Дії апостолів

Розділ 42. Морська подорож і корабельна аварія

(Підставою цього розділу є Дії 27; 28:1-10)

Нарешті Павло вирушив до Рима. “Коли вирішили, — пише Лука, — що ми маємо відплисти до Італії, передали Павла та деяких інших в'язнів сотникові полку кесаря, на ім'я Юлій. Тож сівши на адрамитський корабель, що мав пливти до азійських місць, ми відпливли. З нами був Аристарх, македонець із Солуня”. ДА 300.1

У першому столітті християнської ери подорож морем була пов'язана з особливими труднощами й небезпеками. Курс корабля моряки визначали здебільшого за сонцем та зірками; якщо ж світила не з'являлися на небосхилі і все свідчило про наближення бурі, власники суден не відважувалися виходити у відкрите море. Певний період року безпечне плавання було майже неможливим. ДА 300.2

Тепер апостола Павла очікували тяжкі випробування, які можуть випасти на долю закутого ланцюгами в'язня підчас довгої виснажливої подорожі до Італії. Проте одна обставина значною мірою полегшувала важку долю Павла — йому дозволили взяти із собою товаришів: Луку й Аристарха. Пізніше у своєму Посланні до колосян він згадував останнього як “ув'язненого разом із ним” (Колос.4:10). Та Аристарх розділив ув'язнення Павла добровільно, аби послужити йому в скорботах. ДА 300.3

Подорож розпочалася успішно. Наступного дня вони кинули якір у Сидонській гавані. Юлій сотник “ставився до Павла по-людськи”, дізнавшись, що в тому місці були християни, “дозволив йому піти до друзів, скористатися їхньою турботою”. Апостол, який мав слабке здоров'я, був вельми вдячний за цей дозвіл. ДА 301.1

Залишивши Сидон, корабель зустрівся із супротивним вітром, збився з прямого курсу і рухався повільно. У Мирі, Ликійській провінції, сотник знайшов великого олександрійського корабля, що плив до Італії, і негайно перевів своїх в'язнів на нього. Однак вітер і далі був супротивним і плавання було важким. Лука пише: “Повільно пливучи багато днів і насилу допливши до Кніда, бо не дозволяв нам вітер, ми пропливли повз Крит біля Салмони. Ледве минувши його, ми пристали до одного місця, що зветься Добра Пристань”. ДА 301.2

У Добрій Пристані вони змушені були залишитися на деякий час, чекаючи сприятливого вітру. Швидко наближалася зима, “плавання вже стало небезпечним”, і власникам судна довелося залишити надію досягти місця призначення до закінчення навігації. Необхідно було тільки вирішити:залишатися у Добрій Пристані чи спробувати знайти краще місце для зимівлі. ДА 301.3

Це питання серйозно обговорювалося, і, врешті-решт, сотник звернувся за порадою до Павла, котрий здобув повагу і моряків, і воїнів. Апостол, не вагаючись, порадив залишатися на місці. “Я бачу, — сказав він, — що плавання буде небезпечним і з великими втратами — не тільки для вантажу та корабля, а й для наших душ”. Але “керманич і власник судна”, а також більша частина пасажирів і членів команди не прийняли цю пораду. Оскільки гавань, у якій вони кинули якір, “не була зручною для зимівлі, більшість радила відпливти звідти, щоб, якщо можливо, дістатися до Финіки й перезимувати в критській пристані, зверненій до півдня і відкритій для північно-західних вітрів”. ДА 301.4

Сотник вирішив прислухатися до думки більшості. Тому, “як повіяв південний вітер”, вони підняли вітрила і відпливли з Доброї Пристані, сподіваючись швидко досягнути бажаної гавані. “Та незабаром повіяв супротивний рвучкий вітер... Коли підхопило корабель і він не міг протистояти вітрові, ми здалися, і нас понесло”. ДА 301.5

Гнане бурею судно наблизилося до невеличкого острова Клавда, і моряки приготувалися до найгіршого. Рятувальний човен, єдина надія на випадок корабельної аварії, плив за судном на буксирі і будь-якої хвилини міг розбитися вщент. Першим завданням команди було підняти цього човна на палубу. Подорожуючі вжили усіх можливих заходів перестороги, аби зміцнити корабель і приготуватися до натиску бурі. Маленький острів не міг захищати їх довгий час, і незабаром вони знову відчули на собі усю шаленість бурі. ДА 302.1

Шторм лютував цілу ніч, і, незважаючи на всі застережні заходи, судно дало течу. “Наступного дня... почали викидати вантаж”. Знову настала ніч, та вітер не вщухав. Пошарпаний бурею корабель із розбитою щоглою і подертими вітрилами кидало в різні боки. Коли судно хиталося й здригалося під натиском бурі, щомиті здавалося, що рипуча деревина от-от розпадеться на шматки. Теча в кораблі швидко збільшувалася, і пасажири разом з екіпажем постійно відкачували воду. Ніхто не мав ані хвилини перепочинку. ДА 302.2

“Третього дня, — пише Лука, — ми власноручно повикидали корабельне знаряддя. Оскільки багато днів не з'являлися ні сонце, ні зорі, а буря сильно налягала, ми цілком втратили надію на порятунок”. ДА 302.3

Упродовж чотирнадцяти днів їх носило вітром під чорним беззоряним небом. Апостол, хоч і сам страждав тілесно, у найпохмурішу годину знаходив слова надії, а в критичному становищі завжди приходив на допомогу. Вірою він ухопився за руку Безмежної Сили, і його серце покладалося на Бога. Він не боявся за себе, бо знав: Бог збереже його, аби він свідчив про істину Христа в Римі. Та його серце краяв жаль за бідні душі навколо нього, грішні, падші, не готові помирати. Коли він щиро благав Бога помилувати їхнє життя, йому було відкрито, що його молитва почута. ДА 302.4

Скориставшись тимчасовим затишшям, Павло зійшов на палубу і, підвищивши голос, сказав: “О мужі! Потрібно було слухати мене й не відпливати з Криту, — то ми не зазнали б цього лиха та втрати. А тепер благаю вас: кріпіться, бо не загине душа жодного з вас, а тільки корабель. Бо постав переді мною цієї ночі ангел Бога, Якому я належу та Якому служу, і сказав: Не бійся, Павле! Тобі треба стати перед кесарем, і ось подарував тобі Бог усіх, що пливуть із тобою! Тому кріпіться, мужі! Бо я вірю Богові, що станеться так, як мені було сказано. Ми маємо дістатися якогось острова”. ДА 302.5

Від цих слів ожила надія. Пасажири й команда збудилися від заціпеніння. Ще багато потрібно було зробити, і вони мали докласти всіх зусиль, щоб уникнути катастрофи. ДА 303.1

Лише на чотирнадцяту ніч після страшних мандрів по темних пінистих хвилях, опівночі моряки “здогадувалися, що наближаються до якоїсь землі. І, закинувши лот, виявили, що було двадцять сажнів; пройшовши ще трохи й знову закинувши, з'ясували, що було п'ятнадцять сажнів. А боячись, — пише Лука, — аби якось не наскочити на скелясті місця, кинули чотири якори з корми корабля і молилися, щоб настав день”. ДА 303.2

Удосвіта з'явилися невиразні обриси спотвореного штормом морського узбережжя, але не було помітно знайомих берегових орієнтирів. Перспектива здавалася такою похмурою, що моряки-язичники втратили мужність і були готові втекти з корабля. Удаючи, ніби хочуть “закинути з носа якорі”, вони спустили рятувальний човен у море. Та Павло,розгадавши їхній підступний задум, сказав сотникові й воїнам: “Якщо вони не залишаться на кораблі, ви не зможете врятуватися!” Воїни негайно перерізали канати човна, і він упав у море. ДА 303.3

Однак найкритичніша година чекала на них попереду. Знову апостол підбадьорював усіх, благаючи моряків і пасажирів спожити трохи їжі: “‘Сьогодні чотирнадцятий день ви продовжуєте чекати голодними, нічого не ївши. Тому благаю вас вживати їжу, бо це для вашого порятунку. Жодному з вас і волосина з голови не впаде’. ДА 303.4

Сказавши це й узявши хліб, він у всіх на очах віддав хвалу Богові та, переломивши, почав їсти”. Тоді ці змучені, зневірені 275 душ, які лише завдяки Павлові не впали у розпач, почали їсти разом з апостолом. “Наситившись їжею, почали полегшувати корабель, викидаючи збіжжя в море”. ДА 303.5

Уже повністю розвиднілося, однак вони не могли визначити своє місцезнаходження. “Побачили якусь затоку з піщаним берегом, до якої і хотіли, при можливості, причалити кораблем. Піднявши якорі, пустилися в море, водночас посла били канати на стерні і, піднявши мале вітрило, бо дув вітер, попрямували до берега. Наскочивши на мілину, корабель застряг; ніс загруз і став нерухомий, а корму розбивало силою хвиль”. ДА 304.1

Тепер Павлові і решті в'язнів загрожувала доля, жахливіша за корабельну аварію. Воїни розуміли, що не зможуть втримати доручених їм в'язнів, коли всі будуть добиратися до суші. Кожний докладатиме всіх зусиль, аби врятуватися. І якщо когось із в'язнів бракуватиме, відповідальні за них можуть поплатитися власним життям. Тому воїни вирішили умертвити всіх в'язнів. Римський закон дозволяв цю жорстокість, і їхній задум був би негайно виконаний, якби серед в'язнів не було того, кому всі вони завдячували життям. Сотник Юлій розумів: дякуючи Павлові, усі присутні на кораблі були врятовані. Більше того, він був переконаний, що Господь перебуває з апостолом, тому боявся заподіяти йому зло. Отже, сотник “наказав тим, що можуть плавати, першими стрибати й добиратися до берега, а інші — хто на дошках, хто на уламках з корабля. І сталося так, що всі врятувалися на землю”. Коли зробили перевірку, усі виявилися на місці. ДА 304.2

Тубільці Мальти співчутливо поставилися до потерпілих. “Запаливши вогонь, — пише Лука, — вони приймали нас усіх, бо був дощ і холод”. Павло як міг активно допомагав людям. Назбиравши купу хмизу, він поклав її на вогонь, аж раптом “змія, виповзши через жар, вчепилася в його руку”. Людей, які стояли поруч, охопив жах. По кайданах Павла вони визначили, що той був в'язнем, тому казали один до одного: “Певне, цей чоловік убивця, що йому, врятованому від моря, помста не дозволила жити!” Але Павло струснув змію у вогонь, не зазнавши жодної шкоди. Знаючи отруйність цієї змії, люди чекали, що він ось-ось упаде на землю, звиваючись у страшних муках. “Як того довго очікували і бачили, що нічого злого йому не стається, змінили думку й почали говорити, що він — бог”. ДА 304.3

Упродовж трьох місяців перебування на Мальті Павло і його співпрацівники скористалися багатьма можливостями для проповіді Євангелія. Господь діяв через них дивовижним чином. Завдяки Павлові до всіх потерпілих ставилися з надзвичайною добротою; усі їхні потреби були задовільнені, а перед від'їздом з Мальти їх щедро забезпечили всім необхідним для подорожі. Лука стисло викладає основні події, які мали місце під час їхнього перебування на Мальті. ДА 305.1

“Навколо того місця були володіння начальника острова на ім'я Публій, який, прийнявши нас, три дні щиро виявляв гостинність. І сталося, що батько Публія лежав хворий на гарячку і дизентерію; Павло, ввійшовши до нього і помолившись, поклав на нього руки й оздоровив його. Коли ж це сталося, то й інші на острові, що мали недуги, приходили й оздоровлялися. І вони вшанували нас великими почестями, а як ми відпливали, давали нам усе, що було потрібно”. ДА 305.2