Дії апостолів

Розділ 26. Аполлос у Коринті

(Підставою цього розділу є Дії 18:18-28)

Після Коринта наступною ареною діяльності Павла став Ефес. Оскільки він прямував до Єрусалима для участі у святі, його перебування в Ефесі було вимушено коротким. Його бесіди з євреями в синагозі справили на них настільки добре враження, що вони просили його залишитися і продовжувати свою працю серед них. Намір відвідати Єрусалим перешкодив апостолові затриматися в Ефесі, але він пообіцяв, що повернеться до них, “як на те буде воля Божа”. До Ефеса його супроводжували Акила та Прискила, і він залишив їх там продовжувати розпочату ним справу. ДА 184.1

Саме в цей час “один юдей, на ім'я Аполлос, родом з Олександрії, чоловік красномовний, що був сильний у Писанні, прибув до Ефеса”. Він чув проповідь Йоана Хрестителя, прийняв хрещення покаяння і був живим свідком того, що праця пророка не була даремною. Слово Боже говорить, що Аполлос “був наставлений на Господню дорогу і, палаючи духом, упевнено говорив і навчав про Ісуса, знаючи тільки хрещення Йоана”. ДА 184.2

Перебуваючи в Ефесі, Аполлос “почав сміливо промовляти в синагозі”. Серед його слухачів були Акила та Прискила, котрі, побачивши, що він ще не прийняв повного світла Євангелія, “прийняли його та докладніше йому виклали про Божу дорогу”. Через них він отримав більш ясне розуміння Писань і став одним з найуспішніших захисників християнської віри. ДА 184.3

Аполлос вирішив піти до Ахаї, тому ефеські брати “написали учням, щоб прийняли його” як учителя, котрий перебував у повній згоді із Церквою Христа. Він прийшов до Коринта, де, навчаючи публічно і по домах, “завзято доказував юдеям їхню неправоту, прилюдно доводячи Писанням, що Ісус є Христос”. Павло насадив насіння істини, котре тепер поливав Аполлос. Успіх Аполлоса в проповіді Євангелія став причиною того, що деякі віруючі почали підносити його працю вище за працю Павла. Таке порівняння однієї людини з іншою внесло в Церкву дух розділення, який загрожував стати значною перешкодою на шляху поширення Євангелія. ДА 185.1

Упродовж півтора року, проведених Павлом у Коринті, він свідомо проповідував Євангеліє у простоті. Не з “вишуканими словами й мудрістю” прийшов він до коринтян, але зі страхом і тремтінням, у “проявах Духа та сили, щоб ваша віра була не через людську мудрість, а через Божу силу” (1Кор.2:1, 4-5). ДА 185.2

Павло по необхідності пристосовував метод свого повчання до стану Церкви. “Та я, брати, не міг говорити до вас як до духовних, — згодом пояснював він, — але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я годував вас молоком, а не твердою їжею, тому що ви не могли їсти, та й тепер ще не можете” (1Кор.3:1-2). Багато віруючих у Коринті повільно засвоювали уроки, які він прагнув викласти їм. Зростання коринтян у духовному пізнанні не відбувалося відповідно до їхніх привілеїв та можливостей. У той час як вони могли вже бути зрілими християнами, здатними розуміти і запроваджувати в життя найглибші істини Слова, вони залишалися на тій стадії розвитку, що й учні Христа, коли Він говорив їм: “Ще багато чого Я маю сказати вам, але тепер ви не можете знести” (Йоан.16:12). Заздрощі, лихі підозри та звинувачення зачинили серця багатьох віруючих у Коринті перед повнотою дії Святого Духа, Котрий “досліджує все, навіть глибини Божі” (1Кор.2:10). Якими б мудрими вони не були у світських речах, однак у пізнанні Христа залишалися немовлятами. ДА 185.3

Робота Павла полягала в тому, щоб навчити навернених у Коринті початкам, абетці християнської віри. Він був змушений навчати їх як таких, котрі нічого не знають про дію Божественної сили на серце. У той час вони ще не могли збагнути таємниць спасіння, бо “душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо для неї це безумство й вона не може цього зрозуміти, тому що це досліджується духовно”(в. 14). Павло намагався сіяти насіння, котре мали поливати інші. Його наступники повинні були продовжувати розпочату ним роботу, несучи духовне світло та знання своєчасно, коли Церква була здатна прийняти їх. ДА 186.1

Коли апостол розпочинав свою працю в Коринті, він розумів, що повинен якомога обережніше познайомити людей з великими істинами, котрі бажав викласти. Він знав, що серед його слухачів знайдуться горді поборники людських теорій і представники фальшивих релігій. Ці люди немов сліпі блукають у темряві, сподіваючись знайти в книзі природи аргументи проти існування духовного безсмертного життя, про яке говориться у Святому Письмі. Павлові було відомо й те, що критики намагатимуться спростувати християнське тлумачення божественного одкровення, а скептики будуть зневажати і висміювати Христове Євангеліє. ДА 186.2

Намагаючись привести людей до підніжжя хреста, Павло не наважувався прямо докоряти розпусних і показувати їм, наскільки огидним був їхній гріх в очах святого Бога. Натомість він відкривав їм справжній сенс життя, старався закарбувати в їхній свідомості науку божественного Вчителя, котра могла піднести їх від світськості і гріха до чистоти й праведності. Особливо часто він звертає їхню увагу на практичне благочестя і святість, до яких повинні прагнути ті, котрі будуть визнані достойними Божого Царства. Він прагнув побачити, як світло Євангелія Христа проб'ється крізь навколишню темряву, щоб вони могли зрозуміти, якою образливою є для Бога їхня аморальність. Тому все його вчення зосереджувалося на Христі, і притому розп'ятому. Він бажав показати коринтянам, що вони повинні з великою ревністю й радістю досліджувати чудову істину про спасіння через покаяння перед Богом і віру в Господа Ісуса Христа. ДА 186.3

Філософ відвертається від світла спасіння, бо воно знеславлює його горді теорії. Людина, захоплена земними інтересами, відмовляється прийняти це світло, бо воно розлучає її із земними ідолами. Павло бачив, що люди тільки тоді зможуть полюбити Христа і споглядати Хрест очима віри, коли зрозуміють Його характер. Саме тут має початися навчання, котре буде продовжуватися й оспівуватися викупленими протягом вічності. Тільки у світлі хреста можна зрозуміти справжню цінність людської душі. ДА 187.1

Очищуючий вплив Божої благодаті змінює природну вдачу людини. Небеса не будуть бажаним місцем для людей із тілесними думками. Для неосвячених сердець чисте святе місце позбавлене усякої привабливості, і, якби їм удалося туди ввійти, там усе було б для них чужим. Перш ніж грішна людина буде визнана гідною увійти на Небо і перебувати в товаристві чистих святих ангелів, нахили і бажання, які керують невідродженим серцем, повинні підкоритися благодаті Христа. Коли людина помирає для гріха і воскресає до нового життя в Христі, Божественна любов наповнює серце, розум просвітлюється, вона п'є з невичерпного джерела радості і знання, її дорогу осяває світло вічного дня, бо з такою людиною постійно перебуває Світло життя. ДА 187.2

Павло прагнув закарбувати у свідомості своїх коринтських братів, що як він, так і інші служителі — це лише люди, котрим Бог доручив звіщати істину; що всі вони виконують одну роботу, а успіх кожного з них однаковою мірою залежить від Бога. Дискусія, що виникла в Церкві через порівняння чеснот і якостей різних служителів, походила не від Бога, а була породжена тілесним серцем. “Бо коли хтось каже: Я — Павлів, а інший: Я — Аполлосів, то чи ж ви не [тілесні]люди? Хто такий Аполлос? Або хто Павло? [Вони тільки] служителі, через яких ви повірили, — кому скільки вділив Господь. Я посадив, Аполлос поливав, та зростив Бог. Тому ні той, хто садить, ні той, хто поливає, не є чимось, — але Бог, Який вирощує!” (1Кор.3:4-7). ДА 187.3

Павло перший проповідував Євангеліє в Коринті та заснував там церкву. Цю справу йому доручив Господь. Пізніше, за Божою вказівкою, туди прибули й інші служителі, зайнявши своє місце і працюючи на своїй ділянці. Посіяне насіння необхідно поливати, і це мав робити Аполлос. Він продовжив працю Павла, навчаючи віруючих та сприяючи проростанню і розвиткові посіяного насіння. Він знайшов шлях до людських сердець, але насіння зростив Бог. Перетворення характеру здійснює не людська, а Божественна сила. Не той, хто садить, і не той, хто поливає, дають ріст насінню; вони трудяться під керівництвом Бога як Його вибрані знаряддя, співпрацюючи з Ним у Його справі. Честь і слава від успіху належить Господеві. ДА 188.1

Слуги Божі володіють різними дарами, проте всі вони — Його представники. Кожний, навчившись від великого Вчителя, має передати цю науку іншим. Бог доручає кожному Своєму вісникові індивідуальну роботу. Існують різноманітні дари, але всі працівники, освячені впливом Святого Духа, повинні зберігати єдність. У той час як вони звіщають Євангеліє спасіння, сила Божа переконує й навертає багато душ. Людське ховається із Христом у Бозі, і Христос постає як визначніший за десять тисяч інших, увесь Він — розкіш. ДА 188.2

“Хто садить і хто поливає, є одне; кожний одержить особисту нагороду згідно зі своєю працею. Бо ми є Божими співпрацівниками; ви є Божою нивою, Божою будівлею” (в.8-9). Тут апостол порівнює Церкву з обробленим полем, на якому трудяться землероби, доглядаючи за Божими саджанцями, а також за будівлею, що зростає у святий храм Господній. Бог — великий Майстер, і Він призначив кожному роботу. Усі повинні працювати під Його наглядом, даючи Йому можливість діяти через і для Своїх робітників. Він наділяє їх тактовністю й умінням, і якщо вони прислухаються до Його настанов, Він увінчає їхні зусилля успіхом. ДА 188.3

Божі слуги повинні працювати разом, виявляючи один до одного доброзичливість і люб'язність; “в пошані одне одного випереджайте” (Римл.12:10). Не має бути місця злісній критиці, доганам на адресу інших служителів, розділенню на окремі угруповання. Кожна людина, котрій Господь довірив вістку, має свою конкретну роботу. Кожний володіє притаманною лише йому одному індивідуальністю, котра не повинна розчинятися в індивідуальності інших. Проте всі повинні працювати в злагоді з братами. У своєму служінні Божі працівники повинні становити одне ціле. Ніхто не повинен виставляти себе за зразок, зневажливо відгукуючись про роботу братів або зверхню ставлячись до них. Під керівництвом Бога кожний повинен виконувати призначену йому роботу, користуючись повагою, любов'ю та підтримкою інших працівників. Разом вони повинні сприяти прогресові Божої справи до її завершення. ДА 188.4

У своєму Першому посланні до коринтської церкви Павло докладно зупиняється на цих принципах. Апостол називає “слуг Христових” “управителями Божих таємниць”. Про їхню роботу він говорить: “Від управителів вимагається, щоб кожний був вірний. Мені найменше залежить, як про мене судите ви або взагалі людський суд, бо я і сам себе не суджу. Хоч я ні в чому не відчуваю себе винним, але цим я не є виправданий. Адже Той, Хто мене судить, то Господь. Тому передчасно нічого не судіть, доки не прийде Господь, Який і освітить таємниці темряви і виявить задуми сердець, а тоді кожному буде похвала від Бога” (1Кор.4:1-5). ДА 189.1

Жодній людині не дозволено судити Божих слуг. Лише Господь — Суддя людських учинків; Він кожному віддасть справедливу нагороду. ДА 189.2

Продовжуючи свою думку, апостол звертає увагу на спроби деяких людей порівнювати його працю з працею Аполлоса: “Це, брати, відніс я до себе й до Аполлоса задля вас, щоб ви навчилися від нас [думати] не більше від того, що написано; щоб ви один перед одним не підносилися понад іншими. Бо хто тебе виділяє? Що ти маєш, чого б ти не отримав? А якщо отримав, то чому хвалишся, мовби той, що не одержав?” (в. 6-7). ДА 189.3

Павло ясно говорить Церкві про ті небезпеки і труднощі, котрі він та його товариші терпляче зносили, служачи Христу. “Навіть тепер, — писав він, — ми голодні та спраглі, голі й биті; ми тиняємося, трудимося, працюючи власними руками. Коли нас ображають, ми благословляємо, коли переслідують — терпимо, коли лають — молимося; ми стали наче сміття для світу, як покидьки для всіх аж досі. Не соромлячи вас, це пишу, але повчаю як своїх любих дітей. Бо хоч маєте безліч учителів у Христі, але батьків небагато; я ж через Євангелію породив вас у Христі Ісусі” (в. 11-15). ДА 189.4

Коли слухачі виявляють настільки сильну прихильність до певного улюбленого служителя, що не бажають визнавати працю іншого вчителя, тоді Той, Хто посилає працівників Євангелія як Своїх послів, зазнає безчестя. Господь посилає Своєму народові допомогу не завжди, коли вони цього хочуть, а коли в ній є потреба, бо людина недалекозора і не може розпізнати того, що служить для її найвищого добра. Один служитель рідко володіє всіма якостями, необхідними для вдосконалення Церкви в усьому, чого вимагає християнство. Тому часто Бог посилає їй інших служителів, кожний з яких має те, чого не вистачає іншим. ДА 190.1

Таких слуг Христових Церква повинна приймати із вдячністю, як вона прийняла б Самого Господа. Членам Церкви потрібно прагнути здобути якнайбільшу користь із настанов кожного Божого служителя. Істини, викладені Божими слугами, необхідно приймати і гідно оцінювати в покорі й смиренні, проте жодного служителя не потрібно перетворювати на кумира. ДА 190.2

Завдяки благодаті Христа, Божі служителі стають вісниками, котрі несуть світло і благословення. Коли внаслідок щирих наполегливих молитов вони отримують дар Святого Духа і прямують уперед, усвідомлюючи тягар відповідальності за спасіння душ, коли їхні серця сповнені запалу намножувати перемоги хреста, тоді вони побачать плоди своєї праці. Рішуче відмовившись від людської мудрості і самозвеличення, вони виконають роботу, відбиваючи напади сатани. Багато душ навернуться з темряви до світла, і буде засновано багато церков. Люди навертатимуться не до служителів, а до Христа. Власне “я” залишиться в тіні, у центрі уваги перебуватиме Ісус, тільки Ісус — Муж Голгофи. ДА 190.3

Люди, які сьогодні працюють для Христа, можуть вирізнятися тією ж високою майстерністю і чудовими якостями, що й вісники Євангелія в апостольські часи. Бог сьогодні так само готовий дарувати силу Своїм слугам, як посилав її Павлові та Аполлосові, Силі й Тимофієві, Петрові, Якову та Йоаннові. ДА 191.1

За днів апостолів були обмануті душі: вони заявляли, що вірять у Христа, однак відмовлялися виявляти повагу до Його послів. Вони стверджували, що прийняли істину не від людських учителів, а безпосередньо від Самого Христа, без допомоги служителів Євангелія. Вони виявляли незалежний дух, не бажаючи підкоритися голосу Церкви. Таким людям загрожує серйозна небезпека бути ошуканими. ДА 191.2

Бог привів до Церкви людей з найрізноманітнішими талантами, призначивши їх Своїми помічниками, аби через сукупну мудрість багатьох здійснювати Свої наміри. Люди, котрі покладаються винятково на сильні якості власного характеру, відмовляючись працювати в єдності з тими, хто має великий досвід у Божій роботі, будуть засліплені у своїй самовпевненості і не зможуть відрізнити істину від омани. Обирати таких людей керівниками Церкви було б небезпечною справою, бо вони триматимуться власних міркувань і планів, не рахуючись із думкою братів. Ворог може легко діяти через людей, котрі самі, постійно потребуючи порад, намагаються власними силами опікати душі, не навчившись покори від Христа. ДА 191.3

При виконанні обов'язку небезпечно керуватися тільки власним судженням. Ворог часто змушує людей вірити, що ними управляє Бог, хоч насправді вони діють під впливом миттєвого пориву. Але якщо ми будемо пильнувати, радитися з нашими братами, то отримаємо розуміння волі Господньої, бо обітниця говорить: “Напоумлює покірливих на правду і навчає смиренних путі своєї” (Псал.24:9). ДА 191.4

У першій християнській церкві були також люди, котрі не визнавали ні Павла, ні Аполлоса, вважаючи, що їхнім керівником є Петро. Вони стверджували: коли Господь перебував на землі, Петро був найближче до Христа, тоді як Павло переслідував віруючих. Їхні погляди й почуття були плодом власної упередженості. Вони не виявляли щедрості, великодушності, ніжності — рис, які свідчать про присутність Христа в серці. ДА 191.5

Існувала небезпека, що такий дух розділення обернеться для християнської церкви великим злом, і Господь спонукав Павла написати слова серйозного урочистого попередження. Тих, хто говорив: “Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів”, — апостол запитував: “Невже Христос поділився? Чи Павло був розп'ятий за вас, чи, може, ви хрестилися в ім'я Павла?” “Тому хай ніхто не хвалиться між людьми, — благав він, — бо все воно ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє — все ваше! Ви ж — Христові, а Христос — Божий” (1Кор.1:12-13; 3:21-23). ДА 192.1

Павло й Аполлос перебували в ідеальній згоді. Останній був розчарований і засмучений суперечками в Коринті, він не скористався тим, що йому надавалася перевага, не заохочував до подібних настроїв, натомість швидко залишив місце розбрату. Коли Павло пізніше запропонував йому ще раз відвідати Коринт, він ухилився від цієї пропозиції і відновив свою працю там набагато пізніше, коли церква досягла вищого духовного рівня. ДА 192.2