Христос — надія світу

Розділ 32. Сотник

(На підставі Євангелій від Матв.8:5—13; Луки 7:1—17)

Христос сказав до придворного, сина якого зцілив: “Якщо не побачите ознак і чудес, не повірите!”.¹ Він був засмучений, що Його народ вимагав доказів Його месіанства. Знову й знову Він дивувався їхньому невір'ю. У той же час Його вразила віра сотника, який прийшов до Нього. Сотник не сумнівався в силі Спасителя. Він навіть не просив, щоб Ісус відвідав його дім особисто і вчинив там чудо. “Тільки скажи слово, — сказав він, — і мій слуга видужає”.² ХНС 294.1

Слуга сотника, уражений паралічем, лежав при смерті. У римлян слуги були рабами, яких продавали і купували на ринку і з якими жорстоко поводилися, але сотник любив свого слугу і бажав його одужання. Він вірив, що Ісус може зцілити його. Він раніше не бачив Спасителя, але чутки про Нього надихали його віру. Незважаючи на формалізм юдеїв, цей римлянин був переконаний, що їхня релігія стоїть вище за його вірування. Сотник уже подолав бар'єри національних упереджень і ненависті, котрі розділяли переможців і переможених. Він з повагою ставився до служіння Богові і доброзичливо — до юдеїв, які Йому поклонялися. У вченні Христа він знайшов те, чого потребувала його душа. Усе його єство відгукнулося на слова Спасителя. Але він вважав себе негідним постати перед Ісусом і тому звернувся до юдейських старійшин, аби ті попросили зцілити його слугу. Сотник гадав, що вони знайомі з великим Учителем і знають, як звернутися до Нього, щоб викликати Його прихильність. ХНС 294.2

Коли Ісус увійшов до Капернаума, Його зустріла група старійшин, які повідомили про бажання сотника. Вони намагалися переконати Його, говорячи: “Він гідний того, щоб Ти йому це зробив, бо любить наш народ і синагогу нам збудував”.³ ХНС 295.1

Ісус негайно вирушив до оселі сотника, але через натовп, який тіснив Його, просувався дуже повільно. Вістка про наближення Ісуса випередила Його, і сотник, не вірячи собі, послав сказати Ісусові: “Господи, не трудися, бо я не достойний, щоб Ти зайшов під мій дах”.³ Але Спаситель ішов далі, і сотник, наважившись нарешті наблизитися до Нього, закінчив свою думку: “Тому я не вважав себе гідним прийти до Тебе. Але скажи слово — і видужає мій слуга. Бо і я людина підвладна, і воїнів маю підлеглих; кажу одному: Іди, — і він іде; а іншому: Прийди, — і він приходить; а рабові своєму: Зроби це, — і він робить”.³ Ці слова означали: як я — представник римської влади, і мої воїни визнають мій авторитет, так і Ти представляєш владу Вічного Бога; усе твориво слухається Твого слова. Ти можеш наказати хворобі відійти, і вона послухає Тебе. Ти можеш прикликати Своїх небесних посланців, і вони принесуть зцілення. Промов лишень слово — і мій слуга одужає. ХНС 295.2

“А Ісус, коли почув, здивувався і сказав тим, що за Ним ішли: Запевняю вас: ні в кого в Ізраїлі не знайшов Я стільки віри… А сотникові Ісус сказав: Іди, хай буде тобі так, як ти повірив. І одужав його слуга тієї ж миті”.³ ХНС 295.3

Юдейські старійшини, які просили Христа за сотника, показали, наскільки вони були далекими від духу Євангелія. Ці люди не розуміли, що лише наша велика потреба дає нам право на Божу прихильність. Переконані у власній праведності, вони просили за сотника на підставі його добрих учинків: він “…любить наш народ”.³ Але сотник про себе сказав: “Я недостойний…” Благодать Христа торкнулась його серця. Він бачив свою негідність, однак не боявся попросити допомоги. Він не покладався на власну досконалість, його аргументом була велика потреба. Побачивши справжній характер Христа, він з вірою вхопився за Нього. Сотник повірив у Нього не тільки як у Чудотворця, а й Друга та Спасителя людства. ХНС 295.4

Таким же чином до Христа може прийти кожний грішник. “Він нас спас не з причини праведних учинків, які ми вчинили, але зі Своєї милості”.⁴ Коли сатана каже тобі, що ти грішник і не можеш сподіватися на Божі благословення, скажи йому, що Христос прийшов у світ спасати грішників. Ми не маємо нічого, чим могли б похвалитися перед Богом; єдине, на що можемо посилатися, — це наш вкрай безпомічний стан; лише в такому разі виникне потреба в Його викупній силі. Коли перестанемо покладатися на власні сили, тоді зможемо дивитися на Голгофський хрест, повторюючи: ХНС 296.1

“Сам себе відкупити я не можу,
Лише припадаю до Твого хреста”. ХНС 296.2

Юдеїв з дитинства навчали, якою буде діяльність Месії, їм належали богонатхненні слова патріархів і пророків, а також символи жертовного служіння. Але вони знехтували світлом і тепер не бачили в Ісусі нічого особливого. Сотник, народжений у язичестві, вихований в ідолопоклонстві імперського Риму, обізнаний лише з військовою справою, позірно далекий від духовного життя внаслідок свого виховання й оточення, більше через фанатизм юдеїв і зневагу його співвітчизників до ізраїльського народу, зрозумів істину, до якої були сліпими діти Авраама. Він не став чекати, коли юдеї приймуть Того, Хто називав Себе їхнім Месією. Коли “справжнє Світло, яке освічує кожну людину, що приходить у світ”,⁵ засяяло над ним, він, хоча й був далеко, розпізнав славу Сина Божого. ХНС 296.3

Для Ісуса це було запорукою того, що євангельська вістка звершить для язичників. З радістю Він очікував того часу, коли в Його Царстві зберуться душі з усіх народів. З глибоким сумом Він указав юдеям на наслідки відкинення ними Його благодаті. “Кажу ж вам, що багато хто прийде зі сходу й заходу і сядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному, а сини царства будуть викинені в навколишню темряву; там буде плач і скрегіт зубів”.⁶ На жаль, як же багато людей і сьогодні готують собі це фатальне розчарування! У той час, як душі, що перебувають у темряві язичества, приймають Його благодать, чимало мешканців християнських країн нехтують світлом благодаті, яке сяє для них. ХНС 296.4

На відстані більш як 20 миль від Капернаума, на плоскогір'ї, яке підноситься над прекрасною рівниною Ездрілон, знаходилося містечко Наїн, куди й вирушив Ісус. Його супроводжували учні та багато інших людей; дорогою приєднувалися ті, хто бажав почути Його слова співчуття й любові. Вони приносили із собою хворих для зцілення; усі сподівалися: Той, Хто володіє такою чудодійною силою, відкриється як цар Ізраїлю. Юрби народу з радістю і надією йшли за Ним кам'янистою дорогою до воріт гірського селища. ХНС 297.1

Наблизившись до містечка, усі побачили похоронну процесію, яка виходила з воріт і повільно рухалася на цвинтар. Попереду на поховальних ношах несли тіло померлого, а за ним ішли плакальниці, сповнюючи повітря голосінням. Здавалося, всі мешканці міста зійшлися вшанувати померлого і висловити співчуття його рідним. ХНС 297.2

На цю картину не можна було дивитися без співчуття. Небіжчик був єдиним сином матері-вдови. Самотня, засмучена мати проводжала в останню путь свою єдину опору й утіху в житті… “Побачивши її, Господь змилосердився над нею”.⁷ Осліпла від сліз, вона йшла не помічаючи Його присутності. Ісус підійшов до неї і ніжно сказав: “Не плач”.⁷ Ісус мав намір перетворити її розпач на радість, однак Він не міг стриматися, щоб не висловити їй співчуття. ХНС 297.3

“Підійшовши, Він доторкнувся до мар”.⁷ Ісуса не міг опоганити навіть дотик до померлого. Ті, що несли тіло, зупинилися; голосіння плакальниць стихло. Дві групи людей оточили мари, сподіваючись чуда. Перед ними був Той, Хто зціляв хвороби і виганяв бісів. Невже і смерть підвладна Йому? ХНС 297.4

Чітким владним голосом Ісус сказав: “Юначе, кажу тобі: встань!”⁷ Цей голос дійшов до слуху померлого. Юнак розплющив очі. Ісус узяв його за руку і допоміг підвестися. Погляд юнака спинився на жінці, що ридала біля нього; і ось уже мати й син припали одне до одного в довгих радісних обіймах. Натовп, як зачарований, мовчки споглядав цю картину, і “…всіх охопив страх”.⁷ Занімілі, охоплені шанобливим трепетом, люди відчували себе ніби в присутності Бога. А після цього “вони прославляли Бога, кажучи: ‘Великий пророк з'явився між нами, і Бог відвідав Свій народ!’” Похоронна процесія поверталася до Наїна, перетворившись на тріумфальний хід. “І розійшлася ця чутка про Нього по всій Юдеї та по всій країні”. ХНС 297.5

Той, Хто стояв поруч із засмученою матір'ю біля воріт Наїна, і сьогодні перебуває із кожним, хто плаче над померлим. Він розуміє наше горе. Його любляче співчутливе серце завжди сповнене ніжності. Його слово, що повернуло мертвого до життя, і нині не менш ефективне, ніж тоді, коли Він звернувся до мертвого юнака з Наїна. Ісус говорить: “Дана Мені вся влада на небі й на землі”.⁸ Ця влада не стала слабшою з часом і не вичерпалася від безперервного прояву Його щедрої благодаті. Для віруючих у Нього Він і сьогодні — живий Спаситель! ХНС 298.1

Повернувши матері сина, Ісус перетворив її смуток на радість. Однак юнак був воскрешений тільки для цього земного життя, щоб і далі зносити всі його печалі і важку працю, а потім знову опинитися в полоні смерті. Нині Ісус потішає нас у скорботі за померлими словами безмежної надії: “Я Живий. І був Я мертвий, і ось Я живий на віки віків. І Я маю ключі від смерті й від пекла”.⁹ ХНС 298.2

“А що діти стали спільниками крові й тіла, то й Він подібним чином став їхнім спільником, аби Своєю смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола, і визволити тих, які через страх смерті все життя утримувалися в рабстві”.¹⁰ ХНС 298.3

Сатана не може втримати померлих у своїй владі, якщо Син Божий повертає їх до життя. Він також не здатний втримати в полоні духовної смерті жодну душу, котра вірою приймає могутнє слово Христа. Бог говорить усім мертвим у гріхах: “Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, — і Христос освітить тебе!”.¹¹ Це Слово — життя вічне. Як Слово Боже, що покликало до життя першу людину, продовжує давати життя; як слово Христа: “Юначе, кажу тобі: встань!”⁷— оживило юнака з Наїна, так і слова: “Воскресни із мертвих”¹¹ дарують життя кожній душі, котра приймає Ісуса. Бог “визволив нас від влади темряви та переніс до Царства Свого улюбленого Сина”.¹² Усе це дається нам у Його Слові. Якщо приймаємо Слово, то отримуємо визволення. ХНС 298.4

“Якщо Дух Того у Хто воскресив Ісуса з мертвих, живе в вас, то Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і ваші мертві тіла тим самим Духом, що живе в вас”.¹³ “Адже Сам Господь з наказом, при голосі архангела і при Божій сурмі, зійде з неба, — і першими воскреснуть померлі і в Христі. Потім ми, що живемо, які залишимося, разом з ними будемо підхоплені на хмари, на зустріч з Господом у повітрі, — і так завжди будемо з Господом”.¹⁴ Цими утішливими словами Господь закликає нас потішати одне одного. ХНС 299.1