). Світло проникло всюди. Переслідувані вигнанці, знайшовши де-небудь гостинний притулок, залишалися там, проповідуючи Христа інколи в церкві, а коли не було такої змоги, то в приватних домах чи просто неба; будь-яке місце, де їх слухали, ставало святинею. Проповідувана з такою енергією і переконанням істина поширювалась з непоборною силою. ВБ 179.3

Даремно духовна і світська влада намагалась покласти край “єресі”; марними були переслідування, ув'язнення, тортури, гоніння за допомогою вогню і меча. Тисячі віруючих засвідчили свою віру кров'ю, і робота просувалася вперед. Гоніння тільки сприяли поширенню істини. А намагання сатани поєднати її з фанатизмом закінчилися тим, що чіткішою та помітнішою стала розбіжність між діяльністю Божою і роботою сатани. ВБ 180.1