Христос — надія світу

Розділ 48. Хто більший?

(На підставі Євангелій від Матв.17:22—27; 18:1—20; Марк.9:30—50; Луки 9:46—48)

Повернувшись до Капернаума, Ісус не пішов у відоме всім місце, де Він часто навчав людей, а разом з учнями непомітно вирушив до дому, який мав стати Його тимчасовим пристановищем. Перебуваючи в Галілеї, Він намагався більше повчати учнів, ніж працювати для народу. ХНС 411.1

Подорожуючи по Галілеї, Христос знову старався підготувати учнів до майбутніх Своїх випробувань. Він говорив їм, що має піти до Єрусалима, аби там бути відданим на смерть, а потім воскреснути. До цього Він додав дивне і урочисте повідомлення, що буде відданий до рук Своїх ворогів. Але і цього разу учні не зрозуміли Його слів. Хоча над ними нависла тінь великого смутку, у їхніх серцях знайшов місце дух суперництва. Вони сперечалися між собою, хто з них буде більшим у Царстві. Учні бажали приховати цю суперечку від Ісуса, тому дорогою до Капернаума не пішли, як завжди, поруч з Ним, а залишалися позаду. Отже, коли вони ввійшли до Капернаума, Христос ішов попереду. Ісус знав їхні думки і бажав дати їм пораду та повчання. Але для цього чекав слушної нагоди, коли їхні серця будуть відкриті, щоб прийняти Його слова. ХНС 411.2

Незабаром після того, як вони прийшли до міста, до Петра звернувся збирач податків на храм із запитанням: “А ваш Учитель заплатить дидрахму?”¹ Ця данина була не цивільним, а релігійним податком; кожний юдей повинен був щорічно сплачувати його на утримання храму. ХНС 411.3

Відмова від сплати такого податку розцінювалась як невірність храмові і, на думку рабині в, була одним з найтяжчих гріхів. Ставлення Спасителя до законів рабинів та Його відкритий докір захисникам традицій були приводом для звинувачення Його у спробі скасувати храмове служіння. Тепер вороги отримали нагоду звинуватити Його, а в збирачеві податків вони знайшли охочого спільника. ХНС 412.1

У запитанні збирача податків Петро відчув сумнів щодо вірності Христа храмові. Ревно оберігаючи честь свого Вчителя, він поспішно, не порадившись з Ісусом, відповів, що Ісус заплатить данину. ХНС 412.2

Але Петро не до кінця зрозумів намір збирача податків. Існували певні класи суспільства, які були вільні від сплати такого податку. За часів Мойсея, коли левіти були відокремлені на служіння у Святині, вони не отримали спадщини серед народу. Господь сказав: “Тому й не має Левієвої частки спадку з братами. Господь — спадщина його”.² За днів Христа священики і левіти надалі вважалися посвяченими на служіння у храмі і від них не вимагали річного податку на його утримання. Від податку були звільнені й пророки. Таким чином, вимагаючи сплати податку від Ісуса, рабини тим самим стверджували, що Він не пророк і не вчитель, а звичайна людина. Відмова Ісуса заплатити данину розцінювалася б як невірність храмові, тоді як виплата Ним податку підтвердила б думку рабинів, що Він не пророк. ХНС 412.3

Нещодавно Петро визнав Ісуса Божим Сином, а тепер втратив нагоду пояснити, Ким є його Вчитель. Своїм запевненням збирачеві податків, що Ісус заплатить данину він, фактично, підтвердив фальшиве уявлення про Христа, яке поширювали священики й правителі. ХНС 412.4

Коли Петро ввійшов у дім, Спаситель нічого не сказав про те, що сталося, а спитав: “Як тобі здається, Симоне, з кого земні царі беруть данину чи податок: зі своїх синів чи з чужих?” Петро відповів: “‘Із чужих’, — тоді Ісус сказав йому: ‘Отож, сини вільні’”.³ ХНС 412.5

У той час як громадяни країни обкладаються податками для утримання свого царя, діти монарха вільні від цього. Так і Ізраїль — вибраний Божий народ — зобов'язаний був підтримувати Його служіння; але Ісус, Син Божий, не підлягав цьому обов'язку. Якщо священики й левіти були звільнені від сплати податку у зв'язку з їхнім служінням у храмі, то тим більше звільнявся від нього Той, для Кого храм був домом Його Отця! ХНС 413.1

Якби Ісус заплатив данину без заперечень, Він, фактично, визнав би справедливість звинувачень і цим зрікся Своєї божественності. І хоча Господь вважав за потрібне виконати вимогу, однак спростував підставу цієї вимоги. Сплатою данини Він засвідчив Свою божественну природу. Стало очевидним, що Він — Одне з Богом — і тому не мав обкладатися податком, як звичайний підданий царства. ХНС 413.2

“Піди до моря, — сказав Він Петрові, — закинь вудку, візьми рибу, яка першою попадеться, і, відкривши їй рота, знайдеш статир; візьми його і дай їм за Мене та за себе”.⁴ ХНС 413.3

Хоч Його божественність була зодягнута в людське єство, у цьому чуді Він явив Свою славу. Стало очевидним, що Він — Той, Хто колись проголосив через Давида: “Адже всі лісові тварини Мої та худоба на тисячах гір, Я знаю все птаство гірське, і звір польовий переді Мною! І коли б Я зголоднів, то не сказав би тобі, бо весь Всесвіт Мій і все, що є в ньому!”⁵ ХНС 413.4

Хоч Ісус і довів, що не зобов'язаний платити податок, проте вирішив не починати суперечки з юдеями, бо вони могли перекрутити Його слова й обернути їх проти Нього. Щоб не дати приводу для спокуси через відмову сплатити данину, Він учинив те, що мав право не робити. Цей урок у майбутньому матиме велике значення для Його учнів. Незабаром відбудуться важливі зміни в їхньому ставленні до храмового служіння, і Христос навчав учнів не противитися без потреби встановленим порядкам. Наскільки можливо, вони повинні були уникати будь-якого приводу для фальшивого тлумачення своєї віри. Хоча християни не повинні жертвувати жодним принципом істини, все ж краще по можливості уникати зайвих суперечок. ХНС 413.5

Петро пішов до моря, а Христос із учнями залишалися в домі. Ісус покликав їх до Себе і запитав: “Що це дорогою ви обговорювали?”⁶ Присутність Ісуса та Його запитання допомогли учням у новому світлі побачити проблему, про яку вони сперечалися дорогою. Сором і самозасудження змусили їх мовчати. Ісус сказав їм, що повинен померти задля них, і їхня егоїстична честолюбність разюче контрастувала з Його безкорисливою любов'ю. ХНС 414.1

Коли Ісус говорив їм про Свою смерть і воскресіння, Він намагався залучити їх до розмови про велике випробування їхньої віри. Якби вони були здатні прийняти Його настанови, то уникнули б гірких розчарувань і відчаю. Слова Вчителя принесли б учням розраду в годину тяжкої втрати і зневіри. Але незважаючи на те, що Він досить ясно говорив про Свої майбутні страждання, нагадування про наступне відвідання Єрусалима знову воскресило в них надію на земне царство. А це викликало суперечку, хто посяде в ньому найвище становище. Коли повернувся Петро, учні розповіли йому про запитання Спасителя; нарешті один із них насмілився запитати в Ісуса: “Хто найбільший у Царстві Небесному?”⁷ ХНС 414.2

Спаситель, зібравши навколо Себе учнів, сказав: “Якщо хто хоче бути першим, нехай буде між усіма найменшим і всім слугою”.⁸ Ці слова були настільки серйозними і вражаючими, що учні не зрозуміли їх. Вони не могли бачити того, що так ясно бачив Христос, не розуміли природи Христового Царства, і це було очевидною причиною їхніх суперечок. Але справжня причина приховувалася ще глибше. Якби Христос пояснив природу Свого Царства, то міг би на деякий час погасити суперечку, однак це не усунуло б її причин. Навіть після отримання повного знання питання про першість знову привело б їх до суперечок. Таким чином, після вознесіння Христа Церкву спіткало б лихо. Боротьба за найвище становище була проявом того самого духу, який став причиною великої боротьби на Небесах. Саме це змусило Христа зійти з Небес, щоб померти. Перед очима Христа постав образ Люцифера — “сина зірниці досвітньої”,⁹ котрий перевершував славою всіх ангелів, які оточували престол і були поєднані найтіснішими зв'язками з Божим Сином. Люцифер сказав: “Уподібнюсь Всевишньому”.⁹ Бажання самозвеличення викликало розбрат у небесних оселях і призвело до падіння значної частини Божого воїнства. Якби Люцифер насправді бажав бути схожим на Всевишнього, то ніколи не залишив би свого місця на Небесах, бо дух Всевишнього виявляється в неегоїстичному служінні. Люцифер бажав Божої влади, а не Його характеру. Він прагнув зайняти найвище місце, тому кожна істота, яка керується його духом, чинитиме те саме. З огляду на це, відчуження, незгоди і розбрат неминучі. Панування стає нагородою найсильнішого. Царство сатани — це царство насильства, де кожен вважає іншого перешкодою для свого просування вперед або сходинкою, ступаючи на яку, можна досягти вищого місця. ХНС 414.3

У той час, як Люцифер вважав можливим стати рівним Богові, Христос, Велич Небес, “понизив Самого Себе, прийнявши образ раба, постав у подобі людини, і з вигляду був як людина; Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної”.¹⁰ Тепер, коли хрест уже стояв перед Ним, Його учні були настільки сповнені своєкорисливості — принципу царства сатани, що не тільки не могли розділити почуття свого Господа, а й навіть зрозуміти Його, коли Він говорив про Своє приниження заради них. ХНС 415.1

Дуже лагідно, але серйозно Ісус намагався виправити це зло. Він показав, який закон панує в Царстві Небесному і в чому, згідно з небесним мірилом, полягає справжня велич. Люди, спонукані пихою і бажанням відзначитися, думають лише про себе та здобуття нагороди, а не про те, як повернути Богові отримані від Нього дари. їм не буде місця в Царстві Небеснім, бо вони солідарні з прибічниками сатани. ХНС 415.2

Славі передує покора. На найпочесніше місце перед людьми Небо обирає працівника, який, подібно до Йоана Хрестителя, упокорює себе перед Богом. Учень, який найбільше уподібнився до дитини, — найефективніший у праці для Бога. Небесні істоти можуть співпрацювати лише з тим, хто не прагне самозвеличення, а працює для спасіння душ. Хто відчуває велику потребу в Божій допомозі, той благатиме про неї, і Дух Святий допоможе йому бачити Ісуса, Котрий зміцнить і піднесе душу. Після спілкування з Христом він буде працювати для тих, котрі гинуть у гріхах. Він отримує помазання для звершення своєї місії і матиме успіх там, де багато вчених і мудрих зазнають поразки. ХНС 415.3

Але якщо люди звеличують себе, гадаючи, що без них великий Божий план не матиме успіху, тоді Господь робить так, що вони залишаються осторонь. У такому разі всім стає зрозуміло, що Господь не залежить від них. Робота не припиняється без їхньої участі, натомість просувається вперед ще з більшою силою. ХНС 416.1

Для учнів Ісуса було не достатньо лише знати природу Його Царства. Вони мали потребу в такому перетворенні серця, яке привело б їх до гармонії з принципами Його Царства. Покликавши до Себе малу дитину, Ісус поставив її посеред них і, ніжно обійнявши, сказав: “Якщо не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне”.¹¹ Простота, самовідданість, довірлива любов дитини — це якраз ті властивості, які цінує Небо. Це ознаки справжньої величі. ХНС 416.2

Ісус знову пояснив учням, що Його Царство не має нічого спільного із земними величчю і блиском. Біля ніг Ісуса всі ці відзнаки зникають. Багатий і бідний, учений і неосвічений зустрічаються, не думаючи про своє походження чи світські переваги. Усі вони куплені кров'ю й однаково залежні від Того, Хто викупив їх для Бога. ХНС 416.3

У Божих очах найціннішою вважається щира покаяна душа. Він відзначає Своєю печаткою людей не за їхнім становищем, багатством чи силою інтелекту, а через те, що вони — одне з Христом. Господь слави тішиться лагідними і покірними серцем. “Ти дав мені, — говорить Давид, — спасіння Твоє, як щит… а милість Твоя [як елемент людського характеру] звеличує мене”.¹² ХНС 416.4

“Хто прийме цю дитину в Моє ім'я, той і Мене приймає, а як хто Мене прийме, той приймає Того, Хто Мене послав”.¹³ “Так говорить Господь: Небеса — Мій престол, а земля — то підніжок для ніг Моїх… І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого перед Моїм словом”.¹⁴ ХНС 416.5

Слова Спасителя викликали в учнях недовіру до самих себе. І хоча Христос у Своїй відповіді не звертався ні до кого конкретно, Йоан вирішив запитати, чи правильно він одного разу повівся. З дитячою простотою він виклав свої сумніви перед Ісусом: “Наставнику, бачили ми одного, що Твоїм ім'ям виганяв бісів, а ми заборонили йому, бо він не ходить з нами”.¹⁵ ХНС 416.6

Яків та Йоан гадали, що, заборонивши тому чоловікові, вони захищають честь свого Господа, але тепер почали розуміти, що думали передусім про себе. Вони визнали свою помилку і прийняли докір Ісуса: “Не забороняйте йому, бо немає такого, що ім'ям Моїм чудо зробив би, і зміг би незабаром лихословити Мене”¹⁵ Отож не можна відкидати жодної людини, яка виявляє у будь-який спосіб при Христа. Своїм характером і діяльністю на Землі Христос глибоко зворушив багатьох людей; їхні серця відкривались у вірі перед Ним, але учні не могли знати про це, а тому повинні бути обачними, щоб не розчарувати такі душі. Коли Ісуса вже не було з ними і вся праця лягла на їхні плечі, вони не повинні були потурати духові винятковості та вузького мислення, а виявляти милосердя і співчуття, яке бачили у свого Вчителя. ХНС 417.1

Той факт, що хтось не цілком поділяє наші особисті погляди чи ідеї, не може бути для нас підставою забороняти такій людині працювати для Бога. Христос — великий Учитель; ми не повинні судити чи наказувати, але кожен повинен покірно сидіти біля ніг Ісуса й учитися від Нього. Кожна спонукана Богом душа — це канал, через який Христос являє Свою вибачну любов. Якими ж обережними ми повинні бути, щоб не розчарувати жодного з носіїв Божого світла і тим самим не стати на перешкоді променям, котрі Він посилає у світ! ХНС 417.2

Суворість і холодність у поводженні з тим, кого Христос притягає до Себе, нагадують почуття Йоана, котрий заборонив тому чоловікові творити чудеса в ім'я Христа. Внаслідок цього людина знову може повернутися на шлях ворога, і душа загине. Про винного в цьому питанні Ісус сказав: “Тому краще повісити млинове жорно на шию і втопити у морській глибині”. І додав: “Коли твоя рука або нога тебе спокушає, відрубай її і кинь від себе; краще тобі ввійти в життя кульгавим або кволим, ніж, маючи дві руки та дві ноги, бути вкинутим у вогонь вічний…”¹⁶ ХНС 417.3

Чому так серйозно і сильно висловлена ця думка? “Адже Син Людський прийшов знайти і спасти те, що загинуло”.¹⁷ Хіба учні Ісуса повинні виявляти менше уваги до душ своїх ближніх, ніж виявив Господь — Велич Небес? Ціна кожної душі безмірно велика, і тому відвернути хоча б одну душу від Христа — страшний гріх. У такому разі любов, упокорення і страждання Спасителя виявляються для цієї душі даремними. ХНС 418.1

“Горе світові від спокус, бо мусять прийти спокуси; однак горе тій людині, через яку спокуси приходять”.¹⁸ Світ, підбурюваний сатаною, неодмінно протистоятиме послідовникам Христа і намагатиметься знищити їхню віру, але горе тому, хто, прийнявши ім'я Христа, робить те саме. Господа знеславляють ті, хто, називаючи себе Його слугами, фальшиво представляють Його характер. Через це багато людей зведені й опинилися на шляху неправди. ХНС 418.2

Кожна звичка, будь-які дії, які ведуть до гріха і безчестять Христа, повинні бути залишені за всяку ціну. Усе, що ганьбить Бога, не може бути корисним для душі. Благословення Небес не може пробувати на людині, яка порушує вічні принципи праведності. Достатньо одного виплеканого гріха, щоб стати на шлях деградації власного характеру і ввести в оману інших. Якщо доводиться відрубувати ногу чи руку або навіть позбутися ока, щоб тільки спасти тіло від смерті, то наскільки серйозніше ми повинні усувати гріх, який приносить смерть душі! ХНС 418.3

У ритуальному служінні до кожної жертви додавали сіль. Як і куріння пахощів, сіль означала, що лише праведність Христа робить служіння приємним для Бога. Посилаючись на цю постанову, Ісус сказав: “Всяка жертва посолиться сіллю”.¹⁹ “Майте сіль у собі та зберігайте мир між собою, майте мир між собою”.¹⁹ Усі, хто принесе себе як “живу, святу, приємну Богові жертву”,²⁰ повинні прийняти також спасительну “сіль” — праведність нашого Господа. Тоді вони самі стануть “сіллю землі”,²¹ яка убезпечує суспільство від зла, як і сіль зберігає продукти від зіпсуття. Але якщо сіль втратить свою силу, якщо побожність виявляється тільки на словах, а любові Христа немає, то немає й сили для добра. Таке життя не може справити спасенного впливу на світ. Ваша енергія й успіх у справі встановлення Мого Царства, — говорить Ісус, — залежать від прийняття вами Мого Духа. Ви повинні стати причетними до Моєї благодаті, аби бути життєдайним запахом на життя. Тоді зникнуть суперництво, своєкорисливість, гонитва за вищою посадою. Вами керуватиме любов, яка не шукає свого, а дбає про добро інших. ХНС 418.4

Нехай покаяний грішник спрямує погляд на Агнця Божого, “що на Себе гріх світу бере”²², — споглядаючи Його, він зміниться. Його страх обернеться на радість, а сумнів — на надію. Виявиться вдячність; запекле серце стане скрушеним, і потоки любові наповнять душу. Христос стане в ньому Джерелом води, яка тече в життя вічне. Коли ми споглядаємо Ісуса, “Мужа скорботи”²³ Котрий зазнав страждань, працював для спасіння гинучих, був зганьблений, зневажений, осміяний і гнаний від міста до міста впродовж усього Свого служіння; коли бачимо Його в Гефсиманії з кривавими краплями поту на чолі, а також у передсмертних муках на хресті — коли ми все це бачимо, тоді наше “я” не прагне визнання. Дивлячись на Ісуса, ми будемо соромитися власної холодної байдужості та своєкорисливості. У нас з'явиться бажання стати будь-чим або нічим, аби лише щирим серцем служити Небесному Вчителеві. Ми з радістю понесемо свій хрест за Ісусом, зносячи випробування, ганьбу і переслідування за Його дороге Ім'я. ХНС 419.1

“Ми, сильні, повинні носити немочі слабких і не догоджати собі”.²⁴ Усі послідовники Христа, якою б слабкою не була їхня віра і якими б невпевненими не були їхні кроки, гідні поваги. Усе, що дає нам перевагу над іншими, — освіта, виховання, шляхетність характеру, християнська підготовка, релігійний досвід, — робить нас боржниками перед тими, хто не має таких переваг. По можливості ми повинні служити їм. Якщо ви сильні, то повинні підтримувати слабких. Ангели слави, які постійно бачать лице Небесного Отця, знаходять радість у служінні Його найменшим. ХНС 419.2

Немічні душі, котрі мають чимало недобрих рис характеру, є особливим об'єктом їхньої опіки. Ангели завжди перебувають там, де їхня присутність найнеобхідніша. Вони поряд з тими, хто провадить найважчу боротьбу зі своїм “я”, а також з тими, хто перебуває у найнесприятливіших обставинах життя. У цьому служінні беруть участь і справжні послідовники Христа. ХНС 419.3

Якщо один із цих найменших буде переможений спокусою і поведеться з вами недобре, то ваш обов'язок — допомогти йому виправитися. Не чекайте, поки він зробить перший крок до примирення. “Як ви вважаєте? Коли в якогось чоловіка буде сто овець і одна з них заблукає, чи не покине він дев'яносто дев 'ять у горах і не піде шукати заблудлої? І коли станеться, що знайде її, запевняю вас, що радіє нею більше, ніж дев'яносто дев'ятьма, що не заблукали. Так само немає бажання в Отця вашого Небесного, щоб загинув один із цих малих”.²⁵ ХНС 420.1

У дусі лагідності, “пильнуючи за собою, щоб і собі не потрапити в спокусу”,²⁶ іди до того, хто помиляється, і “докори йому сам на сам”.²⁷ Не завдавай йому сорому, виставляючи його помилки перед іншими, і не ганьби Ісуса, привселюдно оголошуючи гріх або помилку того, хто носить ім'я Христа. Буває, що людині, схильній помилятися, потрібно відверто сказати правду, щоб вона зрозуміла власні хиби і могла виправитися. Але ви не повинні судити або виносити вирок: Не намагайтеся виправдати себе. Нехай усі ваші зусилля будуть спрямовані на те, щоб виправити людину. Душевні рани лікують найделікатнішим дотиком і найвитонченішою чуйністю. Лише любов, яка походить від Голгофського Страждальця, може допомогти. Нехай брат викриває брата з милосердям і лагідністю, пам'ятаючи про те, що в разі успіху він “спасе свою душу від смерті й покриє безліч гріхів”.²⁸ Але навіть така спроба може виявитися даремною. Тоді, — сказав Ісус, — “візьми з собою ще одного або двох”.²⁹ Можливо, спільні зусилля принесуть перемогу там, де перша спроба була невдалою. Як непричетні до цієї справи, ці двоє можуть виявити більшу неупередженість, що надасть більшої ваги їхній пораді винному. Якщо ж він не послухає і їх, тоді справа повинна бути винесена на розгляд громади. Нехай члени Церкви як представники Христа об'єднаються з любов'ю у молитві, прохаючи, щоб винуватець виправився. Дух Святий промовлятиме через Своїх слуг, спонукуючи заблудлого навернутися до Бога. Апостол Павло під натхненням Святого Духа говорить: “Отже, ми — посли від імені Христа, і тому наче Сам Бог просить через нас. Від Імені Христа благаємо: примиріться з Богом!”.³⁰ Хто ж відкидає такі спільні зусилля, той розриває зв'язок із Христом і таким чином сам відлучає себе від Церкви. “І тоді, — сказав Ісус, — хай буде тобі, як язичник і митник”.²⁹ Але не слід дивитися на цю людину як на таку, що позбавлена Божої милості. Нехай колишні брати не ставляться до неї з презирством і не нехтують нею. Поводьтеся з нею лагідно і співчутливо як з однією із загублених овечок, котру Христос намагається повернути до Своєї отари. ХНС 420.2

Повчання Христа щодо нашого ставлення до заблудлого більш конкретно повторює настанову, дану Ізраїлеві через Мойсея: “Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму; докориш щиро ближньому твоєму, — щоб не взяти на себе його гріха”³¹ Отже, якщо хтось знехтує обов'язком, який на нього поклав Христос, — робити все для виправлення тих, хто помилився і впав у гріх, тоді він стає спільником цього гріха. Ми такою ж мірою відповідальні за зло, якому не перешкодили, як ніби вчинили його самі. ХНС 421.1

Але вказати на гріх потрібно тому, хто його вчинив. Ми не повинні робити гріх ближнього предметом дискусій і критики. Навіть після того, як про це буде оголошено в громаді, ми не маємо права розповідати про нього іншим. Помилки християн стають лише каменем спотикання для невіруючих. Та й ми самі, зосереджуючись на гріхах інших людей, тільки шкодимо собі, оскільки змінюємося за подобою того, на кого дивимося. Коли намагаємося виправити помилки брата, то Дух Христа спонукатиме нас по можливості оберігати його від критики, навіть з боку братів по вірі, а тим більше від осуду невіруючого світу. Ми також помиляємося і маємо потребу в милості та прощенні Христа. Тому, як хочемо, щоб Він ставився до нас, так Він спонукає нас ставитися один до одного. ХНС 421.2

“Що зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі; і все те, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі”.³² Ви — посланці Небес, і наслідки вашої праці виявляться у вічності. ХНС 421.3

Але ми не повинні самі нести цю велику відповідальність. Христос перебуває всюди, де виявляють щирий послух Його Слову. Він присутній не тільки на церковних зібраннях, але всюди, де б не збиралися учні в Його ім'я і як би мало їх не було. Він говорить: “Коли двоє з вас на землі погодяться просити про будь-яку річ, то чого б не попросили, буде їм дано від Мого Отця Небесного”?³³ ХНС 421.4

Ісус підкреслює: “Мого Отця Небесного”, нагадуючи Своїм учням, що в той час, як Своєю людською природою Він пов'язаний з ними, поділяючи їхні страждання та співчуваючи їм, Своєю божественною природою Він з'єднаний із престолом Безмежного. Яке чудове запевнення! Небесні істоти об'єднуються з людьми у співчутті й праці для спасіння гинучих. Усі небесні сили об'єднуються із людськими здібностями, притягаючи душі до Христа. ХНС 422.1