Патріархи і пророки

Розділ 36. В пустелі

Майже на 40 років слід ізраїльського народу губиться серед пісків пустелі. “А часу, — пише Мойсей, — що йшли ми від Кадеш Барне, аж поки перейшли потік Зеред, було тридцять вісім років, поки не вимерло все те покоління військових із табору, як поклявся Господь їм. Господня рука була проти них, щоб вигубити їх із табору дощенту” (Втор.2:14—15). ПП 386.1

Усі ці роки були для них постійним нагадуванням про божественну догану, якої вони заслужили. Своїм повстанням в Кадеші ізраїльтяни відкинули Бога, і Бог на деякий час залишив їх. Оскільки вони виявилися невірними і порушили Заповіт, то не повинні були надалі дотримуватись обряду обрізання — ознаки Заповіту. Їхнє бажання повернутися до землі своєї неволі свідчило про те, що вони не були гідними свободи, і свято Пасхи, встановлене на згадку про визволення з рабства, не повинно було відзначатися. ПП 386.2

Однак безперервне служіння в Скинії свідчило про те, що Бог не залишив остаточно Свого народу. У Своєму Провидінні Він і далі задовольняв їхні потреби. “Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе в усякому ділі твоїх рук, — сказав Мойсей, згадуючи історію їхніх блукань, — піклувався твоєю мандрівкою в тій великій пустелі. Ось уже сорок років Господь, Бог твій, з тобою; нічого не бракувало тобі” (Втор.2:7). В пісні, яку виконували левіти, і яка записана в книзі Неємії, яскраво змальована Божа турбота про Ізраїля навіть у ті роки відчуження й вигнання. “Ти у великому Своєму милосерді не залишив їх у пустелі; — стовп хмари не відходив від них удень, щоб вести їх дорогою, а стовп вогню вночі, щоб освітлювати їм дорогу, якою мали йти. І Духа Свого доброго Ти давав, щоб врозумляти їх, і манни Своєї не відняв від їхніх уст, та й воду Ти давав у їхній спразі. Сорок років харчував Ти їх у пустелі… одежа їхня не зношувалась, ноги їхні не пухли” (Неєм.9:19—21). ПП 386.3

Блукання по пустелі було не лише засобом покарання бунтівників і ремствуючих, а й школою виховання для підростаючого покоління, підготовкою до вступу в обітовану країну. Мойсей об'явив їм: “Як виховує чоловік сина свого, так виховує тебе Господь, Бог твій… щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб довідатись, що в серці твоїм, чи будеш дотримуватись Заповідей Його, чи ні. Він… морив тебе голодом, і годував тебе манною, якої не знав ні ти, ні твої батьки; щоб ти пізнав, що не тільки хлібом живе людина, але всім тим, що виходить із уст Господніх, може жити людина” (Втор.8:2, 3, 5). ПП 387.1

“Знайшов Він його на пустинній землі та в степу завивання пустельних гієн; та й заходивсь його пестити, за ним ходити, зберігав його, як зіницю Свого ока”. “То не вістун, не ангел урятував їх, а Його обличчя. Любов'ю Своєю й Своїм милосердям Він викупив їх; Він їх підняв і носив їх за часів минулих” (Втор.32:10; Ісая 63:9). ПП 387.2

Однак єдиною згадкою з їхнього життя в пустелі залишились записи про бунт проти Господа. Повстання Корея призвело до знищення більш як чотирнадцяти тисяч ізраїльтян. І було ще багато випадків, коли виявлявся той самий дух зневаги до Божественної влади. ПП 387.3

Одного разу син ізраїльтянки та єгиптянина — представник “різноплеменного люду”, який разом з Ізраїлем вийшов з Єгипту, залишив те місце табору, яке призначалося для нього та подібних йому людей, і, прийшовши у табір ізраїльтян, заявив про своє право на те, щоб розкинути тут свого намета. Божественний закон забороняв це робити; нащадки єгиптян не могли увійти до громади ізраїльської аж до третього покоління. Між ним та якимось ізраїльтянином виникла суперечка, і справу було подано на розгляд суддів, котрі розв'язали її не на користь правопорушника. ПП 387.4

Не тямлячи себе від люті від такого рішення, він став проклинати судців і в пориві гніву зневажив Боже Ім'я. Його негайно привели до Мойсея. Існувала заповідь: “Хто проклинає батька свого чи свою матір, той обов'язково має бути забитий” (Вих.21:17), але цей випадок був безпрецедентним. Злочин був настільки жахливим, що виникла необхідність в отриманні особливої вказівки від Бога. Правопорушника посадили під охорону, доки Господь не об'явить Своєї волі. Сам Бог виголосив вирок: згідно з Його повелінням богозневажника було виведено за межі табору і побито камінням до смерті. Ті, котрі були свідками вчиненого ним гріха, поклали свої руки на його голову, урочисто цим засвідчуючи, що звинувачення проти нього справедливе. Потім вони першими кинули каміння, а потім народ, що стояв віддалік, приєднався до них, виконуючи вирок. ПП 388.1

Після цього було оголошено закон щодо подібних випадків: До синів Ізраїлевих промовиш: “Кожний чоловік, котрий проклинатиме Бога свого, понесе кару за свій гріх. А того, хто ганьбитиме Господнє ім'я, покарати смертю — вся громада нехай укаменує його; чи буде це приходько, чи тубілець, якщо зневажатиме ім'я Господнє, мусить померти” (Левит 24:15—16). ПП 388.2

Деякі люди піддають сумніву Божу любов і Його справедливість у визначенні такого суворого покарання за слова, сказані в пориві гніву. Але і Божа любов, і справедливість вимагають також визнати, що лайка викликана злістю проти Бога, є тяжким гріхом. Кара, що спіткала першого богозневажника, мала застерегти й інших, що до Божого Імені потрібно ставитися шанобливо. Якби гріх цього чоловіка залишився без покарання, то це справило б деморалізуючий вплив на інших; в результаті в жертву було б принесено не одне життя. ПП 388.3

Різноплеменний люд, що разом з ізраїльтянами вийшов з Єгипту, був джерелом постійних спокус і лиха. Вони заявляли про те, що зреклися ідолопоклонства і поклоняються правдивому Богові, проте отримане ними в дитинстві виховання й освіта сформували їхні звички і характери; ці люди більшою чи меншою мірою були заражені ідолопоклонством і не відчували поваги до Бога. Найчастіше вони першими починали нарікати і скаржитися; їхні язичницькі звичаї і незадоволення були закваскою, яка будоражила увесь табір. ПП 388.4

Незабаром після повернення народу до пустелі мав місце випадок порушення суботи за обставин, які робили цей гріх особливо тяжким. Коли Господь об'явив, що позбавляє Ізраїля спадку, це викликало в народі бунтарський дух. Один чоловік, розгнівавшись, що не довелося увійти до Ханаану, заявив про свою повну зневагу до Божого Закону: він насмілився відверто порушити четверту Заповідь, вийшовши в суботу збирати дрова. Під час перебування в пустелі було суворо заборонено розпалювати вогонь сьомого дня. Ця заборона не поширювалася на Ханаанську землю, де через суворий клімат вогонь вкрай був потрібний; у пустелі в додатковому теплі не було необхідності. Вчинок цього чоловіка був свідомим, навмисним порушенням четвертої Заповіді — гріхом, викликаним легковажністю та самовпевненістю. ПП 389.1

Його спіймали на місці злочину і привели до Мойсея. Ще раніше було оголошено, що порушення суботи повинно каратися смертю, але досі не було визначено, як має бути виконаний вирок. Мойсей представив цю справу перед Господом й отримав повеління: “Той чоловік повинен умерти; — нехай поб'є його камінням уся громада за табором” (Числ.15:35). Гріхи богозневаги і навмисного порушення суботи були однаково покарані; і один, і другий — виявлення зневаги до Божого авторитету. ПП 389.2

В наш час є чимало таких, які відкидають суботу — пам'ятник творіння, — як юдейську постанову, наголошуючи: якщо її дотримання є таким необхідним, то за порушення потрібно було б карати смертю; однак ми бачимо, що богозневага потягла таке ж покарання, як і порушення суботи. Так невже ми дійдемо висновку, що третю Заповідь також потрібно відкинути, тому що вона стосується лише юдеїв? Адже порушення третьої, п'ятої і майже всіх Заповідей однаковою мірою каралося смертю, як і порушення четвертої Заповіді. Хоч нині за порушення Свого Закону Бог негайно може не карати, але Його Слово звіщає, що плата за гріх — смерть, і в останній день суду виявиться, що долею тих, котрі порушують Його священні постанови, буде смерть. ПП 389.3

Протягом усіх 40 років перебування у пустелі чудо годування манною повинно було нагадувати людям про святий обов'язок дотримання суботи. Однак навіть це не зробило їх слухняними. Хоч вони і не наважувалися відкрито й зухвало порушувати Закон, як це сталося у випадку з чоловіком, котрий був відповідно покараний, все ж у дотриманні четвертої Заповіді допускалася велика недбалість. Бог через Свого пророка каже: “… Суботи Мої дуже зневажали” (Єзек.20:13—24). Як бачимо, це було однією з причин, через які перше покоління не увійшло до обітованого краю. Однак діти Ізраїля не засвоїли цієї науки. Недбалість, з якою вони ставилися до суботи протягом 40 років блукань, була настільки великою, що Бог, хоч і не перешкодив їм увійти до Ханаану, все ж сказав, що, оселившись в обітованій землі, будуть розпорошені серед язичників. ПП 390.1

З Кадеша ізраїльський народ знову повернувся до пустелі, а коли час перебування там вичерпався, ввійшла “уся громада у пустелю Сін першого місяця; і народ зупинився у Кадеші” (Числ.20:1). ПП 390.2

Тут померла і була похована Маріям. Від берегів Червоного моря, де Ізраїль у піснях і танцях висловлював радість з приводу перемоги Єгови, до могил у пустелі, де скінчилася їхня життєва мандрівка, — такою була доля мільйонів людей, які з райдужними надіями вийшли з Єгипту. Через гріх чаша благословення була забрана від них. Чи ж наступне покоління візьме для себе урок з цього повчання? ПП 390.3

“Проте ще й далі вони продовжували грішити і не вірили в чудеса Його… Коли Він їх побивав, тоді вони шукали Його; навертались і шукали Бога, пригадували, що Бог — їхня скеля, і Бог Всевишній — їхній Спаситель” (Псал.77:32—35). Однак ізраїльтяни не навернулися до Нього щирим серцем. Хоч у важкі хвилини, коли оточували вороги, вони й шукали допомоги в Того, Хто Єдиний міг врятувати їх, проте “серцями своїми вони не були справедливими перед Ним; вони не були вірні в Його Заповіті. Проте Він, милосердний, гріхи прощав і не знищив. Часто Він відвертав Свій гнів… бо пам'тав, що вони лише тіло, вітер, який переходить і не повертається” (вірші 37—39) ПП 390.4