Христос — надія світу

Розділ 66. Суперечка

(На підставі Євангелій від Матв.22:15—46; Марк.12:13—40; Луки 20:20—47)

Священики і старійшини мовчки вислухали справедливі докори Христа. Вони не могли спростувати Його звинувачень, а тому пройнялися ще більшою рішучістю піймати Його на слові. З цією метою послали до Нього шпигунів, “які видавши себе за праведних, аби спіймати Його на слові та видати урядові і владі намісника”.¹ Отож вони послали не старших фарисеїв, котрих Ісус часто зустрічав, а молодих, гарячих і ревних, сподіваючись, що Христос їх не знає. Шпигуни прийшли до Ісуса в супроводі деяких іродіан, які мали слухати слова Христа, щоб потім свідчити проти Нього на суді. Фарисеї та іродіани були непримиренними ворогами, але тепер об'єдналися проти Христа. ХНС 570.1

Фарисеїв завжди дратувало те, що римляни вимагали від них податків. Вони вважали сплату данини порушенням Божого Закону. Тепер же побачили можливість упіймати Ісуса у свої сіті. Шпигуни прийшли до Нього з удаваною щирістю, ніби бажаючи знати, як їм слід повестися. Вони сказали: “Учителю, знаємо, що правильно ти говориш і навчаєш, бо не дивишся на обличчя, але по правді наставляєш на Божу дорогу. Чи належить нам давати данину кесареві, чи ні?”² ХНС 570.2

Якби слова “знаємо, що правильно говориш і навчаєш” були щирими, то це стало б чудовим визнанням. Але вони були сказані нещиро; та незважаючи на це, свідчення фарисеїв було істиною. Саме висловлювання було справедливим. Фарисеї знали, що Христос говорив та навчав людей правильно, і за своїм визнанням вони й будуть суджені. ХНС 570.3

Ті, хто запитував Ісуса, гадали, що добре приховали свої наміри, однак Ісус читав серця, як відкриту книгу, і викрив їхнє лицемірство. “Чому Мене спокушуєте?” — запитав Він, даючи цим зрозуміти, що знає їхній прихований задум. Шпигуни ще більше збентежилися, коли Він додав: “Покажіть Мені динарій”. Вони принесли динарій, і Він спитав: “Чий там образ і напис?” “Кесаря”, — відповіли вони. Указуючи на напис на монеті, Ісус сказав: “Тож кесареве віддайте кесареві, а Боже — Богові”.³ ХНС 571.1

Шпигуни сподівалися, що Ісус дасть пряму відповідь: “так” або “ні”. Якби Він сказав: не слід платити податок кесареві, то вони донесли б на Нього римській владі і Христа арештували б за підбурювання до повстання. А якби Він сказав, що належить платити податок, то вони звинуватили б Його перед юдейським народом за порушення Божого Закону. Але тепер шпигуни почувалися осоромленими, збитими з пантелику, їхні плани зруйнувалися. Питання було вирішене настільки швидко і просто, що вони не мали що сказати. ХНС 571.2

Слова Христа були не спритним вивертом, а щирою відповіддю на запитання. Тримаючи в руці римську монету, на якій були зображення й ім'я кесаря, Він заявив: оскільки юдеї живуть під захистом римської влади, то повинні підтримувати цю владу, доки це не суперечить вищому обов'язку по відношенню до Бога. Залишаючись лояльними до державних законів, вони передусім мають бути слухняні Богові. ХНС 571.3

Слова Христа “Тож віддайте … Богові — Боже” стали гострим докором для підступних юдеїв. Якби вони належно виконували свої обов'язки перед Богом, то не стали б відкинутою, поневоленою чужоземцями нацією. Жоден римський прапор не майорів би над Єрусалимом, жоден римський воїн не стояв би коло його воріт і жоден римський можновладець не правив би в його стінах. Юдейський народ пожинав плоди свого відступництва від Бога. ХНС 571.4

Коли фарисеї почули відповідь Христа, “здивувавшись… замовкли”.⁴ Він засудив їхні лицемірство і самовпевненість. Таким чином Божий Син встановив великий принцип розмежування обов'язків щодо цивільної влади та Бога. Відповідь Христа допомогла багатьом розв'язати це суперечливе питання. Відтепер вони завжди дотримувалися цього справедливого принципу. І хоч декотрі були невдоволені, але й вони визнали, що принцип, покладений в основу цього питання, справедливий, а тому дивувалися далекоглядності Ісуса. ХНС 571.5

Тільки-но змовкли фарисеї, як відразу ж прийшли зі своїми лукавими запитаннями саддукеї. Як уже згадувалося, ці дві юдейські партії були запеклими ворогами. Фарисеї суворо дотримувалися традицій. Вони старанно виконували всі церемонії, здійснювали обмивання, дотримувалися постів і довго молились; а також любили привселюдно подавати милостиню. Але Христос заявив, що вони нехтують Божим Законом, навчаючи людей дотримуватися людських заповідей. Саддукеї були фанатиками і лицемірами, хоча й серед них зустрічалися справді побожні люди, котрі прийняли вчення Христа і стали Його учнями. ХНС 572.1

Саддукеї відкидали традиції фарисеїв. Вони твердили, що вірять більшій частині Святого Письма і керуються ним у своїх учинках, але насправді залишались скептиками і матеріалістами. Саддукеї заперечували існування ангелів, воскресіння з мертвих і вчення про майбутнє життя з його нагородою чи покаранням. У всіх цих питаннях вони відрізнялися від фарисеїв. ХНС 572.2

Найголовнішою темою суперечок між цими двома партіями було воскресіння з мертвих. Фарисеї твердо вірили у воскресіння, але в суперечці із саддукеями виявилося, що їхні погляди на майбутнє життя були дуже заплутаними. Смерть для них залишалася незрозумілою таємницею; їхня неспроможність відповісти на докази саддукеїв постійно дратувала їх. Дискусії між ними часто закінчувалися сварками, які робили їх ще запеклішими ворогами. ХНС 572.3

Чисельністю саддукеї значно поступалися перед своїми противниками і тому не мали такого сильного впливу на народ. Але серед саддукеїв було чимало заможних людей та священиків, і це сприяло їхньому впливові. Із середовища саддукеїв зазвичай обирали первосвященика. Робилося це, однак, із певною умовою: не виявляти привселюдно своїх скептичних поглядів. Поступаючись кількістю і популярністю фарисеям, саддукеї були змушені хоча б зовні погоджуватися з їхнім ученням, особливо коли обіймали посаду священика. Але в такому разі посилювався згубний вплив їхнього вчення на народ. ХНС 572.4

Саддукеї відкидали вчення Ісуса, тому що Його вчинки не відповідали їхнім поглядам. Його вчення про Бога і майбутнє життя суперечило догмам саддукеїв. Вони вірили в Бога як вищу за людину єдину Особу, але твердили, що панівне правління і Провидіння Бога позбавили людину моральної свободи та принизили її до становища раба. Вони вірили, що, створивши людину, Бог залишив її напризволяще, незалежною від божественного впливу. Тому, на їхню думку, людина може жити на свій розсуд і навіть керувати подіями у світі, а її доля перебуває у власних руках. Саддукеї заперечували, що Дух Божий діє через людські зусилля або природні засоби. Вони твердили, що правильно використовуючи свої природні сили, людина може стати піднесеною і просвіченою, а через дотримання суворих, аскетичних вимог її життя може очиститися. ХНС 573.1

Уявлення саддукеїв про Бога вплинуло на формування їхнього характеру. На думку саддукеїв, Бог абсолютно не цікавиться людиною, а тому й вони особливо не цікавились одні одними; між ними не було сталої єдності. Відмовляючись визнати вплив Святого Духа на людину, вони позбавили себе Його сили. Як і всі інші юдеї, вони пишалися спадкоємним правом бути дітьми Авраама, а також своїм суворим виконанням вимог Закону. Але вони були позбавлені справжнього духа Закону, віри і милосердя Авраама. Їхнє співчуття поширювалося на досить обмежене коло людей. Вони вірили, що кожний може здобути добробут і благословення життя, а тому їхні серця не реагували на нестатки, болі й страждання інших людей. Саддукеї жили для себе. ХНС 573.2

Своїми словами і вчинками Христос свідчив про божественну силу, яка творить надприродні діла, а також про майбутнє життя та Бога — Отця людських дітей, Який завжди піклується про їхні потреби. Дія божественної сили виявила себе в Його доброзичливості та співчутті, які викривали егоїстичну замкнутість саддукеїв. Він навчав, що через Святого Духа Бог впливає на серце людини для її добра як у теперішньому, так і вічному житті. Він звернув увагу на помилку, якої припускаються люди, бажаючи змінити характер власними силами. Перетворення характеру можливе лише з допомогою Духа Божого. ХНС 573.3

Саддукеї твердо вирішили проти стати цьому вченню. Намагаючись втягнути Ісуса в дискусію, вони були впевнені, що зможуть якщо не домогтися Його осуду, то хоча б знеславити Його ім'я. Темою для дискусії стало воскресіння мертвих. Якщо Ісус погодиться з ними, тоді викличе ще більшу ворожість фарисеїв. Якщо ж ні — то вони висміють Його вчення. ХНС 574.1

Саддукеї твердили: якщо безсмертне тіло складатиметься з тих же матеріальних часточок, що й у земному житті, то воскреслі з мертвих повинні мати тіло і кров та продовжити у вічності перерване на Землі життя. Отже, вони робили висновок, що там земні зв'язки будуть відновлені: чоловік і дружина знову об'єднаються, подружні стосунки триватимуть, і все відбуватиметься так само, як і до смерті. Тобто, всі слабкості й пристрасті земного життя будуть увічнені в майбутньому житті. ХНС 574.2

У відповідь на їхні запитання Ісус відхилив завісу, яка приховувала майбутнє. “По воскресінні, — підкреслив Він, — не одружуються і не виходять заміж, а є мов ангели на небі”.⁵ Ісус показав, що саддукеї помилялися у своїх віруваннях, а їхні уявлення теж були хибними. “Помиляєтесь, — додав Він, — не знаючи ані Писання, ані сили Божої”.⁶ Він звинуватив їх не в лицемірстві, як раніше звинуватив фарисеїв, а лише в помилковості вірування. ХНС 574.3

Саддукеї хвалилися, що більше за інших людей дотримуються Писання. Але Ісус показав, що вони взагалі не розуміли справжнього значення Писання. Пізнання і розуміння приходять у серце через Святого Духа. Христос наголошував: не- знання Писань і Божої сили — причина хибної віри та зіпсованого розуму саддукеїв. Вони намагалися збагнути Божі таємниці обмеженим людським розумом. Ісус закликав їх відкрити свій розум для святих істин, які можуть розширити й утвердити їхнє розуміння. Тисячі людей залишаються невіруючими тому, що своїм обмеженим людським розумом не можуть осягнути Божих таємниць. Вони не можуть пояснити чудового прояву Божественної сили в Його ділах, тому відкидають докази цієї сили, приписуючи її природі, яку розуміють ще менше. Єдиним ключем до пізнання оточуючих нас таємниць є визнання в усьому сили й присутності Бога. Люди повинні визнати Бога Творцем Всесвіту, Котрий усім повеліває і керує. Вони повинні глибше зрозуміти Його характер і таємницю Його дій. ХНС 574.4

Христос заявив Своїм слухачам: якби не було воскресіння з мертвих, тоді Писання, якому саддукеї начебто вірили, не мало б жодної вартості. Ісус сказав: “Щодо воскресіння з мертвих, то хіба ви не читали Слова Божою, яке говорить: Я є Богом Авраама, і Богом Ісака, і Богом Якова, — Богом не мертвих, а живих”.⁷ Бог дивиться на неіснуюче як на існуюче. Він бачить кінець від початку і результати Своєї ще не здійсненої праці. Мертві праведники, починаючи від Адама і аж до останнього святого, почують голос Сина Божого і вийдуть із могил для безсмертного життя. Бог буде їхнім Богом, а вони — його народом. Між Богом і воскреслими святими існуватиме тісний ніжний зв'язок. Для Бога такий стан, який є Його метою, уже ніби існує. Для Нього мертві — живі. ХНС 575.1

Слова Христа примусили саддукеїв замовкнути. Вони більше не мали що відповісти. Ісус не сказав жодного слова, за яке вони могли б зачепитися і звинуватити Його. Противники Христа не здобули нічого, окрім людської зневаги. ХНС 575.2

Проте фарисеї не припиняли спроб примусити Ісуса сказати щось таке, що можна буде використати проти Нього. Вони намовили одного вченого книжника запитати Ісуса, яка з десятьох Заповідей найважливіша. ХНС 575.3

Фарисеї підносили перші чотири Заповіді, які вказували на ставлення людини до Творця. Вони вважали ці Заповіді важливішими за інші шість, які визначають обов'язки людини перед ближніми. Через це їм бракувало практичного благочестя. Ісус указав людям на їхню найбільшу потребу та підкреслив необхідність добрих учинків, заявляючи, що дерево пізнають по плодах. За це Його звинуватили в тому, нібито Він підніс шість останніх Заповідей над першими чотирма. ХНС 575.4

Учитель Закону підійшов до Христа з прямим запитанням: “…Яка заповідь найбільша в Законі?” Відповідь Христа була також прямою і сильною: “Перша є: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог — єдиний Господь. І ще: Любитимеш Господа, Бога свого, всім серцем своїм, і всією своєю душею, і всім своїм розумом, і всією своєю силою. Це перша заповідь. І друга, подібна до неї: Любитимеш свого ближнього, як самого себе! Іншої, більшої заповіді від цих немає”. “На цих двох заповідях тримається увесь Закон і Пророки”.⁸ ХНС 576.1

Перші чотири із десятьох Заповідей підсумовані однією великою Заповідаю: “Любитимеш Господа Бога твого всім своїм серцем, і всією своєю душею, і всією своєю думкою”. Наступні шість охоплені другою: “Любитимеш свого ближнього, як самого себе”. Ці дві Заповіді є втіленням принципу любові. Неможливо дотримуватися першої, порушуючи другу, і навпаки, неможливо виконувати другу і нехтувати першою. Коли Бог справді займає належне місце в нашому серці, тоді відповідне місце буде надане і нашому ближньому. Ми будемо любити його, як самого себе, лише тоді, коли понад усе любимо Бога. ХНС 576.2

Оскільки всі Заповіді грунтуються на любові до Бога й людини, то порушення кожної Заповіді приводить до порушення усього Закону. Цього Христос навчав Своїх слухачів. Божий Закон — це не збірка окремих Заповідей, з яких одні мають велике значення, інші ж — менше, і тому ними можна безкарно нехтувати. Наш Господь представив перших чотири і наступних шість Заповідей як єдине божественне ціле і наголосив, що любов до Бога буде виявлена при дотриманні всіх Його Заповідей. ХНС 576.3

Книжник, який поставив це запитання Ісусові, добре знав Закон і був здивований Його словами. Він не сподівався, що Ісус виявить таке глибоке і досконале знання Писань. Він отримав ширше розуміння принципів, на яких ґрунтуються святі Заповіді. Цей книжник щиро визнав перед присутніми священиками і юдейськими керівниками, що Христос дав правильне тлумачення Закону: “Добре, Учителю, по правді відповів Ти, що Бог є один і немає іншого, крім Нього, і що любити Його всім серцем, усім розумом, усією душею, усією силою, і що любити ближнього, як себе самого, — це більше за всякі всепалення та жертви”.⁹ ХНС 576.4

Мудра відповідь Христа переконала книжника. Він знав, що релігія юдеїв полягала у зовнішніх церемоніях, а не внутрішній побожності. Певною мірою він усвідомлював, що церемоніальне жертвоприношення і пролиття крові жертовних тварин для спокутування гріхів нічого не варте, якщо відсутня віра. Любов, покора Богові та щира повага до людини видавалися йому набагато ціннішими за всі ці обряди. Готовність цього чоловіка визнати правильність Христового судження, його рішуча швидка відповідь у присутності народу виявили в ньому зовсім протилежний дух, ніж у священиків. Серце Ісуса сповнилося співчуттям до цього чесного книжника, котрий наважився протиставити себе невдоволенню священиків і погрозам старійшин, висловивши переконання свого серця. Вислухавши його розумну відповідь, Ісус промовив: “Ти недалеко від Божого Царства”.¹⁰ ХНС 577.1

Книжник був близький до Божого Царства, визнаючи, що вчинки праведності приємніші для Бога, ніж цілопалення й жертви. Але йому необхідно було ще визнати божественний характер Христа та через віру в Нього прийняти силу для здійснення праведних учинків. Обрядове служіння не мало жодної цінності без зв'язку зо Христом через живу віру. Навіть моральний Закон не досягає мети, якщо не сприймається у зв'язку зі Спасителем. Христос неодноразово підкреслював, що Закон Його Отця містить у собі щось більше, ніж тільки авторитетні повеління. У Законі втілений той самий принцип, який відкритий у Євангелії. Закон указує людині на її обов'язок і виявляє її провину. У Христі людина шукає як прощення, так і сили для виконання вимог Закону. ХНС 577.2

Коли Ісус відповідав на запитання книжника, Його оточили фарисеї. Звернувшись тепер до них, Ісус запитав: “Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?”.¹¹ Це запитання мало випробувати їхню віру у Месію. Вони могли відповісти, що вважають Його звичайною людиною або ж Сином Божим. Фарисеї хором відповіли: “Давидів”.¹¹ Так Месія був названий у пророцтві. Звершуючи чудеса, Ісус відкрив Свою божественність; коли Він зціляв хворих і воскрешав померлих, люди запитували одні в одних: “Чи ж не Син це Давидів?” Жінка сирофінікіянка, сліпий Вартимей та багато інших зверталися до Нього за допомогою з такими словами: “Господи, Сину Давидів, змилосердься наді мною”.¹² Коли Він в'їжджав до Єрусалима, Його вітали радісними вигуками: “Осанна Синові Давидовому! Благословенний Той, Хто йде в їм 'я Господнє!”.¹³ Того дня ці радісні вигуки повторювали й діти в храмі. Але чимало з тих, хто називав Ісуса Сином Давида, не визнавали Його божественності. Вони не розуміли, що Син Давидів є одночасно і Сином Божим. ХНС 577.3

У відповідь на твердження фарисеїв, що Христос — Син Давидів, Ісус запитав: “То як же Давид у Дусі називає Його Господом, кажучи: Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Твоїх ворогів під Твої ноги? Отже, якщо Давид називає Його Господом, як Він може бути йому сином? І ніхто не міг відповісти Йому ні слова, тож від того дня ніхто більше не наважувався Його запитувати”.¹⁴ ХНС 578.1