Велика боротьба

Розділ 1. Пророцтво про долю світу

“О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лука 19:42—44). ВБ 13.1

З вершини Оливної гори Ісус дивився на Єрусалим. Чудовий і мирний краєвид відкривався перед Ним. Був час Пасхи, і з усіх земель сюди збиралися сини Якова на велике національне свято. Серед садів і виноградників, зелених схилів, вкритих наметами мандрівників, підносилися вкриті терасами величні пагорби, палаци й могутні башти столиці Ізраїлю. Здавалося, “дочка Сіону” гордовито говорила: “Сиджу, як цариця, і не побачу смутку” (Відкр.18:7). Вона була такою ж прекрасною і такою ж впевненою в прихильності небес, як і тоді, коли багато років тому царський співець вигукнув: “Прекрасна країна, відрада всієї землі, — гора Сіон… місто Царя великого” (Псал.47:3). З гори відкривалась велична панорама храмових споруд. Промені призахідного сонця освітлювали сніжну білизну мармурових стін та відбивалися в позолоті воріт, башти й крила. Це була досконала краса, гордість юдейської нації. Хто з дітей Ізраїлю міг без почуття радості й захоплення споглядати цю картину?! Однак цілком інші думки хвилювали Ісуса. “Коли Він наблизився до Єрусалима, то, дивлячись на нього, заплакав над ним” (Лука 19:41), Серед загальних радощів Свого тріумфального в'їзду в Єрусалим, коли Його зустрічали з пальмовим віттям в руках, серед урочистих вигуків “Осанна!”, які луною відбивалися в горах, серед тисяч голосів, що вітали Його як Царя, Відкупитель світу був охоплений раптовою й незрозумілою скорботою. Він, Син Божий, Обіцяний Месія, влада Котрого перемагала смерть і викликала її в'язнів з могил, плакав; і це були не сльози звичайного горя, але страшної, невгамовної муки. ВБ 13.2

Він плакав не за Себе, хоч добре знав, куди вела Його дорога. Перед Ним простягалася Гефсиманія, де Він зазнає тяжких душевних мук. Ісус бачив Овечі ворота, через які протягом багатьох століть проводили жертовних тварин і які відчиняться перед Ним, коли Він “як ягня буде проваджений на заколення” (Ісая 53:7). Поруч підносилася Голгофа — місце розп'яття. І незабаром Христос мусить пройти цим шляхом, вкритим страшною темрявою, коли Він принесе Своє життя в жертву за гріх. Однак не роздуми над цими сценами пригнічували Його в цей час радощів. Не передчуття надлюдських страждань стискало Його любляче серце. Він плакав за тисячами приречених мешканців Єрусалима — сліпих і глухих у своїй нерозкаяності, яких Він прийшов благословити і спасти. ВБ 14.1

Перед очима Ісуса пройшла більш ніж тисячолітня історія вибраного народу, який користувався особливою прихильністю Бога, перебуваючи під Його охороною. ВБ 14.2

Ось гора Моріа, де син обітниці, покірна жертва, був зв'язаний на жертівнику — символ жертви Сина Божого. Там був укладений заповіт благословення з батьком усіх віруючих, і йому була дана славна обітниця про Месію (Бут.22:9, 16—18). А там полум'я, що здіймалося до неба з жертівника на току Орни, зупинило меч ангела-губителя; це символізувало жертву Спасителя та Його заступництво за грішників (1Хронік 21). Єрусалим був звеличений Богом понад усі інші місця землі. Господь обрав Сіон. “Він вибрав його за оселю Собі” (Псал.131:13). Тут протягом століть святі пророки несли людям вістку застереження. Тут кадили священики, і разом з пахощами фіміаму підносилися до Бога молитви віруючих. Тут щоденно проливалася кров заколених тварин, які вказували на Божого Агнця. Тут Єгова з'являвся в хмарі слави над престолом благодаті ковчега заповіту. Сюди опустилися таємничі сходини, що з'єднували землю з Небесами, по яких підіймаються і спускаються Божі ангели і які відкривають світові шлях до Святого святих (Бут.28:12; Йоан 1:51). Якщо б Ізраїль як нація залишався вірним Богові, Єрусалим навіки був би обраним Божим містом (Єрем.17:21—25). Однак історія цього обраного народу — лише повість відступництва і бунту. Ізраїльтяни чинили опір милосердю Небес, зловживали даними їм перевагами та нехтували своїми можливостями. ВБ 14.3

Хоч Ізраїль і “соромив Божих послів, і погорджував їхніми словами, і насміхався з Його пророків” (2Хронік 36:16), Бог продовжував виявляти Себе як “Господь милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий” (Вих.34:6). Незважаючи на численні зневаги, Його милість і далі продовжувала благати до них. З любов'ю, більшою за любов батька до свого сина, Бог “посилав до них через Своїх послів слова остороги, бо Він змилосердився над народом Своїм та над оселею Своєю” (2Хронік 36:15). А після того, як умовляння, прохання і докори залишилися без уваги, Бог послав їм найдорогоцінніший дар Небес; в цьому Дарі Він віддав людям усі Небеса. ВБ 15.1

Щоб вблагати нерозкаяне місто, був посланий Син Самого Бога. Це Христос переніс ізраїльський народ, як добру виноградну лозу, з Єгипту (Псал.79:9). Його рука прогнала язичників, і Він посадив цю лозу “на плодючій вершині гори” (Ісая 5:1—4). Піклуючись про неї, Господь оточив її огорожею, послав Своїх слуг доглядати її. “Що ще можна було вчинити для Мого виноградники, — запитував Він, — чого Я не зробив для нього?” Він очікував, що виноградник принесе добрі грона, а він приніс дикі ягоди. І все ж, не втрачаючи надії врятувати виноградник від остаточної загибелі, Він прийшов Сам особито, обкопав його, розчищав і доглядав його. Господь був невтомним у Своїх намаганнях врятувати посаджений Ним виноградник. ВБ 15.2

Протягом трьох років Господь світла і слави ходив серед Свого народу. Він “ходив, чинячи добро і зціляючії всіх, кого поневолив диявол”, “зціляючи розбитих серцем, проповідуючи полоненим визволення, сліпим — прозріння”, очищуючи прокажених, повертаючи кривим і глухим можливість рухатись і чути, воскрешаючи мертвих та звіщаючи вбогим Євангеліє (Дії 10:38; Лука 4:18; Матв.11:5). До всіх людей Він звертався з милосердним закликом: “Прийдіть до Мене, всі знеможеш і обтяжені, і Я заспокою вас” (Матв.11:28). ВБ 16.1

Незважаючи на те, що за добро Ісусові платили злом, а на любов відповідали ненавистю (Псал.108:5), Він неухильно продовжував справу милосердя. Він не прогнав жодного з тих, хто шукав Його благодаті. Безпритульний мандрівник, щоденною долею Котрого були нєстатки й глузування, Він жив, щоб допомагати нужденним, потішати засумованих та переконувати їх прийняти дар життя. Хвилі милості, відкинуті цими зачерствілими серцями, знову поверталися до них ще могутнішим потоком співчутливої, невимовної любові. Але Ізраїль відвернувся від свого найкращого Друга та Єдиного Помічника. Умовляння Його любові були зустрінуті з презирством. Його поради і застереження зневажені. ВБ 16.2

Час надії й благодаті наближався до кінця. Чаша довгостримуваного Божого гніву була майже наповненою. Хмари, які збиралися протягом довгих століть відступництва й повстання, тепер готові були вилитися на винуватий народ страшними прокляттями. Той, Котрий Один лише міг врятувати їх від страшної долі, був відкинутий, зневажений і в недалекому майбутньому розп'ятий. У день, в який Христос висітиме на Голгофсько-му хресті, закінчиться час благодаті та милості для Ізраїлю як обраного народу. Загибель лише однієї душі — це безмежна втрата, котру неможливо порівняти з усіма скарбами й багатствами світу. Але коли Христос дивився на Єрусалим, Він бачив сумну долю цілого міста, цілого народу — того міста і того народу, що колись були вибрані Ним як особливий скарб. ВБ 16.3

Пророки оплакували відступництво Ізраїлю та страшні спустошення, які спіткали його за гріхи. Єремія бажав, щоб його очі перетворилися на джерело сліз, аби він міг день і ніч оплакувати загиблих дочок свого народу й забрану в полон отару Господню (Єрем.9:1; 13:17). Яким же мав бути сум Того, Чий пророчий погляд охоплював не роки, а цілі століття! Він бачив ангела-губителя з мечем, занесеним над містом, котре так довго було містом оселі Єгови. Зі схилу Оливної гори — саме з того місця, яке пізніше буде зайняте Титом та його армією, — Христос дивився через долину на святі двори і галереї, і перед Його затьмареним від сліз поглядом відкривались стіни міста, оточені ворожими військами. Він чув ходу армії, готової до бою. Він чув голосіння матерів і дітей про хліб в обложеному місті. Він бачив святу, прекрасну споруду, охоплену полум'ям пожежі, і на місці, де колись стояли чудові палаци й башти, залишилися лише звалища руїн, над якими здіймався дим. ВБ 17.1

Проникаючи Своїм поглядом у глибину століть, Христос бачив народ заповіту розсіяним по цілій землі, “подібно до уламків розбитого корабля на самотньому морському березі”. І в цій відплаті, котра мала спіткати їхніх дітей, Він бачив перші краплі з чаші гніву, яку вони вип'ють до дна на останньому суді. Його божественне співчуття, любов, сповнена журби, знайшли своє відображення у скорботних словах: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчаток своїх під крила, та ви не схотіли!” (Матв.23:37). ВБ 17.2

“О, якби ти, народ, вибраний Мною, пізнав час твоїх відвідин і те, що потрібно для миру тобі. Я стримував руку ангела справедливості, закликав тебе до покаяння, але, даремно. Ти відкинув не лише Моїх слуг, вісників та пророків, а й Святого Ізраїлевого, твого Відкупителя. І ти сам винен у власній загибелі”. “Та ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя” (Матв.23:37; Йоан 5:40). ВБ 17.3

Христос вбачав у Єрусалимі прообраз світу, закам'янілого в своєму невір'ї і повстанні, який швидко йшов назустріч караючим Божим судам. Страждання грішного людства пригнічувало душу Христа, і з Його уст вихопився цей гіркий зойк. Він читав історію людського горя, написану слізьми і кров'ю. Серце Христа безмежно співчувало усім страждаючим і нещасним на цій землі; Він прагнув принести їм полегшення. Однак навіть руки Спасителя не могли зупинити потік людських страждань, бо лише деякі звернуться до цього єдиного Джерела допомоги. Він бажав віддати Свою душу на смерть задля їхнього спасіння, та лише деякі прийдуть до Нього, щоб мати життя. ВБ 17.4

Велич Небес у сльозах! Син безмежного Бога, вражений душевною скорботою, похилився під тягарем невимовних страждань! Ця сцена наповнила Небеса подивом. ВБ 18.1

Біль Христа виявляє нам увесь жах гріха; як важко — навіть для безмежної Могутності — врятувати беззаконника від наслідків порушення Божого Закону. Проникаючи в глибину століть і дивлячись на останнє покоління, Тсус бачив світ, оповитий тією ж оманою, яка свого часу стала причиною зруйнування Єрусалима. Найбільшим гріхом юдеїв стало відкинення Христа, а найбільший гріх усього християнського світу полягає у відкиненні Закону Божого — основи Його правління на небесах і на землі. До постанов Єгови будуть ставитися з презирством, їх матимуть за ніщо. Мільйони людей, закуті в кайдани гріха, в'язні сатани, приречені на другу смерть, відмовляться прийняти слова правди в час їхнього відвідання. Яка дивовижна нерозсудливість! ВБ 18.2

За два дні до Пасхи, коли Христос востаннє відвідав храм та докорив юдейських вождів за лицемірство, Він знову разом зі Своїми учнями піднявся на Оливну гору та, розташувавшись на порослому травою схилі, милувався містом. Ісус ще раз дивився на мури, башти й палаци; ще раз оглянув храм у його сліпучій величі, цю прекрасну діадему, котра вінчала собою священну гору. ВБ 18.3

За тисячу років до цього псалмист звеличував Бога за Його милість до Ізраїлю, за те, що Він зробив храм Своєю оселею. “Намет Його в Єрусалимі, а мешкання Його на Сіоні” (Псал.75:3). “А вибрав плем'я Юдине, гору Сіон, яку Він полюбив. І влаштував, як небо, святилище Своє” (Псал.77:68—69). ВБ 18.4

Перший храм споруджений у найбільш квітучий період історії Ізраїлю. На його будову цар Давид зібрав величезні скарби, і Божественне натхнення керувало складанням планів його будівництва (1Хронік 28:12, 19). Со-ломон, наймудріший з царів Ізраїлю, завершив цю роботу. Храм став однією з найвидатніших споруд, яку будь-коли бачив світ. ВБ 19.1

Однак через пророка Огія (Аггея) Господь сказав про другий храм: “Більша буде слава цього останнього дому від першого. І затрясу всіма народами, і прийде Бажаний всіма народами, і наповню цей дім славою, говорить Господь Саваот” (Огій 2:9, 7). ВБ 19.2

Після зруйнування храму Навуходоносором він був відбудований приблизно за 500 років до Н.Х. Це зробив народ, який після тривалого полону повернувся до свого спустошеного, майже цілком зруйнованого краю. Серед нього були старші за віком люди, котрі бачили колись славу Соломонового храму. Вони гірко ридали під час закладення підвалин нової споруди, яка вже не буде такою величною, як попередній храм. Пророк яскраво змальовує їхній душевний стан: “Хто серед вас позостав-ся, що бачив цей дім у першій його славі? А яким ви бачите його тепер? Чи ж не є він супроти того, як ніщо в ваших очах?” (Огій 2:3; Єздри 3:12). Тоді було дано обітницю, що слава нового храму перевершить славу попереднього. ВБ 19.3

Але другий храм не зрівнявся за величчю з першим і не був удостоєний тих очевидних ознак божественної присутності, як перший. Посвячення другого храму не відзначене проявом надприродної сили, як при посвяченні першого храму. Хмара слави не зійшла, щоб наповнити новозбудовану святиню. І вогонь з небес не впав, аби спалити жертву на жертівнику. Велич Божа більше не спочивала між херувимами у Святому святих; там не було ані ковчега, ані престолу благодаті, ані таблиць заповіту. І не було жодної відповіді з небес на голос священика, котрий запитував про волю Єгови. ВБ 19.4

Протягом століть юдеї марно намагалися показати, що обітниця, дана Богом пророкові Огію, виконалася; гордість і невірство засліпили їхній розум, і справжнє значення пророчих слів залишилося для них незрозумілим. Однак другий храм був вшанований не хмарою слави Єгови, а особистою присутністю Того, в Кому перебувала вся повнота Божества, Хто був Богом у тілі. Той, Хто був “Бажанням усіх народів”, справді прийшов до храму. Муж з Назарета навчав і зціляв у його святих дворах. Лише завдяки особистій присутності Христа другий храм своєю славою перевершив перший. Але Ізраїль відкинув запропонованиіі дар небес. Того пам'ятного дня, коли скромний Вчитель через золоті ворота вийшов із храму, слава назавжди залишила його. Виконалися слова Спасителя; “Ось дім ваш залишається для вас пустим” (Матв.23:38). З благоговінням і подивом слухали учні пророцтво Христа про зруйнування храму, і вони дуже бажали глибше зрозуміти значення слів Месії. Більше сорока років матеріальні цінності, праця людей, мистецтво архітекторів сприяли примноженню багатства та величі цього храму. На його утримання Ірод Великий щедрою рукою відпускав гроші з римської та юдейської скарбниці, навіть кесар пожертвував на нього свої дари. Масивні брили білого мармуру фантастичних розмірів, надіслані з Риму, утворювали частину будівлі. Саме на них учні звернули увагу Ісуса: “Учителю, подивися, яке то каміння і які будівлі!” (Марк 13:1). На ці слова Ісус дав урочисту й вражаючу відповідь: “Істинно кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйноване” (Матв.24:2). ВБ 20.1

Із занепадом Єрусалима учні пов'язували події особистого приходу Христа, Котрий, на їхню думку, посяде престол всесвітньої імперії, покарає ненавернених юдеїв і звільнить народ від римського ярма. Господь сказав їм, що прийде вдруге. Тому, коли Він заговорив про суди над Єрусалимом, учні подумали про Його прихід. І сидячи навколо свого Спасителя на Оливній горі, вони питали: “Коли це буде? І яка ознака приходу Твого і кінця цього світу?” (Матв.24:3). ВБ 20.2

Христос у Своєму милосерді приховав від них майбутнє. Учні були б переповнені жахом, якби у той час цілком зрозуміли ці дві страшні події: страждання і смерть Відкупителя, а також зруйнування їхнього міста і храму. Христос вказав їм на ряд визначних подій, які відбудуться перед кінцем часу. Його слова не були тоді повністю зрозумілі учням, але їхнє значення мало відкритися саме тоді, коли Божий народ матиме потребу в цих повчаннях. Пророцтво Христа містило в собі подвійний зміст: вказуючи на зруйнування Єрусалима, воно одночасно передвіщало страшні події останнього великого дня. ВБ 21.1

Ісус розповів Своїм учням про суди, які мали спіткати Ізраїль, котрий відпав, і передусім Він мав на увазі ту відплату, яка спіткає народ за відкинення і розп'яття Месії. На цю жахливу подію безпомилково вказуватимуть певні ознаки. Та страшна година надійде непомітно і раптово. Тому Спаситель попередив учнів: “Отож, коли побачите мерзоту запустіння, про яку звіщав пророк Даниїл, що стоїть на святому місці (хто читає, нехай розуміє), тоді ті, що в Юдеї, нехай тікають у гори” (Матв.24:15—16; Лука 21:20—21). Коли прапори язичницького Риму будуть підняті над Святою землею, неподалік від міського муру, послідовники Христа рятуватимуться втечею. Зауваживши застерігаючу ознаку, необхідно негайно втікати. Цьому знакові мали негайно підкоритися юдеї як у Єрусалимі, так і по всій країні. Той, хто, можливо, в цей час перебуватиме на даху, не повинен заходити в дім навіть за тим, щоб врятувати свої найдорогоцінніші скарби. Працюючі в полі або винограднику не повинні були вертатися на те місце, де лежав їхній верхній одяг, який вони скинули з себе, працюючи під гарячими променями сонця, їм не слід було втрачати жодної миті, якщо вони хотіли уникнути страшної загибелі. ВБ 21.2

За днів царювання Ірода місто Єрусалим було не лише надзвичайно красивим. Численні башти, мури, фортеці, а також вигідне географічне розташування робили його цілком неприступним. Того, хто в ті часи наважився б прилюдно говорити про можливе його зруйнування, вважали б за божевільного, як і Ноя, котрий свого часу застерігав про потоп. Але Христос сказав: “Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть” (Матв.24:35). Гріхи Єрусалима викликали гнів Божий, і вперте невірство визначило його долю. ВБ 21.3

Господь сказав через пророка Михея: “Послухайте ж це, голови дому Якового та начальники дому Ізраїлевого, які нехтують справедливістю, а все просте викривляють, вони кров'ю будують Сіон, а кривдою — Єрусалим. Його голови судять за хабара, і навчають за плату його священики, і за срібло ворожать пророки його, хоч на Господа вони опираються, кажучи: ‘Хіба не Господь серед нас? Зло не прийде на нас’” (Мих.3:9—11). ВБ 22.1

Ці слова справедливо характеризували зіпсутих і самоправедних мешканців Єрусалима. Заявляючи про ретельне виконання Закону Божого, вони насправді порушували всі його постанови. Вони ненавиділи Христа, бо Його непорочність і святість виявляли їхнє нечестя, і вони звинувачували Ісуса в тому, що Він був причиною усіх тих нещасть, які спіткали їх внаслідок їхніх гріхів. Хоч вони знали, що Він не зробив жодного гріха, однак стверджували, що в Його смерті — безпека всієї нації. “Якщо ми залишимо Його так, — говорили юдейські вожді, — то всі увірують в Нього, і прийдуть римляни, і заволодіють містом нашим і народом” (Йоан 11:48). А якщо пожертвувати Христом, тоді вони знову зможуть стати сильним, згуртованим народом. Так міркували ці люди і одностайно погодилися з рішенням первосвященика: краще одній людині померти, ніж загинути всій нації. ВБ 22.2

Ось яким чином юдейські вожді “кров'ю будували Сіон, а кривдою — Єрусалим” (Мих.3:10). Вони вбили свого Спасителя, бо Він викривав їхні гріхи, але почуття самоправедності було настільки великим, що вони продовжували вважати себе обраним Божим народом та сподівалися, що Господь визволить їх від усіх ворогів. “Отак, — продовжує пророк, — через вас Сіон буде на поле заораний, а Єрусалим на руїни обернеться, а гора храмова стане взгір'ям лісу” (Мих.3:12). ВБ 22.3

Близько сорока років після того, як Христос пророкував про долю Єрусалима, Бог відкладав здійснення Своїх судів над народом і містом. Зворушливим було довготерпіння Бога до тих, котрі відкинули Його Євангеліє та вбили Його Сина. Притча про безплідну смоківницю символізує собою ставлення Бога до юдейської нації. Було дане повеління: “Зрубай її, навіщо вона й землю займає?” (Лука 13:7). Але божественна милість пощадила її ще на деякий час. Серед юдеїв було ще чимало таких, які нічого не знали про характер і діяльність Христа. Підростаюче покоління не мало змоги прийняти те світло, яке відкинули їхні батьки. Бог бажав послати їм Своє світло через апостолів та їхніх послідовників, щоб вони бачили виконання пророцтв не лише в народженні й житті Христа, а й у Його смерті й воскресінні. Діти не були засуджені за гріхи батьків; але коли діти, знаючи світло, дане їхнім батькам, відкинули додаткове світло, дане для них, вони зробилися співучасниками гріхів своїх батьків та доповнили міру беззаконня батьків. ВБ 23.1

Довготерпіння Бога до Єрусалима лише утверджувало юдеїв у їхньому запеклому нерозкаянні. Своїм ворожим, жорстоким ставленням до учнів Ісуса вони відкинули милість Божу, запропоновану їм в останній раз. Тоді Бог забрав від них Свій захист. Сатана та його ангели скористалися відсутністю Його стримуючої сили, і увесь ізраїльський народ залишився під владою того вождя, котрого він собі обрав, їхні діти відкинули благодать Христа, яка могла б приборкати лихі нахили і спонукання. І тепер ці злі нахили перемогли їх. Сатана викликав у душах людей найжорстокіші, найнижчі пристрасті. Люди більше не розмірковували; ними керували почуття й сліпа лютість. У своїй жорстокості вони стали подібними до диявола. У родинах і в народі загалом, серед нижчих і вищих верств суспільства, панували підозріння, заздрість, ненависть, суперечки, бунт і вбивства. Ніде не було безпечного місця. Друзі й родичі зраджували одне одних. Батьки вбивали дітей, а діти — батьків. Вожді народу втратили владу навіть над собою. Неприборкані пристрасті перетворили їх на деспотів. Юдеї прийняли фальшиве свідоцтво, щоб засудити на смерть невинного Сина Божого. А тепер фальшиві звинувачення, висунуті проти них, загрожували і їхньому життю. Своїми вчинками вони протягом довгого часу стверджували: “Заберіть з-перед нас Святого Ізраїлевого” (Ісая 30:11). Тепер їхнє бажання виконалось. Страх Божий більше не турбував їх. Сатана очолив націю, і вся громадська та релігійна влада перебувала під його контролем. ВБ 23.2

Часом керівники ворогуючих партій об'єднувалися разом, щоб грабувати й мучити свої нещасні жертви, а потім з новою силою розпалювалися кровопролитні міжусобиці. Навіть святість храму не могла стримати їхню люту жорстокість. Віруючих вбивали просто перед вівтарем, і святиня була опоганена трупами вбитих. Однак у своїй сліпій та богозневажній самовпевненості підбурювачі цієї пекельної акції привселюдно запевняли, нібито Єрусалиму не загрожує зруйнування, адже це місто — власність Бога. І щоб ще більше утвердити свій вплив, вони за гроші наймали фальшивих пророків, котрі навіть під час облоги храму римськими військами закликали народ чекати Божого порятунку. До останньої хвилини багато юдеїв вірило, що Всевишній заступиться і завдасть поразки їхнім ворогам. Але Ізраїль з презирством відкинув божественний захист і тепер залишився без нього. О нещасний Єрусалиме, тебе роздирають внутрішні міжусобиці, в той час як твої діти проливають братню кров на твоїх вулицях, а чужинські війська руйнують твої фортеці та вбивають твоїх воїнів! ВБ 24.1

Усі пророцтва, дані Христом щодо зруйнування Єрусалима, повністю виконались. Юдеї на власному досвіді переконалися в правдивості Його застережливих слів: “Якою мірою міряєте, такою відміряють і вам” (Матв.7:2). ВБ 24.2

З'являлися ознаки і чудеса, провіщаючи лихо і приреченість, серед ночі над храмом та вівтарем сяяло надприродне світло. При заході сонця на хмарах було видно бойові колісниці та озброєних воїнів, які готувалися до бою. Священики, котрі здійснювали нічну службу в храмі, були налякані таємничими звуками; земля хиталася і хор голосів благав: “‘Залишимо це місце…’ Величезні східні ворота, настільки важкі, що їх ледве зачиняли двадцять чоловік і які прикріплювалися величезними залізними брусками до бруківки, відчинилися опівночі самі” (Milman. The History of the Jews. Ch.13). ВБ 24.3

Протягом семи років один чоловік ходив вулицями Єрусалима і гучним голосом звіщав про біди, що очікували це місто. Вдень і вночі безперервно він наспівував скорботний гімн: “Голос зі сходу! Голос зі заходу! Голос від чотирьох вітрів! Голос проти Єрусалима і храму! Голос проти нареченої та жениха! Голос проти цілого народу!” (Ibid). Цього дивака посадили у в'язницю і бичували, але жодного нарікання не зірвалося з його вуст. На всі зневаги і знущання він відповідав: “Горе, горе Єрусалиму! Горе, горе мешканцям його!” І голос застереження замовк лише тоді, коли він загинув при облозі міста, про яку пророкував. ВБ 25.1

Жодний християнин не загинув під час зруйнування Єрусалима. Христос залишив Своїм учням попередження, і ті, що повірили Його словам, чекали появи обіцяної ознаки. “А коли ви побачите Єрусалим, оточений військами, — сказав Ісус, — то знайте, що спустошення його наблизилось. Тоді ті, що в Юдеї, нехай біжать у гори, і хто в місті, нехай виходить з нього” (Лука 21:20—21). Коли під командуванням Цестія римляни оточили місто, несподівано облога була знята, хоч усе, здавалося, сприяло успішному початку битви. Мешканці обложеного міста у відчаї вже готові були здатися, як зненацька римський генерал наказав військам відійти від столиці юдеїв, хоч для цього не було жодних очевидних причин. Але милостиве Провидіння Боже управляло всіма подіями для добра Його народу. Християнам був даний знак, і тепер усі мали змогу послухатись слів Спасителя! Події розгорталися так, що ані юдеї, ані римляни не могли перешкодити втечі християн. Після відступу Цестія юдеї, залишивши Єрусалим, кинулися переслідувати ворога, і в той час, коли обидві армії вступили в бій, християни мали змогу покинути місто. У цей час околиці міста були також звільнені від ворогів, які могли б перехопити втікачів. ВБ 25.2

На час облоги юдеї зібралися до Єрусалима для відзначення свята кучок, і тому християни змогли вільно вийти з міста. Не гаючи часу, вони втекли до міста Пелли, розташованого в землі Переї, за Йорданом. ВБ 26.1

Юдейські війська, переслідуючи армію Цестія, з такою шаленою люттю накинулися на тили ворога, що їм загрожувало цілковите знищення. З великими труднощами римлянам вдалося виправити ситуацію. Майже без втрат юдеї з перемогою і багатими трофеями повернулися до Єрусалима. Однак ця очевидна перемога принесла їм лише шкоду. Ними оволодів той дух впертого опору римлянам, який незабаром приніс невимовні страждання приреченому місту. ВБ 26.2

Які страшні нещастя спіткали Єрусалим, коли римський імператор Тит поновив облогу столиці! Це був час Пасхи, за мурами міста знаходилися мільйони юдеїв. Продовольчих запасів міста при розумному розподілі вистачило б на роки, але вони були заздалегідь знищені воюючими між собою партіями, і тепер люди переживали увесь жах голоду. Міру пшениці продавали за талант. Муки голоду були настільки страшними, що люди їли шкіряні пояси, взуття і покриття щитів. Багато людей під покровом ночі потай прокрадалися до міських воріт, щоб назбирати якихось диких рослин, однак більшість з них були схоплені і вбиті по-звірячому, а у тих, кому вдавалося повернутися назад, часто забирали те, що вони здобули з ризиком для життя. Можновладці вдавалися до нелюдських тортур, щоб відібрати у голодних останні мізерні запаси. Нерідко цю жорстокість виявляли люди, котрі не були голодними, а лише хотіли зробити для себе запас на майбутнє. ВБ 26.3

Тисячі людей загинули від голоду й епідемій. Здавалося, що зникли природні почуття прихильності й любові. Чоловіки обкрадали своїх жінок, а жінки — чоловіків. Діти виривали останній шматок хліба з рота старих батьків. Питання пророка: “Чи забуде жінка своє немовля?” — знайшло відповідь в мурах приреченого міста. “Руки жінок милосердних варили своїх діточок, які стали поживою їм під час руйнування дочки мого люду” (Ісая 49:15; П.Єрем.4:10). Виконалося застерігаюче пророцтво, дане 14 століть тому: “Найлагідніша між тобою й найбільше випещена, що через пещення та ніжність не пробувала ставити на землю стопи своєї ноги, — лихим оком дивиться на мужа свого, і на сина свого, і на дочку свою … і на дітей своїх, що породить, — бо поїсть їх таємно, через недостаток усього в облозі та в утиску, яким буде гнобити тебе твій ворог у брамах твоїх” (Втор.28:56—57). ВБ 26.4

Римські воєначальники намагалися примусити юдеїв здатися. Захоплених полонених вони бичували, катували, а потім розпинали перед міськими мурами. Щоденно таким чином страчували сотні полонених, і ця страшна робота тривала, доки долина Йосафата і Голгофа не вкрилися такою кількістю хрестів, що ледве можна було пройти між ними. Так виконалося жахливе прокляття, яке юдеї стягнули на себе перед судилищем Пилата: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Матв.27:25). ВБ 27.1

Тит охоче поклав би край цьому страхітливому видовищу і таким чином врятував би Єрусалим від повного знищення. Він вжахнувся, коли побачив гори мертвих тіл у долинах. Як зачарований, дивився він з вершини Оливної гори на чудовий храм і наказав своїм воїнам не чіпати жодного каменя. Перш ніж почати наступ на цю твердиню, він звернувся до юдейських керівників з полум'яним закликом, щоб вони не змушували його опоганити святиню кров'ю. Якщо вони вийдуть і воюватимуть з ним в іншому місці, жодний римлянин не порушить святості храму. Сам Йосиф Флавій найбільш зворушливими, красномовними словами благав їх здатися, щоб врятувати самих себе, своє місто і місце поклоніння. Але на його заклик юдеї відповіли злобним прокляттям. Стріли градом полетіли у нього — останнього їхнього заступника серед людей. Юдеї відкинули благання Сина Божого, і тепер усі застереження і прохання лише зміцнили їхню рішучість чинити опір до кінця. Даремними були спроби Тита врятувати храм. Той, Хто був вищим за римського полководця, передрік, що там не залишиться каменя на камені. ВБ 27.2

Запекла впертість юдейських вождів та огидні злочини, які здійснювалися в обложеному місті, викликали жах і обурення у римлян і, врешті-решт, Тит вирішив штурмом узяти храм, але при цьому зробити все можливе, щоб зберегти його від зруйнування. Однак на його накази вже ніхто не звертав уваги. Вночі, коли він відпочивав у своєму наметі, юдеї, вийшовши з храму, напали на воїнів. Під час сутички один з римських воїнів кинув палаючого смолоскипа через отвір галереї, і в мить ока оббиті кедровим деревом приміщення, що оточували святе місце, спалахнули вогнем. Тит, в оточенні генералів і легіонерів, кинувся туди і наказав воїнам гасити пожежу. Але на його слова ніхто не звернув уваги. Римські воїни люто жбурляли палаючі головешки до приміщень, що прилягали до храму, а потім мечами вбивали тих, що переховувалися там. Кров текла по сходах храму, як вода. Тисячі й тисячі юдеїв загинули там. Шум бою заглушали вигуки: “Ісхабад!” (Відійшла слава!). ВБ 28.1

“Тит був неспроможний приборкати лють солдатів. Разом зі своїми офіцерами він увійшов до храму, щоб оглянути його внутрішні приміщення. Римляни були вражені величністю храму; а оскільки пожежа ще не досягла цього місця, Тит зробив останню спробу врятувати святиню. Центуріон Лібераліс намагався досягнути послуху за допомогою свого жезлу, та дарма — навіть пошана до імператора була заглушена лютою ненавистю до юдеїв, запеклістю битви і жадібністю воїнів до наживи. Римські солдати бачили, як усе навкруги сяяло золотом, в якому сліпучим світлом відбивалося шалене полум'я вогню. Вони вважали, що в святині зберігають незліченні скарби. ВБ 28.2

У цей час один з воїнів непомітно кинув палаючий смолоскип через щілину в дверях, і в одну мить усе приміщення було охоплене полум'ям. Вогонь та їдкий дим примусили воїнів відступити. Ця велична споруда була вже приречена. ВБ 28.3

Якщо для римлян це було страшним видовищем, що ж відчували юдеї? Вершина пагорба, що підносився посеред міста, палахкотіла подібно до вулкану. З жахливим тріском у вогняній безодні зникали все нові й нові будови. Кедрові дахи нагадували вогняні покривала; позолочені гостроверхі шпилі виблискували, ніби червоні смолоскипи; від при-ворітних башт підіймалися догори стовпи полум'я і диму. На сусідніх пагорбах, освітлених загравою пожежі, було видно темні постаті людей, котрі з жахом спостерігали за пожираючіш вогнем; мури верхньої частини міста також були запруджені народом, одні з розпукою, а інші з безсилою люттю спостерігали за подіями. Переможні крики римських воїнів, що кидалися з одного місця в друге, та зойки, що гинули в полум'ї, повстанців зливалися з ревінням вогняної стихії і громоподібними звуками падаючих колод. Луна відбивалася в горах, з вершин яких також доносилися пронизливі крики людей. На всіх мурах фортеці було чути лише зойки і стогін; знесилені голодом люди, помираючи, вкладали решту сил у передсмертний зойк, щоб висловити свій біль і розпуку. ВБ 29.1

За муром всередині міста відбувалася ще більш жахлива різанина, ніж назовні. Чоловіки й жінки, старі й молоді, оборонці міста й священики, нападаючі й ті, що благали помилування, гинули у кривавій різні. Кількість убитих перевищувала кількість вбиваючих. Воїни змушені були пробиратися через купи мертвих тіл, щоб продовжувати свою криваву справу” (Milman. The History of the Jews. Ch.16). ВБ 29.2

Після зруйнування храму ціле місто перейшло до рук римлян. Юдейські вожді залишили неприступні башти, і Тит знайшов їх порожніми. Він здивовано оглянув їх та визнав, що лише один Бог віддав це все до його рук, бо жодні могутні знаряддя не подолали б їх. Як місто, так і храм були зруйновані вщент, а земля, на якій стояла святиня, “була зорана, як поле” (Єрем.26:18). Під час облоги міста та подальшої різні загинуло понад мільйон чоловік; живі потрапили в полон або були продані як невільники; багатьох з них було відведено до Риму як прикрасу тріумфального повернення завойовників; інших кидали в амфітеатрах диким звірам, а решта — бездомні бурлаки — розпорошилися по цілій землі. ВБ 29.3

Юдеї самі викували собі кайдани, вони наповнили по вінця чашу помсти. В остаточному знищенні, яке спіткало їх як націю, та в усіх тих нещастях, котрих вони зазнали під час розсіяння по цілій землі, вони лише збирали ті плоди, які посіяли власними руками. Пророк сказав: “Погубив ти себе, о Ізраїлю! Спіткнувся ти через провину свою!” (Осія 13:9; 14:2). ВБ 30.1

Страждання, що випали на долю юдеїв, часто розглядаються як покарання Боже. Таким чином великий обманщик намагається замаскувати свою роботу. Вперто відкидаючи божественну любов і милість, юдеї втратили Божу охорону, і сатані було дозволено управляти ними на власний розсуд. Жорстока лютість, виявлена при зруйнуванні Єрусалима, свідчить про мстиву силу сатани над тими, хто підпадає під його владу. ВБ 30.2

Ми не здатні оцінити те, чим зобов'язані Христу за той мир і захист, що даровані нам. Це лише стримуюча сила Божа охороняє людство від повної влади сатани. Непокірні й невдячні люди мають досить причин дякувати Богові за Його милість і довготерпіння, що виявляються у приборканні жорстокої, лихої сили диявола. Однак, коли люди переступають межу Божого терпіння, тоді вони позбавляються Його охорони. Бог не виконує вироку над грішником за його злочини, але Він залишає тих, хто відкидає Його милість, напризволяще, тобто Він дає змогу людям жати те, що вони посіяли. Кожний відкинутий промінь світла, кожне неприйняте застереження, кожне порушення Закону Божого, кожна випле-кана пристрасть — це насіння, яке обов'язково принесе відповідний плід. Впертий опір Божому Духові закінчується тим, що врешті-решт цей дар забирається від грішника; тоді більше вже немає тієї сили, котра стримує душу від зла, і таким чином людина втрачає будь-який захист від злоби й ненависті сатани. ВБ 30.3

Зруйнування Єрусалима є страшним і серйозним застереженням для всіх тих, хто легковажно ставиться до запропонованої Богом благодаті й чинить опір впливові божественної милості. Тут ми зустрічаємо найбільш переконливе свідоцтво про огиду Бога до гріха та неминуче покарання винних. ВБ 31.1

Пророцтво Спасителя про суди, що спіткають Єрусалим, повинно виконатися ще в одній події, порівняно з якою страшне спустошення Єрусалима видається лише слабкою тінню. У лихій долі обраного міста ми можемо бачити трагедію світу, що відкинув благодать Божу і потоптав Його Закон. Протягом багатьох століть людських злодіянь земля є свідком похмурих картин нещасть і лиха. Болісно стискається серце і темніє в очах, коли роздумуєш про це! Якими жахливими виявилися наслідки нехтування авторитетом Небес! Але відкриття про майбутнє змальовує сцену ще похмурішу. Історія минулого — це довгий ланцюг заколотів, конфліктів і революцій — “військовий чобіт, що гупає, й одежа, поплямлена кров'ю” (Ісая 9:4); але чим це все є порівняно з жахом того дня, коли стримуюча сила Божого Духа остаточно відійде від нечестивих, коли вона вже більше не буде вгамовувати людські пристрасті та сатанинську лють! Тоді світ, як ніколи раніше, побачить наслідки панування сатани. ВБ 31.2

Але того дня, як і під час зруйнування Єрусалима, буде врятований “кожен, хто записаний до книги життя” (Ісая 4:3). Христос пообіцяв прийти вдруге, щоб забрати вибраних до Себе. “Тоді заплачуть усі племена земні і побачать Сина Людського, грядущого на хмарах небесних з силою і славою великою, І пошле ангелів Своїх з голосною трубою, і зберуть вибраних Його від чотирьох вітрів, від краю небес до краю їх” (Матв.24:30—31). А ті, що не по-слухалися заклику Євангелія, “загинуть від сяйва Його приходу, будуть знищені духом уст Його” (2Сол.2:8), Подібно до стародавнього Ізраїлю нечестиві самі знищать себе; вони загинуть через власні беззаконня. Гріховне життя настільки роз'єднало їх з Богом, а зло настільки принизило єство, що з'явлення Спасителя у славі буде для них нищівним вогнем. ВБ 31.3

Тому люди повинні бути насторожі, щоб не знехтувати уроком, який міститься в словах Христа. Подібно до того, як Він застерігав Своїх учнів про зруйнування Єрусалима і дав їм ознаки його скорої загибелі, щоб вони могли уникнути загальної долі, так Він попереджує світ про день його остаточної загибелі і дає людям ознаки цієї події, щоб всі, хто бажає цього, могли уникнути майбутнього гніву. Ісус сказав: “І будуть ознаки на сонці, місяці і зірках, а на землі тривога народів і збентеження” (Лука 21:25; Матв.24:29; Марк 13:24—26; Відкр.6:12—17). Усі, що зауважать появу цих ознак, повинні знати, “що близько — під дверима” (Матв.24:33). Тому пильнуйте, — звучить Його застереження. Хто уважно прислухається до цих попереджень, той не залишиться в темряві, і цей день не буде для нього несподіванкою. Але для всіх тих, хто не буде насторожі, “прийде день Господній так, як злодій вночі” (1Сол.5:2—5). ВБ 32.1

Сучасний світ не більше довіряє останній вістці застереження, ніж свого часу юдеї довіряли попередженням Спасителя щодо загибелі Єрусалима. І коли надійде день Господній, він застане безбожних неготовими. Коли життя йтиме собі буденним чином; коли люди поринуть в особисті задоволення, займатимуться торгівлею, подорожами, збагаченням, коли релігійні вожді виславлятимуть прогрес і освіту, а народ буде заколисаний фальшивою безпекою, тоді подібно до того, як нічний злодій прокрадається в дім, що погано охороняється, так раптова загибель спіткає всіх безбожних І легковажних, “і вони не уникнуть” (1Сол.5:3). ВБ 32.2