Велика боротьба

Розділ 23. Таємницю святині розкрито

Підвалиною, основним стовпом адвентистської віри став наступний текст Святого Письма: “Аж до двох тисяч трьохсот вечорів та ранків, — тоді буде визнана очищеною святиня” (Дан.8:14). Ці слова були знайомі всім, хто вірив у скорий прихід Господа. Тисячі уст повторювали це пророцтво як девіз своєї віри. Всі усвідомлювали, що від провіщених в ньому подій залежать їхні райдужні надії та сподівання. Було підраховано, що ці пророчі дні закінчуються восени 1844 р. Разом з усім християнським світом адвентисти того часу вірили, що земля або якась її частина представляє собою святиню. Таким чином очищення святині означає очищення землі за допомогою вогню останнього великого дня, і це станеться під час Другого приходу Христа. Тому вони дійшли висновку: Христос повернеться на землю у 1844 р. ВБ 385.1

Але призначений час минув, а Господь не з'явився. Віруючі знали, що Слово Боже — безпомилкове, отже, помилка повинна приховуватись у тлумаченні ними пророцтва; але де саме? Багато хто поспішив розрубати вузол протиріччя своїм необачним твердженням про те, що 2300 днів не закінчуються у 1844 р. Однак для цього неможливо було знайти якусь іншу підставу, крім тієї, що Христос не прийшов у той час, коли Його чекали. Отже, якщо б пророчі дні завершилися у 1844 p., то Христос прийшов би, щоб очистити святиню (тобто землю) вогнем. Але оскільки Він не прийшов, то ці дні ще не закінчились. ВБ 385.2

Прийняти таке рішення означало відмовитись від попереднього обчислення пророчих періодів. Як було встановлено, 2300 днів почалися в той час, коли вступив у силу наказ Артаксеркса про відбудову Єрусалима, тобто восени 457 р. до Н.Хр, Якщо прийняти цю дату за пункт відліку, то всі події, провіщені в книзі Даниїла (9:25—27), де дається пояснення цього пророчого періоду, гармонійно вкладалися у вказані рядки. Шістдесят дев'ять седмиць, або перші 483 роки з 2300 років, сягають часу до Месії- Помазаника. Хрещення Христа та помазання Святим Духом у 27 р. н.е. було точним виконанням пророцтва. У середині сімдесятої седмиці Месія повинен бути відданий на смерть. Через три з половиною роки після хрещення, навесні 31 p., Христос був розп'ятий. Сімдесят седмиць, або 490 років відводились виключно для юдеїв. По закінченні цього періоду ізраїльський народ остаточно відкинув Христа, переслідуючи Його учнів, і в 34 р. апостоли звернулися до язичників. Коли минуло 490 років з пророчого періоду 2300 років, залишилося ще 1810 років, які починають свій відрахунок з 34 р. після Н.Хр. і закінчуються 1844 р. “Тоді, — сказав ангел, — буде визнана очищеною святиня”. Усі попередні частини пророцтва виконалися в строго зазначений час. ВБ 386.1

У цьому обчисленні все було правильним, взаємопов'язаним, за винятком одного: в 1844 р. не відбулося жодної події, яка б відповідала очищенню святині. Заперечувати той факт, що пророчі дні закінчились у 1844 p., означало б заплутати всю справу та залишити позиції, котрі підтверджувалися безпомилковим виконанням пророцтва. ВБ 386.2

Але Бог провадив Свій народ у великому адвентист-ському русі. Його сила і слава супроводжували цю роботу, і Він не дозволив, щоб вона закінчилась у темряві та розчаруванні, була затаврована як фальшиве, фанатичне вчення. Він не міг допустити, щоб Його слова піддавали сумніву. Хоч багато людей і відмовились від колишнього обчислення пророчих періодів та заперечували правомірність адвентистського руху, який грунтувався на ньому, інші, навпаки, не зреклися своєї віри і того досвіду, котрий підтверджувався Святим Письмом і свідоцтвом Божого Духа. Вони були переконані, що при дослідженні пророцтв дотримувалися правильних принципів тлумачення, і вважали своїм обов'язком не залишати отриману істину, а продовжувати досліджувати у тому ж дусі Біблію. Із серйозною молитвою ці люди перевіряли свої позиції та досліджували Писання, щоб виявити свою помилку. Не знайшовши жодної похибки в обчисленні пророчих періодів, вони почали ретельніше вивчати питання про святиню. ВБ 386.3

Досліджуючи це питання, вони дійшли висновку; популярна точка зору, згідно з якою святинею є земля, не знаходить підтвердження у Святому Письмі, Але водночас у Біблії вони знайшли вичерпне пояснення питання про святиню, її природу, місце знаходження та особливості служіння в ній; свідоцтва біблійних письменників були такими зрозумілими і вичерпними, що сумнівам не залишалося місця. Апостол Павло в Посланні до євреїв говорить: “І перший завіт також мав постанови про богослужіння і святилище земне. Бо була споруджена скинія перша, в якій знаходилися світильник, стіл і хліби жертовні і яка називається ‘Святе’. А за другою завісою була скинія, названа ‘Святе Святих’, яка мала золоту кадильницю і ковчег завіту, обкладений з усіх сторін золотом, в якому була золота посудина з манною, розцвілий жезл Аа-ронів та скрижалі завіту. А над ним херувими слави, отінюючі престол благодаті” (Євр.9:1—5). ВБ 387.1

Святиня, про яку писав Павло, — це скинія, споруджена Мойсеєм згідно з повелінням Божим як місце земного перебування Всевишнього. “Нехай вони Мені спорудять святиню, щоб Я міг жити серед них” (Вих.25:8), — таке повеління отримав Мойсей під час спілкування з Богом на горі. Ізраїльтяни мандрували по пустелі, тому скинія була влаштована так, щоб її можна було переносити з місця на місце; і все ж вона була величною спорудою. її стіни складалися з прямих дошок, обкладених товстими листами золота, що спиралися на срібні підніжки, а дах утворювався з кількох килимів, або покривал. Зовнішнім покриттям скинії служили видублені шкіри, в той час як внутрішній покров був витканий з найтоншого полотна із зображеннями херувимів. Окрім зовнішнього двору, де був жертовник всепалення, сама скинія складалася з двох відділів: Святого і Святого святих, відокремлених одне від одного красивою завісою з коштовної тканини; така ж завіса закривала вхід до першого відділу. ВБ 387.2

На південному боці, тобто у Святому, знаходився світильник, сім лампад якого освітлювали святиню вдень і вночі; на північному — стіл з жертовними хлібами, а перед завісою, що відокремлювала Святе від Святого святих, стояв золотий жертовник куріння, від якого щоденно разом з хмариною пахощів підносилися до Бога молитви ізраїльтян. ВБ 388.1

У Святому святих стояв ковчег завіту — скриня, зроблена з дорогоцінного дерева, обкладена золотом; у ньому зберігалися дві кам'яні скрижалі, де Бог викарбував Свій Закон — десять заповідей. Над ковчегом містився престол благодаті, що служив за віко для святої скрині. Це був чудовий витвір мистецтва; з обох боків його підтримували два херувими; все це було зроблено з чистого золота. У цьому відділенні в хмарині слави між херувимами відкривалася присутність Божа. ВБ 388.2

Коли євреї оселились у землі Ханаанській, замість скинії був споруджений храм Соломона, котрий, хоч і зроблений з каменю та більший за розміром, зберігав ті самі пропорції, що й скинія, і був обладнаний подібно до неї. У такому вигляді святиня проіснувала до 70 р. після Н.Х., коли її зруйнували римляни, якщо, звичайно, не брати до уваги той час, коли вона лежала в руїнах за днів Даниїла. ВБ 388.3

Це єдина святиня, яка будь-коли існувала на землі й про яку розповідає Біблія. Апостол Павло називав її святинею Першого Завіту А хіба Новий Завіт не має святині? ВБ 388.4

Знову заглиблюючись у Послання до євреїв, шукачі правди знайшли у вищезгаданих словах апостола Павла вказівку на існування іншої, новозавітньої святині: “І перший завіт також мав постанови про богослужіння і святилище земне” (Євр.9:1). Слово також говорить про те, що Павло раніше вже згадував цю святиню. Повертаючись до початку попереднього розділу, вони прочитали: “Головне ж у тому, про що ми говоримо: ми маємо такого Первосвященика, Який сів правдруч престолу величі на небесах як Служитель святилища та скинії правдивої, яку збудував Господь, а не чоловік” (Євр.8:1—2). ВБ 389.1

Тут йдеться про святиню Нового Завіту. Святиня Першого Завіту була збудована людиною, Мойсеєм, а цю святиню спорудив Бог, а не людина. В першій святині служіння здійснювали земні священики, а в другій — Христос, наш великий Первосвященик, Який знаходиться праворуч Бога. Одна святиня була на землі, інша — на небі. ВБ 389.2

Крім того, скинія, споруджена Мойсеєм, була зроблена за даним йому зразком. Господь звелів: “Усе згідно із взірцем скинії та згідно з взірцем утварі, що покажу тобі, так зробите усе”. І знову дано йому повеління: “Та гляди, щоб зробив їх за зразками, що показані тобі на горі” (Вих.25:9, 40). І апостол Павло зазначив, що перша скінія була образом того часу, коли приносилися дари і жертви, що її відділення були “образами небесного”, а священики, які згідно із законом приносили дари, служили “образу і тіні небесного”; і що “Христос увійшов не в рукотворне святилище, яке було на зразок справжнього, але в саме небо, щоб предстати нині за нас перед лице Боже” (Євр.8:5; 9:9; 9:23, 24). ВБ 389.3

Небесна святиня, де Христос здійснює Своє служіння задля нас, є тим великим оригіналом, за яким Мойсей зробив копію — земну святиню. Бог надихнув Своїм Духом будівників земної святині. Художня майстерність, з якою була здійснена ця праця, свідчить про прояв божественної мудрості. Складалось враження, ніби стіни святині являють собою масивний золотий зливок, тому що світло семи лампад золотого світильника відбивалося на них в усіх напрямках. Стіл з показними хлібами та жертовник куріння виблискували, як відполіроване золото. Розкішна завіса верхнього склепіння із зображеннями ангелів, витканими на ній блакитними, червоними і пурпуровими нитками, доповнювали красу святині. За другою завісою знаходився ковчег завіту — видимий прояв Божої слави; жодна людина, крім первосвященика, не могла увійти туди і залишитися живою. ВБ 389.4

Ні з чим незрівнянна пишність земної скинії відкривала людським очам славу того небесного храму, де Христос — наш Заступник — здійснює служіння за нас перед престолом Божим. Оселя Царя царів, де тисячі тисяч служать Йому і десять тисяч десятків тисяч стоять перед Ним (Дан.7:10); цей храм, наповнений славою вічного престолу, де серафими, його сяючі хоронителі, в благоговінні закривають свої обличчя, — міг знайти в найве-личнішій споруді, будь-коли збудованій людськими руками, лише слабке відображення своєї грандіозності та слави. Проте важливі істини про небесну святиню і велике служіння, котре звершується в ній задля спасіння людства, були викладені на прикладі земної святині та служіння в ній. ВБ 390.1

Відділення небесної святині відповідають двом відділенням святині на землі. Коли в одному з видінь апостолові Йоану був показаний храм Божий на небесах, він побачив там сім світильників вогняних, “що горіли перед престолом” (Відкр.4:5). Він бачив також ангела, котрий тримав “золоту кадильницю; і дано йому було багато фіміаму, щоб він поклав його з молитвами всіх, святих на золотий жертовник, що перед престолом” (Відкр.8:3). Пророкові було показано перше відділення небесної святині, і він побачив там “сім світильників вогняних” і “Золотий жертовник”, представлені в земній святині золотим світильником і жертовником куріння. І знову “розкрився храм Божий на небі” (Відкр.11:19), і він зазирнув за внутрішню завісу, до Святого святих. Там він побачив “ковчег завіту Його”, зображений у вигляді святої скрині, котру зробив Мойсей, де мав зберігатися Закон Божий. ВБ 390.2

Таким чином, дослідники цього питання знайшли незаперечні докази існування небесної святині. Мойсей спорудив земну святиню за тим зразком, який йому було показано. Апостол Павло навчає, що цим зразком була справжня святиня на небесах. Йоан також свідчить про те, що бачив її на небі. ВБ 391.1

У небесному храмі, місці перебування Бога, Його престол грунтується на праведності й суді. У Святому святих міститься Його Закон — велике мірило праведності, котрим випробовується усе людство. Над ковчегом, де зберігаються скрижалі Закону, знаходиться престол благодаті, перед яким Христос благає про зарахування грішникові заслуг Його. Так представлений союз справедливості та милості в плані викуплення людства. Цей союз, який могла запланувати тільки Безмежна Мудрість і здійснити тільки Безмежна Сила, викликає подив і благоговіння всього неба. Херувими із земної святині, погляд котрих шанобливо звернений до престолу благодаті, представляють ту зацікавленість, з якою все небесне воїнство спостерігає за виконанням Плану спасіння. Це — таємниця милості, котру бажають збагнути ангели: як Бог може бути справедливим, якщо Він виправдовує покаяного грішника та відновлює зв'язок з грішним людством; як Христос може врятувати з безодні загибелі незліченну кількість людей, зодягнути їх у незаплямований одяг Своєї праведності та об'єднати з безгрішними ангелами, щоб вони могли вічно перебувати в присутності Бога. ВБ 391.2

Служіння Христа як Заступника людини розкривається у чудовому пророцтві Захарії про Мужа, ім'я Котрого — “Пагін”. Пророк говорить: “Він відбудує храм Господній, і буде носити величність; Він правитиме на Своїм престолі; і стане Священиком на троні Своєму, і рада миру буде поміж ними обома” (Зах.6:12—13). ВБ 391.3

“Він відбудує храм Господній…” Завдяки Своїй жертві та посередницькому служінню Христос водночас є і Підвалиною, і Будівничим Церкви Божої. Апостол Павло вказує на Нього як на наріжний Камінь, “на Якому вся будівля, злагоджено збудована, зростає в святий храм у Господі, на Якому і вибудуєтеся Духом в дім Божий” (Ефес.2:20—22). ВБ 392.1

“…І буде носити величність…” Христові належить слава за викуплення грішного людського роду. Повік звучатиме спів викуплених: “Йому, Хто полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров'ю Своєю… слава і влада на вічні віки” (Відкр.1:5—6). ВБ 392.2

“…Він правитиме на Своїм престолі; і стане Священиком на троні Своєму…” Господь ще не сидить “на престолі слави Своєї” (Матв.25:31), бо ще не встановлене Царство слави. Тільки після закінчення Його посередницького служіння, “Господь Бог дасть Йому престол Давида, батька Його”, царство, якому “не буде кінця” (Лука 1:32—33). Як Священик Христос тепер сидить разом з Отцем на Його престолі (Відкр.3:21). Разом з Вічним, Котрий має життя в Самому Собі, на престолі сидить Той, Хто “наші недуги взяв на Себе та поніс на Собі наші болі” (Ісая 53:4), “Який подібно нам, зазнав спокуси в усьому, крім гріха” (Євр.4:15), щоб мати змогу “спо-кушуваним допомогти” (Євр.2:18). “А коли б хтось згрішив, то ми маємо Заступника перед Отцем” (1Йоан 2:1). Його непорочне життя є підставою для посередницького служіння. Поранені руки, проколений бік, ноги зі слідами від цвяхів — все це благає про помилування грішного людства, викупленого Христом. ВБ 392.3

“…І рада миру буде поміж ними обома”. Любов Отця не менше, ніж любов Сина, є джерелом спасіння грішного роду. Ісус перед Своїм відходом сказав учням: “…Я не кажу, що буду благати Отця за вас, бо Сам Отець любить вас” (Йоан 16:26-27). “Бо в Христі Бог примирив зі Собою світ” (2Кор.5:19). І в служінні небесної святині “рада миру буде поміж ними обома”. “Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Йоан 3:16). ВБ 392.4

На питання, що таке святиня, Святе Письмо дає зрозумілу відповідь. Термін “святиня”, використаний у Біблії, стосується, по-перше, скинії, збудованої Мойсеєм за небесним зразком, а по-друге, правдивої скинії на небі, на яку вказувала земна святиня. Зі смертю Христа закінчилося прообразне служіння. “Правдива скинія” на небесах — це святиня Нового Завіту. Оскільки пророцтво Даниїла (8:14) здійснилося вже в новозавітний час, то святиня, про яку йдеться в ньому, має бути святинею Нового Завіту. До закінчення 2300 днів, у 1844 p., на землі вже протягом багатьох століть не було святині. Таким чином, пророцтво: “Аж до двох тисяч трьохсот вечорів та ранків, — тоді буде визнана очищеною святиня”, безперечно, вказує на небесну святиню. ВБ 393.1

Однак залишається ще дати відповідь на найважливіше питання: що означає очищення святині? Про те, що таке служіння відбувалось у земній святині, свідчить Старий Завіт. Але хіба те, що на небі, потребувало очищення? У 9-му розділі Послання до євреїв ясно сказано про очищення як земної, так і небесної святині. “Згідно із Законом майже все очищається кров'ю, а без пролиття крові не буває прощення. Отже, образи небесного повинні були очищатися цими (кров'ю тварин), а саме ж небесне — жертвами, кращими від цих” (Євр.9:22—23), а саме — дорогоцінною кров'ю Христа. ВБ 393.2

Очищення як у прообразному, так і в дійсному служінні мало здійснюватись кров'ю; в першому — через кров тварин, а в другому — через кров Христа. Апостол Павло вказує, що очищення повинно здійснюватися через кров, оскільки без пролиття крові не буває прощення. Отже, гріх повинен бути прощений або усунутий. Але яке відношення гріх має до святині, чи то небесної, чи то земної? Відповідь на це питання можна отримати, якщо звернутися до символічного служіння. Бо священики, відправляючи своє земне служіння служили, “образу і тіні небесного” (Євр.8:5). ВБ 393.3

Служіння в земній святині складалося з двох частин: священики щоденно здійснювали служіння в Святому та один раз на рік первосвященик виконував особливе служіння примирення у Святому святих для очищення святині. Щодня грішник, який каявся, приносив свою жертву до дверей скинії та, покладаючи руку на голову жертви, визнавав свої гріхи, таким чином символічно переносячи їх із себе на невинну жертву. Після цього тварину вбивали. “Без пролиття крові, — говорить апостол, — не буває прощення” (Євр.9:22). “Бо в крові — душа тіла” (Лев.17:11). Порушений Закон Божий вимагав життя порушника. Кров, яка уособлювала собою життя грішника, вина котрого переносилась на жертовну тварину, вносилася священиком до Святого, і він кропив нею перед завісою, за якою містився ковчег зі скрижалями Закону, порушеного грішником. За допомогою цього обряду гріх через кров символічно переносився до святині. У деяких випадках кров не вносили до Святого, але тоді священик мусив з'їдати м'ясо, як Мойсей звелів синам Аарона: “Вона (жертва) вам дана, щоб усунути провину громади” (Левіт 10:17). Обидві церемонії однаковою мірою змальовували перенесення гріха з покаяного грішника до святині. ВБ 394.1

Таке служіння здійснювалося день у день протягом року. Гріхи Ізраїлю таким чином переносилися до святині, і виникала необхідність в особливому обряді для їхнього усунення. Бог звелів здійснювати очищення обох відділів святині. “І так очистить святиню від нечистот синів Ізраїлю й від проступків та всіх гріхів їхніх; те ж саме вчинить із наметом зборів, що стоїть посеред них, серед нечистот їхніх”. Мало також здійснюватись і очищуюче служіння для жертовника: “…Так він його очистить і освятить від нечистот синів Ізраїлю” (Лев.16:16, 19). ВБ 394.2

Один раз на рік, у великий День Очищення первосвященик входив до Святого святих, щоб очистити святиню, і цим завершувався річний цикл служіння. У день Очищення приводили двох козлів до воріт скинії і над ними кидали жереб: “Один для Господа, а один для Азазеля (для відпущення)” (вірш 8). Козла, на якого випадав жереб для Господа, заколювали як жертву за гріх народу. Первосвященик вносив його кров за завісу та кропив нею над віком та перед віком ковчегу заповіту. Жертовник куріння, що стояв перед завісою, також скроплювали кров'ю. “Приведе Аарон козла живого і, поклавши йому обидві руки на голову, визнає над ним усі беззаконня синів Ізраїлю і всі переступи їхні, і всі гріхи їхні, і покладе їх козлові на голову та й випустить його за допомогою приготованого на те чоловіка в пустиню. І понесе козел на собі всі їхні беззаконня в землю безлюдну; і випустить він козла в пустиню” (Лев.16:21—22). Козел відпущення не повертався більше до ізраїльського табору, а чоловік, що відводив його, мусив обмити водою свій одяг і тіло, і тільки після цього повернутися до табору. ВБ 394.3

Уся ця церемонія здійснювалася з тією метою, щоб показати ізраїльтянам святість Божу та Його огиду до гріха; вони повинні були зрозуміти, що будь-яке зіткнення з гріхом опоганює їх. Під час служіння очищення кожна людина мусила упокорити своє серце. Всі повсякденні справи відкладалися, й ізраїльська громада проводила цей день в урочистій покорі перед Богом, в молитві, пості й глибокому дослідженні серця. ВБ 395.1

Прообразне служіння містить важливі істини про очищення. Замість грішника приймалася заміна, однак кров жертовної тварини не знищувала гріх. Вона була тільки засобом для перенесення його до святині. Приносячи кров, грішник визнавав авторитет Закону, сповідував свою вину за його порушення та виявляв бажання отримати прощення через віру в прийдешнього Спасителя; однак він ще не цілком звільнявся від осудження Закону. В День Очищення первосвященик, прийнявши від громади жертву, входив з її кров'ю до Святого святих і кропив нею над віком ковчегу завіту, безпосередньо над скрижалями Закону, щоб таким чином задовольнити його вимоги. Потім, в якості посередника, він брав гріхи на себе та виносив їх зі святині. Покладаючи руки на голову козла відпущення, він визнавав над ним усі ці гріхи і так переносив їх символічно з себе на козла. А козел виносив їх геть, і вони вважалися назавжди усунутими з-посеред народу. ВБ 395.2

Це служіння було “образом і тінню небесного” (Євр.8:5). Те, що здійснювалось у символічному служінні земної святині, насправді відбувається в небесній святині. Після вознесіння Спаситель почав Своє служіння як наш Первосвященик. Апостол Павло говорить: “Бо Христос увійшов не в рукотворне Святилище, яке було на зразок справжнього, але в саме Небо, щоб предстати нині за нас перед лице Боже” (Євр.9:24). ВБ 396.1

Служіння священика протягом усього року в першому відділенні святині, “за завісою”, що відокремлювала, ніби двері, Святе від зовнішнього двору, символізує служіння Христа після Його вознесіння. Священик повинен був щодня приносити Богові кров жертви за гріх, а також фіміам куріння разом з молитвами ізраїльського народу. Так і Христос благав Отця зарахувати грішникам заслуги Своєї крові та заносив перед Ним молитви розкаяних віруючих разом з дорогоцінними пахощами Його власної праведності. Таке служіння відбувалося в першому відділенні небесної святині. ВБ 396.2

Туди були звернені погляди віри учнів після того, як Ісус вознісся на небеса. Там спочивала їхня надія, “яка для душі, — як писав Павло, — неначе якір, безпечний і міцний, і входить в середину за завісу, куди Ісус увійшов за. нас Предтечею, ставши Первосвящеником навіки”. “І не з кров'ю козлів та телят, а з власною кров'ю ввійшов Він у Святилище, раз і назавжди придбавши вічне викуплення” (Євр.6:19—20; 9:12). ВБ 396.3

Протягом 18 століть це служіння здійснювалося в першому відділенні святині. Кров Христа виконувала заступницьку місію за покаяних віруючих, забезпечуючи їм прощення та прихильність Отця; однак їхні гріхи і надалі залишалися записаними в небесних книгах. ВБ 396.4

Подібно до того, як у прообразному служінні в кінці року здійснювалося очищення святині, так і перед закінченням служіння Христа для викуплення людства має відбутися очищення небесної святині, тобто усунення з неї гріхів. Саме це служіння почалося після закінчення 2300 днів. Тоді, згідно з пророцтвом Даниїла, наш Первосвященик увійшов до Святого святих, щоб виконати останню частину Свого священницького служіння — очищення святині. ВБ 397.1

Як у давнину гріхи народу вірою покладалися на жертву за гріх і через її кров символічно вносилися до земної святині, так і в Новому Завіті гріхи людини, що кається, вірою покладаються на Христа і фактично переносяться до небесної святині. І як прообразне очищення земної святині здійснювалося через усунення з неї гріхів, якими вона була опоганена, так і фактичне очищення небесної святині має відбутися через видалення або викреслення гріхів, які там записані. Але перш ніж це відбудеться, повинні бути досліджені книги, щоб визначити, хто через розкаяння в гріхах і віру в Христа може отримати спасіння. Тому очищення святині передбачає і роботу слідчого суду. Слідчий суд завершиться перед приходом Христа, Який прийде спасти Свій народ; Він принесе відплату, “щоб віддати кожному згідно вчинків його” (Відкр.22:12). ВБ 397.2

Таким чином, люди, котрі прийняли світло пророчого слова, побачили, що Христос замість того, щоб прийти на землю у 1844 р. — після закінчення 2300 днів, — увійшов до Святого святих небесної святині, щоб завершити служіння відкуплення, або очищення перед Своїм Другим приходом. Вони також зрозуміли, що в той час, як жертва за гріх вказувала на Христа як на жертву, а первосвященик уособлював Христа як Посередника, козел відпущення (Азазель) символізував сатану, автора гріха, на котрого врешті-решт будуть покладені гріхи всіх щиро розкаяних людей. Коли первосвященик за допомогою крові жертви за гріх усував гріхи зі святині, він покладав їх на козла відпущення. Отож коли Христос наприкінці Свого служіння Своєю власною кров'ю усуне гріхи Божого народу з небесної святині, Він покладе їх на сатану, котрий за вироком небесного суду змушений буде прийняти остаточне покарання. Козла відпущення відводили до безлюдної пустелі, щоб він більше ніколи не повернувся до табору синів Ізраїлевих. Так само і сатана навіки буде вигнаний з присутності Божої та Його народу і перестане існувати після того, як гріх і грішники будуть знищені навіки. ВБ 397.3