Христос — надія світу

Розділ 30. “Він призначив дванадцятьох”

(На підставі Євангелій від Марк.3:13—19; Луки 6:12—16)

“Ісус вийшов на гору і закликав тих, кого Сам хотів, і вони прийшли до Нього. Він призначив дванадцятьох, яких назвав апостолами, аби були з Ним і щоб посилати їх проповідувати”. ХНС 269.1

Покликання дванадцятьох на апостольське служіння відбулося на покритій лісом горі, недалеко від Галілейського озера; і там же була виголошена Нагірна проповідь. Поля й гори були улюбленим місцем Ісуса, і Він переважно проповідував просто неба, а не в храмі чи синагозі. Жодна синагога не вмістила б стільки народу, скільки ходило за Ним. Але не лише з цієї причини Він обрав для повчання людей поля й гаї. Природа сама по собі вабила Ісуса. Для Нього кожний тихий куточок був священним храмом. ХНС 269.2

Перші мешканці Землі також обрали місце для свого святилища серед едемських дерев. Там Христос спілкувався з першим патріархом людського роду. Після вигнання з раю наші прабатьки продовжували поклонятися Богові в полях і гаях; там Христос відкривав їм Євангеліє Своєї благодаті. Христос розмовляв з Авраамом на краю діброви Мамре, з Ісаком — коли той виходив увечері в поле помолитися, з Яковом — на схилах гори в Бет-Елі, з Мойсеєм — серед Мадіамських гір та з юним Давидом — коли той у полі пильнував свою отару. Саме за вказівкою Христа протягом п'ятнадцяти століть юдейський народ щорічно залишав на один тиждень свої оселі і жив у шатрах із зелених гілок. Це були “пальмові віття і галузки багатолистого дерева та припоточних тополь”.¹ ХНС 269.3

Щоб навчати Своїх учнів, Ісус волів залишати сум'яття міста, обираючи тишу полів і гір; це також відповідало урокам самозречення, які Він бажав їм викласти. Звершуючи Своє служіння, Ісус полюбляв збирати людей навколо Себе під блакитним небом, десь на порослому травою схилі гори або на березі озера. Тут, в оточенні Свого творіння, Він міг спрямовувати думки слухачів від усього штучного до природного. Природні процеси росту і розвитку представляли принципи Його Царства. Коли люди дивилися на Божі пагорби і бачили дивовижні діла Його рук, вони легше сприймали дорогоцінні Божественні істини. Природа нагадувала їм про вчення Христа. Так буває з тими, хто спілкується з природою, маючи Христа у своєму серці. Ці люди відчувають на собі освячувальний вплив. Життя природи нагадує притчі нашого Господа і повторює Його поради. Спілкування з Богом через природу підносить наші думки і дає спокій серцю. ХНС 270.1

Прийшов час, щоб зробити перший крок для організації Церкви, яка мала представляти на Землі Христа після Його вознесіння. У їхньому розпорядженні не було багатої святині; Спаситель повів Своїх учнів у затишне улюблене місце. Через те святий досвід тих днів назавжди залишився в їхній пам'яті пов'язаним із красою гір, долини й озера. ХНС 270.2

Ісус покликав учнів, щоб послати їх як Своїх свідків сповіщати світові про те, що вони бачили й чули. Їхнє служіння було найважливішим з усіх, до якого будь-коли були покликані люди, і поступалося хіба що служінню Самого Христа. Вони мали стати Божими співпрацівниками у справі спасіння світу. Як у Старому Завіті дванадцять патріархів були представниками Ізраїлю, так дванадцять апостолів повинні були представляти Євангельську Церкву. ХНС 270.3

Спаситель знав характери людей, яких обрав. Йому були відомі всі їхні слабкості, помилки, небезпеки, через які вони мали перейти, та відповідальність, що покладалася на них, і Його серце вболівало за цих обранців. Усамітнившись на горі поблизу Галілейського озера, Він цілу ніч провів у молитві за них. А учні в цей час спали біля підніжжя гори. З першими сонячними променями Ісус покликав їх до Себе, бо мав сповістити їм щось важливе. ХНС 270.4

Протягом деякого часу ці учні активно працювали разом з Ісусом. Йоан, Яків, Андрій, Петро, Филип, Нафанаїл і Матвій були ближче до Христа, ніж інші, і бачили більше Його чудес. А Петро, Яків та Йоан були найближчими до Нього. Вони майже постійно перебували з Ним, бачили Його чудеса і чули Його слова. Особливо близьким Ісусові був Йоан, тому він був відомий як улюблений учень Христа. Спаситель любив їх усіх, але Йоан виявився найбільш духовно сприйнятливим. Він був молодшим за інших і з дитячою довірою відкрив своє серце Ісусові. Тому Господь і любив його більше за інших; саме через Йоана Божому народові було передане найглибше духовне вчення Спасителя. ХНС 271.1

На чолі однієї з груп, на які були поділені апостоли, стояв Филип. Він був першим з апостолів, до кого Ісус звернувся із закликом: “Йди за Мною”. Филип був родом з Віфсаїди — рідного міста Андрія й Петра. Він чув проповіді Йоана Хрестителя, а також його свідчення про Христа як Агнця Божого. Филип був щирим шукачем істини, але виявився дуже недовірливим. Хоч він приєднався до Христа, проте із його розмови з Нафанаїлом випливає, що Филип не цілком був переконаний у божественності Ісуса. Хоча голос із неба назвав Христа Сином Божим, для Филипа Він залишався “Ісусом, сином Йосифовим із Назарета”.² Невір'я виявилося у Филипа й тоді, коли Ісус нагодував п'ять тисяч чоловік. Щоб випробувати його, Ісус запитав: “За що купимо хліба, щоб вони поїли?” Відповідь Филипа свідчить про брак віри: “На двісті динаріїв хліба буде недостатньо, щоб кожний хоч трохи одержав”.³ Ісус був засмучений цим. Филип бачив Його діла і силу, проте не мав віри. Коли греки запитали Филипа про Ісуса, він не скористався нагодою познайомити їх зі Спасителем, а пішов повідомити про це Андрієві. Навіть в останні години перед розп'яттям слова Филипа свідчать про розчарування у вірі. Коли Хома сказав Ісусові: “Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш. [Тож] як можемо знати дорогу?”, Ісус йому відповів: “Я є дорога, і правда, і життя… Якби ви Мене знали, то знали б і Мого Отця”. Реакція Филипа знову свідчить про його невір'я: “Господи, покажи нам Отця, — і цього нам вистачить!”⁴ Яке ж повільне серце, яку ж слабку віру мав цей учень, котрий протягом трьох років перебував поруч із Христом!.. ХНС 271.2

Приємною протилежністю невір'ю Филипа була простодушна віра Нафанаїла. Це була надзвичайно щира людина, котра вірою сприймала невидимі реалії. Однак Филип залишався учнем у школі Христа; божественний Учитель терпляче зносив його невір'я і несприйнятливість. Коли ж на учнів зійшов Святий Дух, Филип, за божественним визначенням, став учителем. Він добре знав, про що говорив, і навчав з упевненістю, котра передавалася слухачам. ХНС 272.1

Коли Ісус готував учнів до посвячення на духовну роботу, до них приєднався один ніким не запрошений чоловік. Це був Юда Іскаріотський, котрий вважав себе послідовником Христа. Він прийшов з проханням прийняти його у вузьке коло учнів. З великою серйозністю та очевидною щирістю він заявив: “Учителю, я ітиму за Тобою, куди б Ти не йшов”. Ісус не відкинув його, але й не привітав, а тільки сумно промовив: “Лисиці нори мають і небесні птахи гнізда, а Син Людський не має де голови прихилити”.⁵ Юда вірив, що Ісус — Месія і, приєднавшись до апостолів, сподівався зайняти високе становище в новому царстві. Ісус бажав розвіяти його надії, указавши на Свою бідність. ХНС 272.2

Учні дуже хотіли, щоб Юда був прийнятий до їхнього кола. Він був статечний на вигляд, володів ясним розумом та організаторськими здібностями. Учні відрекомендували його Ісусові як дуже корисну для Його справи людину. Вони були здивовані, що Господь прийняв його досить холодно. ХНС 272.3

Учні були глибоко розчаровані тим, що Ісус не намагався знайти спільну мову з вождями Ізраїлю. Вони вважали помилкою з Його боку не заручитися підтримкою впливових людей у здійсненні Своєї справи. Якби Христос відразу відмовив Юді, учні почали б сумніватися в мудрості свого Господа. Подальше життя Юди мало їм відкрити, наскільки небезпечно оцінювати придатність людини для Божої справи за людськими критеріями. Співпраця з людьми, підтримкою котрих хотіли заручитися учні, віддала б справу Христа до рук її найлютіших ворогів. ХНС 272.4

Приєднавшись до учнів, Юда не міг залишитися байдужим до краси характеру Христа. Він відчував вплив тієї Божественної сили, котра притягала душі до Спасителя. Господь прийшов не для того, щоб зламати надломлену тростину і погасити тліючий льон; Він ніколи не прожене душі, якщо в ній є хоча б слабке прагнення до світла. Спаситель читав серце Юди, Він наперед знав прірву гріха, у яку впаде Юда, якщо не буде звільнений Божою благодаттю. Наблизивши цього чоловіка до Себе, Він дав Юді можливість щоденно приймати потоки Його безкорисливої любові. Якби Юда відкрив своє серце Христові, Божественна благодать усунула б із його душі демона егоїзму і Юда став би підданим Божого Царства. ХНС 273.1

Бог приймає людей такими, якими вони є, з усіма притаманними їм людськими рисами; Він готує їх до Свого служіння, якщо вони покірні і бажають учитися від Нього. Люди обираються Богом не тому, що досконалі, а тому, що всупереч своїй недосконалості здатні через пізнання істини і практичне втілення її в життя благодаттю Христа змінитися на Його подобу. ХНС 273.2

Юда мав ті самі можливості, що й інші учні. Він чув ті самі дорогоцінні повчання, але втілення істини в життя, як цього очікував Христос, не узгоджувалося з бажаннями та інтересами Юди: він не захотів поступитися власними ідеями заради небесної мудрості. ХНС 273.3

Як же делікатно поводився Спаситель із тим, хто мав стати Його зрадником! У Своїх проповідях Ісус викладав принципи щедрості, котрі підривали саму основу користолюбства. Він викривав перед Юдою огидність жадібності, і багато разів цей учень розумів, що йдеться про його характер та гріхи, але не бажав розкаятись і залишити свою порочність. У своїй самовпевненості Юда не чинив жодного опору спокусам, натомість продовжував шахраювати. Христос був для нього живим прикладом того, ким він може стати, якщо скористається Божественним заступництвом та служінням. Але Юда не сприймав науки Христа. ХНС 273.4

Ісус не докоряв Юді за пожадливість, але з Божественним терпінням намагався навернути цього заблудного чоловіка, хоча й давав йому зрозуміти, що читає серце людини як розгорнуту книгу. Ісус відкривав йому найвищі переваги праведного життя, але, відкинувши небесне світло, Юда залишився без виправдання. ХНС 274.1

Замість того, щоб ходити у світлі, Юда вирішив залишатися у своїх пороках. Він плекав гріховні бажання, жадобу помсти, темні, зловісні думки, доки сатана повністю не опанував ним. Юда став агентом ворога Христа. ХНС 274.2

Коли Юда прийшов до Ісуса, він володів деякими цінними рисами характеру, які згодом могли стати благословенням для Церкви. Якби він захотів понести тягар Христа, то міг би бути серед найвизначніших апостолів. Але він робив своє серце запеклим, особливо коли йому вказували на його вади. Він обурювався, піддаючись егоїстичним амбіціям і врешті-решт став непридатним до праці, яку Бог бажав довірити йому. ХНС 274.3

Коли Ісус покликав учнів на служіння, усі вони мали серйозні вади характеру. Навіть Йоан, котрий був найближче до тихого, покірного Спасителя, від природи не був ані тихим, ані поступливим. Він та його брат Яків були прозвані “синами громовими”. Будь-яка зневага щодо Ісуса викликала в них обурення і навіть лють. Недобра вдача, мстивість, дух критики — усе це було притаманне улюбленому учневі. Він був гордий і честолюбний, прагнув посісти перше місце В Царстві Божому. Однак Йоан щодня спостерігав чуйність і довготерпіння Ісуса, які так відрізнялися від його бунтівного духу, слухав Його повчання про покору і терпіння. Він відкрив своє серце для Божественного впливу і став не тільки слухачем, а й виконавцем слів Спасителя. Його власне “я” розчинилось у Христі. Він навчився носити ярмо і тягар Христа. ХНС 274.4

Ісус докоряв, застерігав і попереджував Своїх учнів, але Йоан та його брати не залишили Його. Вони обрали Ісуса, незважаючи на Його докори. Зі Свого боку Ісус також не залишав їх, незважаючи на їхні слабкості й помилки. Вони до кінця продовжували поділяти з Ним випробування, засвоюючи Його уроки. Оскільки вони споглядали Христа, то й зазнавали перетворення. ХНС 274.5

Апостоли дуже відрізнялись один від одного як своїми звичками, так і нахилами. Серед них були митник Левій- Матвій, палкий, безкомпромісний у своїй ненависті до Риму Симон Зілот, великодушний запальний Петро, підступний Юда, щирий, але боязкий Хома, повільний серцем і схильний до сумнівів Филип, честолюбні простодушні сини Заведея. Усі вони були зібрані разом — кожен зі своїми вадами, успадкованими чи набутими нахилами до зла. Але у Христі й через Нього вони мали утворити Божу родину, навчаючись досягати єдності віри, учення і духа. На них чекали випробування, образи, розбіжності в поглядах, але доки в їхніх серцях перебував Христос, доти серед них не могло бути розділення. Любов Ісуса навчала їх любити один одного. Завдяки урокам Спасителя всі розбіжності між ними будуть усунуті й запанує єдність думок та суджень. Христос — центр усього, і чим ближче учні будуть до Нього, тим ближчими стануть один до одного. ХНС 275.1

Закінчивши повчання, Ісус зібрав цю невеличку групу учнів навколо Себе і, ставши на коліна серед них та поклавши Свої руки на голови учнів, молився про їхнє посвячення на святу справу. Так учні Господа були рукоположені на євангельське служіння. ХНС 275.2

Як бачимо, Своїми представниками серед людей Христос обирає не безгрішних ангелів, а людських істот, які мають такі ж вади, що й ті, кого вони прагнуть спасати. Христос прийняв людську природу, аби наблизитися до людей. Божественність мала потребу в людській природі, бо для спасіння світу необхідне і божественне, і людське. Бог повинен був втілитися в людську природу, щоб людина отримала змогу спілкуватися з Божеством. Те саме можна сказати про слуг і посланців Христа. Людина має потребу в силі ззовні, яка відновила б у ній Божий образ і зробила здатною виконати Божу роботу. Але це не означає, що людський фактор не має значення. Коли люди покладаються на божественну силу, Христос перебуває в їхніх серцях вірою, лише в сполуці з божественною силою людина здатна чинити добро. ХНС 275.3

Той, Хто покликав рибалок із Галілеї, закликає людей на Своє служіння і сьогодні. Він прагне виявити через нас Свою силу, як зробив це через перших учнів. Якими б недосконалими і грішними ми не були, Господь пропонує нам співпрацювати з Ним, стати Його учнями. Він запрошує нас прийняти Божественне повчання та об'єднатися зо Христом, щоб чинити Божі діла. ХНС 275.4

“Цей скарб ми носимо в глиняних посудинах, щоб велич сили була Божа, а не наша”.⁶ Ось чому проповідь Євангелія була доручена не ангелам, а недосконалим людям. Так відкривається істина про те, що Божа сила діє через людські немочі. Це дає нам підставу сподіватися, що сила, яка допомагає іншим, — таким же слабким, як і ми, — допоможе і нам. А хто “сам оточений неміччю”, той зможе “співчувати необізнаним і заблудлим”.⁷ Пройшовши через небезпеку, вони пізнали всі труднощі та скорботи цього шляху, а тому покликані донести вістку до тих, хто перебуває у такій же скруті. Є ще чимало душ, обтяжених сумнівами й немочами, слабких у вірі й не здатних збагнути Невидимого, але приятель, якого вони можуть бачити і котрий приходить до них в Ім'я Христа, може стати з'єднуючою ланкою; це повною мірою може зміцнити їхню віру в Спасителя. ХНС 276.1

Ми повинні стати співпрацівниками небесних ангелів, представляючи світові Ісуса. З нетерпінням ангели чекають нашої співпраці з ними, тому що засобом спілкування з людьми має стати людина. І коли ми повністю віддаємо себе Христові, ангели радіють, що з нашою допомогою зможуть явити Божу любов. ХНС 276.2