Велика боротьба

Розділ 8. Лютер перед сеймом

Новий імператор Карл V вступив на престол Німеччини, і римські емісари поспішили до нього зі своїми поздоровленнями та намовляннями застосувати свою владу проти Реформації. Але курфюрст Саксонський, якому Карл V був багато в чому зобов'язаний своєю короною, просив його не вживати ніяких заходів проти Лютера, поки сам його не вислухає. Таким чином, імператор потрапив у скрутне становище. Папістів міг задовольнити тільки імператорський наказ про смертний вирок для Лютера. Курфюрст рішуче заявив: оскільки “ні його імператорська величність і ніхто інший не можуть спростувати творів Лютера”, тому він просив, щоб “доктору Лютеру була дана охоронна грамота і щоб він виступив перед ученими, побожними і неупередже-ними суддями” (D'Aubigne. V.6. Ch.11). ВБ 133.1

Тепер увага всіх сторін була привернена до з'їзду представників німецьких земель, який мав зібратись у Ворм-сі невдовзі після вступу Карла V на престол. Цей національний з'їзд повинен був розглянути важливі політичні питання. Уперше німецькі князі зустрічалися з молодим монархом на державному з'їзді. З усіх кінців країни прибули державні та церковні сановники. У Вормсі зібралися могутні світські вельможі, що ревно оберігали свої спадкоємні права і становище, представники високого духовенства, які пишалися перевагою свого чину, і сили, відважні лицарі у супроводі своїх зброєносців, посли далеких іноземних країн. Та все ж найбільший інтерес на цьому з'їзді викликала справа саксонського реформатора. ВБ 133.2

Карл V заздалегідь повелів курфюрсту взяти із собою на сейм і Лютера, запевняючи йому свою охорону і можливість відкритої дискусії із суперечливих питань з компетентними особами, Лютер з нетерпінням чекав цього дня. Його здоров'я на той час було досить ослаблене, але він писав курфюрсту: “Якби я навіть не міг здоровим прибути до Вормса, то прошу, щоб мене доставили туди, яким би я хворим не був. Бо якщо імператор запрошує мене, то я не сумніваюся в тому, що це голос Самого Бога. Якщо вони застосують насильство, що цілком ймовірно (бо мене викликають туди не з їхньої волі), все я віддаю в руки Божі. Той, Хто зберіг трьох юнаків, у розпаленій печі, живий. Якщо Він не врятує мене, то моє життя мало значить. Потурбуймося тільки про те, щоб Євангеліє не було віддане на посміховисько безбожним, і будьмо готові пролити свою кров, захищаючи його. Чи я можу знати, що корисніше для спасіння всіх: моє життя чи моя смерть… Ви всього можете чекати від мене… але тільки не втечі чи відречення. Утікати я не можу, а відректися — тим більше” (Ibid. V.7. Ch.1). ВБ 134.1

Коли у Вормсі стало відомо, що Лютер повинен стати перед сеймом, всіх охопило хвилювання. Папський посол Алеандр, якому була доручена справа Лютера, був дуже стривожений і обурений. Він знав, що наслідки виступу реформатора будуть фатальними для папства. Знову розпочинати слідство у справі, щодо якої папа вже виніс вирок, — це значить зневажати авторитет верховного єпископа. Крім того, легат боявся, що красномовні й незаперечні докази Лютера багатьох князів змусять відвернутися від папства. Тому Алеандр якнайрішучіше виступив проти появи Лютера на сеймі. Одночасно була оголошена булла, в якій папа відлучав Лютера від церкви, і під тиском папського декрету та протесту папського посла імператор поступився. Він написав курфюрсту, що коли Лютер не має наміру відректися, то повинен залишатись у Віттенберзі. ВБ 134.2

Не задовольнившись цією перемогою, Алеандр докладав усіх сил і хитрощів, щоб домогтися осудження Лютера. З усією завзятістю, гідною кращого застосування, він звертав увагу князів, прелатів та інших членів сейму на справу Лютера, оскаржуючи його у підбурюванні до бунту, беззаконні та богозневазі. Але виявлені легатом упередженість і пристрасність свідчили про те, яким духом він керувався. “Ним керують більше ненависть і помста, ніж ревність і побожність” — таким було загальне враження (Ibid. V. 7. Ch.1). Більшість присутніх на сеймі, як ніколи раніше, прихильно поставилися до справи Лютера. ВБ 134.3

З подвійною завзятістю Алеандр переконував імператора, щоб він виконав розпорядження папи. Але за тодішніми законами Німеччини цього неможливо було зробити без згоди всіх князів. Нарешті, поступившись настирливості легата, Карл V запропонував йому представити свою справу на сеймі. “Це був день торжества папського нунція. Зібрання було численним, але й справа, подана на його розгляд, була надто важливою. Алеандр повинен був відстоювати авторитет Рима — матері й володарки всіх церков”. Він повинен був захищати владу Петра перед найвищими християнськими правителями. “Наділений даром красномовності, він усвідомлював всю важливість цієї події. Провидінню Божому було до вподоби, щоб у присутності найвищого трибуналу Рим був представлений і захищений одним із найталановитіших ораторів перш ніж він буде засуджений” (Wylie. V.6. Ch.4). ВБ 135.1

Прихильники Лютера з побоюванням чекали, яке враження справить виступ Алеандра. Курфюрст Саксонський не був присутній на сеймі, доручивши своїм людям записати промову папського нунція. Алеандр у силі своєї вченості та красномовства зробив усе можливе, щоб завдати поразки істині. Він висував проти Лютера одне звинувачення за іншим, переконуючи, що реформатор є ворогом церкви і держави, живих і мертвих, духовенства і мирян, церковного собору і кожного християнина зокрема. “Омани одного Лютера досить, — заявив він, — щоб виправдати спалення ста тисяч єретиків”. ВБ 135.2

У кінці своєї промови легат виявив презирство до прихильників реформаторської віри: “Що являють собою всі ці лютерани? Юрбу зухвалих учителів, зіпсутих священиків, розбещених ченців, неосвічених юристів, зубожілих дворян і жменьку простолюду, котрий вони ввели в оману і збили на манівці. Наскільки перевищує їх кількістю, можливостями і силою католицька церква! Одностайне рішення цього славетного зібрання просвітить прості серця, послужить пересторогою для нахабних, утвердить тих, хто хитається, і підкріпить слабких” (D'Aubigne.V.7. Ch.3). ВБ 135.3

Така зброя використовувалась у кожному столітті проти захисників правди. Ті самі “докази” і сьогодні використовуються проти тих, котрі всупереч традиційним заблудженням насмілюються проповідувати чисте і ясне вчення Слова Божого. “Хто ці проповідники нового вчення? — запитують люди, які бажають дотримуватись популярної релігії. Це неосвічені, малочисленні люди, вихідці із бідних верств. І незважаючи на це, вони насмілюються претендувати на істину і називати себе вибраним народом Божим?! Вони неуки, яких ввели в оману! Наскільки наша церква своєю чисельністю і своїм впливом перевищує їх! Як багато серед нас видатних і вчених мужів! Наскільки ми сильніші за них!”. Звичайно, такі докази справляють значний вплив на світ, але вони настільки ж непереконливі сьогодні, як і в дні реформатора. ВБ 136.1

Реформація не завершилась, як дехто думає, у дні Лютера. Вона триватиме до кінця історії світу. Лютер був покликаний до великої роботи — поширення світла, котрим Бог просвітив його, але він не отримав усього світла, яке мало бути дане світу. Від того часу аж до наших днів світло продовжує сяяти зі сторінок Святого Письма, постійно відкриваючи нові істини. ВБ 136.2

Промова легата справила глибоке враження на сейм. Там не було Лютера з його ясним і переконливим аргументом зі Слова Божого, щоб взяти верх над поборником папства. Там не було жодної спроби захистити реформатора. Було виявлено загальне бажання не тільки осудити Лютера та його вчення, а й, коли це можливо, викорінити єресь. Рим використав слушну нагоду захистити себе. Усе, що тільки можна було сказати на захист Рима, було сказане. Але очевидна перемога передвіщала поразку. З цього часу контраст між істиною та оманою ставав усе помітнішим у відкритій боротьбі. Відтоді Рим ніколи більше не почував себе так упевнено, як раніше. ВБ 136.3

Хоч більшість присутніх на сеймі була готова без вагання видати Лютера Риму, багато з них бачили і засуджували зіпсутість церкви, бажали покласти край зловживанням, яких зазнавав німецький народ внаслідок аморальності і жадібності духовенства. Легат показав папство в найпривабливішому світлі. Тоді Господь спонукав одного із членів сейму правдиво змалювати наслідки папської тиранії. Зі шляхетною рішучістю на цьому представницькому зібранні встав герцог Георг Саксонський і зі страхітливою точністю викрив оману й гидоту папства, звернувши увагу на їх страшні наслідки. Наприкінці виступу він сказав: “Це тільки деякі зловживання, які волають проти Рима. Римські ієрархи втратили всякий сором, єдина їхня ціль — це гроші, гроші і ще раз гроші; священики, які покликані навчати народ істини, навчають його обману, і їх не тільки терплять, а й нагороджують, бо чим більше вони обдурюють, тим більший у них прибуток. Із цього огидного джерела тече отруйна вода. Користолюбство і розпуста ідуть пліч-о-пліч… На жаль, непристойна поведінка прирекла багато духовенства і бідних душ на вічне засудження. Необхідна загальна реформа” (Ibid. V.8. Ch.4). ВБ 137.1

Навіть Лютер не зміг би, мабуть, переконливіше змалювати папські зловживання, ніж це зробив герцог, а те, що він був рішучим ворогом реформатора, надало його словам ще більшого значення і сили. Якби очі зібраних були відкриті, вони побачили б ангелів Божих, котрі спрямовували промені світла проти мороку омани й відкривали розум і серця людей для прийняття істини. Бог правди і премудрості вплинув навіть на ворогів Реформації, щоб таким чином приготувати шлях для виконання великої роботи. Мартін Лютер не був присутній на сеймі, але голос Того, Хто вищий за Лютера, був почутий на зібранні. ВБ 137.2

Сейм створив комітет і доручив йому подати перелік тих зловживань папства, які лягали важким тягарем на плечі німецького народу. Цей перелік містив 101 пункт різних звинувачень і був поданий імператору з проханням терміново вжити заходів для усунення зловживань. “Яка втрата християнських душ, — зазначалося в петиції, — яке пограбування, яке здирство з боку тих, ким голова християнства оточив себе. Наш обов'язок — відвернути загибель і ганьбу народу. Тому ми смиренно і наполегливо благаємо Вас утвердити загальну реформу і вжити заходів для її проведення” (Ibid. V.7. Ch.4). ВБ 137.3

Тепер сейм вимагав присутності Лютера. Незважаючи на прохання, протести і погрози Алеандра, імператор нарешті погодився, і Лютер був запрошений з'явитися на сейм. Разом із запрошенням йому була послана й охоронна грамота, котра гарантувала безпечне повернення. Усе це спеціальний посланець доставив у Віттенберг; йому ж було доручено супроводжувати Лютера у Вормс. ВБ 138.1

Друзі реформатора були стривожені й налякані. Знаючи упередженість і ненависть до нього, вони боялись, що навіть охоронна грамота не зможе захистити його, і благали не наражати себе на небезпеку. Але Лютер відповів на це: “Папісти не бажають, щоб я приїхав у Вормс, а прагнуть мого осудження і смерті. Це не має значення. Моліться не про мене, а про Слово Боже… Христос дасть мені Свого Духа, щоб здобути перемогу над служителями омани. Я зневажав їх при житті і тепер своєю смертю я візьму верх над ними. Вони занепокоєні у Вормсі тим, як змусити мене відректися. І ось моє відречення: я раніше говорив, що папа є намісником Христа: а тепер стверджую, що він — ворог нашого Господа і апостол диявола” (Ibid. V.7. Ch.6). ВБ 138.2

Лютер вирушив у небезпечну подорож не сам. Крім посланця імператора, його погодилися супроводжувати троє вірних друзів. Меланхтон дуже хотів поїхати з ними. Серцем він був з Лютером і тому прагнув піти з ним, якщо треба, то у в'язницю і навіть на смерть. Але Лютер рішуче відхилив його прохання. На випадок смерті реформатора цей молодий співробітник повинен був стати надією Реформації. При прощанні з Меланхтоном Лютер сказав йому: “Якщо я не повернуся і вороги вб'ють мене, то ти продовжуй навчати і будь стійким в істині. Працюй замість мене… Якщо ти будеш жити, моя смерть не матиме значення” (Ibid. V.7. Ch.7). ВБ 138.3

Студенти, мешканці міста, які прийшли проводжати Лютера, були зворушені. Багато з тих, чиє серце було пройняте євангельською правдою, ридаючи, прощалися з ним. Реформатор разом із друзями залишив Віттенберг. ВБ 139.1

По дорозі Лютер і його супутники помітили, що люди пройняті якимись похмурими передчуттями. У деяких містах їм не віддавали ніякої шани. Коли вони зупинились на нічліг у священика, дружньо настроєного до Лютера, він висловив їм свої побоювання, показавши портрет італійського реформатора, який загинув мученицькою смертю. Наступного дня вони довідалися, що твори Лютера засуджені у Вормсі. Імператорські гінці всюди оголосили декрет Карла V, закликаючи народ здавати заборонені твори місцевій владі. Посланець імператора, котрий супроводжував Лютера, побоювався за його безпеку на сеймі і, думаючи, що рішучість Лютера залишила його, спитав, чи справді він бажає продовжувати шлях. Лютер відповів: “Я піду далі, коли навіть буду заборонений в кожному місті” (Ibid. V. 7. Ch. 7). ВБ 139.2

В Ерфурті Лютера прийняли з пошаною. Оточений збудженим від захоплення натовпом, він повільно просувався вулицями міста, де колись не раз ходив із жебрацькою торбою. Він відвідав свою чернечу келію і пригадав усю боротьбу, в якій брав участь і завдяки якій тепер його душа і вся Німеччина осяяні світлом. Лютера наполегливо просили виступити з проповіддю. Хоч йому цього не дозволялось робити, але імператорський посланець дав свій дозвіл, і колишній чернець, що недавно виконував найчорнішу роботу в монастирі, зійшов на кафедру. ВБ 139.3

Він звернувся до цього великого зібрання словами Христа: “Мир вам!.. Філософи, доктори і письменники вчать людей, як їм отримати життя вічне, але безрезультатно. І про це я бажаю тепер поговорити з вами… Бог воскресив з мертвих одного Мужа — Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він знищив смерть, викоренив гріх і закрив ворота пекла. Це робота спасіння… Христос переміг! Ось найвідрадніша вістка. І ми спасенні Його заслугами, а не своїми. Наш Господь Ісус Христос сказав: ‘Мир вам, погляньте на Мої руки, тобто, людино, подивись! Це Я, тільки Я взяв твій гріх і спасаю тебе, і тепер ти маєш мир, — говорить Господь’”. ВБ 139.4

Продовжуючи, Лютер говорив далі про те, як справжня віра повинна виявлятись у святому житті. “Оскільки Бог спас нас, то ми повинні чинити так, щоб наші вчинки були до вподоби Йому. Багатий ти? Нехай твоє багатство допомагає потребам бідних. Бідний ти? Нехай твої послуги будуть прийняті багатими. Якщо ж твоя праця приносить користь тільки тобі, то все твоє служіння ніщо інше, як обман” (Ibid. V.7. Ch.7) ВБ 140.1

Люди слухали, як зачаровані. Це був хліб життя, який Лютер роздавав голодним душам. Він підносив Христа вище пап, легатів, імператорів і князів. Він нічого не сказав про своє небезпечне становище. Він не хотів викликати до себе співчуття. Говорячи про Христа, він забував про себе. Він перебував у тіні Голгофського Страдника, прагнучи лише одного — проповідувати Ісуса як Спасителя грішників. ВБ 140.2

Подорожуючи далі, реформатор усюди зустрічав до себе більшу увагу й інтерес. Цікаві натовпи оточували його, і дружні голоси попереджуали про задум прибічників Рима. “Вони спалять тебе, — говорили декотрі, — / перетворять в порох, як вчинили з Гусом”. Лютер відповідав: “Якби вони запалили вогонь на всій дорозі від Віттенберга до Вормса, а полум'я його досягало б навіть небес, то й тоді в Ім'я Господа я перейшов би через нього; я повинен стати перед ними, я ввійду в пащу цього чудовиська і поторощу його зуби, проповідуючи Ісуса Христа” (Ibid. V. 7. Ch. 7). ВБ 140.3

Звістка про наближення Лютера до Вормса викликала велике хвилювання. Друзі переживали за нього, а вороги побоювалися успіху його справи. Були прийняті всі найрішучіші заходи, щоб переконати реформатора не входити в місто. Папські агенти намовляли його піти в замок одного лицаря, прихильного до нього, де всі непорозуміння вирішаться мирно. Друзі намагались залякати його, розповідаючи про небезпеку, що загрожувала йому. Але всі ці спроби були безуспішними. Лютер залишався непохитним і заявив: “Навіть якби у Вормсі було стільки демонів, скільки плиток черепиці на дахах будинків, то й тоді я ввійду до нього” (Ibid. V. 7 Ch. 7.). ВБ 140.4

У Вормсі Лютера зустрів величезний натовп народу, котрий вийшов до воріт міста. Такої кількості людей не збиралося навіть при зустрічі імператора. Хвилювання було незвичайне. З-посеред натовпу почувся різкий і сумний голос, який монотонне співав похоронну пісню і перестерігав великого реформатора про долю, яка його чекає. “Бог буде моєю охороною”, — сказав Лютер, виходячи з екіпажу. ВБ 141.1

Прихильники папи не вірили, що Лютер насмілиться з'явитися у Вормсі, і тепер його прибуття сповнило їх жахом. Імператор негайно скликав своїх радників, щоб вирішити, яку обрати тактику. Один з єпископів, відданий папіст, заявив: “Ми надто довго обмірковували цю справу. Ваша імператорська величність може дуже швидко звільнитися від цього чоловіка. Хіба Сигізмунд не видав Яна Гуса на спалення? Ми не зобов'язані давати охоронної грамоти єретикам і дотримуватись її принципу”. ВБ 141.2

— “Ні, — відповів імператор, — ми повинні виконати свою обіцянку” (Ibid. V.7. Ch.8). І було вирішено вислухати реформатора. ВБ 141.3

Усе місто бажало бачити цю незвичайну людину, і невдовзі великі натовпи людей зібрались перед будинком, де він зупинився. Лютер ще не цілком одужав від перенесеної хвороби, був змучений двотижневим подорожуванням, та й треба було підготуватися до важливих подій, які мали відбутися на сеймі. Йому необхідний був спокій і відпочинок. Але люди так сильно прагнули побачити Лютера, що йому вдалося відпочити недовго. Дворяни, лицарі, священики і мешканці міста оточили його. Одні сміливо вимагали провести реформу церкви, викрити всі зловживання духовенства; ці люди, як говорив Лютер, “були звільнені моїм Євангелієм” (Martyn. P.393). Вороги, так само, як і друзі, прийшли подивитись на безстрашного ченця, і він приймав їх з непорушним спокоєм, відповідаючи всім з гідністю і мудрістю. Він тримався гордо і мужньо. Його бліде і худе обличчя зі слідами недавньої хвороби і втоми випромінювало радість і доброту. Урочистість і глибока щирість слів надавали йому такої сили, що навіть вороги не були спроможні протистояти йому. Як прихильники, так і недруга дивувались. Одні були переконані, що його супроводжує божественна сила, інші говорили про нього те, що фарисеї говорили про Христа: “Він демона має”. ВБ 141.4

Наступного дня Лютера викликали до сейму. Імператорський сановник увів його в зал засідань, але тільки з великими труднощами Лютер зміг добратися до свого місця. Усі проходи були заповнені народом, котрий нетерпляче хотів побачити ченця, що насмілився протистояти авторитетові папи. ВБ 142.1

Перед тим, як Лютер повинен був стати перед суддями, один старий генерал, герой багатьох битв, ласкаво сказав йому: “Бідний монаше! Тобі доведеться зайняти більш благородну позицію, якої не займали ні я, ні інші полководці у найкривавіших битвах. Але якщо твоя справа справедлива і ти впевнений у ній, іди вперед в Ім'я Боже і нічого не бійся. Бог не покине тебе!” (D'Aubigne. V.7. Ch.8). ВБ 142.2

Нарешті Лютер став перед сеймом. Імператор сів на трон. Його оточили найбільш високопоставлені сановники імперії. Ніколи ще ніхто із простих людей не стояв перед імпозантнішим зібранням, як це, де Мартін Лютер повинен був захищати свою віру. “Уже сама його присутність тут означала велику перемогу над папством. Папа засудив його, але тепер він стояв перед судом, який, переглядаючи його справу, поставив себе вище папи. Папа відлучив Лютера від церкви і викинув його з людського суспільства, та все ж реформатора ввічливо запросили на найвеличніше зібрання того часу. Папа засудив його на вічне мовчання, а йому дали змогу виступити перед тисячами уважних слухачів, котрі з'їхалися сюди з найвіддаленіших куточків християнського світу. Отже, через Лютера була звершена велика революція. Рим уже сходив зі свого престолу, і причиною його приниження був протест ченця” (Ibid.V.7. Ch.8). ВБ 142.3

Перед цим могутнім представницьким зібранням реформатор, який був простого походження, почував себе зніяковіло і збентежено. Дехто з князів, бачачи його стан, підходив до нього, щоб підбадьорити, а один з них тихо сказав: “Не лякайся тих, хто може погубити тільки тіло, а душі не в змозі полонити”. Інший додав: “Коли поведуть вас до правителів та до царів за їм'я Моє, то Дух Отця Мого пригадає вам, що говорити”. Таким чином великі мужі цього світу словами Христа зміцнили Його слугу в час випробовування. ВБ 142.4

Лютерові відвели місце перед самим престолом імператора. Глибока тиша запанувала в переповненому залі. Тоді встав імператорський урядник і, вказуючи на збірку творів Лютера, зажадав, щоб реформатор відповів на два запитання: чи визнає він їх своїми і чи має намір відректися від викладених у них поглядів. Після того, як були зачитані назви книг, Лютер відповів, що визнає ці книги своїми, “а щодо другого питання, — сказав він, — то оскільки воно стосується віри і спасіння душі, а також Слова Божого — одного з найбільших і найдорожчих дарів як на небі, так і на землі, то було б нерозважливо давати відповідь, не обдумавши цього заздалегідь. Адже ж я можу не висловити всього того, чого вимагають обставини, або навпаки, сказати більше, ніж того вимагає істина, і, таким чином, згрішити проти слів Христа: ‘Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед небесним Отцем Моїм’ (Матв.10:33). Тому найпокірніше прошу Вашу імператорську величність дати мені час, щоб я міг відповісти, не завдаючи зневаги Слову Божому” (D'Aubigne. V.7. Ch.8). ВБ 143.1

Лютер вчинив мудро, звертаючись до імператора з таким проханням. Його поведінка переконала все зібрання, що він не діє під впливом миттєвої пристрасті. Такий спокій і самовладання, яких ніхто не чекав побачити в цьому сміливому і стійкому чоловікові, додали йому сили, і наступного разу він дав відповідь з такою розсудливістю, рішучістю, мудрістю і гідністю, що здивував усе зібрання, розчарував противників і глибоко вразив їх зарозумілість і гординю. ВБ 143.2

Наступного дня Лютер повинен був дати остаточну відповідь. Несподівано він занепав духом, бачачи, які могутні сили об'єдналися проти істини. Його віра похитнулася; страх і трепет пройняли його, і жах охопив йому душу. Лютер виразно побачив зростаючу небезпеку. Йому почало здаватись, що ворога вже готові святкувати перемогу і сили темряви виграли битву. Густі хмари все густіше огортали його, ніби віддаляючи від Бога. Він прагнув запевнення, що Господь воїнства буде з ним. В агонії духа Лютер упав ниць і від усього серця благав, щоб Бог почув його. ВБ 143.3

“О Всемогутній і Вічний Боже, — молився він, — який страшний цей світ! Ось! Він відкриває свою пащу, щоб поглинути мене, а я так мало вповаю на Тебе… Якщо я повинен покладатись тільки на могутність цього світу, то все пропало… Тоді прийшла моя остання година і вирок підписаний… О Боже! Допоможи мені перемогти мудрість цього світу. Зроби це… Тільки Ти один можеш… бо це не моя справа, а Твоя. Я не маю що тут робити, мені немає про що сперечатися із сильними світу цього… Але це Твоя справа, справедлива і вічна. О Господи, допоможи мені! Вірний і незмінний Боже, я не покладаю надії на людину. Усе, що людське, — мінливе, все, що походить від людини, — ненадійне. Ти обрав мене для цієї справи… будь зі мною в Ім'я Твого улюбленого Сина, Ісуса Христа, Котрий тільки один с моїм захистом і твердинею” (Ibid. V.7. Ch.8) ВБ 144.1

Премудре Провидіння допустило, щоб Лютер усвідомив небезпеку, яка загрожувала йому, і не покладався на власні сили та не накликав на себе біди. Однак не можливість страждань, тортур або неминучої смерті жахала Лютера. Він переживав кризу і усвідомлював свою безсилість перемогти її. Через його неміч може зазнати поразки справа істини. Він змагався з Богом не заради власної безпеки, а заради торжества Євангелія. Агонія його душі нагадувала нічну боротьбу Ізраїля з ангелом біля потоку. І подібно до Ізраїля він вийшов переможцем. Відчуваючи повну безпомічність, Лютер з вірою звернувся до Христа, могутнього Визволителя. Він отримав запевнення, що буде на сеймі не один, і це зміцнило його. В душі Лютера знову запанував спокій, і він радів через те, що йому дозволено звеличити Слово Боже перед правителями народів. ВБ 144.2

Твердо покладаючись на Бога, Лютер приготувався до боротьби. Він продумав план виступу, підібрав цитати зі своїх творів і необхідні докази зі Святого Письма для підтвердження власних слів. Потім, поклавши ліву руку на відкриту Біблію, підняв праву руку до неба і дав обітницю залишатися вірним Євангелію і визнавати свою віру навіть в тому випадку, коли йому доведеться засвідчити її власною кров'ю (Ibid. V.7. Ch.8). ВБ 144.3

Коли Лютер знову став перед сеймом, на його обличчі не залишилось і тіні страху та збентеження. Спокійний, сповнений миру, але відважний і шляхетний, він стояв як свідок Божий перед сильними цього світу. Імператорський чиновник вимагав від нього відповіді, закликаючи відректися від свого вчення. Лютер відповів покірно і смиренно, без емоцій і хвилювання. Його поведінка була скромною і шанобливою, але виявляла упевненість і радість; це здивувало присутніх. ВБ 145.1

“Пресвітліший імператоре, ясні князі, милостиві панове, — почав Лютер, — я став сьогодні перед вами. Згідно з учорашнім повелінням і милістю Божою благаю, Ваша величносте і князівська високосте, ласкаво вислухати захист справи, котра, я впевнений, справедлива і правдива. Якщо я в чомусь порушу етикет і звичаї двору, благаю вибачити мені, бо я виховувався не в королівських палатах, а в усамітненому монастирі” (Ibid V.7. Ch.8). ВБ 145.2

Потім, перейшовши до суті питання, Лютер заявив, що не всі видані ним твори мають один і той самий характер. У декотрих він писав про віру і добрі вчинки, і навіть його вороги вважали їх не шкідливими, а навпаки, корисними. Відректися від них — означало б осудити істини, які визнають усі сторони. В інших книгах він викривав зіпсутість і зловживання папства. Засудити ці твори означало б зміцнити тиранію Рима і широко відчинити двері для багатьох великих беззаконь. А ще в інших книгах він піддавав критиці окремих осіб; котрі захищали пануюче зло. Щодо цих останніх він відверто визнав, що був надто різким. Він не вважав себе вільним від помилок, але навіть від цих творів не може відректися, бо це додасть більшої сміливості ворогам правди і вони скористаються його відреченням, щоб і далі пригнічувати народ Божий. ВБ 145.3

“Але, — продовжував Лютер, —я лише смертна людина, а не Бог. Тому буду захищати себе як Христос: ‘Якщо зле я сказав, — покажи, що то зле’. Милосердям Божим благаю Вашу імператорську величність і вас, шляхетні князі, і всіх високоповажна осіб: доведіть мені із пророцтв і апостольських послань мої помилки. І коли я буду переконаний у цьому, то відречусь від усіх моїх творів і першим кину їх у вогонь. ВБ 145.4

Сподіваюсь, що з моїх слів ви зрозумієте, що я ретельно зважив і розглянув небезпеку, на котру наражаю себе; але це не лякає мене. Навпаки, радий бачити, що Євангеліє в наші дні, яків попередні часи, є причиною неспокою і розбіжності поглядів. Бо такий характер і доля Слова Божого. ‘Я не мир принести прийшов, а меча’, — сказав Ісус Христос. Бог величний і страшний у Своїх судах, тому будьте обережні, бо, керуючись бажанням покласти край розбіжностям у поглядах, ви можете стати гонителями святого Божого Слова і стягнути на себе страшну повінь нездоланних перешкод і небезпек, нещастя і вічну погибель… З цього приводу я міг би навести багато біблійних прикладів. Я міг би розповісти про фараона, вавилонських та ізраїльських царів, чиї прагнення ніколи так успішно не сприяли їх власній погибелі, як тоді, коли вони, здавалось, шляхом лише мудрих порад намагались зміцнити власне панування. Бог пересуває гори, а вони цього не помічають” (Ibid. V.7. Ch.8). ВБ 146.1

Лютер говорив по-німецьки, потім його попросили повторити свою промову по-латинськи. Хоч він і був утомлений, але все ж погодився і знову виголосив свою промову з тією ж ясністю і натхненням. Це була справа божественного Провидіння. Розум багатьох князів був настільки засліплений оманою і забобонами, що вони при першому виступі Лютера не сприйняли його доказів, але коли він повторив їх, тоді вони цілком зрозуміли все сказане. ВБ 146.2

Ті, хто вперто відвертав очі від світла, хто вирішив опиратися істині, розлютились, коли зрозуміли силу слів Лютера. Коли реформатор закінчив промову, імператорський чиновник сердито сказав йому: “Ти не відповів на поставлене тобі запитання… Ти повинен дати пряму відповідь: відрікаєшся чи ні?” ВБ 146.3

Реформатор відповів: “Оскільки Ваша світлість і присутні тут великі князі вимагають від мене простої і прямої відповіді, то я готовий сказати: не можу підкорити свою віру ні папі, ні соборові, бо це ясно, як день, що вони самі нерідко помиляються і протирічать один одному. Якщо я не отримаю ясних доказів зі Святого Письма, не буду переконаний в своїй неправоті, то я не відречусь, бо небезпечно для християнина виступати проти свого сумління. Ось я стою перед вами і не можу чинити інакше; і нехай допоможе мені Бог. Амінь” (Ibid. V.7. Ch.8). ВБ 146.4

Так стояв цей праведний муж на непохитній основі Божого Слова. Небесне світло осяяло його обличчя. Велич і чистота його характеру, спокій і радість серця виявились перед усіма, коли він викривав оману і свідчив про перевагу віри, що перемагає світ. ВБ 147.1

Деякий час всі присутні на сеймі втратили від здивування дар мови. Під час своєї першої відповіді Лютер говорив пригніченим тоном і поводився шанобливо, майже покірно. Папісти вважали це доказом того, що відвага реформатора похитнулась. Прохання Лютера дати йому час для обдумування вони вважали передвістям його відречення. Сам Карл V, напівпрезирливо дивлячись на виснажену постать реформатора, його скромний одяг і відмітивши його просту мову, сказав: “Цей чернець ніколи не зробить мене єретиком”. Але відважна і смілива поведінка Лютера, а також сила і ясність його доказів тепер здивували всіх. Захоплений монарх вигукнув: “Цей чернець говорить безстрашно і з непохитною відвагою!” Чимало німецьких князів з гордістю і радістю дивилися на представника свого народу. ВБ 147.2

Прихильники Рима зазнали поразки; їхня справа постала в непривабливому світлі. Вони намагались підтримувати владу не посиланнями на Святе Письмо, а погрозами — цим незмінним і улюбленим аргументом Рима. Представник сейму, звертаючись до Лютера, сказав: “Якщо ти не відречешся, то імператор і державні мужі вирішать, як вчинити з таким упертим єретиком”. ВБ 147.3

Друзі Лютера, із захопленням слухаючи його відважний захист, здригнулись від цих слів, але сам доктор спокійно відповів: “Хай Бог допоможе мені, бо я не можу відректися” (Ibid. V.I. Ch.8). ВБ 147.4

Поки князі радились, Лютерові було наказано залишити сейм. Відчувалося, що настав час випробування. Рішуча відмова Лютера підкоритися зібранню могла вплинути на всю майбутню історію Церкви. Тому реформаторові дана була ще одна можливість відректися від свого вчення. В останній раз його привели в зібрання. І знову йому було поставлене запитання, чи відречеться він нарешті. “У мене немає іншої відповіді, — промовив Лютер, — крім уже даної мною”. Стало ясно, що ні обіцянки, ні погрози не змусять його поступитися вимогам Рима. ВБ 148.1

Папські ієрархи були обурені: до їхньої влади, перед якою тремтіли земні володарі, простий чернець поставився з погордою, і вони робили все можливе, щоб він відчув їхній гнів і рішучість віддати його на тортури і смерть. Але Лютер, цілком усвідомлюючи небезпеку, яка загрожувала йому, відповідав з християнським смиренням і гідністю. В його словах не було ні гордості, ні гніву, ні свідомого перекручення фактів. Він цілком забув про себе, про знать, котра оточувала його, бо відчував, що перебуває в присутності Того, Хто незрівнянно вищий від пап, прелатів, імператорів і князів. Христос з такою силою і величчю говорив устами Лютера, що як друзі, так і вороги Реформації пройнялись благоговінням і подивом. Дух Божий був присутній на цьому зібранні, впливаючи на серця великих світу цього. Дехто з князів відважно визнав справедливість справи Лютера. Багато із них переконалися в істині, хоч для декого цей вплив виявився нетривалим. Були тут і такі, хто спочатку не пройнявся переконанням, але пізніше, самостійно досліджуючи Святе Письмо, стали безстрашними прихильниками Реформації. ВБ 148.2

Курфюрст Фрідріх Саксонський із занепокоєнням чекав появи Лютера на сеймі і з великим хвилюванням вислухав його промову. Він з гордістю і радістю відзначив відвагу реформатора, його стійкість і самовладання і рішуче взявся захищати його. Курфюрст порівнював аргументи сторін, які змагалися між собою, і зрозумів, що силою істини мудрість пап, прелатів і князів була обернена в ніщо. Папство зазнало поразки, наслідки якої довго відчуватимуть всі народи. ВБ 148.3

Коли папський легат оцінив враження, яке справив виступ Лютера на присутніх, він, як ніколи раніше, став побоюватися за міцність римської влади і вирішив за всяку ціну перемогти реформатора. Використовуючи свою красномовність і дипломатичне мистецтво, чим він особливо відзначався, папський посол доводив молодому імператорові, як небезпечно і нерозсудливо заради якогось нікчемного монаха жертвувати дружбою і підтримкою могутнього римського престолу. ВБ 149.1

Його слова не залишились поза увагою. Наступного дня після виступу Лютера Карл V виголосив перед сеймом рішення продовжувати політику своїх попередників на підтримку і захист католицької віри. Оскільки Лютер відмовився відректися від свого заблудження, то проти нього і його єресі буде вжито найрішучіших заходів. “Одинокий чернець збожеволів, повставши проти віри всього християнського світу. Щоб покінчити з таким блюзнірством, я готовий пожертвувати своєю імперією, скарбницею і друзями, моїм тілом, кров'ю, душею і навіть власним життям. Я готовий відпустити доктора Лютера, але надалі забороняю йому підбурювати народ; інакше я буду боротися з ним та його прибічниками як з непокірними єретиками. Я буду, відлучаючи їх від церкви, піддавати анафемі і винищувати іншими засобами. Я закликаю всіх великих князів поводитись як вірним християнам” (Ibid. V. 7. Ch.9). Водночас імператор підкреслив, що видана Лютеру охоронна грамота залишається недоторканою і що, перш ніж проти реформатора буде вжито будь-яких заходів, він повинен в повній безпеці повернутися до свого дому. ВБ 149.2

Члени сейму висловили дві протилежні думки. Посланці та представники папства вимагали позбавити Лютера охоронної грамоти. “Рейн, — говорили вони, — повинен прийняти його попіл, як і попіл Яна Гуса сто років тому” (Ibid. V. 7. Ch.9). Але німецькі князі, хоч і самі були прихильниками папства і явними ворогами Лютера, протестували проти такого віроломства, котре зганьбило б честь нації. Вони згадали заворушення, які мали місце після смерті Гуса, і заявили, що не насміляться знову накликати на Німеччину і на голову свого молодого імператора подібне страхітливе лихо. Сам Карл V на цю ганебну пропозицію відповів: “Коли честь і віра будуть вигнані із цього світу, вони знайдуть собі притулок у серцях князів” (Ibid. V.7. Ch.9). Але люті вороги Лютера наполягали на тому, щоб імператор вчинив з реформатором те саме, що Сигізмунд учинив з Гусом, тобто залишив його на милість церкви. Згадавши, як на вселенському соборі Гус, показуючи на свої кайдани, нагадав монахові про його віроломство, Карл V заявив: “Я не хочу червоніти так, як Сигізмунд” (Lenfant. History of the Council of Constance. V.1. P.422), ВБ 149.3

Проте Карл V свідомо відкинув викладену Лютером істину. “Я твердо постановив іти за прикладом своїх, предків”, — писав монарх (D'Aubigne. V.7. Ch.9). Імператор вирішив не відступати від старих переказів навіть заради істини і праведності. Він буде підтримувати папство з його жорстокістю та зіпсутістю лише тому, що це робили його батьки. Отже, він вирішив наслідувати приклад своїх батьків і відмовився прийняти більше світло та виконати обов'язки, якими вони занедбали. ВБ 150.1

І сьогодні є багато таких, котрі міцно тримаються звичаїв і переказів своїх батьків. Коли Господь посилає їм нове світло, вони відмовляються приймати його через те, що воно не було дано їхнім батькам. Ми живемо в інших умовах, ніж наші батьки, отже, наші обов'язки і відповідальність зовсім інші. Бог не схвалить наших учинків, якщо ми замість того, щоб самостійно досліджувати Слово істини, будемо оглядатися на приклад батьків у визначенні власних обов'язків. Наша відповідальність більша за відповідальність, котру мали наші батьки. Ми відповідальні не лише за світло, яке отримали вони і передали нам, а й за нове світло, що випромінюється тепер зі сторінок Слова Божого. ВБ 150.2

Христос говорив про невіруючих юдеїв: “Холи б Я не прийшов і не говорив їм, вони не мали б гріха, а тепер не мають виправдання за свій гріх” (Йоан 15:22). Та сама божественна сила свідчила через Лютера і зверталася до імператора і князів Німеччини. І коли світло істини Божого Слова осяяло зібрання, Дух Божий в останній раз звернувся до багатьох присутніх тут. Подібно до того, як Пилат багато століть тому допустив, щоб гордість і жадоба популярності закрили його серце для Відкупителя світу; як Фелікс із тремтінням повелів вісникові істини: “Тепер іди собі, відповідного ж часу покличу тебе!” (Дії 24:25); як заявив гордий Агріппа: “Ти мало що не намовляєш мене, щоб я став християнином…” (Дії 26:28), але не прийняв послане йому небесами світло, — так Карл V, поступаючись світській гордості та політиці, вирішив відкинути світло правди. ВБ 150.3

По місту поширились чутки про змову проти Лютера і викликали велике збудження. У реформатора було багато друзів, і знаючи віроломну жорстокість Рима до всіх, хто насмілювався викривати його зіпсутість, вони вирішили врятувати Лютера. Сотні знатних мужів поклялись захищати його. Чимало з них відверто заявили, що імператорське послання є нічим іншим, як проявом покірності панівній силі Рима. На брамах домів і громадських місць були вивішені плакати і гасла; в одних Лютера захищали, а в інших — осуджували. На одному із них були написані сповнені великого значення слова стародавнього мудреця: “Горе, краю, тобі, коли цар твій — хлопчина” (Екл.10:16). Повсюдне співчуття, яке висловлювали Лютеру в Німеччині, переконало як імператора, так і сейм, що найменша несправедливість до реформатора загрожує не тільки спокою імперії, а й престолу. ВБ 151.1

Фрідріх Саксонський виявляв розумну стриманість, старанно приховуючи своє ставлення до реформатора, але водночас охороняв його, спостерігаючи як за всіма його кроками, так і за діями його ворогів. Багато було й таких, хто не приховував своєї симпатії до Лютера. Його відвідували князі, графи, барони й інші як державні, так і церковні знамениті діячі. “Невелика кімната доктора, — писав Спалатін, — не могла вмістити всіх відвідувачів” (Vartin. V.I. P.404). Люди дивились на нього як на когось більшого, ніж звичайна людина. Навіть ті, хто не вірив у його вчення, не могли не захоплюватися його душевною шляхетністю, ніж піти проти власного сумління. ВБ 151.2

Були вжиті найрішучіші заходи, щоб змусити Лютера примиритися з Римом. Князі та інші впливові особи переконували реформатора, що коли він і надалі буде опиратись і продовжувати виступати проти церкви й собору, то його проженуть з країни і він залишиться без захисту. На це Лютер відповів: “Євангеліє Христа не може бути проповідане без боротьби… Чому ж тоді страх перед небезпекою повинен розлучити мене з Господом і Його Словом, котре єдине є істиною? Ні, я краще віддам у жертву своє тіло, кров і життя! ” (D'Aubigne. V.7. Ch.10). ВБ 152.1

Знову й знову робилися спроби переконати Лютера підкоритись імператорові, а тоді вже ніщо не буде загрожувати йому. “Я погоджуюсь, — сказав він у відповідь, — і глибоко переконаний, що імператор, князі чи найпростіші християни мають право досліджувати і судити мої діла, але за однієї умови — робити це в світлі Божого Слова. Людям не залишається нічого іншого, як тільки підкоритися йому. Не примушуйте мене чинити проти сумління, яке зв'язане узами Слова Божого” (Ibid. V.7. Ch.10). ВБ 152.2

Іншого разу Лютер відповів: “Я готовий відмовитися від охоронної грамоти і віддати своє життя в руки імператора, але відмовитися від Слова Божого — ніколи!” (Ibid. V.7. Ch.10). Він був готовий підкоритися рішенню сейму, але за умови, що його дії не будуть суперечити Святому Письму. “Що стосується Слова Божого і віри, — додав він, — то кожний християнин є таким же добрим суддею, як і папа зі своїми численними соборами” (Martyn. V.1. P.404). Невдовзі друзі і вороги переконались, що будь-які намагання примирити Лютера з Римом будуть марними. ВБ 152.3

Якби реформатор поступився хоча б одним принципом, тоді сатана і все його воїнство отримали б перемогу. Але його непохитна стійкість стала запорукою звільнення Церкви і поклала початок новій, кращій ері. Вплив цієї однієї людини, яка насмілилася думати і самостійно діяти в духовних питаннях, викликав зміни в церкві й світі не тільки в його час, але і в прийдешніх поколіннях. Стійкість і вірність Лютера до кінця часу будуть служити натхненним прикладом для тих, хто пережили подібні випробування. Сила і велич Божа були звеличені понад людські собори і силу сатани. ВБ 152.4

Незабаром імператорським наказом Лютерові було звелено повернутися додому, і він знав, що вслід за цим повелінням буде його осудження. Загрозливі хмари згущалися над ним, але коли реформатор покидав Вормс, його серце було сповнене радісних почуттів. “Сам диявол, — писав він, — охороняв папську твердиню, але Христос зробив у ній великий пролом, і сатана змушений був визнати, що Господь сильніший за нього” (D'Aubigne. V.7. Ch.10). ВБ 153.1

Не бажаючи, щоб його стійкість і рішучість розцінювалися як бунт, Лютер незабаром після від'їзду з Вормса написав до імператора: “Хай Бог, Який бачить усі серця, буде і моїм Свідком, бо я готовий в честі і в безчесті, у житті і в смерті покірно коритися Вашій імператорській величності в усьому, якщо це не суперечить Святому Письму, котрим людина живе. В усіх справах земного життя моя вірність вам буде непохитною, бо для спасіння немає значення, чи придбаю я тут щось, чи втрачу. Але якщо йдеться про вічність, то ми повинні підкорятися Божій волі, а не людській. Бо таке підкорення в духовних питаннях є істинним поклонінням, яке повинно належати тільки Творцеві” (Ibid. V.7. Ch.ll). ВБ 153.2

Коли Лютер повертався з Вормса, люди зустрічали його значно тепліше, ніж по дорозі на сейм. Високе духовенство вітало відлученого від церкви ченця, а світська влада вшановувала людину, засуджену монархом. Його просили проповідувати, і незважаючи на заборону імператора, Лютер знову став за кафедру. “Я ніколи не обіцяв закувати Слово Боже в кайдани, — говорив він, — і не зроблю цього” (Martyn. V.1. P.420). ВБ 153.3

Одразу ж після від'їзду Лютера із Вормса папісти змусили імператора видати наказ, в якому реформатор був проголошений “самим сатаною в подобі людини, одягнутої у чернечу рясу” (D'Aubigne. V.7. Ch.11). Після закінчення часу чинності охоронної грамоти цей наказ вимагав вжити найрішучіших заходів для припинення діяльності Лютера. Ніхто не мав права надавати йому притулок, забезпечувати їжею чи водою, надавати йому допомогу словом чи ділом, таємно чи прилюдно. Усюди, де Лютер не знаходився б, його мали право арештувати і передати владі. Прихильники реформатора також підлягали арешту, а їхнє майно — конфіскації. Твори Лютера було наказано знищити; і врешті-решт всі, хто б насмілився порушити цей наказ, підлягали осудженню. Курфюрст Фрідріх Саксонський і князі, котрі прихильно ставилися до Лютера, незабаром після його від'їзду залишили Вормс, і сейм затвердив імператорський наказ. Прибічники Риму торжествували. Тепер, як вони думали, доля Реформації вирішена. ВБ 153.4

Але в цей небезпечний час Бог передбачив шлях для порятунку Свого слуги. Пильне око друга стежило за кожним рухом Лютера, шляхетне і вірне серце вирішило врятувати його, адже було ясно, що Рим задовольниться тільки смертю реформатора. Врятувати його із пащі лева можна було тільки у відлюдній схованці. Бог наділив мудрістю Фрідріха Саксонського розробити план врятування Лютера. За допомогою вірних друзів цей план був здійснений, і реформатор був надійно схований як від друзів, так і від ворогів. По дорозі додому Лютер був несподівано схоплений, розлучений зі своїми супутниками і поспішно вивезений у Вартбурзький замок — самітню гірську твердиню. ВБ 154.1

Викрадення Лютера було огорнено такою таємницею, що тривалий час навіть сам Фрідріх нічого не знав про місце його перебування. Але навмисна необізнаність курфюрста також була запланована з метою, щоб ненароком не зрадити таємниці. Фрідріх Саксонський був задоволений, що реформатор у безпеці, і щиро радів цьому. ВБ 154.2

Минули зима, літо, осінь. Знову настала зима, а Лютер далі залишався полоненим у невідомому замку. Алеандр і його прихильники торжествували, сподіваючись, що світло Євангелія невдовзі зовсім згасне. Але всупереч їхнім сподіванням реформатор увесь час наповнював свій світильник оливою із скарбниці істини, і його світло повинно було засяяти ще яскравіше. ВБ 154.3

У гостинній атмосфері Вартбурзької фортеці Лютер деякий час насолоджувався відпочинком після запеклої боротьби. Але нетривалою була його насолода спокоєм і тишею. Звиклий до діяльного життя і впертої боротьби, він тяжко зносив вимушену бездіяльність. У ті сповнені самотності дні він замислився над станом церкви і у відчаї вигукнув: “На жаль, в останні дні Його гніву нема жодної людини, яка б стіною стала перед Господом, щоб спасти Ізраїль!” (Ibid. V.9. Ch.2). Він знову думав про себе, побоюючись за втечу з поля бою. Він докоряв собі за бездіяльність і потурання своїм слабкостям. Але щодня він робив більше, ніж взагалі здатна зробити людина. Його перо ніколи не відпочивало. Вороги тішили себе надією, що примусили замовкнути голос реформатора назавжди, але незабаром були стривожені й вражені очевидними доказами його діяльності. Велика кількість трактатів, які вийшли з-під пера Лютера, розійшлась по всій Німеччині. Крім того, він зробив велику послугу своїм співвітчизникам тим, що переклав німецькою мовою Новий Заповіт. Зі свого скелястого Патмоса він цілий рік продовжував проповідувати Євангеліє і викривати гріхи й оману свого часу. ВБ 155.1

Бог усунув Свого слугу з арени суспільного життя не тільки для того, щоб зберегти його від люті ворогів, але щоб дати змогу в спокійній обстановці виконувати іншу важливу працю. Мала бути виконана ще цінніша робота і досягнуті ще важливіші результати. В самотності своєї гірської схованки Лютер був позбавлений людської підтримки і відгороджений від світської похвали. Таким чином він був урятований від гордості та самовпевненості, якими так часто супроводжується успіх. Через страждання і приниження Лютер знову приготувався до того, щоб упевнено іти по запаморочливих вершинах, на котрі був так несподівано піднесений. ВБ 155.2

Коли люди втішаються свободою, яку їм приносить істина, вони схильні прославляти тих, кого Бог використав для того, щоб розірвати пуга омани і забобонів. Сатана намагається відвернути думки і почуття людини від Бога і зосередити їх на людях, котрих використовує Бог; диявол спонукає людину прославляти знаряддя і опускати з поля зору божественну руку, яка керує всіма історичними подіями. Дуже часто духовні вожді, звеличені таким чином, забувають про свою залежність від Бога і більше покладаються на себе. Внаслідок цього вони намагаються впливати на сумління і свідомість людей, котрі схильні шукати керівництва в них, а не в Слові Божому. Справа реформи часто затримується, коли її прихильники плекають у собі такого духа. Бог захистив Реформацію від такої небезпеки. Він бажав, щоб на цій праці лежала не людська печать, а Божа. Очі людей були звернуті на Лютера як на тлумача правди, але він був усунутий, щоб погляди всіх звернулися до вічного Творця правди. ВБ 156.1