Велика боротьба

Розділ 16. У пошуках свободи

Англійські реформатори, хоч і відмовилися від учення Рима, проте дотримувалися багатьох форм його релігійного культу. Вони відкинули авторитет і віровчення папства, та немало його звичаїв і церемоній увійшло в богослужіння англіканської церкви. Вважалося, що ці форми служіння не є питанням сумління, і хоч Святе Письмо не згадує їх і через те вони не мають першорядного значення, але водночас і не забороняє, а тому вони не є шкідливими. Дотримання цих обрядів могло усунути розділення між реформованими церквами і Римом, і як твердили деякі протестанти, допоможе його прихильникам прийняти протестантську віру. Для консерваторів і тих, хто був схильний до компромісу, ці докази видавалися переконливими. Але була інша група людей, котра думала інакше. Той факт, що дотримання цих форм “споруджувало міст між Римом і Реформацією” (Martyn. V.5. P.22), на їхню думку, був вагомою причиною проти їх прийняття. Вони вважали це ознакою свого рабства, з якого були звільнені й куди більше не хотіли повертатися. Вони були переконані, що Бог у Своєму Слові встановив принципи проведення богослужіння, і ніяка людина не може що-небудь додавати або віднімати від них. Велике відступлення почалося саме з того, що люди намагалися доповнити авторитет Божий авторитетом церкви. Рим розпочав з того, що забороняв те, чого Бог не забороняв, а закінчив тим, що скасував ясні та зрозумілі Божі вимоги. ВБ 271.1

Багато віруючих щиро бажали повернутися до чистоти і простоти першої церкви. Чимало звичаїв, прийнятих англіканською церквою, вони розцінювали, як пам'ятники ідолопоклонства, і сумління не дозволяло їм брати участь у богослужіннях такої церкви. Але церква, користуючись підтримкою світської влади, не допускала жодних відхилень від установлених форм. Закон зобов'язував усіх відвідувати богослужіння офіційної церкви, а несанкціоновані владою богослужіння були заборонені під страхом тюремного ув'язнення, вислання і смерті. ВБ 272.1

На початку XVII ст. англійський монарх, який тільки що вступив на престол, заявив про свій рішучий намір “примусити всіх пуритан підкоритися англіканській церкві, або… залишити крашу, якщо вони не бажають, щоб до них були застосовані ще суворіші заходи” (George Bancroft. History of the United States of America. V.1. Ch.12. Par.6). Гнані, переслідувані та часто ув'язнені, пуритани не сподівалися на кращі дні, і багато з них прийшло до переконання: для всіх, хто бажає служити Богові згідно з власним сумлінням, “Англія перестала бути рідним домом” (J.G.Palfrey. History of New England. Ch.3. Par.43). Нарешті дехто з пуритан вирішив шукати притулку в Голландії. Але їх чекали труднощі, втрати і ув'язнення. їх плани не здійснились, зрадники видавали їх в руки ворогів. Однак незламна мужність врешті-решт перемогла, і вони знайшли пристановище на гостинних берегах Голландської республіки. ВБ 272.2

Рятуючись втечею, пуритани залишали свої домівки, майно і засоби для існування. Вони були чужинцями в чужій країні, серед людей з незнайомою мовою і звичаями. Щоб заробити на шматок хліба, вони змушені були зайнятися новою, незвичною працею. Чоловіки середнього віку, які все життя обробляли землю, тепер опановували технічні ремесла. Але вони з вдячністю приймали все, що випадало на їхню долю, не нарікаючи і не марнуючи часу. І хоч не раз вони зазнавали злиднів, та все ж дякували Богові за благословення, які продовжували отримувати від Нього, і знаходили радість у вільному спілкуванні з Ним. “Пуритани вважали себе подорожніми в цьому світі, а тому не звертали уваги на тимчасове, споглядаючи на небо, свою дорогу батьківщину — і знаходили в цьому спокій” (G.Bancroft. V.1. Ch.12. Par.15). ВБ 272.3

У вигнанні й труднощах їхня віра і любов утверджувалися. Вони покладалися на Божі обітниці, і Він не залишив їх у біді. Його ангели були завжди поруч, підбадьорюючи і підтримуючи їх. І коли рука Божа, здавалось, вказала їм шлях в землю, на якій вони могли заснувати свою державу і залишити своїм дітям дорогоцінну спадщину релігійної свободи, вони, не вагаючись, вируши-лись вперед шляхом, на який вказувало Провидіння. ВБ 273.1

Бог допустив випробування для Свого народу, готуючи його до здійснення Своїх милосердних намірів. Перш ніж піднятися на належну висоту, церква перейшла через приниження. Бог вже був готовий заступитися за неї, щоб дати світові нове свідоцтво того, що Він не залишає тих, хто надіється на Нього. Він так керував усіма подіями, щоб гнів сатани і лукаві плани людей лише сприяли виявленню Його слави, щоб дати Своєму народові безпечний притулок. Переслідування і вигнання відкрили шлях до волі. ВБ 273.2

Змушені відокремитись від англіканської церкви, пуритани згуртувалися, давши урочисту обітницю: як вільний народ Божий разом “ходити всіма Його шляхами — уже відомими їм і тими, які ще відкриються у майбутньому” (J.Brown. The Piligrim Fathers. P. 74). Це був справжній дух реформи, життєвий принцип протестантизму. З таким наміром пілігрими залишили Голландію, щоб оселитися в Новому Світі. Проповідник Джон Робінзон, їхній пастор, якому Провидіння Боже не дозволило поїхати разом з усіма, сказав на прощання вигнанцям: “Брати, ми скоро розлучимося, і тільки Господу відомо, чи побачу я вас знову, чи дозволить нам Господь побачитись, чи ні, я заповідаю вам перед Богом і Його благословенними ангелами: наслідувати мене не більше, ніж я наслідував Христа. Якщо Бог відкриє вам ще щось через Своє знаряддя, то будьте готові прийняти ці нові відкриття, як ви були готові приймати істину від мене, бо я впевнений, що Господь мас ще багато світла і Правди, що ще відкриються в Його Слові” (Martyn. V.5. P.70). ВБ 273.3

“В мене не вистачить сліз, щоб оплакувати стан, в якому сьогодні перебувають реформаторські церкви, котрі досягли певного рівня в релігійному розвитку і не бажають зробити ані кроку далі, німе засновники Реформації. Лютерани не бажають іти далі Лютера в духовних питаннях… послідовники Кальвіна, як бачите, застигли на тому місці, де були залишені цим великим мужем Божим, який, однак, ще не знав усього. Отож це викликає глибокий жаль. Хоч у свій час вони були світильниками, котрі яскраво горіли, але не досягли всієї глибини пізнання Слова Божого, і якби ці мужі були тепер живі, вони б з радістю прийняли нове світло, як і те, що вони прийняли на початку” (D.Neal History of the Puritans. V.1. P.269). ВБ 274.1

“Пам'ятайте вашу церковну обітницю, згідно з якою ви обіцяли ходити шляхами Господніми, що вже відомі вам, і тими, котрі ще відкриються. Пам'ятайте Вашу обітницю, заповіт з Богом і одного з одним — приймати світло й істину, котрі відкриються вам через Святе Письмо. Але разом з цим будьте обережні, ретельно перевіряйте те, що ви приймаєте як істину. Перш ніж прийняти нове світло, порівнюйте його з іншими місцями Писання, зважуйте його, бо неможливо, щоб християнський світ, котрий зовсім недавно звільнився від густої антихристиянської темряви, одразу ж міг сприйняти всю повноту духовної істини” (Martyn. V.5, P.10—71). ВБ 274.2

Поривання до свободи сумління надихало пілігримів мужньо зносити небезпеки і злигодні тривалої подорожі через океан, труднощі й небезпеки пустель і з благословення Божого закласти на берегах Америки основи могутньої держави. І все ж ці благородні та побожні пілігрими ще до кінця не розуміли великого принципу релігійної свободи. Свободу, здобуту ціною таких великих жертв, вони не були готові дати іншим. “Тільки деякі з видатних мислителів і моралістів XVII ст. мали справжнє уявлення про великий принцип Нового Завіту, який визнає Бога єдиним Суддею людської віри” (Martyn. V.5. P.297). Вчення про те, що Бог дав право церкві панувати над сумлінням, викривати і карати єресь, є одним з найзакореніліших заблуджень папства. Відрікаючись від учення Рима, реформатори водночас не були цілком вільні від духу релігійної нетерпимості. Ще не розсіялася та густа темрява, якою протягом багатьох віків папство огортало все християнство. Один з провідних проповідників колонії Массачусетської затоки сказав: “Саме терпимість зробила світ антихристиянським, і церква ніколи не страждала від того, що карала єретиків” (Ibid. V.5. P.335). Колоністи постановили, що тільки члени церкви мають право голосу в цивільному уряді. Була заснована свого роду державна церква, і всі люди були зобов'язані матеріально підтримувати духовенство, а місцева влада отримала право придушувати єресь. Таким чином світська влада опинилась в руках церкви. І незабаром ці рішення призвели до єдиного неминучого результату — гонінь. ВБ 274.3

Через одинадцять років після заснування першої колонії в Новий Світ приїхав Роджер Уїльямс. Як і перші пілігрими, він прибув сюди, щоб насолоджуватися релігійною свободою, але, на відміну від них, Уїльямс розумів те, що в його час розуміли лише декотрі люди, — ця свобода є невід'ємним правом усіх людей, незалежно від віровизнання. Він був щирим шукачем правди, як і Робінзон, вірив, що вся повнота світла зі Слова Божого ще не сприйнята. Уїльямс “став першою людиною в сучасному християнстві, котра в основу громадянського правління поклала принципи свободи сумління і рівності переконань перед законом” (G.Bancroft. V.1. Ch.15. Par. 16). Він заявив, що обов'язок влади — боротися зі злочинністю, але ні в якому разі не панувати над сумлінням. “Громадськість або влада, — говорив він, — можуть вирішувати, якими повинні бути взаємини людини з людиною, але коли вони намагаються нав'язати людині її обов'язки щодо Бога, то цим перевищують свої уповноваження, і безпека не може бути гарантована; бо ясно, що коли посадова особа володіє владою, то сьогодні вона може встановити одну категорію думок і вірувань, а завтра — іншу, як це робили в Англії різні королі й королеви, папи і собори римсько-католицької церкви, і таким чином виникло багато плутанини” (Martyn. V.5. P. 340). Під загрозою грошового штрафу або тюремного ув'язнення від усіх вимагалося відвідувати богослужіння офіційної церкви. “Уїльямс засудив цей закон, запевняючи, що одним із найгірших положень англійського кодексу є положення про обов'язкове відвідування парафіяльної церкви. Примушення людей до об'єднання з тими, хто сповідував іншу віру, він розцінював як пряме і відкрите порушення їх природних прав. Примушувати відвідувати богослужіння тих, хто не вірить у Бога і не бажає цього робити, — означало вимагати від них лицемірства. Нікого не можна примушувати відвідувати богослужіння або матеріально підтримувати церкву без його згоди. ‘Як, — дивувались його опоненти, — хіба робітник не заслуговує платні?’ —‘Так, — відповідав він, — але від тих, хто наймає його’” (Bancroft. V.1. Ch.15. Par.2). ВБ 275.1

Роджера Уїльямса поважали і любили як вірного служителя, людину рідкісних обдаровань, непідкупної чесності та доброзичливості, але його категоричне невизнання права світської влади вмішуватися в справи церкви і його вимоги релігійної свободи викликали нетерпимість. Було оголошено, що прийняття цього нового вчення “підірве державні устої країни” (Ibid. V.1. Ch.15. Par.10). Він був засуджений на вигнання з колонії і, щоб уникнути арешту, змушений був переховуватися в непрохідних лісах, серед зими та холоду. ВБ 276.1

“‘Протягом чотирнадцяти тижнів, — згадував він пізніше, — я блукав з місця на місце, не знаючи, що таке шматок хліба і постіль’. Але ‘ворони годували мене в пустелі’. Дуплисті дерева не раз служили йому сховищем і притулком” (Martyn. V.5. Р.349—350). Так блукав він засніженими лісами, доки нарешті не натрапив на одне з індійських племен, серед людей якого здобув загальну повагу і любов, проповідуючи їм євангельські істини. ВБ 276.2

Після довгих місяців поневірянь і перемін він дістався до берегів Наррагансетської затоки, де заклав основу першого штату, який в повному значенні цього слова визнавав право на релігійну свободу. Фундаментальним принципом колонії Роджера Уїльямса стало положення: “Кожна людина повинна мати свободу служити Богові згідно з власним сумлінням” (Ibid. V.5. P.354). Заснований ним невеликий штат Род-Айленд став притулком для всіх переслідуваних. Він продовжував зростати і процвітати, доки його фундаментальні принципи — громадянська і релігійна свобода — не стали наріжним каменем американської республіки. ВБ 276.3

У давньому і славному документі — Декларації незалежності, який наші прабатьки вважали біллем про права, проголошено: “Ми вважаємо очевидною істину, що всі люди створені рівними, Творець наділив їх певними невід'ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя”. Конституція гарантує у найточнішому розумінні цього слова недоторканість сумління. “Ніяке релігійне переконання не повинно бути перешкодою для досягнення будь-якої державної посади в Сполучених Штатах”. — “Конгрес не повинен ухвалювати жодного закону, який зобов'язує прийняття будь-якої релігії чи заборону вільно сповідати її”. ВБ 277.1

Творці Конституції визнавали вічний принцип, згідно з яким відношення між людиною і Богом не повинні регламентуватися людськими законами; вони визнавали невід'ємне право на свободу сумління. “Ця істина не потребувала доказів. Ми носимо її у своєму серці. Розуміння цієї істини давало мужність мученикам не підкорятися несправедливим людським законам, іти на муки і смерть. Вони розуміли, що їхній обов'язок перед Богом вищий за всі людські постанови, і людина не повинна чинити насильства над сумлінням свого ближнього. Це природний принцип, і його ніхто не може викоренити” (Congressional documents, Series № 200. Document № 271). ВБ 277.2

Коли в європейських країнах поширилися чутки про те, що є така земля, де кожна людина може насолоджуватися плодами власної праці і чинити згідно з голосом свого сумління, тисячі втікачів подалися до берегів Нового Світу. Виникали все нові й нові колонії. Штат Массачусетс спеціальним законом дозволив вільний в'їзд і забезпечив матеріальну допомогу за громадський рахунок християнам усіх національностей, котрі прибували з-за Атлантичного океану, рятуючись від війн, голоду й гонінь. Таким чином переслідувані втікачі згідно з законом держави ставали гостями (Martyn. V.5. P.417). Через 20 років після того, як перший корабель кинув якір у Плімуті, багато тисяч пілігримів поселилося в Новій Англії. ВБ 277.3

Задля вимріяної свободи ці люди “задовольнялися тим, що заробляли собі скромні засоби до існування ощадливістю і важкою працею. Бони розраховували отримати від землі стільки, скільки праці в неї вкладали. Ніякі рожеві мрії не затьмарювали їхній життєвий шлях…” Вони були задоволені повільним, але впевненим прогресом своєї соціальної системи. Вони терпляче зносили нестатки на голих місцях, поливаючи потом і сльозами дерево свободи, доки воно не пустило глибокі корені. ВБ 278.1

Біблія була для них основою віри, джерелом мудрості та хартією вільності, її принципи старанно вивчалися вдома, в школі й у церкві, а плоди цього вивчення виявляли себе в економності, розсудливості, чистоті, стриманості. “Можна було прожити багато років у пуританських колоніях і не побачити жодного п'яного, не почути жодної лайки і не зустріти жебрака” (G.Bancroft. V.I. Ch.19. Par.25). Це було живе свідчення того, що біблійні принципи є вірною гарантією національної величі. Слабкі та ізольовані колони перетворилися в конфедерацію могутніх штатів, і світ з подивом спостерігав за мирним процвітанням “церкви без папи і держави без короля”. ВБ 278.2

Але до берегів Америки постійно прибували люди, наміри і цілі котрих не мали нічого спільного з намірами перших пілігримів. Сильний перетворюючий вплив первозданної віри та її чистоти ставав дедалі слабшим у міру того, як зростала кількість людей, котрі шукали тільки земної вигоди. ВБ 278.3

Прийняті першими колоністами постанови, за якими тільки члени церкви мають право голосувати і обіймати державні посади, призвели до згубних наслідків. Цей захід був прийнятий для збереження чистоти держави, але він призвів до морального занепаду церкви. Оскільки віровизнання надавало виборче і посадове право, то багато людей, бажаючи посісти певне становище в державі, ставало членами церкви тільки формально, залишаючись невідродженими. Таким чином церкви складалися в основному зі світських, нерозкаяних людей, і навіть серед духовних служителів були такі, що не тільки не мали уявлення про істину, а й нічого не знали про перетворюючу силу Святого Духа. Отже, знову виявилися згубні наслідки, як це вже не раз траплялося в історії церкви з днів імператора Костянтина і досі — коли церкву намагались будувати за допомогою держави і зверталися до світської влади для підтримки Євангелія Того, Який сказав: “Моє Царство не зі світу цього” (Йоан 18:36). Об'єднання церкви з державою, навіть незначне, наближає не світ до церкви, а церкву — до світу. ВБ 278.4

Великий принцип, який так благородно відстоювали Робінсон і Роджер Уїльямс, а саме: істина прогресує, і християни повинні бути готові прийняти все світло, котре відкривається їм зі святого Слова Божого, — цей принцип був забутий нащадками реформаторів. Протестантські церкви Америки і Європи, отримавши такі великі благословення від Реформації, не пішли далі її шляхом. Хоч час від часу повставали вірні мужі, котрі звіщали нову істину і викривали давні заблудження, більшість, так само, як юдеї за днів Христа чи папісти в часи Лютера, задовольнялася вірою батьків і не бажала змінювати свого способу життя. Тому релігія знову перетворилася на формалізм; зберігалися й плекалися заблудження і забобони, які були б відкинуті, коли б церква продовжувала йти в світлі Божого Слова. Дух Реформації поступово погас, доки не виникла така сама велика потреба в реформі протестантських церков, як це було в римсько-католицькій церкві за днів Лютера. Тут також панували той же світський дух, те саме духовне засліплення, таке ж благоговіння перед людськими думками і авторитетами. Вчення Слова Божого підмінювалося людськими теоріями. ВБ 279.1

Широке розповсюдження Біблії в першій половині XIX ст. і велике світло, що зливалося на світ з її сторінок, не супроводжувались відповідним прогресом в пізнанні відкритої істини або в практичній релігії, що засновується на досвідах. Сатана вже не міг, як в минулі віки, приховувати від народу Слово Боже; воно стало доступним для всіх, але щоб досягти своєї мети, він спонукав людей легковажно ставитися до Біблії. Люди нехтували дослідженням Писання і тому продовжували приймати фальшиві тлумачення і трималися вчень, які не мали ніякої основи в Біблії. ВБ 280.1

Побачивши даремність своїх зусиль знищити істину шляхом переслідування, сатана знову вдався до компромісу, який призвів свого часу до великого відступництва й утворення римської церкви. Він спокусив християн об'єднатися вже не з язичниками, а з тими, хто внаслідок своєї відданості земному став таким самим ідолопоклонником, як і ті, що поклонялися людському витвору та зображенням. І наслідки цього союзу були не менш згубні, ніж у минулому; гордість і розкіш ховалися під маскою релігії, а церкви ставали розтлінними. Сатана продовжував спотворювати біблійні істини; традиції, котрі погубили мільйони людей, пустили глибоке коріння. І церква, замість того, щоб боротися “за віру, раз дану святим”, прийняла ці традиції і підтримувала їх. Так були зневажені принципи, заради яких реформатори боролися і страждали. ВБ 280.2