Велика боротьба

Розділ 22. Пророцтва виконались

Минула весна 1844 р. — час, коли очікували Другого приходу Христа. Тих, що з вірою чекали Його явлення, охопили сумніви і непевність. Але тоді, як світ вважав їх ошуканими і намагався довести, що вони пішли слідом за ілюзіями, Слово Боже, як і раніше, залишалося їх єдиною втіхою. Більшість із них продовжували досліджувати Писання, знову перевіряючи основу своєї віри і старанно вивчаючи пророцтва, щоб отримати нове світло. Свідоцтво Біблії, яке підтверджувало їхню позицію, видавалось ясним і переконливим. Ознаки безпомилково вказували на близький прихід Христа. Особливе благословення Господа, яке виявилось у відродженні духовного життя християн, свідчило про те, що ця вістка була небесного походження. І хоч віруючі не могли пояснити свого розчарування, проте вони були впевнені, що Бог був з ними. ВБ 367.1

З пророцтвами, які стосувалися часу Другого приходу Христа, була тісно пов'язана одна настанова, звернена до тих, хто перебуває в стані нерішучості та непевності. Ця настанова надихає їх терпляче, з вірою чекати, коли з'ясується те, чого зараз вони не розуміють. ВБ 367.2

Серед цих пророцтв було: “Я стану на моїй сторожі, стоятиму на моїй башті і виглядатиму, щоб подивитись, що Він мені скаже і що мені відповісти з приводу моєї скарги. ВБ 367.3

І відповів мені Господь і мовив: ‘Запиши видіння і вирізьби його виразно на таблицях, щоб читач його легко читав. Бо це видіння — на означений час. Воно віщує про кінець і не обмане; та хоч би й забарилось, ти його жди: воно-бо збудеться напевно, не спізниться’. Ось воно бундючне, воно нещире — його серце; а праведний з віри своєї буде жити” (Авак.2:1—4). ВБ 367.4

Вже в 1842 р, повеління цього пророцтва: “Запиши видіння і вирізьби його виразно на таблицях, щоб читач його легко читав” спонукало Чарлза Фітча зробити пророчу таблицю для ілюстрації видінь з книг Даниїла та Відкриття. Публікація цієї таблиці розглядалася як виконання повеління, даного через Авакума. Однак в той час ніхто не помітив, що в цьому пророцтві передбачена затримка у виконанні видіння — час зволікання. У період сумнівів і розчарування це місце Святого Письма набуло виняткового значення і змісту: “Бо це видіння — на означений час. Воно віщує про кінець і не обмане; та хоч би й забарилось, ти його жди: воно-бо збудеться напевно, не спізниться… А праведний з віри своєї буде жити”. ВБ 368.1

Деякі тексти з пророцтва Єзекиїла також стали джерелом сили і потіхи для віруючих: “І надійшло до мене таке слово Господнє: ‘Сину чоловічий! Що то за поголоска у вас в Ізраїльській землі: Дні минають, та всі видіння марні? Оце ж скажи їм: Так каже Господь Бог: …Час близько, і справдиться кожне видіння… Бо це Я, Господь, буду говорити, і яке Я слово проречу, воно справдиться, і не буде більше зволікання’” (Єзек.12:21—25). “Ось дім Ізраїля говорить: Видіння, що оцей бачить, збудеться по довгім часі; він пророкує про далеке майбутнє. Та ти скажи їм: Так говорить Господь Бог: не буде більше зволікання ані єдиному Моєму слову. Слово, що Я проречу, справдиться — слово Господа Бога” (Єзек.12:27—28). ВБ 368.2

Віруючі, що чекали Господа, раділи, бо вірили, що Той, Хто знає кінець від початку, через усі століття передбачив їхнє розчарування і дарував їм слова підбадьорення й надії. Якщо б не було цих текстів Святого Письма, котрі закликали їх терпляче чекати, довіряючи Слову Божому, то їхня віра не встояла б у цю тяжку годину випробовування. ВБ 368.3

Притча про десять дів з 25-го розділу Євангелія від Матвія також ілюструє досвіди віруючих-адвентистів. У 24-му розділі Євангелія від Матвія, відповідаючи на питання учнів щодо ознак Його приходу в кінці світу, Христос вказав на деякі найважливіші події в історії світу й церкви, які матимуть місце в період між Першим і Другим приходами, а саме: зруйнування Єрусалима, велика скорбота, якої зазнає Церква від переслідувань язичників і папства, затемнення сонця і місяця, падіння зірок. Після цього Він сказав про Свій прихід, встановлення Свого Царства та розповів притчу про дві групи людей, які чекають на Нього. 25-й розділ розпочинається словами: “Тоді Царство Небесне буде подібне десятьом дівам”. Йдеться про Церкву останніх днів, ту саму, про яку згадувалося в кінці 24-го розділу. В цій притчі досвіди народу Божого показані на прикладі шлюбу за східним звичаєм. ВБ 369.1

“Тоді Царство Небесне буде подібне десятьом дівам, котрі, взявши світильники свої, вийшли назустріч женихові. П'ять з них були нерозумні, а п'ять — мудрі. Нерозумні, взявши світильники свої, не взяли з собою оливи. А мудрі разом зі світильниками своїми взяли оливи в посудинах своїх. І коли жених забарився, то задрімали всі і поснули. А опівночі залунав крик: ‘Ось жених іде, виходьте назустріч йому!’” (Матв.25:1—6). ВБ 369.2

Прихід Христа, як його проголошувала перша ангельська вістка, представлений в цій притчі приходом нареченого. Діви, що вийшли йому назустріч, символізують поширений рух реформи, який супроводжувся проповіддю про скорий прихід Господа. У цій притчі, як і в 24-му розділі Матвія, змальовуються дві групи людей. Усі вони взяли свої світильники — Біблію — і при її світлі вийшли зустрічати Нареченого. Однак “нерозумні, взявши світильники свої, не взяли з собою оливи. А мудрі разом зі світильниками своїми взяли оливи в посудинах своїх”. Остання група людей отримала благодать Божу — відроджуючу й освячуючу силу Святого Духа, котра робить Його Слово світильником для ноги і світлом для стежки. У страху Божому вони вивчали Писання, щоб пізнати Істину, та ревно прагнули чистоти серця й життя. Вони мали особисті досвіди, віру в Бога і Його Слово, яку не могли похитнути розчарування і зволікання. Інші, “взявши світильники свої, не взяли з собою оливи”. Ці люди перебували під враженням пориву. Урочиста вістка збудила в них страх, але вони залежали від віри своїх братів, задовольняючись блимаючим світлом позитивних емоцій. Вони не мали ґрунтовного розуміння Істини і не відчули перетворюючого впливу благодаті на серце. Сподіваючись незабаром отримати нагороду, BOHF вийшли зустріти Господа, але не були готові до затримки і розчарувалися. Коли надійшов час випробовування, їхня віра похитнулась і світильники згасли. ВБ 369.3

“І коли жених забарився, то задрімали всі й поснули”. Затримка жениха символізує час очікування Господа, розчарування й уявне зволікання. В той непевний час на-півнавернені люди почали втрачати цікавість до адвен-тистської вістки і відмовились від боротьби. Але ті, віра яких спиралась на особисте знання Біблії, стояли на скелі, і хвилі розчарування не могли похитнути їх. “Задрімали всі й поснули” — одна група людей безтурботно, залишивши свою віру, а інша — терпляче чекаючи яскравішого світла. Однак в ніч випробовування і вони, здавалось, певною мірою втратили свій запал і відданість. На-півнавернені люди не могли більше покладатися на віру своїх братів. Кожний з них стоїть або падає поодинці. ВБ 370.1

Приблизно в цей мас почав виявлятися фанатизм, дехто з тих, хто раніше видавав себе за ревного прихильника вістки, тепер відкинули Слово Боже як єдиний найпевніший дороговказ і, претендуючи на керівництво Духа Святого, віддався під владу особистих почуттів, вражень і уявлень. Декотрі з них виявили сліпу, фанатичну ревність, осуджуючи всіх, хто не йшов за їхнім прикладом. Фанатичні погляди і дії цих людей не знайшли співчуття у більшості адвентистів, однак принесли ганьбу Істині. ВБ 370.2

Сатана намагався таким чином перешкодити справі Божій та придушити її. Адвентистський рух викликав велике хвилювання в народі, наверталися тисячі грішників, а віддані справі люди присвячували всі сили проголошенню Істини навіть в час зволікання, князь зла втрачав своїх підданих; щоб викликати нарікання на справу Божу, він намагався звести деяких віруючих і штовхнути їх на крайнощі. Тим часом його слуги були готові вчепитися за будь-яку помилку, кожний промах, недобрий вчинок і виставити перед людьми в перебільшеному вигляді, щоб викликати огиду до адвентистів та їхньої віри. Таким чином, чим більше сатана міг знайти людей, які вірили в Другий прихід Христа, але перебували під владою сатани, тим більший зиск міг отримати для себе, виставляючи їх як представників усього адвентизму. ВБ 371.1

Сатана — “обвинувач братів наших” (Відкр.12:10); саме його дух спонукує людей вишукувати помилки і недоліки народу Божого та звертати на них виняткову увагу, в той час, як їхні добрі вчинки залишаються непоміченими. Він завжди активний, особливо коли Бог працює над спасінням душ. Коли сини Божі приходять перед обличчя Господнє, серед них з'являється і сатана. При кожному відродженні він намагається привести до церкви людей з неосвяченим серцем та неврівноваженим розумом. Коли такі люди приймають деякі пункти істини та приєднуються до віруючих, диявол діє через них, намагаючись своїми теоріями звести необережних. Жодна людина не може вважатися справжнім християнином тільки тому, що перебуває в громаді дітей Божих, у домі молитви і навіть бере участь у Вечері Господній. Часто сатана присутній на найурочистіших зібраннях в особі тих, кого він може використати як своє знаряддя. ВБ 371.2

Князь зла відстоює кожну п'ядь землі, по якій народ Божий подорожує до небесного міста. В історії церкви жодний реформаторський рух не відбувався без серйозних перешкод. Так було і за днів апостола Павла. Де б апостол не засновував церкву, завжди знаходилися люди, які, зовні приймаючи віру, приносили із собою єресі, котрі, якщо їх тільки прийняли, могли витіснити любов до Істини. Лютер також зазнав великих труднощів і горя від фанатиків, що заявляли, нібито Бог промовляє через них і тому свої ідеї й поняття підносили вище за свідоцтва Святого Письма. Багато віруючих, яким бракувало віри й досвіду, але які були досить самовпевненими і полюбляли слухати та говорити щось нове, були зведені цими фальшивими вчителями, вони об'єдналися з агентами сатани, руйнуючи те, що Бог будував через Лютера. Брати Уезлі та інші, хто завдяки своєму впливу зробилися благословенням для світу, на кожному кроці зустрічалися з підступними пастками сатани, розставленими перед ними в особі надто ревних, нев-рівноважених і неосвячених людей, заражених різного роду фанатизмом. ВБ 371.3

Уїльям Міллер суворо ставився до всього, що могло призвести до фанатизму. Він говорив, як і Лютер свого часу, що кожного духа слід випробовувати Словом Божим. “Диявол, — писав Міллер, — має велику владу над розумом деяких людей у наш час. Яким же чином ми можемо розпізнати, якого вони духу? Біблія відповідає: ‘За їхніми плодами пізнаєте їх…’ У світі з'явилося багато духів, і нам дано повеління випробовувати їх. Дух, який не спонукує нас провадити тверезе, праведне і побожне життя, — це не Дух Христів. З кожним днем я все більше переконуюся в тому, що всіма цими хаотичними рухами керує дух сатани… Багато з нас, хто, претендуючи на повне освячення, ідуть слідом за людськими традиціями, мабуть, є такими ж необізнаними в правді, як і ті, що не мають подібних претензій” (Bliss. P.236—237). “Дух омани відводить нас від Істини, а Дух Божий провадить до неї. Але, скажете ви, людина може перебувати в заблудженні і думати, що пізнала Істину. Що ж в такому випадку? На це ми маємо таку відповідь: Дух і Слово перебувають у повній гармонії. Якщо людина перевіряє себе Словом Божим і знаходить у ньому повну гармонію, тоді вона може вважати, що пізнала Істину; але якщо людина зауважує, що дух, котрий керує нею, не відповідає змісту Божого Закону й усього Слова, тоді вона має бути дуже обережною, щоб не потрапити до диявольських тенет” (The Advent Herald Sings of the Times Reporter, V.8. N 23. 1845.15.01). “Я часто зауважував у одному променистому погляді, в щирій сльозі та тяжкому зітханні більше внутрішнього благочестя, аніж в усьому галасі християнського світу” (Bliss. P.282). ВБ 372.1

За часів Реформації її вороги звинувачували у фанатизмі саме тих, хто найбільше боровся проти нього. Противники адвентистського руху застосовували той самй метод. Не задовольняючись хибним тлумаченням і перебільшенням помилок, зроблених екстремістами та фанатиками, вони поширювали різні наклепи, які не мали нічого спільного з правдою. Ці люди діяли під впливом упереджень і ненависті. Вістка про те, що прихід Христа вже при дверях, порушила їхній спокій. Вони побоювалися, що це може бути правдою, проте сподівалися, що це марна тривога. У цьому полягає таємниця тієї ворожнечі, яку вони виявляли до адвентистів та їхньої віри. ВБ 373.1

Якщо кільком фанатикам і пощастило закрастися до лав адвентистів, це ще не є підставою вважати, нібито цей рух не від Бога, так само, як і наявність обманщиків і фанатиків у церкві за днів апостола Павла або Лютера нікому не дає права засуджувати справу цих мужів. Нехай народ Божий збудиться від сну і серйозно відьметься за справу покаянні і реформації; нехай вони досліджують Писання, щоб пізнати Правду, якою вона є в Ісусі Христі; нехай їхнє посвячення Богові буде повним, і тоді не бракуватиме доказів активності та пильності сатани. Застосовуючи різноманітний обман, він виявлятиме свою силу, закликаючи на допомогу всіх пропащих ангелів свого царства. ВБ 373.2

Причина виникнення фанатизму і розділення полягала не в проповіді вістки про Друхий прихід Христа. Вони з'явилися влітку 1844р., коли адвентисти перебували в замішанні й сумнівах. Проголошення вістки пер- шого ангела та “опівнічний крик” стримували фанатизм і розділення. Ті, які взяли участь у цих урочистих рухах, лишилися одностайними; їхні серця були сповнені любов'ю один до одного та до Ісуса, Котрого вони сподівалися незабаром побачити. Єдність віри, єдність блаженної надії робила їх недосяжними для будь-якого людського впливу, це був захист і від нападів сатани. ВБ 373.3

“І коли Жених забарився, то задрімали всі й поснули. А опівночі залунав крик: ‘Ось Наречений іде, виходьте назустріч Йому!’ Тоді всі діви встали і поправили світильники свої” (Матв.25:5—7). Влітку 1844 р. минула майже половина строку з того моменту, коли, як вірили спочатку, повинні закінчитися 2300 днів, та восени цього ж року (на осінь пізніше було перенесене закінчення пророчого періоду) була проголошена вістка словами з Писання: “Ось, Жених іде!” ВБ 374.1

Поштовхом до цього руху стало відкриття: наказ Артаксеркса про відбудову Єрусалима, який є вихідною точкою для 2300-денного періоду, ввійшов у силу восени 457 р. до Н.Хр., а не на початку року, як припускали раніше. Якщо вести рахунок від осені 457 р. до Н.Хр., то 2300 років повинні закінчитися восени 1844 р. ВБ 374.2

Старозавітні прообрази також вказували на осінь, як на час, коли мала відбутися подія — “очищення святині” (Дан.8:14). Це стало зрозумілим, коли розглядалося питання про те, як виповнилися прообрази, що мали відношення до Першого приходу Христа. ВБ 374.3

Заколення пасхального агнця було тінню на смерть Христа. Апостол Павло писав: “Пасха наша — Христос, принесений у жертву за нас” (1Кор.5:7). Сніп з перших колосків, котрим під час свята Пасхи колихали перед Господом, був прообразом воскресіння Христа. ВБ 374.4

Говорячи про воскресіння Господа та Його народу, апостол Павло зазначив: “…Первісток Христос, а потім Христові в час Його приходу” (1Кор.15:23). Подібно до снопа колихання, в якому були перші доспілі колоски, зібрані перед жнивами, Христос є початком того нетлінного врожаю викуплених, який в майбутньому воскресінні буде зібраний до Божої житниці. ВБ 374.5

Ці прообрази виконалися не тільки за своєю суттю, а й у часі. У 14-й день першого юдейського місяця, того самого дня і місяця, в котрий протягом довгих п'ятнадцяти століть приносився в жертву пасхальний агнець, Христос разом зі Своїми учнями спожив Пасху, запровадивши таким чином урочистість Вечері Господньої, яка мала здійснюватися на знак Його смерті як “Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріх світу” (Йоан 1:29), Тієї ж ночі нечестиві схопили Його, щоб розіп'яти. І як прообраз снопа колихання наш Господь воскрес із мертвих третьою дня, “Первісток з мертвих” (1Кор.15:20), Представник усіх воскреслих праведників, чиє “принижене тіло” буде змінене так, “щоб стало подібне до Його славного тіла” (Филп.3:20). ВБ 375.1

Так само прообрази, що мають відношення до Другого приходу, повинні виконатися в час, на який вказано в символічному служінні. За законом Мойсея, очищення святині або великий День Викуплення мав місце десятого дня сьомого місяця юдейського календаря (Лев.16:29—34), коли первосвященик, здійснивши викуплення усього Ізраїлю і очистивши святилище від гріхів юде-їв, виходив до народу і благословляв його. Послідовники Міллера вірили, що Христос — наш великий Первосвященик — прийде, щоб знищити гріх і грішника, очистити землю і благословити Свій народ даром безсмертя. Десятий день сьомого місяця — великий День Викуплення, або час очищення святині, припав у 1844 р. на 22 жовтня і вважався днем приходу Господа. Це узгоджувалося з раніше наведеними доказами, згідно з якими 2300 днів мали закінчитись восени; цей висновок виглядав безпомилковим. ВБ 375.2

У притчі з 25-го розділу Євангелія від Матвія приходу жениха передує час очікування і сну. Це також узгоджувалося з тільки що наведеними аргументами з про-роцтв і старозавітних прообразів. Віруючі були глибоко переконані в правдивості цих аргументів, і “опівнічний крик” проголошували тисячі вісників. ВБ 375.3

Подібно до величезної морської хвилі цей рух прокотився по всій кра'їні. Вістку несли від міста до міста, від селища до селища, досягаючи найвіддаленіших куточків країни, доки весь народ Божий не збудився повністю. Фанатизм відступив перецією могутньою хвилею, як під променями сонця зникають вранішні приморозки. Сумніви і розгубленість зникли; надія і мужність опанували серцями віруючих. У цій справі не було місця крайнощам, котрі завжди виявляються там, де люди керуються почуттями і де відсутній стримуючий вплив Слова і Духа Божого. Те, що відбувалося, нагадувало часи покори і навернення до Господа, які переживав стародавній Ізраїль під впливом докоряючих слів Божих слуг. Цей рух мав такі ж характерні риси, якими відзначалася Божа справа в кожному столітті. Не зауважувалось бурхливих радощів, але люди глибоко досліджували власні серця, каялися в гріхах і залишали все світське. Охоплені бажанням приготуватися до зустрічі з Господом, вони підносили до неба наполегливі молитви і цілковито посвячували себе Господу. ВБ 376.1

Говорячи про цю роботу приготування, Міллер зазначив: “Не помітно великого прояву радощів; він залишений на той час, коли небеса і земля радітимуть разом радістю невимовно прекрасною. Гучних вигуків не чути; бо всі чекають голосу Архангела з неба. Співаки мовчать; вони чекають на той час, коли зможуть з'єднати свої голоси з ангельським воїнством і небесним хором… Існує повна гармонія почуттів; усі мають одне серце, один розум” (Bliss. P.270—271). ВБ 376.2

Інший учасник тих подій писав: “Цей рух всюди призводив до ретельного дослідження серця та до впокори душі перед Богом небесним. Любов до світу зникала, суперечки і ворожнеча — усунуті; віруючі визнавали свої гріхи та, щиро каючись, благали Бога простити і прийняти їх. Ніколи ще світ не бачив такого самоприниження і розкаяння. Як Бог сповістив через пророка Йоїла, наближення великого дня Божого спонукало людей роздерти не одяг, а власні серця та звернутися до Господа в пості, молитві й риданні. Дух милості й благодаті злився на Його дітей, як і говорив Господь через пророка Захарію: ‘Вони споглядатимуть на Того, Кого прокололи, і будуть ридати за Ним; і ті, що чекали на Господа, упокорили свої душі перед Ним’” (Bliss. January 1845 in Advent Shield and Review, V.1. P.271). ВБ 376.3

З усіх великих релігійних рухів, починаючи від часів апостолів, жодний не був настільки вільним від людської недосконалості та підступів сатани, як рух восени 1844 р. Навіть зараз, через багато років, усі його учасники, котрі залишилися твердо стояти на підвалинах цієї істини, продовжують відчувати святий вплив цього благословенного руху та засвідчують, що він був від Бога. ВБ 377.1

Коли пролунав заклик: “Ось жених іде, виходьте назустріч йому”, ті, що чекали, “всі… встали і поправили світильники свої” (Матв.25:6—7); вони досліджували Слово Боже з нечуваним запалом. З небес були послані ангели, щоб підбадьорити розчарованих та приготувати їх для прийняття вістки. Ця робота здійснювалась не людською мудрістю і знанням, а силою Божою. Цей заклик першими почули і прийняли не найталановитіші люди, а найпокірніші та найпосвяченіші. Фермери залишали на ланах незібраний хліб, ремісники — свої інструменти; зі сльозами і радістю вони йшли проповідувати вістку застереження. А ті, що раніше очолювали справу Божу, одними з останніх приєдналися до цього руху. Переважно церкви зачиняли свої двері перед цією вісткою, і велика група людей, котрі прийняла її, залишила свої гро-мади. Згідно з Божим Провидінням ця проповідь об'єдналася з другою ангельською вісткою, надавши їй виняткової сили. ВБ 377.2

Заклик “Ось Жених іде…” не вимагав доказів, бо свідоцтво зі Святого Письма було зрозумілим і переконливим. Ці слова мали особливу силу, зворушуючи душу. Не виникало жодних сумнівів і питань. Під час урочистого в'їзду Христа до Єрусалима люди, що прийшли туди на свято з усіх кінців країни, вирушили до Оливної гори і, приєднавшись до натовпу, який супроводжував Ісуса, відчули всю урочистість цієї хвилини; разом з усіма вони радісно вигукували; “Благословенний Грядущий в їм'я Господнє!” (Матв.21:9). Подібним чином невіруючі, котрі відвідували зібрання Адвентистів, — хто через цікавість, а хто, щоб поглузувати, — відчули переконливу силу слів: “Ось Жених іде…” ВБ 377.3

У той час люди мали таку віру, якою можна було отримати відповідь на молитву, — віру, яка не залишається без нагороди. Подібно до рясного дощу, що зрошує спраглу землю, Дух благодаті сходив на тих, хто щиро прагнув прийняти Істину. Ті, які сподівались незабаром зустрітися віч-на-віч зі своїм Відкупителем, відчували урочисту і невимовну радість. Пом'якшуюча, підкорююча сила Святого Духа змінювала серця, і на віруючих рясно виливались Його благословення. ВБ 378.1

Ретельно готуючись, люди, котрі прийняли вістку спасіння, перебували в урочистому очікуванні того дня, коли сподівалися зустріти свого Господа. Щоранку найголовнішим обов'язком для них було отримання запевнення в тому, що Бог прийняв їх. їхні серця були тісно з'єднані між собою, вони разом молилися один за одного. Віруючі часто збиралися в безлюдних місцях для спілкування з Богом, і серед полів та гаїв підносилися до небес заступницькі молитви. Впевненість у схваленні Спасителя була для них важливішою, ніж щоденна їжа; і коли якась думка затьмарювала їхній розум, вони не заспокоювалися доти, доки не звільнялись від неї. Відчувши в собі свідоцтво прощаючої Божої благодаті, вони прагнули побачити Того, Кого так палко, всією душею любили. ВБ 378.2

Однак вони були приречені на розчарування. Час очікування минув, а Спаситель не прийшов. З непохитною вірою вони чекали Його появи, і тепер почували себе так, як почувалася Марія, коли, підійшовши до гробу Спасителя і побачивши, що він порожній, ридаючи, вигукнула: “Взяли мого Господа, і я не знаю, де поклали Його” (Йоан 20:13). ВБ 378.3

Почуття благоговіння, побоювання, що ця вістка може бути правдивою, деякий час стримували невіруючий світ, і навіть коли призначений час минув, ці почуття зникли не відразу. Спочатку невіруючі не наважувалися тріумфувати над розчарованими, проте, оскільки не було помітно жодних ознак Божого гніву, вони заспокоїлися і знову почали докоряти їм та кепкувати над ними. Величезна кількість людей, котрі запевняли, що вірять в скорий прихід Господа, зреклися своєї віри. Найбільш са-мовпевнені були настільки глибоко вражені в своїх гордощах, що відчували бажання тікати від світу. Як і пророк Йона, вони звинувачували Бога і краще воліли померти, ніж жити. А ті, чия віра спиралась на думки інших, а не на Слово Боже, тепер знову були готові змінити свої погляди. Богозневажники привертали до себе слабких, боязких людей, і всі разом вони заявляли, що тепер прийшов кінець всіляким побоюванням та очікуванням. Час минув, Господь не з'явився, і світ може залишатися без змін ще тисячі років. ВБ 379.1

Серйозні, щиро віруючі люди залишили все задля Христа і відчували Його близькість, як ніколи раніше. Вони вірили, що звістили світові останню пересторогу та, сподіваючись незабаром бути в присутності свого божественного Вчителя і небесних ангелів, намагалися уникати товариства тих, хто не прийняв цю вістку. Вони палко молилися: “Прийди, Господи Ісусе, скорше прийди!”. Та Він не прийшов. І тепер вони будуть змушені взяти на себе важкий тягар турбот і труднощів життя, зносити докори і глузування світу. Це було страшне випробовування їхньої віри й терпіння. ВБ 379.2

Однак це розчарування не було таким великим, як те, якого зазнали учні під час Першого приходу Христа. Коли Ісус урочисто в'їхав до Єрусалима, Його послідовники вірили, що Він засяде на троні Давидовім та звільнить Ізраїль від поневолювачів. Сповнені гордих сподівань та радісних мрій, вони наввипередки намагалися віддати шану своєму Цареві. Багато хто розстилав свій верхній одяг як килим на дорозі, якою Він їхав; інші вітали Його, помахуючи пальмовим віттям. Вони об'єдналися в радісному вигуку: “Осанна Сину Давидовому!” (Матв.21:9). Коли фарисеї, занепокоєні та розгнівані цим виявом почуттів, почали вимагати від Ісуса, щоб Він звелів учням замовкнути, Христос відповів: “Холи вони замовкнуть, то каміння кричатиме” (Лука 19:40). Пророцтво повинно було здійснитись. Учні виконували волю Божу, однак їх чекало гірке розчарування. Мине лише декілька днів, і вони стануть свідками мученицької смерті Спасителя, а також покладення Його тіла до гробу. Мріям учнів не судилося збутися, і всі їхні сподівання померли разом з Христом. Тільки після того, як Господь переможно вийшов з могили, вони зрозуміли: все, що сталося, провіщене в пророцтвах, і “Христу належало постраждати і воскреснути з мертвих” (Дії 17:3). ВБ 379.3

За 500 років до цього Господь через пророка Заха-рію сказав: “Радуйся вельми, о дочко Сіонуї Викрикуй, о дочко Єрусалима! Ось Цар твій іде до тебе, справедливий і переможний, смиренний і верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці” (Зах.9:9). Якщо б учні усвідомлювали, що на Христа чекає суд і смерть, вони не змогли б виконати це пророцтво. ВБ 380.1

Так само і Міллер зі своїми однодумцями виконали пророцтво і проповідували світові вістку, яка була передбачена богонатхненним Словом. Та вони не змогли б звістити її, коли б повністю розуміли пророцтво, в якому йшлося про їхнє розчарування і яке містило в собі ще одну вістку, що повинна була проповідуватися всім народам перед Другим приходом Господа. Перша і друга ангельські вістки були дані належного часу та виконали ту роботу, котру покликані були виконати згідно з планом Божим. ВБ 380.2

Світ спостерігав, сподіваючись, що коли час промине, а Христос не з'явиться, тоді вся система адвентизму припинить своє існування. І хоч багато віруючих, не витримавши сильних спокус, зреклися своєї віри, інші залишалися непохитними. Плоди адвентистського руху, що супроводжували цю справу покори, — дух самодос-лідження, відмова від світу і докорінна зміна життя, — усе це найкрасномовніше свідчило про те, що вона від Бога. Вірні діти Божі не наважувались заперечувати, що сила Святого Духа спонукувала їх проповідувати про Другий прихід Христа, і не могли виявити помилку в своєму обчисленні пророчих періодів. Найздібнішим супротивникам не вдалося спростувати їхньої системи пророчих тлумачень. Вони не могли піти на те, щоб, не маючи на це біблійних підстав, залишити позиції, зайняті ними через серйозне, молитовне дослідження Писань після того, як Дух Святий освітив їхній розум і запалив серця живою силою; позиції, які витримали найсуворішу критику і найзапекліший опір з боку популярних вчителів релігії та людей, що покладалися на земну мудрість; вони встояли перед нападами об'єднаних сил науки та ораторського мистецтва, перед глузуванням та паплюженням як з боку шанованих громадян, так і простого люду. ВБ 381.1

Справді, очікувана подія не відбулась, але навіть це не могло похитнути їхньої віри у Слово Боже. Коли Йона на вулицях Ніневії проповідував, що через 40 днів місто буде зруйноване, Господь зглянувся над ніневитя-нами, які впокорили себе, і продовжив їм час випробування; слід пам'ятати, що вістка Йони походила від Бога, і місто було випробуване згідно з Його волею. Адвентисти вірили, що Бог подібним чином спонукав їх попередити світ про суд. “Ця вістка, — говорили вони, — випробувала серця тих, хто почув її, і збудила в одних бажання зустріти свого Господа; а в інших — ненависть, більш або менш помітну, про яку знає тільки Бог… Ця вістка провела розмежувальну лінію …щоб ті, які досліджують свої серця, знали, на чиєму боці вони опинилися б, якби Господь прийшов у призначений час: чи готові були б вони вигукнути: ‘Ось Він, наш Бог! На Нього ми надіялися, і Він нас спас!’ (Ісая 25:9); або ж вони звернулися б до гір і скель, щоб ті впали на них та заховали від лиця Того, Хто Сидить на престолі, й від гніву Агнця. Ми віримо, що таким чином Бог випробовував Свій народ; Він випробовував його віру, щоб бачити, чи встоять віруючі під час випробувань на тій основі, на яку Він бажає їх поставити; чи залишать вони цей світ і з непохитною твердістю покладатимуться на Слово Боже” (The Advent Herald and Signs of the Times Reporter. 1844. Nov. 13. V.8. N14). ВБ 381.2

З наступних слів Уїльяма Міллера видно, якими почуттями були сповнені серця тих, хто продовжував вірити в керівництво Боже під час пережитого досвіду: “Якщо б мені довелося знову прожити життя і я мав би ті ж докази, що й тоді, то я змушений був би зробити те саме, що я зробив, аби залишитися честім щодо Бога і людей”. “Сподіваюсь, я очистив свій одяг від крові душ. Я відчуваю, що, наскільки це можливо з мого боку, я звільнив себе від вини за їхнє осудження”. “Хоч я двічі зазнав розчарування, — писав цей муж Божий, — я ще не зазнав поразки, не занепав духом… Моя надія на прихід Христа є міцною, як і колись. Я зробив тільки те, що після довгих років серйозних міркувань вважав своїм святим обов'язком. Якщо я й помилявся, то тільки через те, що любив своїх ближніх і усвідомлював свій обов'язок перед Богом”. “Я переконаний в одному: я проповідував тільки те, у що сам вірив, і Бог був зі мною; Його сила виявлялась у моїй праці, і було зроблено багато доброго”. “Вістка про кінець часу спонукала багато тисяч людей досліджувати Писання, і таким чином через віру й кров Христа вони примирилися з Богом” (Bliss. P.255, 256, 277, 280, 281). “Я ніколи не домагався прихильності знатних і не лякався, коли світ висловлював своє незадоволення. Я й тепер не маю наміру купувати їхню прихильність і не буду робити нічого понад те, що вважаю своїм обов'язком, щоб не викликати їхньої ненависті. Я ніколи не буду запобігати перед ними, щоб зберегти своє життя, і сподіваюсь, що не жалкуватиму втратити його, якщо так буде до вподоби Провидінню Божому” (J. White. Life of Wm.Miller. P.315). ВБ 382.1

Бог не залишив Свого народу; Його Дух і надалі перебував з тими, хто не зрікся отриманого світла і не ганьбив адвентистського руху. В Посланні до євреїв записані слова підтримки і застереження для тих, хто був випробовуваний і терпляче чекав під час цієї кризи: “Тому не втрачайте довір'я вашого, бо воно має велику нагороду. Бо вам потрібне терпіння, щоб виконати Божу волю й отримати обітницю. Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться. А праведний вірою житиме, а коли хто захитається, не благоволить до того душа Моя. Але ми не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вірі на спасіння душі” (Євр.10:35—39). ВБ 383.1

Зі слів, що вказують на близькість Другого приходу Господа, стає зрозумілим: це напучування звернене до церкви останніх днів: “Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться”. ВБ 383.2

У цьому тексті ясно сказано, що має відбутися уявна затримка і прихід Господа ніби запізниться! Повчання, котре тут міститься, особливо стосується досвіду тогочасних адвентистів. Народові, до якого звернені ці слова, загрожувала небезпека втратити віру. Він виконав Божу волю, підкоряючись керівництву Його Слова і Святого Духа, але не міг зрозуміти Його намірів у пережитому досвіді; він не міг розібратися, чому Бог провадив його саме цим шляхом, і був спокушуваний засумніватися щодо керівництва Божого. Цього часу стосувалися слова: “Праведний вірою житиме”. Коли яскраве світло “опівнічного крику” осяяло їхню дорогу і люди побачили, що пророцтва розпечатані, а ознаки близькості приходу Христа швидко збуваються, вони ходили, так би мовити, баченням. Але тепер, пригнічені розчаруванням, вони могли встояти тільки завдяки вірі в Бога і Його Слово. Нечестивий світ твердив: “Вас обдурили; зречіться вашої віри і скажіть, що адвентистський рух від сатани”. Однак Слово Боже запевняло: “А коли хто захитається, не благоволить до того душа Моя”. Відмовитись від віри та заперечувати силу Святого Духа, Котрий супроводжував проголошення вістки, означало б обрати шлях, який веде до загибелі. Слова апостола Павла спонукували їх бути витривалими: “Тому не втрачайте довір'я вашого… Бо вам потрібне терпіння… Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться”. Єдина їхня надія була в тому, щоб зберегти світло, отримане від Бога, покладатися на Його обітниці, продовжувати досліджувати Писання та пильнувати і терпляче очікувати нового світла. ВБ 383.3