Велика боротьба

Розділ 35. Свобода совісті під загрозою

У наш час протестанти ставляться до католицизму з набагато більшою прихильністю, ніж у давні роки. У тих країнах, де католицизм не користується успіхом і папісти провадять примирення, політику щоб посилити свій вплив, там виявляється все більша байдужість до вчень, які розділяють протестантські церкви з папською ієрархією. Міцнішає переконання в тому, що врешті-решт наші розбіжності в найважливіших питаннях не такі вже й великі, як думали раніше, а незначна поступка з нашого боку сприятиме кращому порозумінню з Римом. Був час, коли протестанти дуже високо цінували свободу совісті, яку здобули такою дорогою ціною. Вони виховували у своїх дітях огиду до папства і вважали всяку угоду з Римом зрадою Бога. Але тепер висловлюються зовсім інші думки! ВБ 525.1

Прихильники папства заявляють, що на їхню церкву звели наклепи, і протестантський світ готовий повірити в це. Чимало людей вважають, що несправедливо осуджувати сучасну церкву за ті мерзоти і неподобства, якими характеризувалося її панування у часи неуцтва і темряви. Вони вибачають її жахливу жорстокість як результат варварства-тих часів і переконують, що вплив сучасної цивілізації змінив ставлення до багатьох питань. ВБ 525.2

Невже ці люди забули, що ця зухвала папська влада протягом восьми віків претендувала на непогрішимість? Ці зазіхання, від яких папісти й не думали відмовлятися, були підтверджені в XIX ст. ще з більшою впевненістю, ніж раніше. Якщо Рим твердить, що церква “ніколи не помилялася і, згідно зі Святим Письмом, ніколи й не буде помилятися” (John L. von Mosheim. Institutes of Ecclesiastical History. Book 3: Century XI. Part 2, ch.2, section 9, note 17), то як він може відректися від принципів, якими керувався протягом усіх минулих віків? ВБ 525.3

Папська церква ніколи не відмовиться від претензій на свою непогрішимість. Вона вважає правильними всі переслідування тих, хто був незгідний з її догмами. То чи не повторить вона те саме, якщо їй трапиться така можливість? Усуньте тільки перешкоди з боку світських царів, поверніть Римові його колишню владу, і відразу ж оживуть його переслідування й тиранія. ВБ 526.1

Відомий письменник так говорив про ставлення католицького духовенства до свободи совісті та про небезпеку, яка загрожує Сполученим Штатам в разі успіху католицької політики: ВБ 526.2

“Чимало людей вважають, що страх перед римо- католицькою церквою у Сполучених Штатах — це фанатизм або інфантильність. Такі люди не бачать у характері й поведінці католицизму нічого такого, що суперечило б нашим установленням свободи, не бачать у його зростанні нічого зловісного. Але порівняймо перш за все деякі фундаментальні принципи нашого правління з принципами католицької церкви. ВБ 526.3

Конституція Сполучених Штатів гарантує всім свободу совісті. Ніщо не може бути дорожчим й істотнішим за це. Папа Пій IX в енцикліці від 15 серпня 1854р. твердить: ‘Абсурдним і помилковим є вчення про захист свободи совісті, це найнебезпечніша єресь, чума, найстрашніша загроза для країни’. Цей же папа в своїй енцикліці від 8 грудня 1864 р. виголосив прокляття на тих, ‘хто захищав свободу совісті й богослужіння’, а також і на тих, ‘хто висловлювався за те, що церква не має права вдаватися до насильства’”. ВБ 526.4

Миролюбний тон Риму в Сполучених Штатах ще не свідчить про переміну його настроїв. Він виявляє терпимість там, де безсилий. Єпископ О'Коннор сказав: “Толерантність до релігійної свободи існує доти, поки вдасться замінити її на протилежний принцип, не завдаючи шкоди католицькому світові”. Архієпископ Сент-Луїса якось висловився: “Єресь і невір'я є злочином, і в таких християнських країнах, як, наприклад, Італія, Іспанія, де всі громадяни-католики, а католицька релігія становить значну частину законодавства країн, вони повинні бути покарані, як і всі інші злочини…”. ВБ 526.5

Кожний кардинал, архієпископ, єпископ католицької церкви дає клятву вірності папі, в якій є й такі слова: “Я буду переслідувати і боротися всіма силами проти єретиків, розкольників і бунтівників, які повстають проти нашого володаря (папи) і його наступників” (Josiah Strong. Our Country. Ch.5, par.2—4). ВБ 527.1

Звичайно, що в римо-католицькій церкві є й щирі християни. Тисячі її членів служать Богові згідно з тим світлом, яке вони отримали. ВБ 527.2

Вони не мали вільного доступу до Слова Божого і тому не знають істини. Вони ніколи не мали змоги побачити різниці між живим щиросердним служінням Богові та звичайним виконанням форм і обрядів. Бог дивиться з ніжним співчуттям на ці душі, виховані в оманливій вірі, яка не приносить задоволення. Він дозволить променям світла проникнути через густу темряву, яка їх огортає. Він відкриє їм істину в Ісусі Христі, й ще багато з них приєднаються до Його народу. ВБ 527.3

Але католицизм як релігійна система і в наші дні не сумісний з Євангелієм Христа, як і колись у давні часи історії. Протестантські церкви огорнуті густим мороком; інакше вони розпізнали б ознаки часу. Католицька церква має далекосяжні плани і методи дій. Вона використовує всілякі засоби, готуючись до жорстокої та рішучої боротьби за розширення свого впливу і зміцнення влади, щоб відновити своє панування над світом, відновити переслідування і знищити всі здобутки протестантизму. Католицизм вкорінюється всюди. Погляньте на збільшення кількості його церков і каплиць у протестантських країнах; зверніть увагу на популярність католицьких навчальних закладів і семінарій в Америці, котрі так щедро фінансуються протестантами. Погляньте на посилення обрядовості в Англії, де почастішали випадки переходу в католицизм з інших конфесій. Ці явища повинні були б викликати занепокоєння в усіх, хто дорожить чистими принципами Євангелія. ВБ 527.4

Протестанти заграють з папством і налагоджують з ним зв'язки; вони йдуть на поступки й угоди, які викликають здивування і нерозуміння навіть самих католиків. Люди заплющують очі на справжній харатер католицизму і на небезпеки, з якими пов'язане відновлен-ня його панування. Народ повинен прокинутись, щоб протистояти цьому найнебезпечнішому ворогові громадської та релігійної свободи. ВБ 528.1

Чимало протестантів вважають католицизм непривабливою релігією, а його служіння — нудними і беззмістовними церемоніями. Але в цьому вони помиляються. Хоч католицизм і грунтується на неправді, але це не грубе і неотесане шахрайство. Релігійне служіння римської церкви вражає пишністю своїх церемоній. Зовнішня розкіш і урочистість полонять людей, заколисують їх розум і сумління. Все це зачаровує. Величні собори, пишні процесії, золоті вівтарі, прикрашені коштовностями гробниці, вишуканий живопис і скульптура — усе це викликає любов до прекрасного. А як полонить слух неперевершена музика. Багате звучання органу, зливаючись з прекрасними голосами співаків, відлунюється під склепінням монументальних соборів з величними колонадами і викликає почуття благоговійного страху. ВБ 528.2

Проте зовнішня пишність, блиск і урочистість церемоній, які є тільки знущанням над сподіванням пригніченої гріхом душі, свідчать про внутрішнє її зіпсуття. Релігія Христа не потребує зовнішнього блиску і пишності. У світлі Голгофського хреста правдиве християнство постає таким чистим і привабливим, що ніякі зовнішні прикраси не можуть зрівнятися з його справжнім достоїнством. Бог цінує красу святості, смиренний і лагідний дух. ВБ 528.3

Зовнішня привабливість ще не свідчить про чистоту і піднесеність думок. Глибоке розуміння мистецтва, тонкий і вишуканий смак — усе це часто є набутком тілесних і чуттєвих натур. Сатана часто користується цими засобами, щоб примусити людей забути про потреби душі, не думати про прийдешнє, про вічне життя, щоб віддалити її від всемогутнього Помічника і спрямувати життя лише в русло цього світу. ВБ 528.4

Формальна зовнішня релігійність приваблює тільки невідроджене серце. Пишна обрядовість богослужінь у католицьких церквах має спокусливу чарівну силу, якою багато людей було зведено. Люди сприймають католицьку церкву як справжні ворота до небес. Тільки ті, хто твердо стоїть на скелі Істини і чиє серце оновлене Божим Духом, безпечні від її впливу. Тисячі людей, котрі не пізнали Христа на власному досвіді, приймуть вигляд побожності, але відцураються сили. Саме така релігія подобається більшості людей. ВБ 529.1

Претензії католицької церкви на право прощати гріхи дають її прихильникам упевненість в тому, що можна вільно грішити, і обряд сповіді, без якого церква не дає прощення, також заохочує до зла. Той, хто припадає на коліна перед такою ж грішною людиною, як він сам, і відкриває перед нею в сповіді найпотаємніші думки свого серця, таким чином принижує свою людську гідність і знецінює шляхетні поривання душі. Відкриваючи гріхи свого життя перед священиком — смертним грішником, який не є вільним від помилок і розум якого буває затуманеним алкоголем або розпустою, — людина послаблює вимогливість до себе і врешті-решт опоганюється. Уявлення про Бога принижується до рівня грішної людини тому, що священик виступає як представник Бога. Ця принизлива сповідь людини перед людиною і є тим таємничим джерелом, з якого випливає багато зла, котре опоганює світ і штовхає його до остаточної загибелі. Але для того, хто любить задовольняти свої егоїстичні бажання, набагато приємніше визнавати свої гріхи перед смертною людиною, ніж відкривати свою душу перед Богом. Людській натурі легше накласти на себе покути, ніж відмовитися від гріха. Людині легше одягнутися у власяницю, шипи та ланцюги, що шматують її, ніж розп'ята свої тілесні пристрасті. Невідроджене серце воліє швидше нести тяжке ярмо, ніж схилитися під ярмо Христове. ВБ 529.2

Римо-католицька церква та юдейська за часів Першого приходу Христа разюче схожі. Якщо юдеї таємно порушували принцип Закону Божого, то зовні вони ревно оберігали кожну його букву, обтяжуючи вимогами і традиціями, що робило дотримання законів тяжким і нестерпним. І як юдеї заявляли, що вони шанують Закон, так і католики твердять, ніби віддані хресту. Вони звеличують символ страждань Христових і водночас своїм життям зрікаються Того, Хто був розп'ятий на ньому. ВБ 529.3

Католики ставлять хрести на своїх церквах, вівтарях і ризах. Усюди можна побачити зображення хреста. Усюди хрест звеличують і вшановують про людське око. Але вчення Христа опинилося похованим піц тягарем безглуздих традицій, фальшивих тлумачень і суворих правил. Слова Спасителя, звернені до фанатичних юдеїв, ще більшою мірою стосуються керівників римо-католицької церкви: “Вони в'яжуть тяжкі тягарі й кладуть їх на плечі людям, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть доторкнутися їх…” (Матв.23:4). ВБ 530.1

Чисті й сумлінні душі перебувають у постійному страху, боячись гніву ображеного Бога, а тим часом церковні сановники живуть у розкоші й чуттєвих насолодах. ВБ 530.2

Поклоніння зображенням і мощам, молитви до святих і звеличення папи — все це винахід сатани, щоб відвертати людський розум від Бога і Його Сина. Щоб остаточно знищити людей, він робить усе можливе, аби відвернути їхню увагу від Того, через Кого лише вони можуть знайти спасіння. Він буде спрямовувати їхні погляди на все, що могло б підмінити Того, Хто сказав: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою!” (Матв.11:28). ВБ 530.3

Сатана постійно докладає зусиль, щоб у фальшивому світлі показати характер Бога, природу гріха та зміст великої боротьби. Своїми вигадками він намагається послабити у людей почуття обов'язку щодо божественного Закону і дає їм право грішити. Одночасно він викликає у них уявлення про Бога — отже, багато людей бояться і ненавидять Його замість того, щоб любити. Жорстокість, притаманну власному характеру, він приписує Творцеві; вона втілена в релігійних вченнях і знаходить свій вияв у формах служіння. Таким чином людський розум затьмарюється і сатана використовує людину як своє знаряддя для боротьби проти Бога. Спотворене уявлення про характер Божий примусило язичників вірити в необхідність принесення людських жертв, щоб умилостивити божество, і тому під виглядом різноманітних форм ідолопоклонства здійснювалися страхітливі звірства. ВБ 530.4

Римо-католицька церква, поєднавши в собі обряди язичництва і християнства, як і язичництво, представляє характер Божий в неправдивому світлі й застосовує ті ж жорстокі й огидні методи. За днів папського панування церква примушувала приймати її віровчення за допомогою тортур. Того, хто відмовлявся коритися її вимогам, чекало вогнище. Тільки судний день відкриє, скільки душ загинуло в масових убивствах. Служителі церкви під керівництвом свого вчителя — сатани — винайшли такі знаряддя для тортур, які завдали жертвам найжорстокіших мук, але водночас не позбавляли смерті. Ці пекельні муки повторювалися до межі людської витривалості, після чого організм переставав опиратися і мученик вітав смерть як блаженне визволення. ВБ 531.1

Такою була доля противників Риму. Для своїх прихильників він мав дисципліну батога, виснажливого голоду і всілякі види тілесних тортур. Щоб домогтися ласки небес, покутники порушували Закон Божий і водночас закони природи. Людей навчали відмовлятися від усього, що створене Богом для радості й щастя людини. На церковних цвинтарях поховані мільйони людей, які все життя марно боролися зі своїми природними нахилами, аби лиш не викликати Божого незадоволення будь-яким земним почуттям. ВБ 531.2

Якщо ми хочемо зрозуміти потворну жорстокість сатани, яку він застосовував протягом багатьох століть не тільки над тими, хто ніколи не чув про Бога, а й у християнському світі, то нам необхідно дослідити історію католицизму. Через цю гігантську систему обману князь зла досягає своєї мети — безчестить Бога і призводить людство до жалюгідного стану. Коли побачимо, як спритно сатана зумів замаскувати себе і проводити свою роботу через керівників церкви, тоді краще зрозуміємо й причини його ворожого ставлення до Біблії. Якщо читати цю книгу, то вона відкриє милість і любов Божу, і стане зрозумілим, що Бог не накладає на людину жодного з тих важких тягарів. Усе, чого Він хоче, — це покаяння серця та смиренного й покірного духа. ВБ 531.3

Христос на прикладі Свого життя не вчив людей залишатися в монастирях з метою підготовки до неба. Він ніколи не навчав, що людина повинна придушувати в собі почуття любові й співчуття. Серце Спасителя було переповнене любов'ю. Чим більше людина наближається до моральної досконалості, тим сприйнятливішими стають її почуття, тим гострішим стає розуміння гріха, тим глибшим буде співчуття до стражденного. Папа стверджує, що він є намісником Христа на землі, але чи можна порівняти його характер з характером нашого Спасителя? Хіба Христос кидав людей до в'язниці чи відправляв на тортури за те, що вони не віддавали Йому пошани як небесному Цареві? Чи засуджував Він на смерть за те, що хтось не хотів прийняти Його? Коли мешканці одного самарянського села зневажливо поставились до Нього і розгніваний апостол Йоан сказав: “Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив”, то Ісус співчутливо поглянув на учнів і, докоряючи їм за жорстокість, відповів: “…Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати!” (Лука 9:54, 56). Яка величезна різниця між духом Христа і духом Його удаваного намісника! ВБ 531.4

Тепер римська церква повертається до світу красивим фасадом, прохаючи вибачення за жахливі жорстокості, вчинені в минулому. Хоч вона й одяглася в християнський одяг, але сутність її залишається тією ж. Усі принципи папства, які були в минулих століттях, існують і сьогодні. Вчення, вигадані в темні часи Середньовіччя, збереглися досі. Нехай ніхто не обманюється. Папство, котре сьогодні здобуло у протестантів таку шану, залишається тим самим, яке правило світом за днів Реформації, коли Божі мужі ціною власного життя викривали його беззаконня. Воно зберегло ту саму гордість і ті самі зухвалі вимоги, які піднесли його понад усяку владу царів і князів, і претендує навіть на те, що по праву належить тільки Богові. Його сучасний дух нічим не відрізняється від того духу жорстокості та деспотизму, з яким воно зневажало людську свободу і вбивало святих Всевишнього. ВБ 532.1

Папство є саме тим відступником останніх днів, про якого свідчить пророцтво (2Сол.2:3—4). Політика папства полягає в тому, щоб приймати той вигляд, котрий якнайкраще сприяв би здійсненню його намірів. Однак під забарвленням хамелеона воно незмінно приховує зміїну отруту. Воно заявляє: “Не слід дотримуватись обітниці щодо єретиків і осіб, які підозрюються в єресі” (Lenfant. T.1. P.516). Чи повинні ми тепер вважати частиною Христової церкви владу, історія котрої протягом тисячоліть писалася кров'ю святих? ВБ 532.2

Не безпідставно в протестантських країнах твердять, що католицизм наших днів не так сильно відрізняється від протестантизму, як в минулому. Так, справді сталася зміна, але не в папстві. Католицизм, без сумніву, має багато спільного із сучасним протестантизмом, але це тому, що протестантизм надто низько впав від днів Реформації. ВБ 533.1

Оскільки протестантські церкви прагнули завоювати прихильність світу, вони засліплені оманливою благодушністю. Вони не можуть зрозуміти, чому думати добре про всяке зло є неправильним, і врешті-решт приймають всяке зло за добро. Замість того, щоб відстоювати і “боротись за віру, раз дану святим”, вони тепер, так би мовити, виправдовуються перед Римом за своє жорстоке ставлення до нього і вибачаються за свій фанатизм. ВБ 533.2

Багато людей, у тому числі й тих, що не мають ніякої прихильності до католицизму, мало усвідомлюють небезпеку, що приховується в його силі та впливі. Чимало людей вважають, що неуцтво і темрява Середньовіччя сприяли поширенню вчення католицизму його забобонів та переслідувань і що сучасна просвіта й загальне поширення знань, лібералізм у релігійних питаннях є надійною гарантією проти відродження релігійної нетерпимості й тиранії. Навіть сама думка про те, що в наш освічений вік таке може статися, здається смішною. Це правда, що наше покоління отримало багато світла в галузі науки та релігії. З розгорнутих сторінок Святого Письма на світ вилились потоки небесного світла. Але ми повинні пам'ятати, що чим більше виливається світла, тим більший морок огортає тих, хто перекручує й відкидає його. ВБ 533.3

Якби протестанти досліджували Біблію з молитвою, вони побачили б справжній характер папства, і це спонукало б їх відчути відразу до його вчення. Але багато людей такі самовпевнені, що в своїй зарозумілості не відчувають ніякої потреби в тому, щоб смиренно шукати Бога, Котрий може привести їх до Істини. Хоч вони й пишаються своєю освіченістю, але не знають ні Святого Писання, ні сили Божої, їм потрібні засоби для заспокоєння сумління, вони шукають того, що менш духовне і не потребує смирення. Вони хочуть знайти метод, який допоміг би забути Бога, роблячи при цьому вигляд, що папство якнайкраще для цього підходить. Воно відповідає запитам двох груп людей, на які поділилося майже все людство,— тих, хто хоче здобути спасіння своїми власними заслугами, і тих, хто хоче спастися в своїх гріхах. У цьому і приховується вся таємниця його сили. ВБ 533.4

Історія довела, що часи неуцтва і духовної темряви сприяли успіхові папства. Але ще виявиться, що й час великого духовного світла не менше сприятиме його утвердженню і розвитку. У минулі століття люди, не маючи Слова Божого і не знаючи його істини, були засліплені, і тисячі віруючих потрапляли до пастки, не помітивши розкинутих тенет. У наш час очі багатьох також засліплені блиском людських наук “фальшивого знання” (1Тим.6:20). Вони не бачать розкладених перед ними тенет і легко заплутуються в них. Бог бажає, щоб людина дивилась на свої розумові сили як на дар, отриманий від Творця, щоб цей дар був використаний для служіння праведності й істині. А коли люди плекають гордощі й честолюбство, а власні теорії підносять вище за Слово Боже, тоді розум і освіта можуть завдати більше шкоди, ніж неуцтво. Таким чином сучасна фальшива наука, що відкидає віру в Біблію, буде успішно прокладати дорогу для прийняття папства в усіх його привабливих формах, як у середні віки заборона знань відкрила шлях до розвитку і зростання його влади. ВБ 534.1

У рухах, які розвиваються тепер у Сполучених Штатах, щоб забезпечити підтримку державною владою церковних закладів і обрядів, проглядається те, що протестанти йдуть слідами папістів. Більше того, вони дають папству змогу посісти в протестантській Америці панівне становище, яке воно втратило в Старому Світі. І ще більшого значення надає цьому рухові його головна мета — запровадження обов'язкового святкування недільного дня, який своїм походженням завдячує Риму і, згідно з його заявою, є символом його авторитету і влади. Дух папства, тобто дух погодженості зі світськими звичаями, вшанування людських переказів вище від заповідей Божих, проник у протестантські церкви і виконує в них те, що робило до них папство, — звеличує недільний день. ВБ 534.2

Якщо хтось бажає знати, які сили будуть втягнені в боротьбу, що незабаром почнеться, йому потрібно всього-на-всього прочитати в історичних літописах про засоби, якими користувався Рим для досягнення цієї ж мети в минулому. А коли він хоче знати, як протестанти разом з католиками об'єднаються в боротьбі проти тих, хто відкидає їх учення, то нехай подивиться на ставлення Риму до заповіді про суботу та її поборників. ВБ 535.1

Імператорські укази, вселенські собори і церковні постанови, підтримувані світською владою, були тими сходинками, по яких язичницьке свято підіймалось на п'єдестал і посіло почесне місце в християнському світі. Першим законодавчим актом для запровадження святкування неділі став закон, виданий Костянтином у 321 р. після Н. Хр. Він вимагав від мешканців міста спочивати “в шанований день сонця”, а землеробам, однак, було дозволено займатися польовими роботами. Хоч за своєю суттю це була язичницька постанова, проте законодавчої сили вона набула згідно з наказом імператора, який формально прийняв християнство. ВБ 535.2

Проте імператорського указу виявилося недостатньо, щоб замінити божественну постанову; незабаром єпископ Євсевій, який шукав прихильності князів та був близьким другом Костянтина, висунув твердження, що Христос переніс суботу на неділю. Для підтвердження цього нового вчення не було наведено жодного тексту зі Святого Письма. Сам Євсевій мимоволі визнав фальшивість цього твердження і вказав на справжніх авторів цієї зміни: “Усе, що потрібно було чинити в суботу, ми перенесли на день Господній” (Robert Cox. Sabbath Laws and Sabbath Duties. P. 538). Хоч якою безпідставною була причина святкування неділі, все ж це підштовхнуло людей до того, що вони зневажили суботу Господню. Всі, хто бажав користуватися прихильністю світу, прийняли це нововведення. ВБ 535.3

Коли папство змінило свої пропозиції, воно продовжило звеличення недільного дня. Деякий час люди, зайняті сільськогосподарською працею, не відвідували церкви, і всі вшановували сьомий день тижня — суботу. Але поступово вводилася зміна. Так, церковним служителям заборонялось бути присутніми на суді при розгляді будь-якої цивільної справи в неділю. Незабаром після цього всім верствам суспільства було наказано утримуватись від звичайної праці в цей день під страхом грошового штрафу для вільних, а для рабів — бичування. Пізніше був виданий указ, згідно з яким багаті позбавлялися половини свого майна за працю в неділю, а коли це повторювалось, була загроза потрапити в рабство. Нижчі верстви суспільства за це порушення засуджувались на довічне заслання. Щоб надати більшої вага розпорядженням, у хід були пущені чудеса. Серед іншого розповідалося, що один селянин готувався орати поле в неділю і чистив плуг шматком заліза, а залізо встромилось йому в руку, і він носив його два роки, зазнаючи великого болю й сорому (Francis West. Historical and Practical Discourse on the Lord's Day. P. 174). ВБ 535.4

Пізніше папа видав постанову, щоб парафіяльні священики переконували порушників неділі, спонукали їх відвідувати церкву і молитися, щоб не накликати якогось лиха на себе або своїх ближніх. На одному церковному соборі згадувався випадок, який пізніше широко використовували як аргумент навіть протестанти, а саме: оскільки блискавка вразила групу людей, яка працювала на полі в неділю, то цей день, виходить, має бути справжнім Господнім днем. “‘Із цього випливає, — говорили прелати, — який великий гнів Божий проти тих, хто нехтує цим днем’. Тоді був звернений заклик до священиків і служителів, царів і князів, до всіх віруючих докласти зусиль для того, щоб віддати шану цьому дню і заради християнської віри святкувати його надалі з ще більшою вірністю” (Tomas Morer. Discourse in Six Dialogues on the Name, Nation and Observation of the Lord's Day. P. 271). ВБ 536.1

Оскільки указів собору виявилось недостатньо, церква звернулася по допомогу до світської влади, щоб видати наказ, котрий викликав би страх в народі та змусив би його стримуватися від роботи в неділю. На одному із засідань синоду в Римі з особливою силою й урочистістю були знову підтверджені попередні рішення. Вони також були включені в церковні закони, а цивільна влада вимагала їх дотримування майже в усіх християнських країнах (Див. Heylyn. History of the Sabbath. P. 2. Ch. 5. Sec. 7). ВБ 536.2

І все ж через брак біблійних доказів на користь святкування неділі постало чимало труднощів. Люди сумнівались у праві своїх учителів відкидати чітку вимогу Єгови: “…А день сьомий — субота для Господа…” (Вих.20:10) та запроваджувати святкування дня сонця. Виникла необхідність в інших засобах, які могли б доповнити відсутність біблійних свідчень. Наприкінці XII ст. англійські церкви відвідав один ревний поборник неділі. Але зустрівши рішучий опір вірних свідків істини, не досягши в своїх намаганнях жодних результатів, він на деякий час залишив країну і шукав будь-яких засобів втілення в життя свого вчення. Повернувшись з новими доказами, він досяг більшого успіху. Він привіз із собою пергаментний сувій, котрий, як він твердив, був отриманий від самого Бога і в котрому було викладено повеління дотримуватись неділі, а також жахливі погрози на адресу непокірних. Було оголошено, що цей “дорогоцінний документ”, котрий був насправді такою ж підробкою, як і сама постанова, яку він захищав, ніби впав з неба і був знайдений в Єрусалимі, на вівтарі святого Симона на Голгофі. Але насправді ця фальшивка була сфабрикована у папському палаці в Римі. Папська ієрархія в усі часи використовувала обман і підробки, щоб таким чином зміцнити свою владу та сприяти процвітанню церкви, і це вважалося законним і справедливим явищем. ВБ 537.1

Згідно з цим пергаментним сувоєм заборонялося працювати з дев'ятої години, тобто з третьої години після полудня в суботу, до сходу сонця в понеділок; було оголошено, що цей наказ підтверджувався численними чудесами. Наприклад, у ньому було написано, що люди, які працювали в заборонений час, були розбиті паралічем. Розповідалось про одного мірошника, який почав молотити своє зерно і замість борошна побачив потік крові, при цьому колеса млина зупинилися, незважаючи на великий напір води. Одна жінка пекла хліб і, незважаючи на те, що піч була добре розпалена, вийняла з печі хліб сирим. Інша жінка приготувала хліб для випікання, але оскільки була вже дев'ята година, вона відклала його до понеділка. Наступного дня жінка знайшла свій хліб випеченим і навіть розрізаним на буханці завдяки божественній силі. Один чоловік випікав хліб у суботу після дев'ятої години і побачив наступного дня, коли відломив кусень хліба, як з нього потекла кров. Такими абсурдними забобонними байками поборники недільного дня намагалися утвердити його святість (Roger Hoveden. Annals. V.P.528—530). ВБ 537.2

У Шотландії, як і в Англії, вдалося досягти більшого шанування неділі завдяки тому, що до неї була приєднана частина давньої суботи. Але час, який вважався святим, був різним. Шотландський король видав декрет: “Субота вважається святою з 12 години опівдні, і ніхто не має права з цієї години до ранку в понеділок займатися будь-якою роботою” (Morer. P. 290—291). ВБ 538.1

Але незважаючи на всі ті намагання довести святість неділі, навіть самі папісти публічно визнали божественний авторитет суботи і людське походження нової постанови, яка прийшла їй на зміну. У XVI ст. папський собор проголосив: “Усі християни повинні пам'ятати, що сьомий день освячений Богом, і цей день визнавали й дотримували не тільки юдеї, але й усі інші народи, які твердили, що служать Богові, хоч ми, християни, й перенесли їхню суботу на день Господній” (Ibid. Р.281—282). Ті, що змінили божественний Закон, розуміли, що вони роблять. Вони цілком свідомо піднесли себе вище від Бога. ВБ 538.2

Вражаючим прикладом ставлення Риму до інакомислячих є довге й криваве переслідування вальденців, серед яких дехто святкував суботу. Були й інші, які за свою вірність щодо четвертої заповіді постраждали так само. Історія церкви в Ефіопії й Абіссінії становить особливий інтерес. Серед мороку Середньовіччя світ випустив їх з поля зору і забув про християн, що жили в Центральній Африці і протягом багатьох століть тішилися свободою свого віровизнання. Але врешті-решт Рим довідався про їхнє існування, і незабаром абіссінський імператор був змушений визнати папу намісником Христа на землі. За цією поступкою пішов ряд інших. Був виданий указ, який забороняв святкування суботнього дня під страхом найжорстокіших покарань (Michael Geddes. Church History of Ethiopia. P. 311—312). Але папська тиранія незабаром стала таким нестерпним ярмом, що абіссінці твердо вирішили скинути його. Після запеклої боротьби вони вигнали папістів зі своїх володінь, а давня віра відновилась. Церкви знову здобули радість свободи і ніколи не забували деспотичної влади Риму, уроків обману, фанатизму. У спокої своєї ізоляції вони були раді й далі залишатися далеко від решти християнського світу. ВБ 538.3

Церкви в Африці дотримували суботу так, як це робила і папська церква до свого остаточного відступництва. Додержуючи сьомого дня згідно із заповіддю Божою, вони також не працювали у неділю згідно зі звичаєм церкви. Коли Рим здобув необмежену владу, він потоптав суботу Божу, щоб звеличиш свою власну; але африканські церкви, яким вдавалось залишатись відірваними від світу майже тисячу років, не брали участі у цьому відступництві. Коли вони підпали під владу Риму, то були змушені відмовитись від істинної суботи і замінити її фальшивою, але, повернувши втрачену незалежність, знову почали дотримуватися четвертої заповіді. ВБ 539.1

Ці історичні факти минулого ясно розкривають ворожість Риму до істинної суботи та її захисників, а також ті засоби, якими він користується, щоб ушановувати власну постанову. Слово Боже навчає нас, що ці події минулого знову повторяться, коли католики й протестанти об'єднаються разом, щоб звеличити недільний день. ВБ 539.2

Пророцтво із 13-го розділу книги Відкриття говорить, що влада, представлена звіром з двома рогами ягняти, змусить, “щоб земля та ті, хто живе на ній”, вклонялися папству, яке носить символ звіра, що “подібний до барса” (вірш 2). Звір з двома рогами ягняти буде також “намовляти мешканців землі зробити образ звірини” і більше того — він накаже всім “малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам” прийняти тавро звірини (Відкр.13:11—16). Як вже було з'ясовано, Сполучені Штати — це та влада, яка зображена символом звіра з рогами ягняти, а пророцтво виконається тоді, коли в Сполучених Штатах буде виданий закон про обов'язкове святкування неділі, яку Рим вважає особливою ознакою своєї верховної влади. Але не тільки Сполучені Штати виявлять таку пошану папству. Вплив Риму в тих країнах, де колись визнавали його панування, надалі залишається стійким. І пророцтво розповідає про відновлення його влади: “А одна з її голів була ніби смертельно поранена, але рана смертельна її зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною” (Відкр.13:3). У 1798 р. папству було завдано смертельної рани. Але, як далі говорить пророк, “рана смертельна зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною”. Павло ясно говорить, що “беззаконник” буде діяти аж до Другого приходу Христа (2Сол.2:3—8). Але до останньої миті історії землі він буде зводити людей. І пророк Йоан свідчив також, посилаючись на папство: “І їй вклоняться всі, хто живе на землі, що їхні імена не написані в книгах життя Агнця…” (Відкр.13:8). Як у Старому, так і в Новому Світі святкування недільного дня, запровадженого виключно авторитетом римської церкви, буде даниною пошани папству. ВБ 539.3

З середини XIX ст. дослідники пророцтва в Сполучених Штатах несуть це свідоцтво світові. Події, які відбуваються в наш час, свідчать про те, що це пророцтво незабаром виконається. Протестантські вчителі так само неспроможні покластися на божественний авторитет у святкуванні недільного дня за тією ж відсутністю біблійних доказів, що й прихильники папи, котрі вигадували всякі “чудеса”, щоб підмінити ними заповідь Божу. Ми почуємо знову про те, що Божі суди чекають порушників недільного дня. Все це починає вже збуватись. Рух за примусове святкування неділі набуває все більшого розмаху. ВБ 540.1

Римська церква вражає своїм лукавством і хитрістю. Передбачаючи розвиток подій, вона вичікує слушного часу, розуміючи, що протестантські церкви вшановують її прийняттям фальшивої суботи. Поступово йде підготовка до того, щоб змусити й інших прийняти її за допомогою тих же засобів, котрі застосовувались в минулі віки. Ті, хто відкидає світло істини, ще раз звернуться за допомогою до тієї ж самозваної влади, яка заявляє про свою непогрішимість, щоб надати більшої сили постанові, вигаданій нею. Неважко передбачити, як охоче римська церква в цій справі погодиться допомогти протестантам. Хто ж іще краще від папських зверхників уміє поводитись з тими, хто не кориться церкві? ВБ 540.2

Римо-католицька церква з її численними розгалуженнями по всьому світу утворює величезну організацію, яка перебуває під контролем папського престолу і служить його інтересам. Вона виховує мільйони своїх прихильників у всіх країнах у дусі вірності папі. Незалежно від національності та громадянства вони повинні вважати церкву за найвищий авторитет. Хоч вони можуть бути пов'язані присягою вірності країні, в якій живуть, але клятва покори Римові для них є вищою за все, і вона звільняє їх від усякої іншої присяги, котра суперечить інтересам церкви. ВБ 541.1

Історія свідчить про майстерні та наполегливі спроби римської церкви втручатись у внутрішні справи народів і, утвердившись там, вона продовжує здшснювати свої власні наміри навіть ціною знищення королів і цілих народів. У 1204 р. папа Інокентій III примусив арагонського короля Петра II до такої незвичайної клятви: “Я, Петро, король Арагонії, обіцяю бути завжди вірним і слухняним моєму володареві — папі Інокентію, його католицьким наступникам і римській церкві, клянусь зберігати в моєму королівстві послух, папі, захищаючи католицьку віру і переслідуючи єретиків” (John Dowling. The History of Romanism. V.5. Ch.6. P.55). Це узгоджується з твердженнями, що римський папа має “законне право скидати імператорів” і “звільняти підданих від обітниць вірності неправедним правителям” (Mocheim. B.3. С.11. Ch.2. Sec.9. Note 17). ВБ 541.2

Не варто забувати й того, що Рим пишається своєю постійністю і незмінністю. Принципи, якими керувалися Григорій YII та Інокентій III, все ще залишаються принципами римо-католицької церкви. І якби вона тільки мала владу, то ще з більшою енергією та наполегливістю втілювала б їх у життя. Навряд чи протестанти усвідомлюють те, що роблять, плануючи звернутись по допомогу до Риму для звеличення недільного дня. В той час, як протестанти будуть зайняті досягненням своєї мети, Рим намагатиметься відновити свою владу і повернути колишню могутність. Як тільки у Сполучених Штатах почне діяти принцип, згідно з яким церква може контролювати державну владу, з допомогою цивільних законів впроваджувати в життя релігійні обряди, — одним словом, як тільки авторитет церкви і держави запанує над сумлінням, тоді Римові буде забезпечена в цій країні перемога. ВБ 541.3

Слово Боже застерігає про загрозливу небезпеку, яка наближається, і якщо протестантський світ не зверне уваги на ці застереження, то він швидко відчує на собі справжні наміри Риму, але тоді вже буде пізно. Влада Риму поступово і непомітно набирає сили. Вплив його вчення все більш відчутний у законодавчих зборах, церквах і серцях людей. Рим будує свої високі й масивні споруди, у потаємних підземеллях яких повториться страшна історія його попередніх переслідувань. Не викликаючи особливих підозр, Рим непомітно утверджує свої позиції, щоб досягти остаточних цілей, коли настане час вирішальної боротьби. Він прагне тільки одного: зайняти найзручнішу позицію і мати всюди перевагу, і він досягає цього. Незабаром ми побачимо і відчуємо, в чому полягають справжні наміри і цілі римської ієрархії. Ті, хто буде вірити і підкорятися Слову Божому, накличуть на себе ганьбу і гоніння. ВБ 542.1