Велика боротьба

Розділ 26. Час реформи

У пророцтві Ісаї зазначається, що в останні дні буде відновлене святкування суботи. “Так говорить Господь: Бережіть правосуддя й чиніть справедливість, незабаром-бо прийде спасіння Моє і з'явиться правда Моя. Блаженна людина, що робить таке, і син людський, що міцно тримається цього, що береже суботу, щоб її не безчестити, та береже свою руку, щоб жодного зла не вчинити” (Ісая 56:1—2). ВБ 423.1

“А тих чужинців, що пристали до Господа, щоб служити Йому та любити Господнє їм'я, щоб бути Йому за рабів, усіх, хто береже суботу, щоб її не безчестити, і тих, що тримаються міцно Мого заповіту, — сс спроваджу на гору святую Мою та потішу їх в домі молитви Моєї” (Ісая 56:6—7). ВБ 423.2

Ці слова можна застосувати і до епохи християнства, як це випливає з контексту: “Слово Господа Бога, що збирає вигнанців Ізраїлю: Я ще позбираю до нього, до його зібраних” (вірш 8). Ці слова передвіщають той час, коли проповідь Євангелія збере всіх язичників, і ті, що святкуватимуть суботу, отримають благословення. Отже, четверта заповідь залишається в силі й після розп'яття, воскресіння й вознесіння Христа, аж до того часу, коли Його слуги будуть проповідувати радісну добру вістку всім народам. ВБ 423.3

Господь наказує через цього пророка: “Зав'яжи свідоцтво, запечатай Закони між Моїми учнями” (Ісая 8:16). Печатка Закону Божого знаходиться в четвертій заповіді. Тільки в ній одній з десятьох заповідей згадується ім'я і титул Законодавця. Вона говорить про Нього як про Творця неба і землі і вказує на те, що Він гідний поклоніння та пошани понад усе. Ніде більше в Деся-тислів'ї не вказується, чиєю владою даний Закон. Коли папські ієрархи змінили суботу, печатка з Закону була знята. Учні Ісуса покликані відновити її, звеличуючи належним чином суботу — четверту заповідь — і відводячи їй те місце, яке належить їй по праву як пам'ятнику Творцю і знаку Його влади. ВБ 423.4

“До Закону й свідоцтва!” (Ісая 8:20). У наш час, коли існує чимало суперечливих вчень і теорій, Закон Божий залишається єдиним безпомилковим мірилом, яким слід перевіряти правдивість усіх думок, вчень і теорій. Пророк говорить: “Якщо вони не так кажуть, як це, то немає для них зорі ранньої” (Ісая 8:20). ВБ 424.1

І знову дане повеління: “Кричи на все горло, не стримуйсь! Піднеси немов сурма свій голос! Вкажи народові Моєму його злочини, а домові Якова його переступи!” (Ісая 58:1). Не безбожний світ, а ті, кого Господь називає “Мій народ”, звинувачуються в переступі Закону. І далі Господь говорить: “Вони бо щоденно шукають Мене та хочуть пізнати дороги Мої, наче народ, що праведне чинить, і Закону свого Бога не відкидає” (Ісая 58:2). Ці слова вказують на людей, які вважають себе праведними і зовні виявляють велику зацікавленість до служіння Богові, але суворий, урочистий докір Того, Хто випробовує серця, свідчить про те, що вони зневажають Божі постанови. ВБ 424.2

Пророк звертає увагу на постанову, яку люди відкинули, наступними словами: “Тобою будуть відбудовані руїни віковічні, ти знов поставиш підвалини минулих родів. Тебе назвуть замуровником проломів, направником стежок для населення! Якщо заради суботи ти стримаєш ногу свою, щоб не чинити своїх забаганок у день Мій святий, і будеш звати суботу приємністю, днем Господнім святим та шанованим, і шануватимеш її, не йдучи в дорогу, покинеш свої справи та не будеш казати даремні слова, — тоді в Господі розкошувати ти будеш” (Ісая 58:12—14). Це пророцтво стосується також нашого часу. Коли римська влада змінила суботу, в Законі Божому був зроблений пролом. Але настав час для відновлення цієї божественної постанови. Пролом повинен бути замурований, а основи багатьох поколінь відновлені. ВБ 424.3

Адам святкував суботу — день, який Творець освятив, благословив і в котрий Він спочив, — не тільки в Едемському саду, в своїй невинності, а й після гріхопадіння, коли Адам був вигнаний зі свого прекрасного дому і гірко каявся. Суботу святкували всі патріархи від Авеля до праведного Ноя, від Авраама до Якова. Коли вибраний народ перебував у єгипетській неволі, багато ізраїльтян серед пануючого ідолопоклонства втратили знання про божественний Закон; але коли Господь звільнив Ізраїль, Він урочисто й велично проголосив Свій Закон перед народом, котрий зібрався, щоб люди могли пізнати Його волю і завжди зі страхом коритися Йому. ВБ 425.1

Від того дня і до сьогодні на землі збереглося пізнання Закону Божого і дотримувалася субота четвертої заповіді. Хоч “людині гріха” вдалося потоптати ногами святий день Божий, однак навіть під час її панування в потаємних місцях переховувалися вірні душі, які вшановували суботу. З часів Реформації в кожному поколінні були люди, які виконували четверту заповідь. Хоч часто їм доводилося зазнавати ганьби й переслідувань, вони постійно свідчили про незмінність і вічність Закону Божого та про святий обов'язок людини шанувати суботу як пам'ятник творінню. ВБ 425.2

Ці істини представлені в 14-му розділі книги Відкриття, в поєднанні з “вічним Євангелієм” будуть відмінною рисою Церкви Христа на час Його приходу, тому що плодами трьохангельської вістки буде: “…терпіння святих, які додержуються заповідей Божих та Ісусової віри” (Відкр.14:12). Ця вістка стане останньою вісткою світові перед приходом Господа. Відразу ж після її проголошення Син Людський з'явиться в славі, як було показано пророку, щоб пожати жниво землі. ВБ 425.3

Ті, хто прийняли світло про святиню і незмінність Закону Божого, сповнилися радістю й подивом, коли побачили гармонійну красу істини, що відкрилася їхньому розумінню. У них з'явилося щире бажання, щоб де світло, яке здавалося їм таким дорогоцінним, стало відомим усім християнам; і вони не могли не вірити в те, що воно буде з радістю прийняте. Але істини, які протиставляли їх світові, не викликали захоплення у багатьох, котрі називали себе послідовниками Христа. Дотримування четвертої заповіді вимагало жертви, від якої більшість намагалась ухилитися. ВБ 425.4

Коли були викладені біблійні вимоги щодо суботи, багато людей міркували на підставі світських поглядів: “Ми завжди святкували неділю, її святкували наші батьки, і багато добрих, побожних мужів спокійно померли, вшановуючи цей день. Якщо вони були праві, то й ми праві. Дотримування цієї нової суботи протиставить нас світові, і ми втратимо свій вплив на людей. Чого може сподіватися невелика жменька віруючих, які дотримуються сьомого дня, коли весь світ святкує неділю?” Подібними доказами юдеї також намагалися виправдати себе за те, що відкинули Христа, їхні батьки приносили Богові жертвоприношення, і Він приймав їх, то чому ж їхні діти не можуть спастися, йдучи цим же шляхом? Саме так міркували й папісти за часів Лютера, запевняючи, що правдиві християни помирали в католицькій вірі, а тому цієї релігії ділком достатньо для спасіння. Такі міркування є справжньою перешкодою для будь-якого прогресу віри і практичного життя. ВБ 426.1

Чимало людей переконували, що святкування недільного дня було загальноприйнятим звичаєм у церкві протягом багатьох століть. У відповідь на цей аргумент було сказано, що субота та її святкування є ще давнішим і більш поширеним звичаєм, який виник одразу після створення світу і був шанований Богом і ангелами. Основу суботи було закладено в той час, як закладалися й основи землі, коли “разом співали всі зорі поранні та радісні оклики здіймали всі Божі сини” (Йов 38:6—7; Бут.2:1—3). Цьому установленню по праву належить наша пошана, бо воно запроваджене не людьми і не спирається на людські традиції; його встановив “Стародавній днями”, звелівши дотримувати в Своєму вічному Слові. ВБ 426.2

Коли увага народу була привернена до питання про реформу суботи, тоді служителі офіційних церков спотворили Слово Боже, даючи його свідоцтву таке тлумачення, щоб якнайшвидше заспокоїти допитливі уми. І ті, що не досліджували самостійно Писань, задовольнялися висновками, що відповідали їхнім бажанням. Використовуючи витончені аргументи, перекази отців, посилаючись на авторитет церкви, багато людей намагалися заперечити істину. Але її захисники посилались на Біблію, відстоюючи четверту заповідь. Прості люди, озброєні тільки Словом Істини, успішно відбивали всі напади вчених мужів, котрі з подивом і гнівом зауважували, що все їхнє красномовство та хитрощі були безсилими порівняно з простими, прямими доказами людей, обізнаних з Писаннями, а не з книжною мудрістю вчених. ВБ 427.1

Чимало людей, не маючи жодних доказів з Біблії та забуваючи про те, що подібні аргументи були використані свого часу проти Христа та Його учнів, настирливо твердили: “Чому ж наші великі мужі не приймають суботи? Мало хто вірить так, як ви. Не може бути, щоб ви були праві, а всі вчені мужі світу помилялись”. ВБ 427.2

Для заперечення подібних аргументів достатньо було тільки послатися на вчення Писання та на історію взаємовідносин Бога з Його народом у всі віки. Бог діє через тих, хто слухається і підкоряється Його голосу, хто в разі необхідності може виголосити неприємні істини, хто не боїться викривати найпоширеніші гріхи. Причина того, що Бог рідко обирає вчених і високопоставлених мужів керівниками реформаційних рухів, полягає в тому, що вони більше покладаються на свої переконання, теорії та богословські системи та не відчувають потреби вчитися в Бога. Тільки ті, хто має особистий зв'язок з Джерелом мудрості, здатні розуміти й тлумачити Писання. Часом люди, що не мають формальної освіти, покликані проповідувати істину — не тому, що мало вчені, а тому, що не настільки самовпевнені, щоб нехтувати наукою Божою. Вони навчаються в школі Христа, і своєю покорою та послухом досягають величі. Довіряючи їм пізнання Своєї Істини, Бог виявляє їм таку честь, порівняно з якою всі земні почесті та людська велич — ніщо. ВБ 427.3

Більшість адвентистів відкинули істини про святиню і Закон Божий; чимало з них також зреклися своєї віри в адвентистський рух і прийняли нездорові та хибні погляди, котрі суперечили пророцтвам. Дехто піддався омані, захопившись обчисленням точного часу приходу Христа. Світло, дане щодо питання про святиню, повинно було б переконати їх у тому, що жодний пророчий період не сягає до Другого приходу Христа, що точний час цієї події не був передречений. Але, відкинувши це світло, вони продовжували встановлювати різні строки приходу Господа; і знову, як це було вже не раз, зазнавали розчарувань. ВБ 428.1

Коли солунська церква прийняла помилкові погляди щодо приходу Христа, апостол Павло радив віруючим уважно перевірити свої припущення та сподівання на підставі Слова Божого. Він посилався на пророцтва щодо подій, котрі повинні відбутися перед приходом Христа, і доводив, що вони не мали жодних підстав чекати Його приходу в той час. “Нехай ніхто не зведе вас жодним способом” (2Сол.2:3), — застерігав апостол. Якщо б віруючі продовжували плекати надії, не підтверджені Святим Письмом, то прийшли б до неправильних дій; їхнє розчарування зробило б їх об'єктом глузувань невіруючих, їм загрожувала б небезпека втратити мужність і почати сумніватися в істинах, суттєвих для спасіння. Порада солунянам містить важливе повчання для людей останнього часу. Чимало адвентистів вважають: якщо їхня віра не буде пов'язана з точно визначеним часом приходу Господа, то вони не зможуть бути ревними і старанними в справі приготування. Але коли надії та сподівання не збувалися, їхня віра настільки похитнулася, що великі пророчі істини майже перестали справляти на них якесь враження. Бог звелів, щоб під час проголошення першої ангельської вістки був вказаний час початку суду. Обчислення пророчих періодів, на яких засновувалася ця вістка і які вказували на те, що 2300 днів закінчаться восени 1844 p., не викликає жодного сумніву. Неодноразові спроби визначити нові дати початку і закінчення пророчих періодів та безпідставна аргументація, яка мала на меті підтвердити ці погляди, не тільки відвертають увагу від істини для теперішнього часу, а й кидають тінь на всі спроби пояснити пророцтва. Чим частіше встановлюється точна дата Другого приходу і чим ширше про це проповідується, тим більше це влаштовує сатану. Коли минає визначений час, він викликає в народі презирство до тих, хто відстоює ці погляди, таким чином великий адвентистський рух 1843—1944 pp. зазнав ганьби. Ті, які вперто тримаються цього заблудження, перенесуть врешті-решт, дату приходу Христа на далеке майбутнє. Тоді ними опанує оманливе почуття безпеки; для багатьох прозріння прийде занадто пізно. ВБ 428.2

Історія стародавнього Ізраїлю є разючим прикладом переживань адвентистської церкви в минулому. Бог провадив Своїх дітей під час адвентистського руху так само, як Він вів синів Ізраїлю з Єгипту. Під час великого розчарування, яке спіткало адвентистів, їхня віра була так само випробувана, як і віра юдеїв біля Червоного моря. Якби вони продовжували триматися за руку Божу, яка провадила їх в минулому, то побачили б Боже спасіння. Якби ті, хто дружно працював у 1844 p., прийняли вістку третього ангела та звіщали б її в силі Святого Духа, Господь здійснив би через них велику справу. Щедрі потоки світла злилися б на землю. Мешканці землі давно б отримали останню пересторогу, справа Божа на землі була б закінчена, і Христос прийшов би на землю, щоб спасти Свій народ. ВБ 429.1

Волі Божої не було на те, щоб Ізраїль мандрував пустелею сорок років; Він хотів одразу запровадити їх до Ханаанського краю і зробити святим, щасливим народом. Але “вони не могли ввійти через невір'я” (Євр.3:19). Через відступництво вони загинули в пустелі, а до обіцяного краю ввійшли їхні діти. Подібним чином в плани Божі не входило те, щоб прихід Христа відкладався на стільки часу, а Його народ так довго залишався в цьому світі гріха й скорбот. Але невір'я розділило їх з Богом. Оскільки вони відмовилися виконати роботу, яку Він їм доручив, інші зайняли їхнє місце, щоб звістити цю вістку. Через милосердя до світу Ісус відкладає Свій прихід, дає змогу грішникам почути застереження та знайти в Ньому сховище перш ніж зіллється Божий гнів. ВБ 429.2

Тепер, як і в минулому, проповідь істини, яка засуджує гріхи і заблудження часу, викличе опір. “Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не відкрилися діла його” (Йоан 3:20). Коли люди розуміють, що не здатні обгрунтувати власні погляди на підставі Писань, вони часто вирішують за будь-яку ціну відстоювати їх, зводячи з усією злобою наклепи на характер і спонукання тих, хто виступає на захист непопулярної істини. Цей дух виявлявся впродовж усіх віків. Пророка Іллю звинувачували в тому, що він підбурює Ізраїль, Єремію називали зрадником, а апостола Павла — осквернителем храму. Від того часу аж дотепер люди, які залишалися вірними істині, оголошувалися бунтівниками, єретиками або розкольниками. Багато людей, надто маловірних для того, щоб прийняти вірне пророче слово, беззастережно сприймають звинувачення тих, хто наважується викривати поширені гріхи. Цей дух посилюватиметься все більше. Біблія ясно навчає, що наближається час, коли державні закони будуть настільки несумісними з Законом Божим, що кожний, хто виконуватиме всі заповіді Божі, змушений буде зазнати зневаги і покарання як злочинець. ВБ 430.1

У чому ж тоді полягає обов'язок вісника правди? Чи повинен він дійти висновку: істину не потрібно проповідувати, оскільки люди занадто часто ухиляються від неї або чинять їй опір? Ні, він, як і перші реформатори, повинен проповідувати Слово Боже, незважаючи на опір. Святі й мученики залишили для майбутніх поколінь своє свідоцтво віри. Ці живі приклади святості й непідкупної чесності були залишені для того, щоб вселяти мужність у серця тих, хто покликаний сьогодні свідчити про Бога. Вони прийняли благодать і істину не тільки для самих себе, а й щоб через них земля могла отримати пізнання Бога. Чи дав Бог світло Своїм слугам і в цьому поколінні? Якщо так, то воно повинно світити всьому світові. ВБ 430.2

У давнину Господь звістив одному з пророків, котрий говорив від Його імені: “Ізраїлів дім не захоче слухати тебе, бо вони не хочуть слухати Мене”, І далі Він сказав: “І будеш говорити до них Мої слова, — чи вони послухаються, чи занехають” (Єзек.3:7; 2:7). До слуги Божого нашого часу звернені слова: “Кричи на все горло, не стримуйсь! Піднеси, немов сурма, свій голос! Вкажи народові Моєму його злочини, а домові Якова — їхні гріхи” (Ісая 58:1). ВБ 431.1

На кожного, хто прийняв світло правди, покладена, згідно з його можливостями, така ж урочиста і серйозна відповідальність, як і на ізраїльського пророка, до якого були звернені слова Господа: “Тебе, сину чоловічий, поставив Я вартовим над домом Ізраїлю, щоб ти, як почуєш з Моїх уст слово, остеріг їх від Мене. Коли я скажу беззаконникові: беззаконнику, ти вмреш! — і ти не скажеш нічого, щоб відвернути беззаконника від його поведінки, то він, безбожник, помре за свою провину, але відповіді за кров його Я буду вимагати від тебе. Коли ж ти остеріг беззаконника, щоб він відвернувся від своєї поведінки, і він від неї не відвернувся, то він умре за свою провину, а ти врятував свою душу” (Єзек.33:7—9). ВБ 431.2

Великою перешкодою на шляху прийняття і поширення істини є той факт, що вона може викликати певні незручності та докори оточуючих. Це — єдиний аргумент проти істини, який її захисники ніколи не зможуть заперечити. Але це не може стримати справжніх послідовників Христа. Вони не чекають, коли істина стане популярною. Переконані, що це їхній обов'язок, вони свідомо беруть свій хрест, погоджуючись з апостолом Павлом: “Короткочасне легке страждання наше викликає без усякої міри вічну славу” (2Кор.4:17). Як і старозавітний пророк, вони вважають “ганьбу Христову більшим багатством, ніж; скарби єгипетські” (Євр.11:26). ВБ 431.3

Незалежно від віровизнання, люди, котрі служать світові, будуть в релігійних питаннях керуватися своїми егоїстичними спонуканнями, а не принципами правди. Ми повинні обрати правду, тому що вона є правдою, а про наслідки подбає Бог. Всіма великими реформами світ завдячує принциповим, мужнім і віруючим людям. Через таких мужів реформа повинна здійснюватись і в наш час. ВБ 432.1

Так говорить Господь: “Слухайте Мене ви, що знаєте право, народе, що бережеш Закон Мій у серці! Не бійтесь людської наруги, зневаги їхньої не лякайтесь! Бо, як одежу, тля їх сточить, і міль їх з'їсть, як вовну, а справедливість Моя буде повіки. Моє спасіння з роду й до роду” (Ісая 51:7—8). ВБ 432.2