Христос — надія світу

Розділ 74. Гефсиманія

(На підставі Євангелій від Матв.26:36—56; Марк.14:32—50; Луки 22:39—53; Йоан.18:1—12)

У супроводі учнів Спаситель повільно наближався до Гефсиманського саду. Повний пасхальний місяць ясно світив на безхмарному небі. Тиша оповила намети паломників. ХНС 655.1

Ісус, як завжди, охоче розмовляв з учнями, наставляючи їх, але, наблизившись до Гефсиманії, раптом замовк. Він не раз навідувався сюди для роздумів і молитви, проте ніколи Його серце не було настільки сповнене смутку, як цієї ночі останніх тяжких страждань. Протягом усього Свого земного життя Він ходив у світлі Божої присутності. Зустрічаючи протидію людей, спонукуваних духом сатани, Він міг сказати: “Той, Хто послав Мене, є зі Мною; [Отець] не залишив Мене Самого, бо Я завжди роблю те, що Йому до вподоби!”.¹ Але тепер Йому здавалося, що Він був позбавлений світла підбадьорливої Божественної присутності. Зарахований до злочинців, Він повинен був нести провину всього людського роду. На Того, Хто не знав гріха, мали бути покладені всі наші беззаконня. Для Нього гріх був настільки жахливим, а тягар вини, який Він мав нести, настільки важким, що Він почав побоюватися, щоб гріх не відлучив Його назавжди від любові Отця. Знаючи, яким страшним є гнів Божий щодо гріха, Ісус вигукнув: “Смертельним смутком охоплена душа Моя”.² ХНС 655.2

Наблизившись до саду, учні помітили зміну, що сталася з Учителем. Досі вони ніколи не бачили Його таким сумним і мовчазним. У міру того, як Він наближався до саду, цей незвичайний смуток ставав усе глибшим, але учні не наважувалися запитати Його про причину. Він похитувався, і, здавалося, що ось-ось упаде. Увійшовши до саду, учні почали квапливо шукати Його звичне затишне місце, де б Господь міг відпочити. Кожний крок коштував Йому великих зусиль. Він голосно стогнав, немов під вагою жахливого тягаря. Двічі учні змушені були підтримувати Його, щоб Він не впав на землю. ХНС 656.1

Недалеко від входу до саду Ісус залишив учнів, за винятком трьох, і попросив, щоб вони молилися за себе і за Нього. З Петром, Яковом і Йоаном Він попрямував до усамітненого, затишного місця в саду. Ці три учні були найближчими друзями Христа. Вони оглядали Його славу на горі Переоб раження, бачили Мойсея та Іллю, котрі розмовляли з Ним, чули голос із неба. І тепер Христос бажав, щоб у тій великій боротьбі, яка чекала на Нього, вони знову були поруч. Ці учні не раз пробували з Ним цілі ночі в цьому затишному куточку саду. Раніше, провівши деякий час у пильнуванні й молитві, вони засинали неподалік від свого Учителя, а на світанку Він будив їх для нової праці. Але тепер Ісус бажав, щоб вони провели з Ним ніч у молитві. Разом з тим Господь не хотів, щоб навіть ці троє учнів стали свідками мук, через які Він мав перейти. ХНС 656.2

“Залишайтеся тут, — сказав Він, — і пильнуйте!”² Він відійшов від них на невелику відстань, так щоб вони могли Його бачити й чути, і знесилений упав на землю. Христос відчував, що гріх розділив Його з Отцем. Ця прірва була такою широкою, темною і глибокою, що Його дух здригався. Він не мав права використовувати Свою божественну силу, щоб звільнитися від мук. Як людина, Він мусив терпіти наслідки гріха людей і відчути Божий гнів проти беззаконня. ХНС 656.3

Тепер перед Христом було випробування, відмінне від усіх попередніх. Його страждання найкраще можуть бути описані словами пророка: “Ой мечу, встань проти Мого пастиря, та проти мужа, Мого спільника, каже Господь Саваот!”.³ Христос страждав від Божественного правосудця замість і заради грішного людства. Він розумів, що значить це правосуддя. Дотепер Він був Заступником за інших, тепер же Сам прагнув мати заступника. ХНС 656.4

Коли Христос відчув, що Його зв'язок з Отцем розірваний, Він почав побоюватися, що Його людське єство не витримає наступної боротьби із силами темряви. У пустелі спокушення теж вирішувалася доля людського роду. Тоді Христос вийшов Переможцем. Тепер же спокусник прийшов для свого останнього страшного бою, до якого готувався протягом трьох років Христового служіння. Для нього ця мить означала усе. Якщо він тепер програє, то його надія на володіння світом розвіється, царства світу врешті-решт належатимуть Христові, а він — сатана — буде скинутий і вигнаний геть. Але якби йому вдалося перемогти Христа, тоді Земля перетворилась би на царство сатани, а людський рід назавжди опинився у його владі. Передбачаючи можливі наслідки цієї боротьби, Ісус був сповнений страху, Його лякала думка про розлуку з Богом. Сатана нашіптував коли Він стане Поручителем за грішний світ, це розділення буде вічним, Він буде зарахований до царства сатани і вже ніколи не зможе з'єднатися з Богом. ХНС 657.1

І чого Він досягне цією жертвою? Адже люди безнадійно грішні та невдячні, — нашіптував Ісусові сатана. Гордий, зарозумілий народ відкинув Тебе. Вони намагаються знищити Тебе — Підставу, Джерело і Печатку обітниць, даних їм як вибраному народові. Один із Твоїх учнів, який чув Твої настанови і науку і був найактивнішим у діяльності Церкви, зрадить Тебе. Інший — найвірніший Твій послідовник — зречеться Тебе. Усі Тебе залишать Христос здригався від таких нашіптувань. Думка про те, що ті, кого Він вирішив спасти, кого так сильно любив, з'єднаються у змові з сатаною, пронизувала болем Його серце. Боротьба була запеклою, її напруженість підсилювалася виною Його народу, Його обвинувачів і зрадника, виною усього світу, котрий знемагав у беззаконні. Людські гріхи лежали на Ньому важким тягарем, а усвідомлення Божого гніву гнітило Його. ХНС 657.2

Погляньте на Христа, Котрий роздумує над ціною, яку потрібно заплатити за людську душу. В муках Він припадає до холодної землі, ніби бажаючи зменшити прірву, що розділила Його з Отцем. Холодна нічна роса вкрила Його розпростерте тіло, але Він не відчуває цього. З Його блідих уст виривається гіркий зойк: “Отче Мій, якщо можливо, хай Мене обмине ця чаша”. Але навіть у цьому становищі Він додає: “Проте, не як Я хочу, а як Ти”.⁴ ХНС 657.3

Людське серце вельми потребує співчуття під час страждань. Цю потребу до глибини душі відчував і Христос. У час найважчої душевної муки Він прийшов до Своїх учнів з палким бажанням почути кілька слів утіхи від тих, кого Сам так часто благословляв, потішав і захищав у горі й нещасті. Той, Хто завжди знаходив для них слова співчуття, тепер Сам переживав надлюдські страждання і дуже хотів бачити, що вони моляться за Нього і за себе. Яким же лиховісним здавався гріх! Якою жахливою була спокуса залишити людський рід пожинати наслідки своєї вини, тоді як Він міг би стояти невинним перед Богом. Усвідомлення того, що Його учні розуміють і цінують це, підкріпило б Його сили. ХНС 658.1

Піднявшись, Ісус із останніх сил пішов до того місця, де залишив Своїх супутників. Але “знайшов їх сплячими”.⁵ Якби Він знайшов їх у молитві, то це принесло б Йому полегшення. Якби учні шукали порятунку в Бога, щоб сили сатани не перемогли їх, то Він був би потішений їхньою непохитною вірою. Але вони не звернули уваги на неодноразові застереження: “Пильнуйте та моліться”. Спочатку учні стривожились, побачивши, що їхній Учитель, завжди такий спокійний і повний гідності, тепер змагається з незрозумілим для них смутком. Слухаючи важкий стогін Страждальця, учні молилися. Вони зовсім не мали наміру залишити свого Господа, але впали в якесь заціпеніння, котрого могли б позбутися, продовжуючи молитися до Бога. Вони не усвідомлювали потреби пильнувати й молитися, щоб таким чином протистати спокусі. ХНС 658.2

Перш ніж рушити до Гефсиманського саду, Ісус сказав учням: “Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї”.⁶ Але вони настійно запевняли Його, що підуть з Ним до в'язниці і навіть на смерть. А нещасний, самовпевнений Петро додав: “Хоч і всі спокусяться, — але не я!”.⁶ Учні були впевнені в собі. Вони не покладалися на всемогутнього Помічника, як радив їм Христос. І саме тоді, коли Спаситель мав найбільшу потребу в їхньому співчутті та молитвах, усі вони, у тому чисті й Петро, поснули. ХНС 658.3

Заснув і Йоан, улюблений учень, голова якого нещодавно спочивала на грудях Ісуса. Здавалося б, любов Йоана до свого Вчителя мала б спонукати його пильнувати. Щирі молитви Йоана могли б з'єднатися з молитвами улюбленого Вчителя під час Його найбільшого горя. Часто Спаситель цілими ночами молився за Своїх учнів, щоб не похитнулася їхня віра. Якби тепер Ісус повторив питання, з яким Він колись звернувся до Якова та Йоана: “Чи можете пити чашу, яку Я маю пити? [Або хреститися хрещенням, яким Я хрещуся?] ”⁷, вони навряд чи наважилися б відповісти: “Можемо”. ХНС 659.1

І ось, почувши голос Ісуса, учні прокинулися, та ледве впізнали Його — настільки страждання спотворили обличчя Спасителя. Звертаючись до Петра, Ісус промовив: “Симоне, ти спиш? Чи не міг ти попильнувати однієї години? Пильнуйте й моліться, щоб не потрапити в спокусу, бо дух бадьорий, а тіло немічне!”⁸ Слабкість учнів збудила співчуття Ісуса. Він переживав, що вони не зможуть витримати таке випробування, як зрада Юди та Його смерть. Він не докоряв їм, але сказав: “Пильнуйте й моліться, щоб не потрапити в спокусу”. Навіть у Своїх великих муках Він намагався знайти виправдання для їхньої немочі. “Дух бадьорий, а тіло немічне”, — сказав Христос. ХНС 659.2

Ослаблений і виснажений жорстокими муками, Син Божий повільно пішов на те місце, де проходила Його боротьба. Тепер Його страждання стали набагато сильнішими. “Піт Його став як краплини крові, що капали на землю”.⁹ Кипариси і пальми були німими свідками Його смертельних мук. З їхніх гілок і листя на змучене тіло Спасителя важкими краплями спадала роса; природа немовби оплакувала свого Творця, Який на самоті боровся із силами темряви. ХНС 659.3

Ще зовсім недавно Ісус, ніби могутній кедр, протистояв натискові опозиції, яка спрямувала проти Нього всю свою лють. Уперті жорстокі люди, сповнені злоби і лукавства, даремно намагалися збентежити і перемогти Його. У Своїй божественній величі Він стояв як Божий Син. Але тепер Ісус був подібний до очерету, що зігнувся під натиском несамовитої бурі. Його служіння, кожна мить якого була позначена перемогою над силами темряви, наближалося до свого заверення. Уже прославлений Богом, Він заявляв про Свою єдність з Ним. Його голос впевнено звучав у піснях хвали. Він з ніжністю підбадьорював Своїх учнів. Але тепер настав час сил темряви. У Його голосі, що порушував нічну тишу, не було жодної урочистості; він був сповнений страждань і болю. Крізь сон учні почули слова Спасителя: “Отче Мій, якщо ця чаша не може обминути, щоб Я не пив її, нехай буде Твоя воля”.¹⁰ ХНС 659.4

Першим бажанням учнів було підійти до Нього, але Він просив їх залишатися на місці, пильнувати і молитися. Коли Ісус вдруге прийшов до них, вони знову спали. Він прагнув дружнього спілкування, бажав почути від них хоч кілька слів, які принесли б полегшення і розвіяли темряву, яка майже здолала Його. Але їхні очі зважніли від сну, “та й не мали що відповісти”.¹¹ Вони відчули Його присутність і прокинулися, але, побачивши на Його обличчі сліди кривавого поту, злякалися. Учні не могли зрозуміти Його душевних страждань: “Так був змінений образ Його, ніби не був людиною, а вигляд Його, ніби не був Сином Людським!”.¹² ХНС 660.1

Ісус знову попрямував до самотнього місця й упав на землю, охоплений жахом і темрявою. Людська природа Божого Сина тремтіла в цю годину випробування. Тепер Він молився не за Своїх учнів, щоб вони не втратили віри, а за Свою спокушувану і багатостраждальну душу. Цієї жахливої миті вирішувалась доля світу. Доля усього людства перебувала на хитких терезах. Христос ще міг відмовитися пити чашу, призначену грішній людині. Ще не було надто пізно. Ісус міг би витерти кривавий піт зі Свого чола і залишити людей гинути в гріхах. Він міг сказати: хай грішник буде покараний за свій гріх, а Я піду до Свого Отця. Тож чи вип'є Син Божий гірку чашу приниження і мук? Чи терпітиме Невинний наслідки прокляття гріха, щоб спасти винуватих? Знову з тремтячих блідих уст Ісуса зірвалися слова: “Отче Мій, якщо ця чаша не може обминути, щоб Я не пив її, нехай буде Твоя воля”.¹⁰ ХНС 660.2

Тричі Ісус виголошував цю молитву. Тричі Його людська природа здригалася від думки про останню Жертву. Тієї миті перед Спасителем світу постала історія людського роду. Він бачить якщо порушники Закону будуть залишені напризволяще, вони загинуть. Він відчуває всю безпорадність людини і силу гріха. Горе і сльози приреченого світу постали перед Ним. Ісус бачить долю, яка загрожує світові, і приймає рішення врятувати людину, чого б це Йому не коштувало. Він згідний прийняти хрещення кров'ю, аби мільйони приречених на загибель людей могли отримати вічне життя. Він залишив небесні оселі, де панують чистота, радість, слава, задля спасіння однієї загубленої вівці — світу, який упав через порушення Закону. І Він не відступиться від Своєї мети. Він стане викупною Жертвою за людський рід, котрий добровільно обрав гріх. Тепер Його молитва — це молитва послуху:“Отче Мій, якщо ця чаша не може обминути, щоб Я не пив її, нехай буде Твоя воля”.¹⁰ ХНС 661.1

Прийнявши таке рішення, Ісус упав на землю, неначе мертвий. Де ж були в цю мить Його учні, які повинні були ніжно підкласти свої руки під голову знесиленого Вчителя та витерти Його чоло, спотворене більше, ніж будь-якого сина людського? Спаситель Сам “топтав чавило”, і нікого з людей не було з Ним. ХНС 661.2

Але Бог страждав разом зі Своїм Сином. Ангели спостерігали за смертельними муками Спасителя. Вони бачили свого Господа, оточеного легіонами демонів — тремтячого, пригніченого таємничим страхом. На небі запанувала тиша. Не звучала жодна арфа. Якби смертні люди могли побачити приголомшених ангелів, котрі в німій скорботі спостерігали за тим, як Отець забирає Свої промені світла, любові й слави від улюбленого Сина, тоді й вони могли б нарешті зрозуміти, яким огидним у Його очах є гріх. ХНС 661.3

Безгрішні світи і небесне воїнство напружено спостерігали, як боротьба наближалася до завершення. Сатана і його прибічники, легіони ангелів-відступників дуже уважно стежили за цією вирішальною хвилиною в справі викуплення Сили добра і зла чекали, яку відповідь отримає Христос на Свою триразову молитву Ангели прагнули полегшити муки божественного Страждальця, але це було неможливо. Божому Синові не можна було відступати. Але в ту жахливу мить, коли вирішувалося все і таємнича чаша тремтіла в руці Страждальця, відкрилися небеса і серед густої темряви засяяло світло. Могутній ангел, який перебуває в присутності Бога і займає положення, яке втратив сатана, став поруч із Христом. Ангел не прийшов узяти чашу з рук Христа, але зміцнити Його в рішенні випити її, а також запевнити Його в любові Отця. Ангел прийшов, щоб надихнути силою Сина Божого й Людського. Він спрямував погляд Ісуса у відкрите небо, нагадуючи Йому про душі, які будуть спасенні завдяки Його стражданням. Ангел запевнив, що Його Отець набагато могутніший за сатану, що смерть Спасителя спричинить поразку сатани, а царство цього світу буде дане святим Всевиш- нього. Він говорив, що Христос із задоволенням дивитиметься на подвиг Своєї душі, тому що безліч людей будуть навіки спасенні. ХНС 661.4

Муки Христа продовжувалися, але пригнічення і збентеженість минули. І хоч буря не вщухла, Той, над Ким вона лютувала, зміцнився, щоб протистояти її натискові. Спаситель вийшов з неї спокійний і врівноважений. Небесний мир відображався на Його закривавленому обличчі. Він витерпів те, чого не змогла б витримати жодна людина, бо зазнав смертельних страждань за кожну людину. ХНС 662.1

Сплячі учні враз прокинулися від світла, котре огорнуло Спасителя. Вони побачили ангела, що нахилився над розпростертим на землі Господом. Він поклав голову Спасителя на свої груди, указуючи рукою на Небеса. Учні почули голос, подібний до найсолодшої музики, що промовляв слова розради й надії. Вони пригадали події на горі Переображення, а також славу, що огортала Ісуса в храмі, та Божий голос, котрий промовляв із хмари. Тепер ця слава виявилася знову, і вони вже не боялися за свого Вчителя. Він перебував під Божою опікою, і могутній ангел оберігав Його. І знову стомлених учнів охопило якесь дивне заціпеніння. Ісус знову застав їх сплячими. ХНС 662.2

Дивлячись на них зі смутком, Спаситель сказав: “Ви все ще спите й відпочиваєте? Ось наблизилася година, і Син Людський видається в руки грішників”.¹³ ХНС 662.3

Не встиг Він промовити ці слова, як почувся гомін юрби, що шукала Його. Ісус сказав: “Встаньте, ходімо, бо наблизився Мій зрадник!”¹³ ХНС 663.1

Коли Ісус вийшов назустріч Своєму зрадникові, на Його обличчі не залишилося й сліду нещодавніх страждань. Ставши попереду Своїх учнів, Він запитав: “Кого шукаєте?” “Ісуса Назарянина”, — відповів натовп. Ісус сказав: “Це Я”.¹⁴ Коли Він промовляв ці слова, ангел, котрий нещодавно служив Ісусові, став між Ним і юрбою. Небесне світло у вигляді сяючого голуба зійшло на Спасителя. У сяйві цієї Божественної слави розбійницька юрба не могла встояти й миті. Усі відсахнулися. Священики, старійшини, воїни і навіть Юда, наче мертві, упали на землю. ХНС 663.2

Але ангел відійшов, і світло зникло. Ісус мав змогу врятуватися, але залишався спокійним і врівноваженим. Прославлений, Він стояв серед жорстокої юрби, безпорадно розпростертої біля Його ніг. Учні спостерігали цю сцену, занімівши від страху й подиву. ХНС 663.3

Але за мить усе змінилося. Натовп підвівся. Римські воїни, священики та Юда оточили Ісуса. Здавалося, їм було соромно за свою недавню слабкість; вони побоювалися, щоб Ісус не вислизнув з їхніх рук. І знову Спаситель запитав: “Кого ви шукаєте?” Вони отримали свідчення того, що перед ними — Син Божий, але не хотіли прийняти цей доказ. На запитання: “Кого ви шукаєте?” знову відповіли: “Ісуса Назарянина”. Тоді Спаситель промовив: “Я ж сказав вам, що це Я. Тож якщо Мене шукаєте, то відпустіть цих, нехай ідуть”,¹⁵ — і Він показав на учнів. Ісус знав, якою слабкою була їхня віра, а тому намагався захистити їх від спокуси і випробування. Заради них Він був готовий пожертвувати Собою. ХНС 663.4

Юда, зрадник, не забув тієї ролі, яку мав виконати. Коли натовп увійшов до саду, він ішов попереду, а за ним — первосвященик. Переслідувачам Ісуса Юда дав знак: “Кого я поцілую, то Він. Схопіть Його!”. Зрадник удавав, буцімто не має нічого спільного з ними. Наблизившись до Ісуса, він узяв Його за руку як близький приятель. І зі словами “Радій, Учителю!” Юда поцілував Його кілька разів, роблячи вигляд, що співчуває Йому в цій небезпеці. ХНС 663.5

Ісус запитав Юду: “Друже, для чого ти прийшов?”¹⁶ Голос Спасителя тремтів від хвилювання, коли Він додав: “Юдо, то ти поцілунком видаєш Сина Людського?”¹⁷ Це звернення мало б пробудити сумління зрадника і зворушити його закам'яніле серце, але честь, вірність і людська гідність залишили його. Він тримався впевнено і зухвало, не виявляючи жодного бажання розкаятися. Зрадник віддав себе сатані і вже не мав сили опиратися йому. Ісус не ухилився від поцілунку зрадника. ХНС 664.1

Коли юрба побачила, що Юда доторкнувся до Того, Хто щойно був прославлений перед ними, то посміливішали. Тоді Ісуса схопили і зв'язали Йому руки — ці дорогі руки, які завжди чинили лише добро. ХНС 664.2

Учні думали, що Господь не дозволить, аби Його схопили. Адже та сила, котра примусила натовп упасти на землю, здатна була не дозволити їй піднятися, а в той час Ісус зі Своїми учнями могли б урятуватися. Вони були розчаровані й обурені, коли побачили, що руки Того, Кого вони любили, зв'язані мотузкою. Розгніваний Петро вихопив меча і спробував обороняти свого Господа. Але встиг лише відтяти вухо слузі первосвященика. Коли Ісус побачив це, Він звільнив Свої руки, хоча римські воїни міцно тримали Його, і сказав: “Облиште, уже досить”.¹⁸ Він доторкнувся до пораненого вуха — і воно відразу стало здоровим. Потім сказав Петрові: “Поверни свого меча на його місце, бо всі, що беруть меч, від меча загинуть. Чи ти думаєш, що Я не можу вблагати Мого Отця, аби Він дав Мені понад дванадцять легіонів ангелів”?¹⁹ (по легіону замість кожного з Його учнів). Але ж чому, думали учні, Він не врятує Себе і нас? Відповідаючи на їхні невисловлені думки, Спаситель додав: “Як же тоді збудуться Писання, що так має статися?”,¹⁹ “Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?”²⁰ ХНС 664.3

Бундючна зарозумілість юдейських начальників не завадила їм взяти участь у переслідуванні Ісуса. Його арешт був надто важливою справою, аби її можна було доручити підлеглим, тому підступні священики і старійшини разом зі сторожею храму й іншою голотою рушили слідом за Юдою до Гефсиманського саду. І в якому ж товаристві опинилися ці високопоставлені сановники: серед збудженого натовпу, озброєного ніби для полювання на дикого звіра! ХНС 664.4

Обернувшись до священиків і старійшин, Христос звернув на них Свій проникливий погляд. Вони ніколи не забудуть Його слів, гострих, як стріли Всевишнього. Ісус з гідністю сказав: “Наче проти розбійника вийшли ви з мечами і киями. Кожного дня, коли Я був з вами в храмі, ви не підняли рук на Мене. Але це ваш час і влада темряви”.²¹ ХНС 665.1

Коли учні побачили, що Ісус дозволив схопити Себе і зв'язати, їх охопив жах. Вони були обурені, що разом з Ним мусять терпіти таке приниження. Ці найближчі друзі не могли зрозуміти Його поведінки і докоряли Йому за покірність юрбі. Обурений переляканий Петро запропонував учням рятуватися. “І залишивши Його, всі учні втекли”.²² Але Христос передбачив цю втечу: “Ось, надходить година, і [вже] настала, що розбіжитеся кожний у свій бік, а Мене Самого залишите. Та Я не Сам, бо зі Мною Отець”.²³ ХНС 665.2