Велика боротьба

Розділ 7. Лютер пориває з римом

На чолі людей, покликаних вивести Церкву із папської темряви до світла досконалішої і чистої віри, стоїть Мартін Лютер. Ревний, гарячий і відданий, він не знав іншого страху, крім Божого, і не визнавав іншої основи віри, крім Святого Письма. Лютер був людиною свого часу, через яку Бог зробив велику роботу Реформації Церкви і просвіти для людства. ВБ 109.1

Так само, як перші вісники Євангелія, Лютер — виходець із бідного стану. Дитинство він провів у скромній родині німецького гірника. Його батько, працюючи шахтарем, зміг заробити необхідні засоби, щоб дати синові освіту. Він хотів, щоб його син став адвокатом, але Богові до вподоби було, щоб він став будівником великого Храму, котрий споруджувався століттями. Труднощі, нестатки і сувора дисципліна були тією школою, в якій безмежна Мудрість готувала Лютера до головної місії у його житті. ВБ 109.2

Батько Лютера був людиною сильного і діяльного розуму, твердого характеру, чесний, сміливий і відвертий. Він залишався вірним своєму обов'язку, незважаючи на наслідки. Здоровий глузд спонукав його з недовірою ставитись до чернецтва. Батько був дуже незадоволений, коли син без його батьківської згоди вступив до монастиря, і минуло два роки, поки він примирився із сином, але й тоді його погляди залишились такими самими. Батьки Лютера звертали виняткову увагу на виховання й освіту дітей. Вони намагались наставити їх у пізнанні Бога і прищепити християнські чесноти. Часто в присутності сина батько молився про тс, щоб Мартін завжди пам'ятав про Бога і щоб колись допоміг утвердженню Його істини. Усе, що тільки можна було взяти зі свого трудового життя, батьки віддавали для морального і розумового виховання дітей. Вони докладали всіх зусиль у своєму прагненні виховати дітей для благочестивого і корисного життя. У своїй рішучості і наполегливості вони інколи були надто суворими, але Лютер пізніше визнав, що хоч у чомусь батьки й помилялись, але їхнє виховання заслуговувало схвалення, а не докору. ВБ 109.3

У школі, до якої Мартіна віддали в дуже ранньому віці, з ним поводились суворо і навіть жорстоко. Бідність батьків була настільки великою, що коли він пішов до школи в інше місто, то деякий час мусив заробляти собі на прожиток співом, мандруючи від одного дому до іншого, а часто і голодував. Поширене в ті часи похмуре і забобонне розуміння релігії сповнювало його свідомість страхом. Увечері він лягав спати із тяжким серцем, із жахом дивився у невиразне майбутнє і при думці про Бога завжди відчував страх, бо уявляв Його собі суворим і немилосердним Суддею, жорстоким Тираном, а не люблячим небесним Отцем. ВБ 110.1

Незважаючи на численні та глибокі розчарування, Лютер рішуче поривався до високої мети морального та розумового вдосконалення, якого так бажала його душа. Юнак прагнув знань, серйозний і практичний розум націлював його бажати того, що постійне й корисне, а не того, що показне й поверхове. ВБ 110.2

Коли у вісімнадцятирічному віці Лютер вступив до Ерфуртського університету, його матеріальне становище і можливості були набагато кращими, ніж у попередні роки. Працьовиті й заощадливі батьки Лютера до того часу зібрали необхідні засоби і тепер могли допомагати синові. Вплив його розсудливих друзів певною мірою розвіяв похмурі тіні раннього виховання. Він наполегливо вивчав твори відомих письменників, вагомо збагачуючи свій розум їх яскравими думками і засвоюючи мудрість мудрих. Навіть в умовах суворої дисципліни попередніх учителів він уже тоді подавав особливі надії, а тепер, за сприятливіших обставин, його розум збагачувався дуже швидко. Прекрасна пам'ять, жива сила уявлення, розсудливість і невтомна праця допомогли йому посісти перше місце серед товаришів. Завдяки духовній дисципліні розум його визрівав і набував тієї кмітливості й проникливості, які підготували його до життєвої боротьби. ВБ 110.3

Страх Божий постійно перебував у серці Лютера, і це дало йому змогу твердо зберігати цілеспрямованість, а також глибоко упокорювати себе перед Богом. Він завжди відчував свою залежність від божественної допомоги і кожний день розпочинав молитвою, а його серце завжди було звернене до Бога у благанні про Його допомогу і керівництво. “Добра молитва, — часто говорив він, — значить більше, ніж половина науки” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.2. Ch.2). ВБ 111.1

Одного дня, коли Лютер переглядав книги в університетській бібліотеці, то знайшов латинську Біблію. Такої книги він ще ніколи не бачив. Він навіть не знав, що така книга існує. Мартін чув окремі уривки з Євангелій і Послань, котрі читались на публічних богослужіннях, і думав, що вони становлять усю Біблію. І ось уперше в його руках повна Біблія. Зі змішаним почуттям благоговіння і здивування юнак перегортав священні сторінки. З трепетним серцем він читав слова життя, іноді зупиняючись і вигукуючи: “О, якби Бог подарував мені таку книгу!” (Ibid. V.2. Ch.2). Ангели Божі були поряд з ним, і промені світла від Божого престолу відкривали його розумінню скарби істини. Він завжди боявся образити Бога, і тепер, як ніколи раніше, ним опанувало глибоке усвідомлення власного гріховного стану. ВБ 111.2

Щире бажання звільнитися від гріхів і примиритися з Богом врешті-решт спонукало його вступити в монастир і присвятити своє життя чернецтву. Тут від нього вимагали, щоб він виконував найбруднішу роботу і жебрував, ходячи від хати до хати. Лютер був уже в такому віці, коли людина прагне поваги й уваги, а ці обов'язки слуги-жебрака вбивали в ньому аж до глибини душі його природні почуття, проте він зносив це приниження терпляче, віруючи, що воно необхідне через його гріхи. ВБ 111.3

Кожну хвилину, яка залишалася в нього після роботи, Лютер віддавав навчанню, позбавляючи себе сну і жалкуючи навіть за тим часом, який він витрачав для своєї мізерної трапези. Найбільше задоволення він знаходив у вивченні Слова Божого. Він знайшов у монастирі Біблію, прикуту до стіни, і часто перебував тут. Чим сильніше він відчував свою гріховність, тим старанніше намагався своїми вчинками заслужити прощення і мир. Мартін Лютер жив суворим життям, сподіваючись постом, пильнуванням і самобичуванням перемогти свої недобрі природні нахили, від яких його не звільнило і чернече життя. Лютер не зупинявся ні перед якою жертвою, що допомогла б йому набути чистоту серця і Боже схвалення. “Я і справді був благочестивим ченцем, — згадував він пізніше, — і точніше виконував приписи чернечого чину, ніж можу це висловити словами. І якби хтось із ченців зміг заслужити Царство Боже власними ділами, то на це, без жодного сумніву, мав би право і я… Якби такий стан тривав ще деякий час, то я довів би себе до смерті” (Ibid. V.2. Ch.3). Внаслідок такого суворого способу життя він утратив багато сил і страждав від корчів і запаморочень, від чого вже ніколи не міг цілком вилікуватися. Незважаючи на всі зусилля, страждаюча душа Лютера не знайшла полегшення. Нарешті він опинився на межі відчаю. ВБ 112.1

Коли Лютерові здавалося, що все втрачено, Бог послав йому приятеля і помічника. Благочестивий Штаупіц допоміг Лютерові зрозуміти Слово Боже, спонукав його відвернути увагу від самого себе і звільнитися від думки про вічне покарання за порушення Закону Божого, а дивитись на Ісуса як на свого Спасителя, Який прощає гріхи. “Замість того, щоб мучитись власними гріхами, кинься в обійми Відкупителя. Покладайся на Нього, на праведність Його життя, вір у рятівну силу Його смерті… Корися Сину Божому. Він став людиною, щоб запевнити тебе в божественній прихильності. Люби Його, бо Він першим полюбив тебе”, — так говорив цей вісник благодаті (Ibid. V.2. Ch.4). Його слова справили глибоке враження на Лютера. Після досить тривалої боротьби із випещеними за стільки часу хибними уявленнями він нарешті зміг пізнати Істину, і в його збентеженій душі запанував спокій. Після посвячення Лютера в сан священика він отримав запрошення стати професором у Віттенберзькому університеті. Тут він посвятив себе вивченню Писань в оригіналі. Лютер почав читати лекції з Біблії, відкрив для розуміння зачарованим слухачам книги Псалмів, Євангелія і Послання. Штаупіц, його приятель і вчитель, спонукав Лютера проповідувати з кафедри Слово Боже. Майбутній реформатор вагався, бо не відчував себе гідним звертатися до народу від Імені Христа. Тільки після тривалої боротьби із собою він нарешті поступився умовлянням своїх друзів. До цього часу Лютер уже добре знав Писання, і благодать Божа спочивала на ньому. Красномовність Лютера захоплювала його слухачів, ясність і сила виголошеної ним істини переконували їх, а його полум'яні промови зворушували їхні серця. ВБ 112.2

Лютер ще залишався вірним сином римської церкви і не допускав навіть думки, що колись може бути інакше. Боже Провидіння привело його до Рима; подорожуючи пішки, він по дорозі зупинявся в монастирях. В одному з італійських монастирів він був приголомшений багатством і пишністю. Отримуючи князівські прибутки, ченці жили в розкішних покоях, одягались у багатий і найдорожчий одяг, харчувалися вишуканими стравами. З гірким почуттям Лютер порівнював цю картину із самовідреченням і нестатками свого життя. Його розум був збентежений. ВБ 113.1

Нарешті він побачив здалеку місто на семи пагорбах. Схвильований до глибини душі, Лютер розпростерся на землі, вигукуючи: “Вітаю тебе, священний Риме!” (Idid. V.2. Ch.6). Він увійшов до міста, відвідав церкви, почув неймовірні історії, які розповідали священики й ченці, брав участь у всіх передбачених церемоніях. Усюди він бачив картини, які сповняли його душу жахом і здивуванням. Він бачив, що пороки панували серед усіх верств духовенства. Він чув непристойні жарти прелатів і жахався, коли бачив страшну богозневагу навіть під час богослужінь. Він усюди стикався з марнотратством і розпусністю ченців, а також мешканців священного міста. Куди б не звертався Лютер, усюди замість святості бачив опоганення. “Хто не побачить і не почує, той не повірить, — писав він, — які гріхи й огидні діла чиняться в Римі. Тому навіть приказка там з'явилась: ‘Якщо є пекло, то на ньому збудований Рим’. Це безодня, з якої походять усі гріхи” (Ibid. V.2. Ch.6). ВБ 113.2

Своїм декретом, нещодавно виданим, папа обіцяв відпущення гріхів кожному, хто на колінах зійде по так званих “сходинках Пилата”. Говорили, ніби Сам Спаситель сходив по них з римського судилища і вони якимось чудом були перенесені з Єрусалима в Рим. Одного разу, коли Лютер у благоговінні на колінах підіймався по цих сходинках, над ним пролунав, подібний до грому, голос: “А праведний житиме вірою” (Римл.1:17). Лютер підхопився на ноги і, засоромлений, зі страхом кинувся тікати звідти. Цей текст ніколи не втратив свого значення для нього. З того часу, як ніколи раніше, він усвідомив, якою хибною є надія на людські вчинки як засіб для придбання спасіння, і зрозумів необхідність глибокої віри в заслуги Христа. У нього відкрилися очі й ніколи вже не закривалися на оману папства. Відвернувши своє обличчя від Рима, Лютер відвернувся від нього і серцем. З того часу розходження збільшувалося, аж поки він не розірвав усякі зв'язки з папською церквою. ВБ 114.1

Після свого повернення з Рима Лютер здобув у Віттенберзькому університеті науковий ступінь доктора богослів'я. Тепер у нього з'явилось більше вільного часу, і він міг, як ніколи раніше, посвятити себе вивченню Святого Письма, яке він так щиро любив. Лютер склав урочисту обітницю: всі дні свого життя старанно вивчати не папські догми і звичаї, а Слово Боже і вірно проповідувати його. Лютер більше не був простим ченцем або професором, він став уповноваженим небесами вісником Біблії. Він був покликаний пасти Божу отару, голодну і спраглу істини. Лютер рішуче заявив, що християнство не повинно приймати ніяких інших учень, крім тих, які грунтуються на авторитеті Святого Письма. Ці слова завдавали нищівного удару підвалинам папської влади. В них знайшов своє втілення життєвий принцип Реформації. ВБ 114.2

Лютер розумів, як небезпечно підносити людські теорії над Словом Божим. Він безстрашно відкривав безбожну філософію схоластів, піддаючи критиці їх та їхнє богослів'я, котре так довго панувало над свідомістю людей. Він відкинув їх учення, вказуючи, що воно є не тільки марним, а й шкідливим, намагаючись відвернути увагу своїх слухачів від фальшивого мудрування філософів і богословів, привести їх до вічних істин, викладених пророками й апостолами. ВБ 115.1

Цінною була вістка, яку він ніс спраглому натовпу людей, який жадібно сприймав його слова. Люди ніколи не чули чогось подібного. Добра вість про любов Спасителя, запевнення у прощенні та мир через Його спокутну кров — усе це радувало серця слухачів і вселяло в них безсмертну надію. У Віттенберзі було запалено світло, промені якого повинні були дійти до найвіддалені-ших куточків землі. З наближенням кінця часу це світло повинно було світити все яскравіше. ВБ 115.2

Але світло і темрява не можуть співіснувати. Між правдою і оманою завжди йде непримиренна боротьба. Захищати і підтримувати щось одне з них — значить боротися проти іншого і відкидати його. Спаситель сказав: “… Я не мир принести прийшов, а меча” (Матв.10:34). Через кілька років після початку своєї реформаторської діяльності Лютер писав: “Бог не тільки веде мене. Він підштовхує мене вперед. Він захоплює мене. Я більше не маю влади над собою. Я бажаю жити в спокої, а замість того опиняюсь у центрі боротьби” (Ibid. V.5. Ch.2). Тепер його чекало справжнє поле битви. ВБ 115.3

Римська церква торгувала Божою благодаттю. Біля її вівтарів стояли міняйли (Матв.21:12), а повітря наповнювалося вигуками продавців і купців. Під приводом збору коштів для побудови храму св. Петра в Римі папа оголосив продаж індульгенцій. Ціною злочинів мав бути споруджений храм для прославлення Божого імені, отже, наріжний камінь був закладений ціною беззаконня! Однак засоби, які були призначені для звеличення Риму, завдали його владі і величі смертельного удару. У папства з'явились рішучі й сильні вороги; боротьба захитала папський престол і вдарила по його потрійній тіарі. ВБ 115.4

Особа на ім'я Тецель, якій було доручено наглядати за продажем індульгенцій у Німеччині, була викрита у найогидніших злочинах проти суспільства і Закону Божого, але уникнувши заслуженого покарання, була призначена папою для здійснення його користолюбних планів. З непомірною безсоромністю він обдурював темних, довірливих і забобонних людей, розповідаючи їм неймовірні небилиці. Якби люди знали Слово Боже, то їх неможливо було б так легко обманути. Тому папство приховувало Біблію від народу, щоб тримати його під своєю владою, примножуючи авторитет і багатство честолюбних ієрархів (John C.L.Gieseler. Compendium of Ecclesiastical History. V.4. Ch.1. Par. 5). ВБ 116.1

Коли Тецель входив у якесь місто, то попереду нього йшов вісник і виголошував: “Милість Божа і святого отця тепер біля ваших воріт!” (D'Aubigne.V.3. Ch.1). І народ вітав богозневажливого дурисвіта як Самого Бога, який зійшов до них з небес. Огидна торгівля індульгенціями велася в церквах, і Тецель з кафедри проголошував їх дорогоцінним даром Божим. За його словами, індульгенції відпускали їх власникові як теперішні, так і майбутні гріхи, і при цьому навіть “немає потреби в покаянні” (Ibid.). Тецель “запевняв своїх слухачів, що індульгенції мають силу спасати не тільки живих, а й померлих грішників, і як тільки монета задзвенить у його скриньці, душа, за яку вона заплачена, звільнялася із чистилища і потрапляла на небо” (K.R.Hagenbach History of the Reformation. V.1. P.96). ВБ 116.2

Коли Симон-ворожбит хотів за гроші придбати в апостолів силу творити чудеса, Петро відповів йому: “Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!” (Дії 8:20). Та все-таки пропозиція Тецеля була гаряче підхоплена тисячами людей. Золото і срібло річкою потекло до його скарбниці. Спасіння, куплене за гроші, здобувалося легше, ніж спасіння, яке вимагало від грішника покаяння, віри і повсякчасних зусиль у боротьбі з гріхом. ВБ 116.3

Учені й благочестиві мужі римської церкви засудили і відкинули вчення про індульгенції як таке, що не відповідає вченню Біблії і здоровому глузду. Однак ніхто з духовенства не насмілився піднести голос протесту проти беззаконної торгівлі, хоч людські уми були стривожені й схвильовані, а багато хто серйозно запитував себе: чи не очистить Господь якимось чином Свою Церкву. ВБ 117.1

Лютер залишався ще ревним прихильником папства, проте засуджував блюзнірські дії торгівців індульгенціями. Багато з його парафіян, котрі купували індульгенції, приходили до нього, свого духівника, зізнавалися в своїх гріхах і чекали отримати прощення, але не тому, що покаялись у скоєному і бажали розпочати нове життя, а лише на підставі індульгенцій. Лютер відмовляв їм у відпущенні гріхів і застерігав, що коли вони не покаються і не змінять свого способу життя, то загинуть у своїх гріхах. Розгублені, вони поверталися до Тецеля і скаржилися йому на духівника, котрий відмовляється визнавати відпущення гріхів через індульгенцію. А дехто з більш сміливих вимагав навіть повернути їм гроші. Розгніваний чернець виголосив найлютіші прокляття, наказав запалити на публічних майданах вогнища і заявив, що він “отримав наказ від папи спалювати всіх єретиків, котрі насмілюються поставати проти найсвятішої індульгенції” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.3. ch.4). ВБ 117.2

Тоді Лютер сміливо виступив на захист істини. Викриваючи огидний характер гріха, він рішуче застерігав народ і навчав, що людина не може своїми ділами полегшити вину або уникнути покарання за гріх. Тільки через покаяння перед Богом і віру в Христа грішник може отримати спасіння. Благодать Христа не можна купити, це безкоштовний дар. Лютер закликав віруючих не купувати індульгенцій, а з вірою покладатися на розп'ятого Відкупителя. Він розповідав їм свій гіркий досвід, коли шляхом самоприниження і епітемій (спокути за гріхи) сподівався здобути спасіння. Він запевняв своїх слухачів, що тільки тоді відчув мир і радість, коли перестав дивитись на самого себе і з вірою звернувся до Христа. ВБ 117.3

Оскільки Тецель продовжував свою торгівлю і виставляв беззаконні претензії, то Лютер вирішив протестувати більш рішуче проти цих зловживань. Незабаром йому трапилась така нагода. У каплиці Віттенберзької церкви зберігалися мощі святих, які в певні святкові дні виставляли для народу, і кожному, хто в цей час приходив до церкви і сповідався, відпускалися гріхи. Звичайно, у такі дні юрби людей йшли до церкви. Наближалося одне з найбільших свят — свято всіх святих. Напередодні Лютер разом з натовпом народу прийшов до церкви. На церковних дверях він прибив листок паперу — 95 тез, спрямованих проти вчення про індульгенції. При цьому Лютер оголосив, що наступного дня в університеті готовий у присутності всіх опонентів захищати положення, викладені в цих тезах. ВБ 118.1

Тези Лютера привернули загальну увагу, їх і читали, й перечитували, і повторювали повсюди. У місті та в університеті почалися заворушення. У тезах підкреслювалося, що ні папі, ні будь-якій іншій людині ніколи не було дано права відпускати гріхи і звільняти від покарання за них; що весь цей задум є обманом і спритним засобом виманювати гроші за допомогою гри на забобонних почуттях людей; що це підступний план сатани погубити душі тих, хто вірить у його фальшиве вчення. І тільки Євангеліє Христа є найдорожчим скарбом Церкви, відкрита в ній благодать Божа безкоштовно дається всім, хто шукає її через покаяння і віру. ВБ 118.2

Тези Лютера закликали людей до дискусій, але ніхто не наважився прийняти цей виклик. Через кілька днів уся Німеччина вже знала про 95 тез Лютера, а ще через кілька тижнів про них заговорив увесь християнський світ. Багато щирих прихильників римської церкви, котрі були свідками жахливого беззаконня, яке панувало в церкві, але не знали, як покласти цьому край, з великою радістю зустріли тези Лютера, відчуваючи в них голос Божий. Вони бачили в цьому милосердну Божу руку, що мала покласти край потокові беззаконня, який виходив від папського престолу. Князі й посадові особи таємно раділи, сподіваючись, що буде покладений край гордовитій владі папи, яка нехтувала їхнім правом заперечувати її рішення. ВБ 118.3

Але схильний до гріха і забобонний натовп злякався того, що може втратити цей солодкий обман, котрим він присипляв усі свої страхи. Лукаве духовенство, якому перешкодили санкціонувати злочини і яке бачило в цьому загрозу своїй корисливій справі, було сильно розгніване і об'єдналося для захисту своїх інтересів. Реформатора чекала зустріч з його лютими ворогами. Одні звинувачували його в поспішних і необдуманих діях, а інші — у самовпевненості, заявляючи, що не Бог керує ним, а він керується гордістю і зухвальством. “Хто не знає, — відповідав він, — що людині, яка висуває будь-яку нову ідею, рідко вдається зробити це, щоб не здатися комусь гордою, не викликати при цьому суперечок? Чому Христос і всі решта мучеників були вбиті? Тому що на них дивилися як на гордих зневажників мудрості того часу, які сміливо висували нові ідеї та не зверталися покірно за порадою до охоронців традицій”. ВБ 119.1

І далі він заявляв: “Те, що я роблю, буде зроблено не людською мудрістю, але з Божою допомогою. Якщо це справа Божа, хто зможе зупинити її? Якщо вона не Божа, хто зможе просунути її вперед? Тут не моя воля, не їх і не наша, а Твоя воля, о, Святий Отче, Котрий на небесах” (D'Aubigne. V.3. Ch.6). ВБ 119.2

Хоч Лютером у цій праці і керував Святий Дух, але йому довелося виконувати її, долаючи шалений опір. Могутнім потоком на нього звалились докори ворогів, викривлене тлумачення його намірів, несправедливий осуд характеру його вчинків — і усе це разом не минуло безслідно. Він був упевнений, що освічені представники народу як в Церкві, так і в навчальних закладах, охоче об'єднаються з ним у справі Реформації. Серце Люте-ра переповнювалося радістю і надією, коли він чув слова підбадьорення від високих посадових осіб. Він вірив, що для Церкви настане світанок. Але незабаром слова заохочення обернулися в докори і звинувачення. Багато державних діячів і церковних сановників були переконані в справедливості тез Лютера, та невдовзі зрозуміли, що прийняття їх викличе великі переміни. Просвіта і реформа в народі фактично означали підрив авторитету Риму. Довелося б покласти край тим численним прибуткам, які постійно текли до римської скарбниці, а це, звичайно, мало б обмежити розкішне життя папської верхівки. Більше того, якщо люди будуть самостійно думати і діяти, шукати спасіння тільки у Христі, то це означатиме повалення папського престолу, що врешті-решт послабить їхню владу. З цієї причини вони відмовились прийняти запропоноване їм Богом пізнання, і виступаючи проти людини, яку Бог послав їм для їхньої ж просвіти, вони тим самим виступали проти Христа та істини. ВБ 119.3

Лютер тремтів, думаючи про себе. Одна людина опирається наймогутнішим силам землі. Він часом сумнівався, чи справді Бог вибрав його, щоб протистати авторитету церкви. “Хто я такий, — писав він, — щоб опиратись папській величі, перед якою тремтять земні царі й увесь світ?.. Ніхто не знає, скільки я вистраждав за перші два роки і якого зазнав відчаю” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.3. Ch.6). Але Лютер не був покинутий. Коли зникла всяка людська підтримка, він споглядав тільки на Бога і навчився в усьому покладатися на Його всесильну руку. ВБ 120.1

Звертаючись до одного із прихильників Реформації, Лютер писав: “Ми не можемо осягнути Писання ні його посиленим вивченням, ні власним інтелектом. Перший наш обов'язок — починати все з молитви. Благай Господа, щоб Він у Своїй великій милості відкрив тобі істинне значення Свого Слова. Бо єдиним тлумачем Божого Слова є Сам Творець, Який сказав: ‘І всі будуть від Бога навчені’. Не сподівайся досягнути цього власними зусиллями або розумом; покладайся тільки на Бога і на вплив Його Духа. Повір мені як людині, котра пережила все це на своєму власному досвіді” (Ibid.V.3. Ch.7). Усі, хто усвідомлює, що Бог покликав їх звіщати іншим великі істини на цей час, зможуть узяти для себе дуже корисне повчання. Проповідувані істини викличуть лють сатани і тих людей, котрі люблять вигадані ним байки. У боротьбі з силами зла людської мудрості та розуму замало. ВБ 120.2

Коли противники Лютера посилались на звичаї і перекази, на постанови і авторитет папи, тоді реформатор звертався до Біблії — і тільки Біблії. Вони не могли заперечити біблійних доказів, тому раби формалізму і забобонів прагнули крові реформатора так само, як колись юдеї прагнули крові Христа. “Він єретик, — кричали римські ревнителі. — Дозволити цьому страшному єретикові жити хоч би одну годину — означає зрадити справу церкви. Негайно на шибеницю його!” (Ibid. V.3. Ch.9). Але Лютер не став жертвою їхньої люті. Він ще повинен був виконати призначену для нього Богом працю, і ангели небесні були послані, щоб охороняти його. Однак багато з тих, хто прийняв від Лютера дорогоцінне світло, стали об'єктом сатанинського гніву. Вони безстрашно прийняли страждання і смерть за істину. ВБ 121.1

Учення Лютера привернуло до себе увагу мислячих людей по всій Німеччині. Із його проповідей і творів виходило світло, котре будило й освічувало свідомість тисяч людей. Жива віра зайняла місце мертвого формалізму, в якому так довго перебувала Церква. Народ з кожним днем утрачав віру в римські забобони і звільнявся з кайданів упередження. Слово Боже, яким Лютер випробував усяке вчення і твердження, як двосічний меч, прокладало собі шлях до людських сердець. Усюди пробуджувалися бажання і порив до духовного зростання. Повсюдно відчувалися голод і спрага за праведністю, якої так бракувало багато століть. Погляди людей, так довго спрямовані на людські обряди і земних заступників, тепер у вірі та в покаянні звернулися до розп'ятого Христа. ВБ 121.2

Це велике зацікавлення викликало ще більший страх папських сановників. Лютер отримав виклик з'явитися до Рима, щоб відповісти на звинувачення в єресі. Цей виклик стривожив його друзів. Вони усвідомлювали небезпеку, яка загрожувала йому в цьому зіпсугому місті, сп'янілому від крові мучеників за Ім'я Ісуса. Вони протестували проти поїздки Лютера до Рима, вимагаючи, щоб він дав необхідні пояснення в Німеччині. ВБ 122.1

Їхня вимога нарешті була задоволена, і для слідства у справі Лютера був присланий представник папи. У вказівках, які він отримав від папи, Лютер уже заздалегідь був оголошений єретиком. Тому папський посланець був уповноважений “терміново розглянути справу Лютера та покласти край його діяльності”. На випадок, коли Лютер буде опиратись і посланець папи не зможе переконати реформатора, він був уповноважений оголосити його поза законом по всій Німеччині; прогнати його, проклясти і відлучити від церкви всіх його прихильників (Ibid. V.4 Ch.2). І далі папа наказав, щоб для цілковитого викорінення згубної єресі відлучати від церкви всіх тих, хто не зробить усього необхідного, щоб схопити Лютера, а також його прибічників і віддати їх правосуддю Рима, незалежно від того, яке становище вони посідають у державі й церкві, щоправда, за винятком імператора. ВБ 122.2

Тут виявився справжній дух папства. У згаданому документі не видно й сліду християнських принципів чи елементарної справедливості. Лютер перебував ще далеко від Рима і не мав змоги пояснити або захистити свою позицію; однак ще до того, як була розслідувана справа, він уже був оголошений єретиком і того самого дня оскаржений і засуджений; усе це було зроблено самозваним “святим отцем”, найвищим і непогрішимим авторитетом у церкві та в державі! ВБ 122.3

У той час, коли Лютеру так потрібні були співчуття й поради справжнього Друга, за Божим Провидінням у Віттенберг був посланий Мелангтон. Молодий, скромний, сором'язливий Мелангтон, завдяки здоровому глузду, глибоким знанням, силі красномовства в поєднанні з чистотою і щирістю характеру користувався визнанням і загальною повагою. Він привертав до себе увагу не тільки талановитістю, а й шляхетністю характеру. Незабаром Мелангтон став щирим учнем Євангелія, найвір-нішим приятелем і помічником Лютера. Його лагідність, передбачливість, пунктуальність доповнювали мужність і енергійність Лютера. їхня спільна праця надала нової сили Реформації і стала джерелом великого підбадьорення для Лютера. ВБ 122.4

Місцем суду був визначений Аугсбург, і Лютер пішки вирушив туди. Йому загрожувала серйозна небезпека. Висловлювались відкриті погрози про те, що його схоплять по дорозі і вб'ють, і тому приятелі просили Лютера не наражатися на небезпеку. Вони навіть умовляли його на деякий час залишити Віттенберг і поселитись у тих, хто з радістю надасть йому притулок. Але Лютер не погодився залишати того місця, де його поставив Бог. Він повинен захищати істину, незважаючи на бурі, які лютували навколо нього. Він говорив: “Я подібний до Єремії — мужа, що знаходився в гущі боротьби, але чим більші погрози, тим більша моя радість. Мою честь і моє добре ім'я вони вже зруйнували. Все, що залишилось у мене, — то це моє нікчемне тіло. Що ж, нехай візьмуть і його і тим самим вкоротять моє життя на кілька годин. Але щодо моєї душі, то вони не зможуть узяти її. Той, хто хоче звіщати світу Слово Христа, повинен бути готовим померти у будь-яку хвилину” (Ibid. V.4. Ch.4). ВБ 123.1

Звістка про прибуття Лютера до Аугсбурга дуже втішила папського посла. Єретик, що завдавав стільки клопоту і привернув до себе увагу всього світу, здавалось, тепер був у руках римської влади, і легат вирішив зробити все, щоб не випустити його. Реформатор навіть не подбав про охоронну грамоту для себе. Друзі намовляли Лютера не з'являтися до папського посла без неї і самі взялись за те, щоб отримати цю грамоту від імператора. Папський посол мав намір примусити Лютера відректися, а якщо ні, то доставити його в Рим, де він розділив би долю Гуса та їєроніма. Тому через своїх агентів він намагався переконати Лютера з'явитись до нього без охоронної грамоти, віддаючи себе на його ласку. Але реформатор рішуче відмовився. Доки він не отримає грамоти, яка забезпечить йому протекцію імператора, Лютер не з'явиться до папського посла. ВБ 123.2

Удаючись до дипломатії, римські сановники вирішили здобути Лютера люб'язністю. При зустрічі з ним легат виявив дружелюбність, але вимагав, щоб реформатор у всьому підкорився авторитетові церкви і беззастережно відрікся від кожного пункту свого вчення. Легат, звичайно, недооцінив характеру людини, з якою мав справу. Відповідаючи йому, Лютер висловив повагу до церкви, своє ставлення до істини і готовність відповісти на всі запитання, які стосуються його вчення, і запропонувати свої доктрини на розгляд провідних університетів. Водночас Лютер відмовився зректися свого вчення без попереднього розгляду і диспуту. ВБ 124.1

Єдиною відповіддю була вимога: “Відречись! Відречись!”. Реформатор доводив, що положення його вчення грунтуються на Святому Письмі, і твердо заявив, що не може відректися від істини. Легат, неспроможний спростувати доказів Лютера, спрямовував на нього бурю з докорів і насмішок, то знову лестощів, то, посилаючись на перекази і постанови отців церкви, не давав Лютеру змоги сказати й слова. Зрозумівши, що такі розмови марні, Лютер домагався і нарешті отримав дозвіл, хоч і не охоче даний йому, викласти свої відповіді письмово. ВБ 124.2

“Роблячи це, — писав Лютер до свого друга, — оскаржений має подвійну вигоду: по-перше, написане може бути подане на розгляд інших; по-друге, це дає добру нагоду якщо не налякати, то хоча б вплинути на сумління зарозумілого і балакучого деспота, який в противному випадку буде намагатися перемогти всіх своїм владним язиком” (Martyn. The Life and Time of Luther. P. 271—272). ВБ 124.3

При наступній зустрічі Лютер коротко, ясно і чітко виклав свої погляди, обгрунтувавши їх багатьма посиланнями на Святе Письмо. Після того, як Лютер вголос прочитав своє пояснення і вручив кардиналові, той з погордою відкинув цей документ, заявляючи, що це лише набір порожніх слів і цитат. Лютер, який був напоготові, зустрів зарозумілого легата, застосувавши його власну зброю — традиції та вчення церкви, — остаточно спростував його твердження. Коли посланець папи зрозумів, що йому нема що відповісти на докази Лютера, він утратив самовладання і в гніві вигукнув: “Відречись! Якщо ні, то я пошлю тебе в Рим, де ти станеш перед суддями, яким буде доручено розглянути твою справу. Я віддам тебе і твоїх прихильників анафемі, усіх співчуваючих тобі відлучу від церкви!” І нарешті додав: “Відречись або більше не потрапляй мені на очі!” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4. Ch.8). ВБ 125.1

Реформатор негайно відійшов зі своїми друзями, даючи зрозуміти, що ні про яке відречення не може бути й мови. Це не входило в плани кардинала. Він лестив себе думкою, що силою змусить Лютера підкоритися. Тепер, залишившись сам на сам зі своїми прибічниками, він з неприхованою досадою дивився на них, не розуміючи, чому його плани зазнали поразки. ВБ 125.2

Зусилля Лютера не залишились безрезультатними. Присутнє там велике зібрання людей дістало змогу порівняти цих двох мужів, переконатися, яким духом керуються і наскільки міцні їхні позиції. Разючий контраст! Скромний, простий і непохитний реформатор, який спирався на силу Божу і на боці якого істина, і гордий, зарозумілий і нерозсудливий представник папи, який не зміг знайти жодного доказу зі Святого Письма, а тільки несамовито кричав: “Відречись! Якщо ні, то будеш відправлений у Рим і там отримаєш заслужену кару!” ВБ 125.3

Хоч у Лютера була охоронна грамота, прихильники Рима складали змову, щоб схопити і ув'язнити його. Друзі Лютера, бачачи недоцільність подальшого перебування реформатора в Аугсбурзі, наполягали, щоб він негайно повернувся у Віттенберг, і для цього вжили всіх заходів безпеки. Уночі на коні у супроводі тільки одного провідника, якого йому виділила міська влада, Лютер залишив Аугсбург. Перебуваючи в полоні недобрих передчуттів, реформатор таємно їхав темними і безлюдними вулицями. Жорстокі й лукаві вороги планували знищити його. Чи уникне він розставлених на нього пасток? Це були хвилини сильних тривог і гарячих молитов. Ось він уже дійшов до невеликих воріт у міській стіні. Лютеру відчинили, і він безперешкодно проїхав разом зі своїм провідником. Опинившись тепер у безпеці, за містом, утікачі поскакали швидше, і перш ніж римський легат дізнався про від'їзд Лютера, він уже був для нього недосяжний. Сатана і його ангели зазнали поразки. Людина, котру вони вважали своєю здобиччю, вислизнула з їхніх рук, ніби пташка із сільця птахолова. ВБ 125.4

Повідомлення про втечу Лютера здивувало і розлютило легата. Він сподівався отримати велику нагороду за свою мудрість і рішучість у ставленні до цього порушника спокою церкви, але його надія не збулася. Увесь свій гнів він вилив у листі до Фрідріха, курфюрста Саксонського, злісно звинувачуючи Лютера, вимагаючи, щоб Фрідріх послав реформатора до Рима або вигнав його із Саксонії. ВБ 126.1

На свій захист Лютер забажав, щоб легат або папа довели хибність його тверджень на основі Святого Письма. У свою чергу він урочисто пообіцяв, що відречеться свого вчення, якщо буде доведено, що воно суперечить Слову Божому. При цьому Лютер подякував Богові за те, що Він знайшов його гідним страждати за святу справу. ВБ 126.2

Курфюрст, досі мало знайомий з ученням реформатора, був глибоко вражений щирістю, силою і ясністю слів Лютера; він вирішив захищати реформатора доти, поки йому не доведуть хибність його вчення. У відповідь на вимогу легата курфюрст писав: “Ви повинні бути задоволені приїздом доктора Мартіна Лютера в Аугсбург. Ми не сподівалися, що ви будете змушувати його до відречення, не переконавши спочатку в тому, що він помиляється. Ніхто з учених мужів у нашій державі не довів мені, що вчення Мартіна Лютера безбожне, антихристиянське і єретичне”. І князь відмовився вислати Лютера до Рима або вигнати його зі своїх володінь (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4, Ch.10). ВБ 126.3

Курфюрст бачив, як низько впав моральний рівень суспільства. Відчувалася велика потреба в Реформації. Якби люди визнавали вимоги Божі й корилися їм та прислухались до голосу освіченого сумління, тоді не потрібні були б складні та дорогі засоби для боротьби зі злочинністю. Він бачив, що Лютер прямував до цієї благородної мети, і потай радів, що в церкві відчутні зрушення до кращого. ВБ 127.1

Він також бачив, що Лютер як професор університету користувався великим успіхом. Тільки рік минув з того часу, як реформатор прибив свої тези до церковних дверей, і як помітно зменшилась кількість прочан, котрі відвідували церкву на свято “Всіх святих”. Рим утратив своїх богомольців і пожертвування, їх місце зайняла інша група людей, котра приходила тепер у Віттенберг не для того, щоб поклонитися мощам, а щоб заповнити аудиторії університету. Твори Лютера пробудили загальний інтерес до Святого Письма не тільки по всій Німеччині. У Віттенберзький університет приїжджали студенти також і з інших країн. Юнаки, котрі вперше бачили Віттенберг, “здіймали свої руки до неба і славили Бога за те, що світло істини засяяло з цього міста, як у давнину із Сіона виходило світло і досягало найдальших куточків землі” (Ibid. V.4. Ch.10). ВБ 127.2

Однак на той час Лютер тільки частково звільнився від заблуджень римської церкви. Порівнюючи Святе Письмо з папськими постановами і законами, він дивувався. “Я читаю папські декрети, — писав він, — і… не можу зрозуміти, чи папа — це сам антихрист, чи він — його апостол, настільки Христос спотворений і розп'ятий у їх особі” (Ibid. V.5. Ch.1). Лютер все ще був прихильником римської церкви і не думав, що коли-небудь відокремиться від неї. ВБ 127.3

Твори реформатора і його вчення розповсюджувались серед усього християнського світу. Вони проклали собі шлях у Швейцарію і Голландію. Копії його творів дійшли до Франції та Іспанії. В Англії його вчення прийняли як слово життя. Істина проникла також у Бельгію й Італію. Тисячі людей пробуджувались від смертельного заціпеніння до радості та надії світлого життя віри. ВБ 127.4

Викриття, з яким виступав Лютер, викликали все більший гнів Рима, і декотрі його фанатичні противники, навіть із числа докторів католицьких університетів, заявляли, що не матиме гріха той, хто вб'є бунтівного ченця. Одного разу до реформатора підійшов незнайомець, який мав схований під одягом пістолет, і запитав його, чому він ходить один. “Моє життя в Божих руках, — відповів Лютер. — Він — мій захист і мій щит, що тоді може мені заподіяти людина?” (Ibid. V.6. Ch.2). Почувши ці слова, незнайомець зблід і поспішно відійшов, ніби побачив ангела. ВБ 128.1

Рим постановив знищити Лютера, але Бог став його Захистом. Учення реформатора проповідувалося повсюдно — “у сільських домах, монастирях… у дворянських замках, в університетах і князівських палацах”. І всюди знаходились благочестиві мужі, які підтримували його працю (Ibid. V.6. Сh.2). ВБ 128.2

Приблизно в цей час Лютер познайомився з творами Яна Гуса і переконався, що реформатор з Богемії визнавав велику істину виправдання через віру, яку він сам тепер проповідував. “Ми всі, — говорив Лютер, — Павло, Августин і я— були гуситами, навіть самі не підозрюючи того. Бог справді буде судити світ, — продовжував він, — бо істина проповідувалася людям уже сто років тому і була спалена ними” (J.A.Wylie. The History of Protestantism. V.6. Ch.l). ВБ 128.3

У своєму заклику до імператора і князів Німеччини на захист реформації християнства Лютер писав про папу: “Страшно бачити людину, котра величає себе намісником Христа на землі, а живе в таких розкошах, яких не може дозволити собі ні імператор, ні король, ні інший світський правитель. Хіба він живе так, як, жив Ісус чи скромний Петро? Кажуть, що папа — володар світу, але Христос, намісником Якого він себе називає, сказав: ‘Моє Царство не зі світу цього…’ Чи можуть володіння намісника перевищувати володіння його Пана?” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.6. Ch.3). ВБ 128.4

Про університети Лютер писав так: “Я дуже боюсь, що вищі навчальні заклади стануть широкими воротами пекла, якщо в них старанно не буде вивчатися Святе Письмо і не буде укарбовуватись у серцях молоді. Я нікому не раджу посилати свою дитину туди, де Святому Письму не надається першочергового значення. Усякий навчальний заклад, де систематично не вивчається Слово Боже, стає зіпсутим” (Ibid. V.6. Ch.3). ВБ 129.1

Цей заклик блискавично поширився по всій Німеччині і справив на людей великий вплив. Увесь народ був схвильований, і багато людей ставали тепер під прапор Реформації. Противники Лютера, палаючи люттю помсти, змусили папу вжити рішучих заходів. Вирішено було негайно осудити його вчення. Реформаторові і його прихильникам було дано 60 днів для обміркування, і якщо вони за цей час не зречуться своїх поглядів, їх чекало відлучення від церкви. ВБ 129.2

Це була страшна криза Реформації. Протягом віків вирок Рима про відлучення від церкви викликав страх у наймогутніших світських монархів. Він піддавав могутні імперії спустошенню. На тих, хто підпадав під це прокляття, дивилися зі страхом і відразою, вони назавжди втрачали своїх попередніх друзів і знайомих, до них ставилися як до проголошених поза законом і переслідували аж до смерті. Лютер знав про цю страшну бурю, яка була готова знятися над ним, але залишався стійким, покладаючись на Христа як на свою опору і захист. З вірою і відвагою мученика він писав: “Що буде, я не знаю та й не хочу знати… Куди б не впав удар, я буду спокійний… Якщо навіть листя не падає без волі Творця, то тим більше ми можемо бути впевнені в Його опіці про нас. Не тяжко померти за Слово, бо Слово сталося тілом і Само померло за нас. Якщо ми помремо з Ним, то й оживемо з Ним, якщо ми перейдемо через усе те, через що Він перейшов раніше нас, то будемо там, де і Він, навіки, назавжди” (Ibid. V.6. Ch.9). ВБ 129.3

Коли Лютер отримав папську буллу, то сказав: “Я зневажаю і відкидаю і як безбожну і несправедливу… вона засуджує самого Христа… Я радий, що можу постраждати за найпрекраснішу справу. Я почуваю себе вільніше, бо тепер переконаний, що папа — це антихрист, а його престол — престол сатани” (Ibid. V.6. Ch.9). ВБ 130.1

Та все ж папський декрет дав свої наслідки. Тюрма, тортури і меч були досить сильними засобами, щоб змусити людину коритися. Слабкодухі й забобонні тремтіли перед указами папи, і хоч їх симпатії залишались на боці Лютера, та все ж багато з них вважали: життя надто дороге, аби віддати його за справу Реформації. Усе, здавалось, свідчило про те, що діяльності реформатора настав кінець. ВБ 130.2

Але Лютер залишався безстрашним. Рим вивергав на нього свої анафеми, і весь світ чекав, що він, без сумніву, або загине, або буде змушений зректися. Але з надзвичайною силою Лютер спрямував це прокляття на Рим і привселюдно заявив про своє остаточне відокремлення від римської церкви. У присутності багатьох студентів, докторів і мешканців міста він спалив папську буллу з канонічними постановами та іншими документами, які підтримували авторитет папської влади. “Мої вороги спалили мої книги, — сказав він, — щоб завдати шкоди істині, спотворюючи її в умах простого народу і гублячи їхні душі, а у відповідь на це я спалюю їхні книги. Тепер починається серйозна боротьба. Досі я тільки загравав з папою. Я розпочав цю справу в їм'я Боже, і вона буде завершена без мене, але Його силою” (Ibid. V.6. Ch.10). ВБ 130.3

На докори ворогів, котрі глузували над ним через марність його справи, Лютер відповідав: “Хто знає, чи не Бог обрав мене і покликав, тож чи не варто було б їм боятися, що, зневажаючи мене, вони зневажають Самого Бога? Вони говорять, що я один. Ні, Всемогутній зі мною. Мойсей був один при виході з Єгипту; Ілля був один під час царювання Ахаба; Ісая був один у Єрусалимі, а Єзекіїль — у Вавилоні. Бог ніколи не призначав пророками первосвящеників чи інших визначних осіб; Він звичайно обирав зневажених, простих людей, а раз навіть покликав пастуха Амоса. У кожному столітті святі, ризикуючи власним життям, викривали великих світу цього: царів, князів, священиків і вчених мужів. Я не кажу, що я пророк, але я говорю, що вони повинні тим більше боятися, тому що я один, а їх багато. Я вірю, що Слово Боже на моєму боці, а не на їхньому” (Ibid. V.6. Ch.10). ВБ 130.4

Та все ж не без тяжкої внутрішньої боротьби Лютер прийшов до рішення остаточно розірвати із римською церквою. У той час він писав: “З кожним днем я все більше відчуваю, як тяжко відкинути упередження, набуті в дитинстві. Хоч Святе Письмо на моєму боці, проте скільки страждань завдало мені переконання в тому, що я один повинен виступити проти папи як антихриста! Яким великим був біль мого серця! Скільки разів я із гіркотою ставив собі одне й те саме запитання, яке так часто чув з уст папістів: ‘Хіба тільки ти один такий мудрий, а всі решта помиляються? А що буде, якщо врешті-решт виявиться, що ти сам помилявся і потягнув за собою так багато душ, котрі навіки загинуть’ — Я боровся сам із собою, зі сатаною, поки нарешті Христос через Своє непогрішиме Слово не підкріпив моє серце проти всіх сумнівів” (Martyn. The Life and Times of Luther. P.372—373). ВБ 131.1

Папа погрожував Лютерові відлученням від церкви, якщо він не відречеться, і тепер здійснив свою погрозу. З'явилася нова булла, котра проголошувала остаточне відлучення реформатора від римської церкви і піддавала прокляттю його і тих, хто приймає його вчення. Почалася справжня велика боротьба. ВБ 131.2

Всі ті, кому Бог доручив проповідувати істини, що стосуються їхнього часу, неминуче зустрінуть опір. У дні Лютера проповідувалася істина, актуальна для його періоду. Є істина, важлива й для Церкви нашого часу. Той, Хто все чинить за Своєю волею, ставить людей у різні обставини і доручає їм особливі обов'язки, що відповідають тому часові, в який вони живуть. Якби люди оцінили послане їм світло, тоді вони отримали б глибші пізнання правди. Але чимало людей у наші дні не більше прагнуть пізнати істину, ніж цього бажали папісти, виступаючи проти Лютера. Зараз, як і в минулі століття, спостерігається та сама схильність до людських теорій і переказів, а не до Слова Божого. Нехай ті, хто проповідує істину для нашого часу, не сподіваються, що вона буде прийнята більш прихильно, ніж у дні реформаторів. Велика боротьба між істиною та оманою, між Христом і сатаною буде все більше посилюватися до кінця історії цього світу. ВБ 131.3

Ісус сказав Своїм учням: “Коли б ви були від світу, то світ любив би своє. А коли ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому світ вас ненавидить. Пам'ятайте слово, яке Я говорив вам: ‘Раб не більший від господаря свого’ Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати і вас; якщо слово Моє зберігали, — то будуть зберігати і ваше” (Йоан 15:19—20). Господь ясно говорить: “Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивіш пророкам батьки їхні” (Лука 6:26). Дух цього світу і сьогодні суперечить духові Христа, як це було в попередні часи; і ті, хто проповідує Слово Боже в його чистоті, користуються сьогодні не більшою прихильністю, ніж їхні попередники. Форми боротьби проти правди можуть змінюватися, її ворожість може бути не такою відвертою, більш замаскованою, однак продовжує існувати той самий антагонізм, котрий виявлятиметься до кінця світу. ВБ 132.1