Дії апостолів

Розділ 43. У Римі

(Підставою цього розділу є Дії 28:11-31; Послання до Филимона)

З початком навігації сотник і його в'язні вирушили до Рима. Олександрійській корабель “Діоскури” перезимував на Мальті, прямуючи на захід, і мандрівники сіли на нього. Хоч і з деякою затримкою через супротивний вітер, подорож пройшла успішно, і корабель кинув якір у мальовничій гавані Путеол на узбережжі Італії. ДА 306.1

У цьому місці мешкали кілька християн, і вони ублагали апостола пробути в них сім днів. Сотник люб'язно задовольнив це прохання. Отримавши Послання Павла до римлян, християни Італії з нетерпінням чекали на приїзд апостола. Вони не сподівалися побачити його в'язнем, та страждання Павла зробили його для них ще дорожчим. Від Путеол до Рима було 140 миль, і цей морський порт мав постійний зв'язок зі столицею, тому християни Рима знали про прибуття Павла і вийшли зустріти його та привітати. ДА 306.2

На восьмий день після висадки на суходіл сотник і його в'язні вирушили до Рима. Юлій охоче допомагав апостолові, наскільки це було в його владі, однак не міг відпустити його на волю або зняти з нього ланцюг, яким той був прикутий до воїна-охоронця. З важким серцем Павло наближався до столиці світу, котру давно прагнув відвідати. Як же відрізнялися теперішні обставини від тих, на які він розраховував! Як він, закутий у кайдани, зганьблений, мав звіщати Євангеліє? Здавалося, що його надіям на придбання у Римі багатьох душ для істини не судилося збутися. ДА 306.3

Нарешті подорожні дісталися до Апієвого Форуму, що за 40 миль від Рима. Коли вони проходять крізь натовп, що заповнив велику дорогу, багато хто кидає зневажливі погляди на сивоголового старця, закутого ланцюгами разом із закоренілими на вигляд злочинцями, відпускаючи на його адресу брутальні жарти й глузування. ДА 307.1

Раптом чується радісний вигук; від натовпу відокремлюється якийсь чоловік і кидається в'язневі на шию, обіймаючи його зі сльозами радості, як син обіймає батька після довгої розлуки. Ця сцена повторюється знову й знову в міру того, як пильні люблячі очі багатьох упізнають у закутому в кайдани в'язневі того, хто говорив їм слова життя в Коринті, Филипах, Ефесі. ДА 307.2

Співчутливі учні з радістю оточують свого духовного батька, і вся процесія зупиняється. Не задоволені зволіканням воїни не знаходять, проте, мужності перервати цю щасливу зустріч; бо й вони встигли пройнятися повагою до свого в'язня. На цьому змученому, страдницькому обличчі учні бачать відбиток образу Христа. Вони запевняють Павла в тому, що не забули і не перестали любити його; вони в боргу перед ним за радісну надію, котра дає їм натхнення і мир з Богом. У запалі любові вони готові були, якби тільки можна, нести його на своїх плечах аж до міста. ДА 307.3

Мало хто усвідомлює глибоке значення слів Луки: “Побачивши їх, Павло подякував Богові й підбадьорився”. В оточенні ридаючих, співчутливих віруючих, які не соромилися його кайданів, апостол голосно прославляв Бога. Смуток, що пригнічував його дух, розсіявся. Його християнське життя було низкою випробувань, страждань, розчарувань, але в ту хвилину він почував себе щедро винагородженим. Рішучим кроком і з радісним серцем апостол продовжив свій шлях. Він не скаржився на минуле і не боявся майбутнього. Він знав, що на нього чекають кайдани і страждання, але також усвідомлював, що його справа — звільняти душі від незрівнянно страшнішого рабства, і він тішився, що страждає за Христа. ДА 307.4

У Римі сотник Юлій передав своїх в'язнів начальникові імператорської варти. Його добрий відгук про Павла, а також лист від Феста допомогли апостолові здобути прихильність воєводи, котрий не вкинув його до в'язниці, натомість дозволив жити у винайманому помешканні. Хоч Павло усе ще був прикутий ланцюгом до воїна, однак міг вільно приймати друзів і працювати для поширення справи Христа. ДА 308.1

Багатьом юдеям, кілька років тому вигнаним з Рима, було дозволено повернутися, і тепер їх налічувалося там багато. Павло вирішив їм найперше розповісти про себе та свою роботу, доки його вороги не підбурили їх проти нього. Тому через три дні після приходу до Рима він скликав їхніх керівників і просто й щиро розповів, чому прибув до Рима в кайданах. ДА 308.2

“Мужі-брати, — сказав він, — хоч я нічого не зробив проти народу або батьківських звичаїв, мене передали з Єрусалима в'язнем у руки римлян, які, розсудивши мою справу, хотіли відпустити, бо жодної провини, вартої смерті, не було на мені. Та юдеї були проти, тому я змушений був покликатися на кесаря, — не для того, щоб народ мій у чомусь звинуватити. Саме з цієї причини попросив, щоб вас побачити й порозмовляти, бо заради надії Ізраїля закований я в ці кайдани”. ДА 308.3

Він нічого не сказав про кривду, якої завдали йому юдеї, та їхні численні змови з метою погубити його. Слова апостола відзначалися обережністю і доброзичливістю. Він намагався не привернути увагу або викликати співчуття, а захистити істину і зберегти честь Євангелія. ДА 308.4

Його слухачі відповіли, що не отримували звинувачень на нього ані в письмовій, ані в усній формі, і жодний з юдеїв, які прийшли до Рима, не звинувачував його у злочині. Вони також висловили велике бажання почути від нього самого про причини його віри в Христа. “Бо про цю секту відомо нам, що їй скрізь чинять опір”. ДА 308.5

Оскільки юдеї хотіли цього самі, Павло попросив їх призначити день, коли міг би представити їм істини Євангелія. У призначений час посходилося багато слухачів, і він “від ранку аж до вечора говорив їм, засвідчуючи про Боже Царство, переконував їх про Ісуса із Закону Мойсея і пророків”. Він розповів про власний досвід, просто, щиро й переконливо викладаючи докази з Писань Старого Завіту. ДА 308.6

Апостол показав, що релігія складається не з обрядів та церемоній, не з теорій і символів. Якби це було так, то тілесна людина могла б збагнути її шляхом дослідження, — як пізнається матеріальний світ. Павло навчав, що релігія — це спасенна сила, яку необхідно запроваджувати в життя; принцип, який походить від Бога; це особистий досвід дії Божої відроджуючої сили на душу. ДА 309.1

Він пригадав їм, що Мойсей указав Ізраїлеві на Христа як на Пророка, Котрого вони мали слухати; що всі пророки свідчили про Нього як про великий, даний Богом засіб від гріха, як про Невинного, Хто мав понести гріхи винних. Він не засуджував їх за виконання обрядів і церемоній, а показав, що вони, ретельно дотримуючись обрядового служіння, відкидали Того, на Котрого вказували всі прообрази цієї системи. ДА 309.2

Павло зазначив, що до свого навернення він знав Христа не з особистого досвіду, а на підставі уявлення, котре він, подібно до інших, сформував щодо характеру й діяльності грядущого Месії. Він відкидав Ісуса з Назарета як самозванця, бо Той не відповідав його поняттям. Але зараз, після навернення, уявлення Павла щодо Христа і Його місії були більш високими й духовними. Апостол стверджував, що не проповідує їм Христа за тілом. Ірод бачив Христа, коли Той жив на землі; первосвященик Анна також бачив Його, Пилат, священики й начальники зустрічалися з Ним; римські воїни споглядали Його. Проте вони не бачили в Ньому прославленого Викупителя. Прийняти Христа вірою, мати про Нього духовне знання — важливіше, ніж особисте знайомство з Ним під час Його перебування на землі. Теперішнє спілкування Павла з Христом було набагато ближчим і тривалішим, аніж звичайне земне спілкування між людьми. ДА 309.3

Оскільки Павло свідчив про те, що знав і бачив, називаючи Ісуса з Назарета надією Ізраїлю, щирі шукачі істини були переконані. Принаймні на декотрих слова апостола справили незабутнє враження. Однак інші вперто відмовлялися прийняти ясне свідчення Писань, хоч воно було дане їм людиною, особливим чином просвіченою Святим Духом. Вони не могли спростувати його аргументів, але відмовилися прийняти його умовиводи. ДА 309.4

Від часу прибуття Павла до Рима минуло багато місяців, перш ніж з'явилися юдеї з Єрусалима, щоб висунути свої звинувачення проти в'язня. Їхні плани вже не раз руйнувалися, і тепер, коли Павло мав стати перед найвищим трибуналом Римської імперії, вони не бажали ризикувати й наражати себе на чергову поразку. Лисій, Фелікс, Фест і Агрипа заявили, що вважають Павла невинним. Його вороги могли розраховувати на успіх тільки за умови, що їм вдасться з допомогою інтриги схилити імператора на свій бік. Зволікання допомогло б їм досягти мети, оскільки вони мали б час для вдосконалення і виконання своїх планів. Тому вони вичікували, перш ніж особисто висунути свої звинувачення проти апостола. ДА 310.1

За Божим Провидінням ця затримка посприяла прогресові Євангелія. Завдяки прихильності в'язничного начальства, Павлові було дозволено жити в зручному будинку, де він міг вільно зустрічатися з друзями і щодня проповідувати істину тим, хто приходив послухати його. Так він працював упродовж двох років, “проповідуючи Боже Царство і з усією відвагою, безборонно навчаючи про Господа Ісуса Христа”. ДА 310.2

Апостол також не забував про церкви, засновані ним у багатьох краях. Усвідомлюючи небезпеки, які загрожували наверненим у нову віру, він намагався, наскільки було можливо, задовольнити їхні потреби, надсилаючи їм листи із застереженнями та практичними настановами. Із Рима він послав посвячених служителів працювати не тільки для цих громад, але й на незвіданих полях. Ці працівники як мудрі пастирі розвивали справу, успішно розпочату Павлом, а апостол, обізнаний з умовами існування та небезпеками громад завдяки постійному зв'язку з ними, мав змогу мудро керувати всіма ними. ДА 310.3

Таким чином, хоча здавалося, що Павло позбавлений активного служіння, він справляв вплив, ширший і триваліший, ніж якби мав змогу особисто відвідувати церкви, як у минулому. Як в'язень Господа, він викликав більшу любов у своїх братів, а його слова, написані в кайданах за Христа, привертали до себе більшу увагу й пошану, ніж тоді, коли він перебував з ними. Доки Павло не був забраний від них, віруючі не усвідомлювали, який великий тягар він ніс за них. Досі вони здебільшого неохоче брали на себе відповідальність, виправдовуючись тим, що їм бракувало його мудрості, тактовності й невгамовної енергії. Але тепер, змушені у своїй недосвідченості засвоювати ті уроки, котрих уникали, вони цінували його застереження, поради й повчання більше, ніж його особисту працю серед них. А дізнавшись про його мужність і віру під час тривалого ув'язнення, вони були спонукані до більшої вірності й запалу в справі Христа. ДА 310.4

Серед Павлових помічників у Римі було багато його колишніх супутників і співпрацівників. Лука, “улюблений лікар”, котрий супроводжував його до Єрусалима, а також під час дворічного ув'язнення в Кесарії та в небезпечній морській подорожі до Рима, продовжував залишатися з ним. Тимофій також служив йому. Тихик, “улюблений брат івірний служитель та співпрацівнику Господі”, повівся шляхетно, не залишивши апостола. Димас і Марк також були поруч. Арістарх і Епафрас були “ув'язнені разом із ним” (Колос.4:7-14). ДА 311.1

Християнський досвід Марка став значно глибшим порівняно з першими роками його навернення у віру. Ретельніше досліджуючи життя і смерть Христа, він отримав більш чітке уявлення про місію Спасителя та пов'язані з нею працю й боротьбу. Рани на руках і ногах Христа відкрили йому самозречення Господа в Його служінні людям, яке спонукувало Його докладати всіх зусиль для спасіння загиблих та заблудлих, і Марко вирішив іти за Вчителем шляхом самопожертви. Тепер, розділяючи долю ув'язненого Павла, він краще, ніж будь-коли, зрозумів, що здобути Христа — безмежне надбання, а придбати світ і загубити душу, задля викуплення котрої була пролита кров Христа, — безмежна втрата. Перед лицем суворих випробувань і лиха Марко залишався непохитним мудрим улюбленим помічником апостола. ДА 311.2

Димас, який спочатку виявляв стійкість, пізніше залишив справу Христа. У зв'язку з цим Павло писав: “Димас, полюбивши нинішній вік, мене покинув” (2Тим.4:10). Димас проміняв усі високі, благородні ідеали на світські вигоди. Яка недалекоглядність! Володіючи тільки земними багатством і почестями, Димас, наскільки б гордо не вважав його своїм, насправді залишався бідним. А Марко, обравши страждання за Христа, володів вічними скарбами і вважався на Небі спадкоємцем Бога і співспадкоємцем Його Сина. ДА 311.3

Серед тих, хто завдяки праці Павла в Римі віддав своє серце Богові, був Онисим, раб-язичник, котрий, скривдивши свого господаря Филимона — віруючого християнина в Колосах, утік до Рима. Маючи добре серце, Павло постарався полегшити горе й бідність нещасного втікача, а потім освітив його затьмарений розум світлом істини. Онисим слухав слова життя, визнав свої гріхи і навернувся в християнську віру. ДА 312.1

Павло полюбив Онисима як за його побожність і щирість, так і за ніжну турботу про апостола та ревний у євангельській справі. Павло бачив у ньому риси характеру, які могли зробити його корисним помічником у місіонерському служінні; тому порадив Онисимові негайно повернутися до Филимона, попросити в нього прощення і спланувати своє майбутнє. Апостол пообіцяв відшкодувати ту суму грошей, на яку Филимон був пограбований. Маючи намір послати Тихика з листами до різних церков Малої Азії, він послав разом з ним Онисима. Прийти до скривдженого ним пана і здатися йому було суворим випробуванням для цього раба; але він став воістину наверненою людиною, тому не ухилився від виконання свого обов'язку. ДА 312.2

Павло послав з Онисимом листа до Филимона. Із властивою йому тактовністю і добротою апостол благав за розкаяного раба та висловив бажання скористатися його послугами і в майбутньому. Лист починався теплим привітанням, зверненням до Филимона — друга і співпрацівника. “Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа. Завжди дякую моєму Богові, пам'ятаючи про тебе в моїх молитвах, почувши про твою любов і віру, яку маєш до Господа Ісуса і до всіх святих, аби спільність твоєї віри була діяльною в пізнанні всього доброго, що є в нас в Ісусі Христі”. Апостол нагадав Филимонові, що всі його добрі наміри й риси характеру — це результат дії Христової благодаті; вона єдина зробила його неподібним до розпусників і грішних. Ця благодать могла перетворити і пропащого злочинця на Божу дитину, корисного працівника для справи Євангелія. ДА 312.3

Павло міг би вимагати від Филимона виконання його християнського обов'язку, натомість віддає перевагу умовлянню. “Я, Павло, старець, а тепер ще й в'язень Ісуса Христа, благаю тебе за мого сина, якого я породив у кайданах, за Онисима, який колись тобі був непотрібний, та нині й тобі й мені дуже потрібний”. ДА 313.1

Апостол просив Филимона, з огляду на навернення Онисима, прийняти розкаяного раба як його сина, виявляючи до нього таку любов, аби він забажав залишитися зі своїм колишнім господарем “не як раб, але вище від раба, — як улюблений брат”. Павло хотів залишити Онисима при собі, щоб той послужив йому в його кайданах, як це зробив би і сам Филимон. Однак не бажав скористатись його послугами, доки Филимон добровільно не відпустить раба на волю. ДА 313.2

Апостол добре знав, з якою суворістю господарі поводилися зі своїми рабами; знав він також, що Филимона сильно обурила поведінка його слуги. Він намагався написати листа в такому дусі, аби збудити в ньому найглибші найніжніші християнські почуття. Навернення Онисима зробило його братом по вірі, і будь-яке покарання цього новонаверненого Павло розцінив би як покарання його самого. ДА 313.3

Павло добровільно запропонував узяти на себе борг Онисима, щоб винуватий не зазнав ганьби покарання і міг би знову користуватися втраченими привілеями. “Отже, коли маєш мене за друга, — писав він до Филимона, — прийми його, як мене. Коли ж він у чомусь скривдив тебе або що винен, то зарахуй це мені. Я, Павло, написав своєю рукою: я віддам”. ДА 313.4

Яка чудова ілюстрація любові Христа до розкаяного грішника! Слуга, котрий ошукав свого господаря, не мав чим відшкодувати збитки. Грішник, який упродовж багатьох років не служив Богові, не має засобів для погашення свого боргу. Ісус стає між грішником і Богом, говорячи: “Я заплачу борг. Помилуй грішника; Я постраждаю за нього”. ДА 313.5

Запропонувавши взяти на себе борг Онисима, Павло нагадав Филимонові, у якому великому боргу той був перед ним. Филимон був зобов'язаний апостолові самим собою, оскільки Бог зробив Павла знаряддям для його навернення. Далі у своєму листі автор щиро й ніжно просить Филимона: як він своєю щедрістю підтримував святих, так нехай підтримає і дух апостола, подарувавши йому цю радість: “Переконаний у твоїй слухняності, я написав тобі, знаючи, що зробиш більше того, що кажу”. ДА 314.1

Лист Павла до Филимона показує, який вплив мало Євангеліє на стосунки між господарем і слугою. Рабовласницький лад був формою правління в Римській імперії; і в більшості церков, де працював Павло, були як пани, так і раби. У містах, де раби значно перевищували числом вільне населення, діяли надзвичайно суворі закони, щоб тримати рабів у покорі. Багатий римлянин часто володів сотнями рабів різного звання, різної національності і вартості. Маючи повну владу над душами й тілами цих безпорадних істот, він міг завдати їм різноманітних страждань. Якщо хтось із рабів з метою відплати або самозахисту наважувався піднести руку на власника, уся сім'я правопорушника могла бути по-звірячому знищена. Найменша помилка, нещасний випадок або недбалість часто немилосердно каралися. ДА 314.2

Деякі господарі, що відрізнялися більшою гуманністю, були значно поблажливішими до своїх слуг. Проте більшість багатих і знатних, нестримних у похотях, пристрастях і апетитові панів робили своїх рабів нещасними жертвами примх і тиранії. Уся рабовласницька система безнадійно деградувала. ДА 314.3

Апостол не ставив собі за мету змінити встановлений суспільний лад. Це перешкодило б успіхові Євангелія. Але він навчав принципів, які завдавали удару по самій основі рабства, і якби їх вдалося втілити в життя, зруйнували б, без сумніву, всю систему. “Де Господній Дух, там свобода”, — писав він (2Кор.3:17). Навернений раб ставав членом Христового тіла, його мали любити і поводитися з ним як із братом, співспадкоємцем його пана в Божих благословеннях і перевагах Євангелія. З іншого боку, слуги мали виконувати свої обов'язки не “про людське око, як ті підлабузники, але як раби Христа, виконуючи Божу волю щиро” (Ефес.6:6). ДА 314.4

Християнство міцно єднає пана і раба, царя і підданого, служителя Євангелія і падшого грішника, котрі знайшли у Христі очищення від гріха. Вони обмиті однією Кров'ю, оживотворені одним Духом, вони стали одне в Ісусі Христі. ДА 315.1