Христос — надія світу

Розділ 75. Перед Анною і судом Каяфи

(На підставі Євангелій від Матв.26:57—75; 27:1; Марк.14:53—72; 15:1; Луки 22:54—71; Йоан.18:13—27)

З великим поспіхом Ісуса повели через потік Кедрон, повз сади й оливкові гаї, тихими вулицями міста, яке спало. Було за північ, і вигуки галасливої юрби, яка йшла за Ісусом, порушували нічну тишу. Спаситель був зв'язаний. Він ішов в оточенні охорони; кожний крок був вельми болісним для Нього. Переслідувачі Ісуса з нетерпінням і поспіхом повели Його до палацу Анни, колишнього первосвященика. ХНС 666.1

Анна був головою священицького роду. Шануючи його вік, народ ставився до нього як до первосвященика. До нього приходили за порадою, приймаючи її за голос Божий. Анна першим повинен був побачити Ісуса — в'язня священиків. При допиті арештованого він повинен був стежити, щоб менш досвідчений Каяфа не зазнав поразки в тому, чого бажали досягти переслідувачі. Необхідно було використати всю хитрість, лукавство і підступність Анни, щоб за будь-яку ціну домогтися осудження Христа. ХНС 666.2

Формально Христа мав судити синедріон, але попереднє слідство було проведене Анною. За часів римського правління синедріон не мав права виконувати смертні вироки. Вони могли лише вчинити допит в'язня і винести вирок, який затверджувався римською владою. Ось чому проти Христа треба було сфабрикувати таке звинувачення, яке могло б бути по трактоване римським законом як злочин. Більше того, необхідно було знайти таке звинувачення, котре виглядало б достатньо серйозним і в очах юдеїв. Адже серед священиків та керівників Ізраїлю було чимало переконаних ученням Христа, і лише страх перед відлученням від Церкви перешкоджав їм визнати Його. Священики добре пам'ятали запитання Никодима: “Чи судить наш Закон заздалегідь людину, не вислухавши спочатку її і не дізнавшись, що вона робить?”¹ Це запитання примусило їх тоді закрити нараду синедріону і на деякий час відкласти виконання їхніх планів. Цього разу Йо- сифа з Аримафеї і Никодима не запросили, але були й інші, хто міг наважитися захищати справедливість. Суд необхідно було вести так, щоб об'єднати всіх членів синедріону проти Христа. Священики заздалегідь приготували два звинувачення. Якщо Ісуса звинуватити в богозневазі, тоді Він буде засуджений юдеями. А якщо Христос буде визнаний винним у підбурюванні до заколоту, то Його засудять і римляни. Анна передусім силкувався довести вину Христа перед римською владою. Він розпитував Ісуса про Його учнів та вчення, сподіваючись, що Христос скаже щось таке, що дасть змогу підготувати проти Нього оскарження. Він намагався витягти в Ісуса такі твердження, на основі яких можна було б звинуватити Його в намаганнях створити таємну спілку, заснувати нове царство. Тоді священики зможуть видати Його до рук римлян як заколотника і ватажка повстання. ХНС 666.3

Христос читав наміри священиків як відкриту книгу. Ніби вгадуючи думки допитувача, Ісус спростував звинувачення в тому, що між Ним та Його послідовниками була таємна змова і що вони потай збиралися і під покровом ночі складали свої плани. Він ніколи не приховував Своїх намірів і Свого вчення. “Я говорив світові відкрито — відповів Ісус, — Я завжди навчав у синагогах і в храмі, де сходяться всі юдеї, і таємно не говорив нічого”.² ХНС 667.1

Спаситель протиставив Свій спосіб дій поведінці Своїх обвинувачів. Вони місяцями полювали за Ісусом, намагаючись упіймати Його в пастку і привести на таємний суд, щоб отримати через фальшиве свідчення те, чого не могли досягти чесним шляхом. Тепер вони здійснили свій намір. Опівночі підбурена ними юрба кинулася на пошуки Ісуса, а схопивши, почала ображати і глумитися над Ним, — і все це до суду і звинувачення. Так діяли вони, але не Він. Своїми діями вони порушували закон. Навіть за їхніми законами будь-яка людина вважалася невинною, доки не була доведена її вина. Отже, священики були осуджені власним законом. ХНС 667.2

Обернувшись до допитувача, Ісус сказав: “Чому ти Мене питаєш?”² Хіба священики і старійшини не посилали шпигунів стежити за кожним Його рухом і доповідати про кожне Його слово? Хіба їхні шпигуни не були присутні на кожному зібранні і не доносили священикам усе, що Він говорив і робив? “Запитай тих, які слухали, що Я говорив їм. Вони знають, що Я говорив”.² ХНС 668.1

Така рішуча відповідь змусила Анну замовкнути. Побоюючись, що Христос може сказати щось про його особисті справи, котрі він уважав за краще тримати в таємниці, Анна цього разу не став більше нічого говорити. Коли один із його прислужників побачив, що Анна змушений був замовкнути, він розгнівався і “ударив Ісуса в обличчя, промовивши: Оце так Ти відповідаєш первосвященикові?”² ХНС 668.2

Христос спокійно відповів: “Якщо Я зле сказав, то доведи, що зле; якщо ж добре, то чому Мене б'єш?”² Він не спалахнув і не став погрожувати Своїм кривдникам. Така спокійна відповідь випливала з глибини безгрішного, терплячого, ніжного серця, котре ніколи не відповість грубістю на грубість. ХНС 668.3

Христос особливо страждав від образ і знущання. Ті, котрих Він створив і заради кого приносив безмежну жертву, відплачували Йому такою зневагою. Його страждання були настільки великими, наскільки великою була Його особиста святість і ненависть до гріха. Те, що над Ісусом знущалися люди, які втратили всяку людську подобу, було Його безперервною жертвою. Перебувати в оточенні керованих сатаною людських істот було для Спасителя огидним. Він знав, що Своєю божественною силою може в одну мить перетворити на порох жорстоких мучителів, і це робило Його страждання ще нестерпнішими. ХНС 668.4

Юдеї чекали на Месію, Котрий з'явився б у всьому блиску земної величі і слави. Вони сподівалися, що єдиним своїм наказом Він змінить хід людських думок і примусить усіх визнати Його владу. Вони гадали, що саме таким чином Він утвердить Своє становище і задовольнить їхні честолюбні сподівання. Тому, коли з Христом почали поводитися настільки зневажливо, у Нього з'явилася сильна спокуса виявити Свою божественну силу. Власне, одним поглядом Він міг примусити Своїх переслідувачів визнати Його Господом над царями і правителями, священиками і храмом. У таких обставинах Йому було вельми важко зберігати Свою єдність з людством, як Він Сам це обрав. ХНС 669.1

Небесні ангели були свідками кожного вчинку, спрямованого проти їхнього улюбленого Володаря. Вони палко бажали звільнити Христа. Підлеглі Богові ангели всесильні. Одного разу за наказом Христа вони знищили за одну ніч сто вісімдесят п'ять тисяч воїнів ассирійської армії. Тепер же, спостерігаючи за ганебним судилищем над Христом, обурені ангели могли б знищити без особливих зусиль усіх Божих ворогів. Але вони не мали такого наказу. Той, Хто міг знищити Своїх ворогів, терпів їхню жорстокість. Його любов до Отця, дана при заснуванні світу обітниця понести гріхи світу допомогли Йому без жодних нарікань зносити брутальність тих, кого Він прийшов спасти. У людському тілі Він повинен був терпіти всі глузування й образи людей. Єдина надія людства полягала в покірності Христа усьому, на що тільки були здатні людські руки і серця. ХНС 669.2

Христос не сказав нічого, що могло б дати Його обвинувачам привід до Його осудження. Однак, на знак того, що Він засуджений, Його зв'язали. Все ж задля годиться треба було дотримуватися хоча б форми правосуддя. Правителі намагалися прискорити суд. Вони знали, якою повагою користувався Ісус у народі, і тому потерпали, що коли розійдеться чутка про Його арешт, народ захоче звільнити Його. Крім того, якщо вирок не буде виконаний у день суду, тоді у зв'язку зі святом Пасхи його доведеться відкласти на тиждень. А це перекреслило б усі плани священиків. Щоб домогтися осудження Ісуса, їм була необхідна підтримка розлюченого натовпу, більшість якого становила голота з Єрусалима. Якщо суд доведеться відкласти ще на тиждень, то збудження юрби вщухне і ситуація може повністю змінитися. Тоді більша частина народу стане на бік Христа і багато хто прийде свідчити на Його користь, розповідаючи про Його великі діла. Це викликало б народне обурення проти синедріону, їхнє судочинство було б оскаржене, а Ісус був би звільнений, щоб і надалі приймати пошану від народу. Тому священики і правителі Ізраїлю вирішили: перш ніж їхні плани стануть відомими, видати Ісуса до рук римлян. ХНС 669.3

Але насамперед треба було знайти обвинувачення. Дотепер їм це не вдавалося. Анна звелів відвести Христа до Каяфи, котрий належав до партії саддукеїв. Деякі з них стали тепер найзапеклішими ворогами Ісуса. Та й сам Каяфа, хоча йому бракувало сили і твердості, був таким же безсердечним і безпринципним, як і Анна. Він вирішив зробити все, щоб знищити Ісуса. ХНС 670.1

Це було на світанку, але ще не розвиднілося. При світлі смолоскипів і ліхтарів озброєна юрба зі своїм В'язнем вирушила до палацу первосвященика. Поки збиралися члени синедріону, Анна і Каяфа ще раз допитали Ісуса, але успіху не досягли. ХНС 670.2

Коли рада синедріону зібралася в залі суду, Каяфа зайняв своє місце голови. Поруч сиділи судці, а також зацікавлені в цьому процесі. Римські воїни розташувалися на помості, нижче трону первосвященика. Біля його підніжжя стояв Ісус. Погляди усіх були спрямовані на Нього. Панувало загальне напруження. Серед усіх присутніх лише Ісус був спокійним і врівноваженим. Здавалося, Він перебуває в атмосфері святості. ХНС 670.3

Каяфа дивився на Ісуса як на свого суперника. Народ прагнув слухати Спасителя і був готовий прийняти Його вчення, що й збудило гірку заздрість у первосвященика. Однак, дивлячись тепер на В'язня, він захоплювався Його благородною, сповненою гідності поведінкою. Каяфа подумав, що цей Чоловік, дійсно, споріднений з Богом. Та наступної миті він з огидою відігнав таку думку. І відразу ж його голос зазвучав глузливо і зарозуміло, вимагаючи, щоб Ісус учинив перед ними одне зі Своїх чудес. Але Спаситель ніби й не чув цих слів. Народ мав можливість порівняти збуджену злостиву поведінку Анни та Каяфи зі спокійною, сповненою величі поведінкою Ісуса. Навіть у думках жорстокого натовпу постало питання: невже цей Богоподібний Чоловік буде засуджений як злочинець? ХНС 670.4

Відчуваючи зміну настрою присутніх, Каяфа квапив суд. Вороги Ісуса були дуже занепокоєні. Вони прагнули Його осудження, але не знали, як цього домогтися. Членами синедріону були як фарисеї, так і саддукеї. Вони люто ненавиділи одні одних і ворогували між собою. Щоб уникнути суперечок, вони намагалися не торкатися деяких спірних питань. Христос кількома Своїми словами міг підбурити одних проти інших і таким чином відвернути від Себе їхній гнів. Каяфа це знав і намагався уникнути чвар. Було досить свідків, які могли довести, що Христос викривав священиків і книжників, називаючи їх лицемірами і вбивцями, але таке свідчення було нічого не варте. Адже саддукеї у своїх гострих суперечках із фарисеями вживали такі ж самі висловлювання. До того ж, подібні свідчення не мали б жодної ваги в очах римлян, котрі відчували не меншу огиду до пихатих фарисеїв. Було чимало свідчень, що Ісус не поважав традицій юдеїв і зневажливо відгукувався про їхні постанови. Щодо традицій, то між фарисеями і саддукеями було досить різке розходження в поглядах, але для римлян таке звинувачення знову ж таки не мало жодного значення. Вороги Христа також не насмілювалися звинувачувати Його в порушенні суботи, оскільки розгляд цього питання виявив би суть Його діяльності. Якщо висвітлювати чудеса зцілення Ісуса, тоді намір священиків тим більше зазнав би поразки. ХНС 671.1

Підкуплені фальшиві свідки звинувачували Ісуса в підбурюванні до повстання та спробі встановити Своє царство, але їхні свідчення були непереконливими і суперечливими. При ретельнішому розгляді справи вони змінювали свої свідчення. ХНС 671.2

На початку Свого служіння Христос сказав: “Зруйнуйте цей храм, — і за три дні Я підніму його”. Так образною пророчою мовою Він провіщав Свою смерть і воскресіння. “…Він же говорив про храм Свого тіла”.³ Ці слова юдеї сприймали в буквальному значенні, ніби йшлося про зруйнування Єрусалимського храму. З усього сказаного Христом, за винятком цих слів, священики не змогли нічого знайти, аби використати проти Нього. Всіляко перекручуючи саме ці слова, вони сподівалися на успіх. Римляни також брали участь у відбудові й оздобленні храму, вельми пишалися ним, і будь-яка зневага до цієї будови могла б викликати їхнє обурення. У цьому питанні римляни, юдеї, фарисеї і саддукеї були єдині, тому що всі вони шанували храм. Тоді прикликали двох свідків, свідчення яких не були такими суперечливими, як попередніх. Один із них, підкуплений для оскарження Ісуса, заявив: “Він говорив: Я можу зруйнувати Божий храм і за три дні відбудувати”.⁴ Отже, він перекрутив слова Христа. Якби свідок передав ці слова точно так, як їх сказав Ісус, то вони не викликали б осудження синедріону. Коли б Ісус був звичайною людиною, як твердили юдеї, то подібна заява вважалася б нерозумною і хвалькуватою, але аж ніяк не розцінювалась би як богозневага. Навіть у такому перекрученому вигляді, як це було зроблено фальшивими свідками, вона не містила нічого, що могло б розцінюватися римлянами як вартий смерті злочин. ХНС 671.3

Ісус терпляче слухав суперечливих свідків. Він не промовив жодного слова на Свій захист. Нарешті Його обвинувачі заплуталися, збентежилися і розлютилися. Суд не міг продовжуватися, і, здавалося, їхня змова була даремною. Каяфа був у відчаї. Залишився єдиний засіб — змусити Христа осудити Самого Себе. Первосвященик підвівся зі свого суддівського місця з перекривленим від люті обличчям. Його голос і поведінка свідчили: якби це було в його владі, він кинувся б із кулаками на цього В'язня. “Нічого не відповідаєш, — закричав він, — на те, що вони проти Тебе свідчать?”⁵ ХНС 672.1

Ісус залишався спокійним. “Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст”.⁶ ХНС 672.2

Нарешті Каяфа, піднісши праву руку до неба, урочисто звернувся до Ісуса: “Заклинаю Тебе Богом Живим, щоб Ти сказав нам: Чи Ти Христос — Син Божий?”⁵ ХНС 672.3

На цей заклик Христос не міг мовчати. Є час мовчати, і є час говорити. Він мовчав, доки не почув прямого запитання. Він знав: відповівши на Нього, Він прирече Себе на неминучу смерть. Але питання було поставлене загальновизнаним верховним авторитетом нації та в Ім'я Всевишнього. Христос не міг не виявити належної поваги до закону. Більше того, це запитання ставило під сумнів Його зв'язок з Отцем. Він повинен ясно розкрити Свій характер і суть Своєї місії. Ісус запевняв Своїх учнів: “Кожного, хто визнає Мене перед людьми, визнаю і Я його перед Моїм Отцем, що на небесах”.⁷ Тепер Власним прикладом Він підтвердив цей урок. ХНС 672.4

Усі присутні, спрямувавши свої погляди на Ісуса, уважно слухали. І Він відповів: “Ти сказав”. Здавалося, небесне світло осяяло Його бліде обличчя, коли Спаситель додав: “Однак Я кажу вам: відтепер ви побачите Сина Людського, що буде сидіти праворуч Сили та прийде на хмарах небесних!”.⁵ ХНС 673.1

На мить Божественність Христа просіяла крізь Його людське єство. Первосвященик здригнувся від погляду Господа, що, здавалося, проникав у душу. Цей погляд ніби читав його потаємні думки і спопеляв серце. Цього пильного погляду гонитель Божого Сина не забув аж до кінця свого життя. ХНС 673.2

“…Відтепер, — сказав Ісус, — ви побачите Сина Людського, що сидітиме праворуч Сили та прийде на хмарах не бесних!”⁵ Цими словами Христос змалював картину, яка була прямою протилежністю до Його теперішнього становища. Він, Господь життя і слави, сидітиме праворуч Бога. Він буде Суддею усієї Землі, і Його рішень ніхто не зможе скасувати. Тоді будь-яка таємна справа буде відкрита у світлі Божого лиця і кожна людина буде суджена згідно зі своїми вчинками. ХНС 673.3

Христові слова вразили первосвященика. Думка про воскресіння мертвих, коли всі повинні будуть стати на Божий суд, щоб отримати відповідно до своїх учинків, налякала його. Каяфі не хотілося вірити, що в майбутньому отримає вирок за свої дії. І все ж перед його очима пройшли, як у панорамі, сцени Божого суду. На мить він побачив страхітливе видовище: відкриті могили, з яких підводяться померлі. Тоді напевно виявляться таємниці, які, на його думку, були приховані назавжди! Первосвященику навіть здалося, ніби він стоїть перед Вічним Суддею, всевидячі очі Котрого проникають у його душу, виявляючи назавжди поховані там таємниці. ХНС 673.4

Але ця картина нарешті зникла. Слова Христа зачепили його, саддукея, за живе. Каяфа заперечував учення про воскресіння, суд і майбутнє життя. Тепер він оскаженів від сатанинської люті, що переповнювала його серце. Як посмів цей Чоловік, В'язень, що стоїть перед ним, посягнути на найдорожчі для нього ідеї? Роздерши в удаваному обуренні свій одяг, він зажадав, щоб В'язень негайно був засуджений за богозневагу. “Яких ще потребуємо свідків? — закричав він. — Ось, ви щойно чули богохульство!”⁸ І всі погодились із засудженням Ісуса. ХНС 674.1

Докори сумління, змішані з люттю, змусили Каяфу вчинити те, що він учинив. Він з досадою корив самого себе за те, що повірив словам Христа. Але замість того, щоб упокорити своє серце перед глибиною істини і визнати, що Ісус — Месія, він роздер свої священицькі шати на знак протесту. Цей акт мав також глибоке значення. Однак Каяфа навряд чи усвідомлював це. Намагаючись вплинути на суддів і домогтися осудження Христа, первосвященик засудив самого себе. За Божим Законом, він втрачав право на священство, сам собі виголосив смертний вирок. ХНС 674.2

Первосвященик не мав права роздирати свого одягу. Закон левітів забороняв це навіть під загрозою смерті. У жодному випадку, за жодних обставин священик не повинен був.роздирати свого одягу. Серед юдеїв був звичай роздирати свій одяг у випадку смерті друзів, але на священиків цей звичай не поширювався. Христос дав Мойсееві чітку настанову про це (див. Левіт 10:6). ХНС 674.3

Одяг священика виготовлявся із суцільного полотна і мав бути бездоганним. Дорогоцінні священицькі шати були призначені для служіння в храмі і символізували Велику Реальність — Ісуса Христа. Бог приймає лише досконале — в одязі, поведінці, словах і думках. Він — Святий, а Його слава і досконалість мають бути відображені в земному служінні. Тільки досконалість може належним чином виявити святість небесного служіння. Обмежена людина повинна упокорювати власне серце, виявляючи розкаяння і покірність духа. Це Бог визнає і приймає. Але священицький одяг не можна було роздирати, тому що це спотворило б уяву про небесні речі. Вважалось, що первосвященик, який насмілився б з'явитися у храм для святої служби в роздертому одязі, виказав би цим свою зневагу до Бога; він уже не міг відображати досконалість Всевишнього. Бог більше не визнавав його священнослужителем. Поведінка Каяфи була проявом людського гніву і недосконалості. ХНС 674.4

Роздираючи свій одяг, Каяфа знецінив Божий Закон на догоду людським традиціям. Згідно із встановленим людьми законом, священик, який ставав свідком богозневаги, міг роздерти свій одяг на знак протесту проти гріха і залишитися при цьому невинним. Таким чином, Божий Закон був скасований людськими постановами. ХНС 675.1

Народ з цікавістю спостерігав за кожним рухом первосвященика, і Каяфа, щоб справити враження на присутніх, вирішив продемонструвати свою побожність. Але, намагаючись осудити Того, про Кого Бог сказав: “Ім'я Моє в Ньому”,⁹ Каяфа сам став богозневажником. Виносячи Христові вирок за богозневагу, він уже був осуджений Богом. ХНС 675.2

Роздираючи свій одяг, Каяфа показав, яке становище відтепер займатиме юдейський народ перед Всевишнім. Колись вибраний Богом, цей народ сам відокремився від Нього і швидко втрачав благословення Єгови. Коли Христос на хресті вигукнув: “Звершілося!”,¹⁰ завіса в храмі роздерлася надвоє на знак того, що юдеями відкинутий Той, Хто був реальністю усіх прообразів, виконанням і суттю усіх символів. Ізраїль відокремився від Бога. Ось тоді Каяфа справді міг роздерти свій священицький одяг, засвідчивши, що він є представником великого Первосвященика, бо цей одяг уже не мав жодного значення ні для нього, ні для юдейського народу. У той момент первосвященик міг би роздерти свій одяг від жаху за власну долю і долю юдейської нації. ХНС 675.3

Синедріон засудив Ісуса на смерть, хоч за юдейським за коном засідання суду уночі було заборонене. Воно мало відбуватися лише вдень, та й то при повному складі суддів. Усупереч усьому зі Спасителем ще до суду поводилися як із злочинцем, віддали Його на знущання найбільш нікчемним і негідним людям. ХНС 675.4

Навколо палацу первосвященика був відкритий двір; там зібралися воїни і великий натовп черні. Через цей двір Ісуса провели до вартівні. З усіх боків Його зустрічали насмішками, — адже Він назвав Себе Сином Божим. Глузуючи, вони повторювали Його слова: “…буде сидіти праворуч Сили та прийде на хмарах небесних!”⁵ Коли Ісус знаходився у вартівні, очікуючи подальшого суду, Він був зовсім беззахисний. Злочинний натовп був свідком, як жорстоко поводилися з Ним у синедріоні, і, вбачаючи у цьому вседозволеність, теж почав із сатанинською брутальністю і жорстокістю лихословити Христа. Вони шаленіли від божественного, благородного вигляду Христа. Його покора і невинність, Його благочестя і терпеливість сповнювали їх сатанинською люттю. Милість і справедливість були потоптані. Із жодним злочинцем не поводилися так безсердечно, як з Божим Сином. ХНС 675.5

Але серце Ісуса розривалося від ще боліснішого страждання; удар, який спричинив Йому нестерпний біль, був завданий не ворожою рукою. У той час, як над Ісусом знущалися на допиті в Каяфи, один з Його учнів зрікся Христа. ХНС 676.1

Після того, як учні залишили свого Вчителя в саду, двоє з них наважилися прямувати за Ним на певній відстані від юрби. Це були Петро та Йоан. Священики, добре знаючи Йоана як учня Ісуса, дозволили йому ввійти до залу суду. Вони сподівалися, що він, ставши свідком приниження свого Наставника, перестане вважати Його Сином Божим. Йоан попросив за Петра, і їм обом дозволили увійти. ХНС 676.2

Як завжди, перед світанком було холодно, і на подвір'ї розпалили вогнище. Група людей зібралася навколо вогню, і Петро самовпевнено присів біля них. Він не хотів, щоб у ньому впізнали учня Ісуса. Удаючи байдужого, він змішався з натовпом, сподіваючись, що його приймуть за одного з тих, хто привів Ісуса в дім Каяфи. ХНС 676.3

Але коли полум'я освітило обличчя Петра, жінка-воро- тарка глянула на нього допитливим поглядом. Вона зауважила, що він прийшов з Йоаном, звернула увагу на його пригнічений погляд і подумала, що це, можливо, один з учнів Ісуса, їй, одній зі служниць у домі Каяфи, цікаво було знати, чи це так. Вона запитала у Петра: “А ти, часом, не з учнів Цього Чоловіка?”¹¹ Петро злякався і збентежився. Погляди усіх відразу ж звернулися до нього. Петро удавав, ніби не розуміє, про що говорить ця жінка, але вона наполягала на своєму і говорила присутнім, що цей чоловік був з Ісусом. Змушений відповісти, Петро сердито відказав: “Жінко, я не знаю Його!” Це було перше відречення, і зараз же заспівав півень. О, Петре, як швидко ти посоромився свого Вчителя! Як швидко ти відрікся від свого Господа! ХНС 676.4

Йоан, увійшовши до судового залу, не приховував, що є послідовником Христа. Він не змішався з грубою юрбою, яка знущалася над його Вчителем. Та його і не розпитували ні про що. Він не став видавати себе за іншу людину, тому залишився поза підозрою. Цей учень знайшов собі відлюдний куточок, подалі від натовпу, але якнайближче до Ісуса. Звідси він міг бачити і чути все, що відбувалося під час суду над Господом. ХНС 677.1

Петро ж не хотів, щоб його впізнали. Удаючи байдужого, він опинився на території ворога і став легкою здобиччю спокусника. Якби від нього вимагалося боротися за свого Вчителя, він був би відважним воїном. Але коли на нього почали презирливо показувати пальцем, він злякався. Чимало людей і нині готові до рішучої боротьби в ім'я Господа, але відрікаються від своєї віри, злякавшись глузувань. Спілкуючись із тими, кого слід уникати, вони наражаються на спокусу. Вони дають можливість ворогові спокутувати їх, а тому говорять і роблять те, чого за інших обставин ніколи б не допустили. Учень Христа, який у наші дні приховує свою віру через страх перед стражданнями або осудженням, зрікається свого Господа так само, як Його зрікся Петро під час суду. ХНС 677.2

Петро робив вигляд, що його не цікавить суд над Учителем, але його серце краяв біль, коли він чув, як жорстоко глузували і знущалися над Господом. Більше того, Петра дивувало й обурювало те, що Ісус дозволив принижувати Себе і Своїх послідовників, змирившись з таким ставленням до Себе. Щоб приховати свої справжні почуття, Петро намагався підтримувати недотепні жарти гонителів Ісуса. Але його поведінка була неприродною. Петро обманював, і хоч намагався удавати байдужого, не міг приховати свого обурення, бачачи, як ображають його Вчителя. ХНС 677.3

На Петра звернули увагу вдруге і знову викрили його як послідовника Ісуса. Тепер Петро заприсягнувся: “Я не знаю Цієї Людини!”¹² Йому була дана ще одна нагода. А через годину один зі слуг первосвященика, близький родич того чоловіка, котрому Петро відтяв вухо, запитав його: “Чи не тебе я бачив з Ним у саду?”,¹³ “Справді, ти з них, бо ти галілеєць [і мова твоя та сама] ”.¹⁴ Цього разу Петро розлютився. Учні Ісуса вирізнялися чистотою мови, але щоб обманути тих, хто допитував його і виправдати свою нещирість, Петро з клятвою і божбою зрікся свого Господа. Знову заспівав півень, і тоді Петро пригадав слова Ісуса: “…Перш ніж двічі заспіває півень, тричі відречешся від Мене!”.¹⁵ ХНС 677.4

У той час, як ганебні клятви були ще на устах Петра, а голосний спів півня бринів у його вухах, Спаситель відвернувся від Своїх жорстоких суддів і пильно подивився на Свого бідолашного учня. У цю мить погляд Петра зустрівся з поглядом Учителя. У Його лагідних очах Петро прочитав глибокий жаль і смуток, але в них не було навіть тіні гніву. ХНС 678.1

Коли Петро побачив бліде, змучене від страждань обличчя, ці тремтячі уста, цей погляд, сповнений розуміння і прощення, його серце пронизало немов стрілою. Його совість прокинулася, минуле постало у пам'яті. Петро згадав, як лише кілька годин тому він обіцяв, що піде зі своїм Господом у в'язницю і на смерть. Він пригадав свій сум, коли Спаситель сказав йому у верхній світлиці, що цієї ночі він тричі зречеться свого Господа. Петро щойно заявив, що не знає Ісуса, і тепер він з гіркотою усвідомлював, наскільки добре знав його Господь, як глибоко Він бачив його серце, про віроломність якого, як виявилося, не здогадувався навіть сам Петро. ХНС 678.2

Хвиля спогадів нахлинула на Петра. Він пригадав усе: чутливе милосердя Спасителя, Його доброту і довготерпіння, лагідність і поблажливість до помилок Своїх учнів. Петро пригадав і слова перестороги: “Симоне, Симоне, ось сатана випросив вас, щоб пересіяти, як пшеницю; Я ж благав за тебе, щоб не забракло тобі віри”.¹⁶ Тепер він із жахом думав про свою невдячність, обман і віроломство. Петро знову глянув на свого Вчителя і тут побачив, як рука якогось богозневажника піднялася, щоб ударити Його в обличчя. Не в змозі терпіти довше цю сцену, він з розбитим серцем кинувся геть. ХНС 678.3

Пригнічений самотністю і темрявою, учень не думав, куди і чому йде. Нарешті Петро опинився в Гефсиманії. У його пам'яті ожили події, які відбулися тут лише кілька годин тому. Йому пригадалося спотворене мукою і стражданням обличчя Господа з краплями кривавого поту. Він гірко докоряв собі за те, що коли Ісус на самоті плакав і страждав у молитві, ті, хто мав бути з Ним у годину Його випробувань, спали. Петро пригадав Його урочисте повеління: “Пильнуйте та моліться, щоб не потрапити у спокусу”.¹⁷ І знову подумки Петро повернувся до судового залу. Його серце краяла думка, що він додав мук і болю Спасителеві в Його стражданнях. На тому самому місці, де в смертельних муках Ісус виливав Свою душу перед Отцем, Петро впав долілиць на землю і прагнув тільки одного — померти. ХНС 679.1

Ісус просив Петра пильнувати й молитися, але він заснув, приготувавши цим дорогу для свого великого гріха. Усі учні, котрі спали в цю критичну годину, зазнали великої втрати. Христос знав про вогняне випробування, яке їх чекало. Він знав, що сатана всіма силами намагатиметься приспати їхню пильність, аби вони не були готові до випробовування. Тому Христос застерігав їх. Якби протягом годин, проведених у Гефсиманському саду, вони пильнували та молилися, Петро ніколи не покладався б на власні сили. Він не зрікся б свого Господа. Якби учні пильнували зі Христом у Його душевній борні, то були б готові побачити Його страждання на Голгофському хресті. Повною мірою вони зрозуміли б природу Його нестерпних страждань. Тоді учні пригадали б Його слова, котрі провіщали страждання, смерть і воскресіння Божого Сина. І в найбільш похмуру, важку годину випробувань промінь надії розвіяв би темряву та зміцнив їхню віру. ХНС 679.2

Як тільки настав день, синедріон зібрався ще раз; Ісус знову був приведений до судового залу. Він оголосив Себе Сином Божим, і судді використали ці слова як обвинувачення проти Нього. Але вороги не могли засудити Його лише на підставі цієї заяви, бо чимало членів синедріону були відсутні на нічному засіданні і не чули Його слів. Крім того, юдейські керівники знали, що римський трибунал не вбачатиме в цих словах вартого смерті злочину. Але якби вони знову почули ці слова з Його уст, то досягли б своєї мети. Якщо Христос проголосить Себе Месією, вони зможуть звинуватити Його в політичному підбурюванні. ХНС 679.3

“Якщо Ти Христос, — говорили вони, — то скажи нам”. Але Христос мовчав. Судді продовжували засипати Його питаннями. Нарешті з глибоким смутком Спаситель відповів: “Якщо Я вам скажу, не повірите; якщо ж запитаю, не відповісте [Мені й не відпустите] ”. Але для того, щоб не залишити їм жодного виправдання, Ісус урочисто застеріг: “Віднині ж буде, що Син Людський сидітиме по правиці Божої сили”. “Чи Ти Божий Син?” — в один голос запитали вони, а Він їм відповів: “Ви самі говорите, що Я є”. Тоді судді вигукнули: “Навіщо нам потрібне ще якесь свідчення? Адже ми самі почули з Його вycm!”¹⁸ ХНС 680.1

Отже, утретє засуджений юдейськими правителями, Ісус повинен був померти. Тепер, міркували вони, треба, щоб римляни затвердили цей вирок і віддали Ісуса до їхніх рук. ХНС 680.2

Тоді втретє вони почали насміхатися і знущатися над Ісусом. Ці знущання були ще жахливіші, ніж ті, котрих Він зазнав від темної юрби. Тепер це відбувалося в присутності священиків і керівників Ізраїлю та з їхнього схвалення. Усяке співчуття і людяність залишили їхні серця. Якщо їхні докази були слабкими і не могли примусити Ісуса замовкнути, то вони мали іншу зброю, за допомогою якої примушували замовкнути єретиків у всі часи: тортури, насильство і смерть. ХНС 680.3

Коли судді оголосили смертний вирок Ісусові, сатанинська лють опанувала людьми. Вигуки натовпу нагадували ревіння звірів. Натовп накинувся на Ісуса, викрикуючи: “Він винуватий! На смерть Його!”¹⁹ Якби не римські воїни, то Ісус не дожив би до розп'яття на Голгофі. Якби не втручання римської влади, яка силою зброї втихомирила натовп, то люди роздерли б Ісуса на шматки перед Його суддями. ХНС 680.4

Навіть язичники були обурені грубим ставленням до людини, вину якої нічим не було доведено. Римські урядовці заявили: оголосивши вирок Ісусові, юдеї підривають авторитет римської влади, бо навіть за юдейським законом заборонялося засуджувати людину на смерть тільки на підставі її власних свідчень. Після втручання римських воїнів настало тимчасове затишшя, але в юдейських керівників це не викликало ні почуття жалю, ні сорому. ХНС 680.5

Священики і правителі забули про правила пристойності, які личили їхньому становищу, і накинулися на Ісуса з брутальною лайкою. Вони насміхалися над Його походженням, заявили, що, зухвало проголосивши Себе Месією, Він заслуговує найганебнішої смерті. Найбільш розбещені злочинні люди знущалися над Спасителем. Мучителі Христа накинули Йому на голову якийсь старий одяг, били Ісуса по обличчю, промовляючи: “Пророкуй нам, Христос, хто то вдарив Тебе?”.²⁰ Потім, зірвавши з Нього це лахміття, якийсь негідник плюнув Йому в лице. ХНС 681.1

Ангели Божі ретельно фіксували кожний образливий погляд, слово і вчинок проти їхнього улюбленого Повелителя. Настане день, коли ці підлі люди, які знущалися з Нього і плювали в Його спокійне бліде обличчя, побачать Христа у славі, яскравішій за сонячне світло. ХНС 681.2