Велика боротьба

Розділ 2. Перші християни

Коли Ісус відкрив Своїм учням долю Єрусалима та сцени Свого Другого приходу, Він також передрік переживання Божого народу з того часу, коли Він буде взятий від них до Його повернення у силі й славі заради їхнього звільнення. З вершини Оливної гори Спаситель бачив бурі, готові прошуміти над апостольською Церквою, і проникаючи далі в глибину віків, перед Його поглядом проносилися ті страшні, спустошливі урагани, що мали спіткати Його послідовників у майбутніх століттях темряви й переслідувань. Кількома стислими, але надзвичайно важливими виразами Ісус прорік ту долю, котру готують для Церкви Божої володарі цього світу (Матв.24:9, 21—22). Послідовники Христа повинні пройти тим же шляхом приниження, ганьби й страждань, яким йшов їхній Учитель. Таке ж вороже ставлення, яке виявлялося до Відкупителя світу, буде виявлене і до всіх тих, хто повірить у Його ім'я. ВБ 33.1

Історія ранньої Церкви свідчить про виконання слів Спасителя. Сили землі і пекла об'єдналися проти Христа, переслідуючи Його послідовників. ВБ 33.2

Язичники розуміли: якщо Євангеліє переможе, — впадуть їхні храми й вівтарі, тому вони згуртували сили, аби знищити християнство. Запалав вогонь переслідувань. Християн позбавляли права власності, виганяли з домівок. Вони “витерпіли великий подвиг страждань” (Євр.10:32), “зазнали наруги та побоїв, також кайданів та ув'язнення” (Євр.11:36). Багато з них власною кров'ю скріпили своє свідоцтво. Безжалісно вбивали всіх: шляхетних і рабів, багатих і бідних, вчених і неосвічених. ВБ 33.3

Ці гоніння розпочалися ще за Нерона, приблизно від часу мученицької смерті Павла, і тривали з більшою або меншою силою протягом довгих століть. Християн неправдомовно звинувачували у найжахливіших злочинах; їх вважали винуватцями веж бід, зокрема голодоморів, епідемій і землетрусів. Коли вони ставали загальновизнаним об'єктом ненависті й підозрінь, шпигуни були готові задля особистої вигоди зрадити невинних, їх засуджували як державних бунтівників, противників релігії, бич суспільства. Багатьох з них було кинуто диким звірам, інших живими спалювали в амфітеатрах. Одних розпинали, других зашивали в шкури диких звірів та кидали на арену собакам. Покарання християн часто було головною розвагою на всенародних святах. Великі натовпи збиралися, щоб потішитися цим видовищем; сміхом і оплесками вони зустрічали передсмертні муки вірних дітей Божих. ВБ 34.1

Де б не переховувались послідовники Христа, всюди їх гнали, як диких звірів. Вони змушені були шукати сховища в пустинних, самотніх місцях, “нужденні, засмучені, вимучені. Ті, яких світ не був вартий, тинялися по пустинях та горах, по печерах та ущелинах землі” (Євр.11:37—38). Для багатьох тисяч перших християн місцем сховища стали катакомби. В околицях Рима, під пагорбами й горами були прориті довгі, темні підземні лабіринти, заплутана мережа проходів простягалася на кілометри від міських стін. У цих підземних сховищах послідовники Христа ховали своїх померлих, а ті, хто підпав під підозріння, хто опинявся поза законом, такі знаходили тут притулок для себе. Коли Життєдавець воскресить тих, які змагалися добрим подвигом віри, тоді багато мучеників, що постраждали за ім'я Христа, вийдуть з цих похмурих печер. ВБ 34.2

Під час найлютіших переслідувань ці свідки Ісуса зберігали свою віру незаплямованою. Позбавлені всіх вигод, без сонячного світла, змушені мешкати в надрах темної, але привітної землі, вони не висловлювали жодного незадоволення. Словами віри, терпіння й надії християни підтримували одне одних у нестатках і бідах. Втрата усіх земних благословень не могла примусити їх зректися віри в Христа. Випробування і гоніння були для них нічим іншим, як тільки сходинками, котрі наближали їх до дня спокою й винагороди. ВБ 34.3

Подібно до Божих слуг давнини, багато з них “були замучені, бо відмовлялися від визволення, щоб осягнутії краще воскресіння” (Євр.11:35). Вони пам'ятали слова Вчителя: коли їх гнатимуть за ім'я Христа, вони повинні радіти, бо їх чекає велика нагорода на небесах; адже й пророків, що були перед ними, також переслідували. Тому вони тішилися з того, що їх знайшли гідними страждати за Істину. Зі стихії всепожираючого полум'я долинали їхні переможні гімни. Вірою споглядаючи в небеса, вони бачили Христа і Його ангелів, котрі з величезним співчуттям і схваленням спостерігали їхню непохитну вірність. Небеса схилилися над ними. Вони чули голос з Божого престолу: “Будь вірніш до смерті, і Я дам тобі вінець життя” (Відкр.2:10). ВБ 35.1

Даремними були намагання сатани шляхом насильства знищити Церкву Божу. Велика боротьба, в якій учні Ісуса жертвували своїм життям, не припинилася й тоді, коли ці вірні прапороносці впали на своєму посту. Але в поразці була їхня перемога. Слуг Божих вбивали, але Христова справа неухильно просувалася вперед. Євангеліє продовжувало ширитися, і число його прихильників зростало. Добра звістка дійшла до країв, недоступних навіть для римського орла. Один християнин у відповідь на погрози правителів-язичників, що закликали до переслідування, сказав: “Ви можете вбивати, катувати й засуджувати нас… але ваша несправедливість є доказом нашої невинності… Ваша жорстокість не принесе вам користі”. Переслідування лише сприяли тому, що багато людей приймали ці переконання. “І чим більше ви нас будете знищувати, тим більше ставатимуть на наші місця, бо кров християн — це насіння” (Tertulian. Apology. Ch.50). ВБ 35.2

Тисячі християн були ув'язнені та страчені, але на їхнє місце приходили інші. А ті, хто задля своєї віри загинули мученицькою смертю, стали власністю Христа, і Він визнав їх переможцями. Вони “змагалися добрим подвигом”, і під час Його приходу отримають вінець слави. Страждання християн ще тісніше об'єднали їх одне з одним та зі своїм Відкупителем. Приклад їхнього життя і передсмертні слова постіііно свідчили про Істину, і там, де цього можна було найменше сподіватися, колишні піддані сатани залишали служіння йому і ставали під прапор Христа. ВБ 36.1

Тому сатана головні зусилля у боротьбі з правлінням Божим спрямував на те, щоб встановити свій стяг у християнській Церкві. Якщо йому пощастить обманути й звести послідовників Христа, щоб вони діяли всупереч Богові, тоді, втрачаючи свою силу, непохитність та віру, вони стануть його легкою здобиччю. ВБ 36.2

Великий обманщик намагався підступом досягнути успіху там, де, застосовуючи силу, зазнав поразки. Гоніння припинилися, а замість них з'явилися небезпечні спокуси: земний добробут та світська слава. Ідолопоклонники прийняли лише частину християнської віри, відкидаючи її фундаментальні істини. Вони нібито прийняли Ісуса як Сина Божого, вірили у Його смерть і воскресіння, але водночас не усвідомлювали своїх гріхів та не відчували ніякої потреби у покаянні та переродженні серця. Йдучи на деякі поступки зі свого боку, вони пропонували християнам зробити те саме, щоб таким чином всі могли об'єднатися на основі віри в Христа. ВБ 36.3

Тепер Церкві загрожувала велика небезпека. В'язниці, тортури, вогонь і меч, — усе це було благословенням порівняно з цим (новим випробовуванням). Деякі християни залишилися непохитними і сказали, що не підуть на жодні угоди; однак інші були готові поступитися, змінити деякі пункти своєї віри та об'єднатися з тими, котрі частково прийняли християнство, мотивуючи свої дії тим, що такі поступки спонукають язичників до повного навернення. Це був час великих страждань для вірних послідовників Христа. Під виглядом християнства сатана прокрався до Церкви, щоб перекрутити віру та відвернути розум християн від Слова Правди. ВБ 36.4

Нарешті більшість християн погодилася опустити свій прапор і було укладено угоду між християнством і язичництвом. Хоч язичники й проголосили себе наверненими християнами, приєдналися до церкви, вони й надалі дотримувалися своїх поганських звичаїв, лише з тією різницею, що замінили об'єкти попереднього поклоніння образами Ісуса, Марії, а також інших святих. Запроваджена таким чином до Церкви підступна закваска язичництва продовжувала свою згубну дію. Помилкові вчення, забобонні звичаї, поганські обряди проникали в християнську віру та богослужіння. Коли послідовники Христа об'єдналися з язичниками, християнська релігія була опоганена і Церква втратила свою чистоту і силу. Однак були ще такі християни, які не піддавалися цим заблуджєнням. Вони залишалися вірними Князеві Правди і поклонялися лише одному Богові. ВБ 37.1

Серед послідовників Христа завжди існували два класи людей. В той час, як одні віруючі ретельно досліджують життя Спасителя та щиро прагнуть виправити свої недоліки і стати подібними до Великого Взірця, інші — уникають ясних практичних істин, бо вони викривають їхні гріхи. Навіть за найкращих часів церква не складалася лише з вірних, чистих і щирих людей. Спаситель навчав: людей, котрі свідомо віддаються гріху, не слід приймати до церкви. Однак Ісус з'єднав Себе з людьми, котрі мали недосконалий характер. Одержуючи переваги Його вчення і прикладу, вони мали змогу зрозуміти свої помилки й виправити їх. Серед дванадцятьох апостолів виявився зрадник. Юда був прийнятий, незважаючи на вади свого характеру. Він перебував у товаристві учнів, щоб з особистого прикладу Христа і Його вчення осягнути основи християнського характеру і таким чином побачити свої помилки, покаятися і за допомогою божественної милості очистити свою душу “послухом Правди”. Однак Юда не ходив у світлі, хоч воно милостиво оточувало його. Потураючи гріху, він стягнув на себе спокуси сатани. Лихі риси його вдачі взяли гору. Він дозволив, щоб його душа перебувала в полоні сил темряви, він гнівався, коли його наставляли і врешті-решт здійснив страшний злочин, зрадивши свого Господа. Так чинять усі ті, котрі плекають гріх під маскою побожності, котрі ненавидять тих, хто, викриваючи гріх, порушує їхній спокій. І коли лише випаде зручна нагода, такі люди, подібно до Юди, зрадять тих, хто для їхнього ж блага докоряє їм. ВБ 37.2

Апостоли також стикалися в Церкві з тими, котрі під маскою доброчесності плекали в своєму серці беззаконня. Ананія та Сапфіра вчинили обман, вдаючи, ніби жертвують для Бога всім, в той час, як у своїй жадібності залишили для себе значну частину маєтку. Дух правди відкрив апостолам справжній характер цих людей; і суд Божий очистив Церкву від цієї брудної плями. Цей надзвичайний прояв, що свідчив про присутність Духа Христового в Церкві, викликав жах у лицемірів та беззаконників. Вони не могли більше залишатися серед тих, хто своєю поведінкою і характером завжди представляв Христа; і коли послідовників Ісуса спіткали випробування й утиски, Його учнями залишилися тільки ті, котрі нічого не шкодували задля Істини. Таким чином протягом усього часу переслідувань церква зберігала відносну чистоту. Але коли гоніння припинилися, до Церкви увійшли не тільки повністю віддані та посвячені люди, і сатана через них отримав змогу розгорнути свою згубну діяльність в Церкві. ВБ 38.1

Але оскільки між Князем світла і князем темряви не може бути нічого спільного, то не може бути єдності й між їхніми послідовниками. Коли християни погодились об'єднатися з тими, хто лише частково навернувся з язичництва, вони таким чином ступили на шлях, який все далі й далі відводив їх від Істини. Сатана радів, бо йому вдалося звести таку велику кількість послідовників Христа. Поступово він ще більше підкорив їх своїй владі та спонукав переслідувати тих, хто залишився вірним Богові. Ніхто так добре не знав, як слід боротися проти правдивої християнської віри, як ті, котрі колись були її захисниками; і ці так звані християни, об'єднавшись з напівнаверненими язичниками, повели війну проти самих основ учення Христа, ВБ 38.2

Треба було мати сильну віру, щоб рішуче чинити опір обману й заблудженню, що проникли до церкви під прикриттям священицького одягу. Біблія втратила своє значення як мірило віри. Принцип релігійної свободи оголосили єрессю, а її прихильників ненавиділи і гнали. ВБ 39.1

Після тривалої запеклої боротьби невелика кількість вірних вирішила розірвати будь-який зв'язок з церк-вою-відступницею, якщо вона не відмовиться очистити себе від заблуджень й ідолопоклонства. Вони розуміли, що відокремлення неминуче, якщо вони бажають залишатися вірними й слухняними Слову Божому. Ці люди не могли більше миритися з тим, щоб згубний вплив загрожував їхнім душам та послужив поганим прикладом, який ставить під загрозу віру їхніх дітей і внуків. Для збереження миру і єдності вони були готові йти на поступки, якщо вони не суперечили вірності Богові, однак усвідомлювали, що цей мир буде придбаний надто дорогою ціною, якщо задля нього треба пожертвувати принципами правди. Якщо єдність неможливо було зберегти іншим шляхом, як тільки принесенням в жертву Істини і Праведності, тоді вже краще вибрати розділення і навіть війну. ВБ 39.2

Як було би добре для Церкви і для світу, коли б у серцях народу Божого відродилися принципи, якими керувалися ці мужні люди. Викликає тривогу байдуже ставлення до принципів, які є стовпами християнської віри. Все більше поширюється думка, що ці засади не є вже такими важливими. Цей занепад підтримує руки слуг сатани. Фальшиві науки і фатальні заблудження, проти яких вірні діти Божі боролися іноді ціною власного життя, тепер з прихильністю приймаються тими, котрі вважають себе послідовниками Христа. ВБ 39.3

Перші християни воістину були особливим народом, їхня бездоганна поведінка та непохитна віра були постійним докором, який не давав спокою беззаконникам. Хоч перших християн було небагато, бідні, без високого становища й титулів, вони, однак, викликали страх у нечестивих там, де тільки виявлявся спосіб їхнього життя і характер вчення. За це їх так люто ненавиділи безбожники, подібно до того, як нечестивий Каїн зненавидів Авеля. Саме через те, за що Каїн убив Авеля, люди, які шукають звільнення від стримуючого впливу Духа Божого, видавали на смерть народ Божий. З цієї ж причини юдеї відкинули і розп'яли Спасителя, — бо чистота і святість Його характеру були постійним докором їхньому егоїзмові й зіпсованості. Від днів Христа і до нашого часу вірні учні Ісуса продовжують викликати ненависть і опір тих, хто полюбляє гріх і йде його шляхами. ВБ 40.1

Як же в такому разі Євангеліє може бути назване Вісткою миру? Коли Ісая пророкував про народження Месії, то назвав Його “Князем миру”. Коли ангели сповістили пастухам про народження Христа, вони співали над Віфлеємськими пагорбами: “Слава у вишніх Богові і на землі мир, в людях благовоління!” (Лука 2:14). На перший погляд здається, що між цими пророчими виразами та словами Христа: “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов принести, а меч” (Матв.10:34), — існує суперечність. Однак правильно їх розуміючи, ми зауважимо, що між цими двома виразами панує абсолютна гармонія. Євангеліє — це Вістка миру. Якби принципи християнства були прийняті людьми і виконувались, то мир, єдність і щастя поширювалися б по всій землі. Релігія Христа покликана об'єднати всіх тих, хто приймає її вчення, в єдину братерську сім'ю. У цьому й полягала місія Ісуса — примирити людей з Богом та один з одним. Але загалом світ залишається в полоні сатани, найлютішого ворога Христа. Євангеліє відкриває світським людям такі принципи життя, які повністю суперечать їхнім звичкам і бажанням, і вони повстають проти них. Вони ненавидять чистоту, яка викриває й осуджує їхні гріхи, переслідують і вбивають тих, хто вказує їм на святі, справедливі вимоги. Євангеліє назване мечем саме через те, що його величні істини викликають ненависть і ворожнечу. ВБ 40.2

Часто для слабких у вірі таємниче Провидіння, яке допускає праведним терпіти гоніння і переслідування від рук нечестивих, є причиною великого збентеження і нерозуміння. Деякі майже втрачають віру в Бога через те, що Він дозволяє, щоб найгірші люди жили добре, а праведні і благородні зазнавали від них утисків і страждань. “Хіба можливо, — запитують вони, — щоб Той, Хто с справедливий, милосердний, а також всемогутній, міг зносити таку несправедливість і пригноблення?” Це питання недоречне. Бог дав нам достатньо доказів Своєї любові. Ми не повинні сумніватися в Його доброті лише через те, що не здатні зрозуміти планів Його Провидіння. Хіба Спаситель не сказав Своїм учням, передбачаючи сумніви, які будуть мучити їх під час гонінь і випробувань: “Пам'ятайте слово, яке Я говорив вам: ‘Раб не більший від господаря свого. Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати і вас…’” (Йоан 15:20). Ісус витерпів задля нас більше, ніж будь-хто з Його послідовників змушений буде витерпіти від жорстокості безбожних людей. Ті, хто покликані зносити тортури і навіть зазнають мученицької смерті, лише йдуть слідами Сина Божого. ВБ 41.1

“Господь не бариться з виконанням обітниці…” (2Петр.3:9). Він ніколи не забуває і не залишає Своїх дітей; але Він дозволяє безбожникам виявити їхній справжній характер, щоб ніхто з тих, хто бажає виконувати Його волю, не був обманутий щодо їхніх намірів. ВБ 41.2

Праведні переходять через горнило випробувань, щоб очиститись та щоб їхній приклад міг переконати й інших у реальності віри іі благочестя, а також для того, щоб їхнє праведне життя засудило безбожних і невіруючих. ВБ 41.3

Бог дозволяє, щоб нечестивим добре велося і щоб їхня ненависть до Нього також виявилась; коли вони наповнять чашу свого беззаконня, усі зможуть побачити Його справедливість і милосердя в остаточному знищенні нечестивих. День Його помсти наближається; усі, що порушували Божий Закон та гнобили Його народ, отримають справедливу відплату за свої вчинки; кожний їхній жорстокий і несправедливий вчинок щодо дітей Божих буде покараний так, ніби вони це зробили Самому Христові. ВБ 41.4

Існує ще одне важливе, серйозне запитання, на яке слід звернути увагу сучасним християнським церквам. Апостол Павло писав: “Всі, бажаючі жити благочестиво в Ісусі Христі, будуть переслідувані” (2Тим.3:12). Чому ж тоді ці переслідування припинились? Єдина причина полягає в тому, що християнська Церква настільки пристосувалася до світських норм, що не викликає більше жодної протидії. Релігія наших днів не відрізняється чистотою і святістю, притаманними християнській вірі за днів Христа і Його апостолів. Тільки через те, що в Церкву увійшов дух компромісу з гріхом, через те, що до величних істин Слова Божого ставляться байдуже, а в Церкві так мало життєвої, практичної побожності, християнство користується такою популярністю в світі. Якщо б у християнстві відродилася віра і сила ранньої Церкви, відродився б і дух гоніння, полум'я переслідувань запалало б з новою силою. ВБ 42.1