Патріархи і пророки

Розділ 70. Царювання Давида

За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 5:6—25; 6; 7; 9; 10

Як тільки Давид утвердився на ізраїльському престолі, він почав шукати більш відповідне місце для столиці свого царства. З цією метою було вибрано місце у 20 милях від Хеврона. До переходу Йордану ізраїльським військом під керівництвом Ісуса Навина це поселення називали Салим. Неподалік звідти Авраам засвідчив свою вірність Богові. За 800 років до коронації Давида тут проживав Мелхиседек — священик Всевишнього Бога. Салим був розташований на підвищенні в центрі країни, якого з усіх боків оточували пагорби. Він знаходився на кордоні земель Веніяминового та Юдиного поколінь і у безпосередній близькості від Єфрема. Саме тут пролягав найзручніший шлях до земель інших поколінь. ПП 686.1

Щоб заволодіти Салимом, євреї повинні були вигнати хананеїв, котрі ще залишалися тут, займаючи укріплені місця на горах Сіон і Моріа. Ця фортеця дістала назву Євус, а її мешканці були відомі як євусяни. Упродовж століть Євус вважався неприступним, але євреї, під керівництвом Йоава, взявши Євус в облогу, захопили його. Винагородою за мужність було призначення Йоава начальником усього ізраїльського війська. Таким чином Євус став з тих пір столицею Ізраїлю і замість язичницької назви отримав нову — Єрусалим. ПП 686.2

Хірам, цар багатого міста Тира, розташованого на березі Середземного моря, забажав стати союзником ізраїльського царя і надав допомогу Давиду в побудові Єрусалимського палацу. Із Тира вирушили посли разом із зодчими і будівничими у супроводі довгих обозів з вантажем коштовної деревини, зокрема, кедрових дерев та інших цінних матеріалів. ПП 687.1

Зміцнення Ізраїлю, що об'єднався під правлінням Давида, завоювання Євуса та союз з Хірамом, тирським царем, збудили ворожість филистимлян, які знову вдерлися в країну з великим військом, зайнявши долину Рефаїм неподалік від Єрусалима. Давид зі своїм військом відступив у фортецю Сіон, де чекав божественної вказівки: “Давид запитався Господа: Чи виступати мені проти филистимлян? Чи даси їх у мої руки? І Господь відповів Давидові: Виступай, бо віддам филистимлян у твої руки!” ПП 687.2

Давид негайно вступив у бій з ворогами; завдавши поразки та знищивши їх, він забрав ідолів, яких вони взяли зі собою, щоб забезпечити перемогу. Розлючені филистимляни, зазнавши такого приниження, зібрали ще більше військо і знову оголосили війну. І на цей раз вони “розташувалися в долині Рафаїм”. Давид знову запитав Господа і Великий “Той, що є”, очолив ізраїльське військо. Бог, повчаючи Давида, сказав: “Не виступай на них, але обійди їх з тилу і підійди до них від бальзамового ліска. І коли почуєш шелест, наче шум кроків на верховіттях бальзамових дерев, тоді поспіши, бо то Господь пішов перед тобою, щоб розгромити филистимський табір”. ПП 687.3

Якби Давид, подібно до Саула, вчинив по-своєму, він не мав би успіху. Але Давид робив те, що наказував Господь, і “розбив филистимлян від Гів'ону аж до Гезеру. І пронеслося Давидове ім'я по всіх краях, а Господь нагнав страх на всі народи” (1Хронік 14:16—17). ПП 687.4

Коли Давид зміцнив свою владу і звільнився від загарбників, він вирішив здійснити свою заповітну мрію — перенести Божий Ковчег у Єрусалим. Багато років ковчег залишався в Кіріят-Єарімі на відстані дев'яти миль, але було доцільним вшанувати столицю народу саме цією ознакою Божественної присутності. ПП 687.5

Давид прикликав 30 тисяч найвидатніших мужів Ізраїлю, оскільки планував зробити цю церемонію вельми радісною та вражаючою. Народ з радістю відгукнувся. Первосвященик зі своїми братами по священицькому служінню, князі та начальники поколінь — усі зібралися в Кіріят-Єарімі. Давид був сповнений святого запалу. Ковчег винесли з дому Авінадава і поставили на нового воза, у який запрягли волів, а два сини Авінадава супроводжували його. ПП 688.1

За Ковчегом ішли ізраїльські мужі з радісними вигуками й піснями; численні голоси зливалися зі звуками музики: “Давид та увесь Ізраїлів дім грали перед Господом… на цитрах, арфах, на бубнах, гуслах, і цимбалах”. Давно вже Ізраїль не був свідком такого торжества. Урочисто й радісно ця величезна процесія рухалася в напрямку святого міста, минаючи на своєму шляху пагорби та долини. ПП 688.2

Але, коли “підійшли вони до току Нахона, Узза простягнув свою руку до Ковчега Божого й ухопився за нього, бо воли нахилили його. І запалився гнів Господній і він помер біля Божого Ковчега”. Великий жах охопив торжествуючий натовп. Давид був вражений і глибоко стурбований; у глибині душі він навіть засумнівався у Божій справедливості. Він бажав належним чином вшанувати Ковчег — символ Божественної присутності. То чому ж, гадав цар, був допущений цей страхітливий суд, який перетворив радісну подію на сум і горе? Відчуваючи, що тримати Ковчег біля себе небезпечно, Давид вирішив залишити його поблизу того місця, де сталася трагедія. З цією метою було знайдено сховище в домі Овед-Едома, гатянина. ПП 688.3

Доля, що спіткала Уззу, була божественним судом за порушення дуже чіткого повеління. Через Мойсея Господь дав спеціальну вказівку щодо перенесення Ковчега. Ніхто, крім священиків, нащадків Аарона, не повинен був торкатися його і навіть дивитися на нього, коли він непокритий. Божественним наказом проголошувалось: “Потім підуть Кегатові сини, щоб нести його, але не торкатимуться до святого, щоб їм не вмерти!” (Числ.4:15) Священики повинні були покрити Ковчег, а сини Кегатові мали підняти його, тримаючись за держаки, вставлені в кільця, що знаходилися з кожного боку Ковчега і ніколи не виймалися звідти. Гершоновим і Мерарісвим синам, відповідальним за покривала, дошки та стовпи Скинії, Мойсей дав вози та волів для перевезення того, що було їм доручено. “А синам Кегатовим не дав, бо на них лежала служба Святині, — на плечах вони повинні були носити” (Числ.7:9— — підкреслено автором). Таким чином, при винесенні ковчега з Кіріят-Єаріма була допущена очевидна і непростима неповага до Господніх вказівок. ПП 688.4

Давид і його люди зібралися, щоб здійснити святе служіння; і вони робили це з радістю й від усього серця. Але Господь не міг прийняти такого служіння, оскільки воно звершувалося не за Його вказівками. Филистимляни, не знаючи Божого Закону, поставили Ковчег на воза, коли повертали його Ізраїлеві, і Господь не заперечував цього. Але ізраїльтянам була чітко викладена Божа воля з усіх цих питань, а тому нехтування вказівками ганьбило Бога. На Уззі лежала тяжка вина самовпевненості. Порушення Божого Закону притупило в людській свідомості почуття його святості. Маючи за собою невизнані гріхи, незважаючи на божественну заборону, Узза насмілився доторкнутися до символу Божої присутності. Бог не може прийняти часткового послуху або недбалого ставлення до Його Заповідей. Покаранням, яке спіткало Уззу, Він бажав показати усьому Ізраїлеві важливість чіткого дотримання Його вимог. Таким чином смерть однієї людини могла привести народ до каяття і запобігти покаранню тисяч. ПП 689.1

Відчуваючи, що і його серце не було цілковито чистим перед Богом, і побачивши, яке покарання спіткало Уззу, Давид відчув страх перед Ковчегом; він не хотів, щоб і його спіткала та сама доля через якийсь гріх. Але Овед-Едом, хоча й з деяким страхом, радісно прийняв священний символ як запоруку Божої милості до слухняних. Увага усього Ізраїлю була звернена тепер до гатянина та його дому: всі хотіли побачити, що станеться з ним. “І Господь поблагословив Овед-Едом а та увесь його дім”. ПП 689.2

Божественний докір справив належне враження на Давида. Він, як ніколи раніше, усвідомив святість Божого Закону та необхідність статечного послуху. Милість, виявлена домові Овед-Едома воскресила в Давидовому серці надію на те, що Ковчег принесе благословення і йому, і усьому народові. ПП 689.3

Через три місяці Давид вирішив ще раз спробувати перенести Ковчег. На цей раз він поставився з належною увагою до кожної Господньої вимоги. Знову були покликані начальники народу, і біля місця, де жив гатянин, зібралася велика кількість людей. З благоговінням Ковчег був піднятий на плечі мужів, призначених на це служіння Богом, а люди, утворивши довгу процесію, зі схвильованими серцями рушили вперед. Після кожних шести кроків лунав звук сурми, закликаючи процесію зупинитися. За наказом Давида щоразу в жертву мали приноситися “віл та відгодована одиниця худоби”. Страх і хвилювання поступилися місцем радості. Цар зняв зі себе царський одяг і зодягнувся в простий лляний ефод, який носили священики. ПП 690.1

Давид не мав на меті показати цим, що зазіхає на права священиків, бо ефод, крім священиків, носили інколи й інші люди. Давид просто бажав узяти участь у цьому святому служінні перед Богом на рівних правах зі своїми підлеглими. Того дня мав бути прославлений Єгова; Бог мав стати єдиним об'єктом поклоніння. ПП 690.2

І знову рушила ця довга процесія; звуки арф, сурм і цимбалів линули до небес, зливаючись зі співом численних голосів. “А Давид танцював перед Господнім лицем в такт пісні”. ПП 690.3

Деякі любителі задоволень, посилаючись на танець Давида, охопленого благоговійною радістю перед Богом, намагаються виправдати своє захоплення сучасними модними танцями, але для такого аргумента немає жодної підстави. В наші дні танці асоціюються з глупотою та нічними гулянками. Здоров'я та моральність приносяться в жертву задоволенню. Постійні відвідувачі танцювальних залів не думають про Бога і не благоговіють перед Ним; молитва або спів псалму недоречні під час таких збіговиськ. Саме таке міркування має відігравати вирішальну роль. Розвагам, які можуть охолодити любов до усього святого, та применшити радість, яку приносить служіння Богові, не повинно бути місця серед християн. Музика і танці, як складова частина радісного прославлення Бога під час перенесення Ковчега, не мали нічого спільного з легковажними розвагами — сучасними танцями. Перші мали на меті викликати згадку про Бога і звеличити Його Святе Ім'я. Останні є винаходом сатани, за допомогою чого люди забувають про Бога та ганьблять Його. ПП 690.4

Урочиста церемонія, яка супроводжувала Священний Символ невидимого Небесного Царя, наблизилася до столиці. Пісня, що голосно пролунала в цей час, була повелінням для сторожі, що стояла на стінах, — відчинити ворота Святого Міста: ПП 691.1

“Піднесіться, брами високі,
відкривайтеся, двері вічні, —
нехай увійде Цар слави!” ПП 691.2

Одна група співаків й музикантів запитувала: ПП 691.3

“Хто ж той Цар слави?” ПП 691.4

Інші відповідали їм: ПП 691.5

“Господь сильний й могутній,
Господь, непереможний в бою!” ПП 691.6

Тепер уже зазвучали сотні голосів, об'єднані в тріумфальному хорі: ПП 691.7

“Так, піднесіться, брами високі
і відкривайтеся, ворота вічні, —
нехай увійде Цар слави!” ПП 691.8

Знову почулися радісні вигуки: ПП 691.9

“Хто ж цей Цар слави?” ПП 691.10

І безліч голосів, “як шум великої води”, урочисто відповіли: ПП 691.11

“Господь Саваот — Він Цар слави!” (Псал.23:7—10) ПП 691.12

Тоді брами міста широко відчинилися, процесія увійшла, і Ковчег з благоговінням поставили в наметі, спеціально для цього приготовленому. Перед священним місцем спорудили жертівники для жертвоприношень; дим мирних жертов і цілопалення разом із хмарами пахощів, хвалою і молитвами Ізраїлю підносились до Небес. Після закінчення служіння цар Давид поблагословив народ. Потім з царською щедрістю він роздав усім їжу й пиття для підкріплення сил. ПП 691.13

Представники усіх поколінь були присутніми на цьому служінні для відзначення найурочистішої події, що мала місце під час царювання Давида. Божий Дух спочивав на цареві, і, коли останні промені призахідного сонця зодягли Скинію в позолоту, його серце, сповнене вдячності Богові, тріумфувало з приводу блаженного символу Божої присутності, що віднині перебуватиме так близько від ізраїльського престолу. ПП 692.1

В полоні таких думок Давид повертався до палацу, щоб “поблагословити свій дім”. Але там знайшлася особа, котра спостерігала за сценами радості з почуттями, протилежними тим, які хвилювали серце Давида. “Коли Господній Ковчег входив у Давидове місто, то Мелхола, Саулова дочка, дивилась у вікно і побачила царя Давида, котрий танцював і скакав перед Господом. І вона зневажила його у своєму серці”. Сповнена гніву, ледве дочекавшись повернення Давида, Мелхола вийшла йому назустріч, і у відповідь на його люб'язне привітання спрямувала на нього потік колючих слів. Її мова відзначалася гострою та їдкою іронією: “Який же славний був сьогодні Ізраїлів цар, що світив оголеним тілом на очах служниць та своїх рабів, як це зробив би який-небудь гульвіса!” ПП 692.2

Давид, розуміючи, що цими словами Мелхола зневажає та ганьбить Боже служіння, суворо відповів: “Перед Господом, Котрий вибрав мене понад твоїм батьком та над усією його родиною і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду веселитися перед Господом. І принижуся ще більше від цього; буду принижений у твоїх очах, але перед невільницями, про яких ти говорила, — я буду вшанований”. До докору Давида Господь додав і Свій; через гордість і зарозумілість Мелхоли “не було у неї дитини аж до дня її смерті”. ПП 692.3

Урочисті церемонії, якими супроводжувалося перенесення Ковчега, справили на ізраїльтян глибоке враження, викликавши значно більшу зацікавленість служінням у Святині та запаливши новою силою любов до Єгови. Давид докладав усіх зусиль, щоб ці почуття залишались тривалими. Спів псалмів став постійною частиною релігійного служіння. Давид складав псалми не лише для священиків, котрі виконували їх під час служіння у святині, але й для народу, — шоб вони співали їх, мандруючи перед щорічними святами до головного жертівника в Ізраїлі. Усі ці заходи справляли належний вплив на людей, сприяючи звільненню народу від ідолопоклонства. У багатьох навколишніх народів, які спостерігали за процвітанням Ізраїлю, складалося позитивне враження про Ізраїлевого Бога, Який здійснював великі діла для Свого народу. ПП 692.4

Скинія, споруджена Мойсеєм, з усім її приладдям, яке мало відношення до служіння у Святині, за винятком Ковчега, усе ще знаходилось у Гів'ї. Давид планував зробити Єрусалим релігійним центром народу. Він спорудив д ля себе палац і вважав, що Божому Ковчегові не личить залишатись у наметі. Він вирішив побудувати для нього храм, який би своєю пишністю свідчив про те, що Ізраїль дорожить честю, виявленою до нього внаслідок постійної присутності Єгови — їхнього Царя. Поділившись своїм задумом з пророком Натаном, Давид отримав підбадьорливу відповідь: “Усе, що на серці у тебе, іди й зроби, бо Господь з тобою”. ПП 693.1

Але тієї ж ночі Господь повідомив Натанові Своє повеління цареві. Давид був позбавлений переваги спорудити Божий дім, але йому було дане запевнення в божественній милості щодо нього, його нащадків та ізраїльського царства: “Так сказав Господь Саваот: Я взяв тебе з пасовиська, коли ходив ти за отарою, щоб ти став володарем над народом Моїм, над Ізраїлем. І був Я з тобою всюди, куди ти ходив. Я викорінював усіх ворогів твоїх з-перед тебе, і зробив великим ім'я твоє, як ім'я найбільших на землі. І призначив Я місце для народу Мого, Ізраїля, і він житиме на тому місці, і не зазнає тривоги, тому що беззаконники не будуть більше гнобити його, як раніше”. ПП 693.2

Оскільки Давид бажав спорудити дім для Бога, йому була дана обітниця: “Господь звіщає тобі, що Він побудує тобі дім… Я поставлю після тебе потомство твоє… Він збудує дім імені Моєму, а Я зміцню престол його царства навіки”. ПП 693.3

Було також вказано на причину, через яку Давид не міг побудувати храм: “Ти пролив багато крові, оскільки вів війни великі. Не збудуєш ти храму Моєму Імені… Ось народиться у тебе син, — він буде людиною мирною; і Я дам йому спокій від усіх ворогів його… бо Соломон (мирний) буде ім'я йому, і Я дам Ізраїлеві за його днів мир та спокій. Він збудує храм Моєму імені” (1Хронік 22:8—10). ПП 693.4

Хоча Давидові було відмовлено здійснити заповітну мрію його серця, він із вдячністю прийняв цю вістку: “Хто я, Господи Боже? — вигукнув він, — і що таке мій дім, що Ти привів мене сюди? Та й це ще видалось малим в очах Твоїх, Господи Боже; Ти поширив також обітниці Твої на дім Твого слуги у майбутньому” — і Давид поновив свій Заповіт з Богом. ПП 694.1

Цар знав, що здійснення справи, яку він так бажав, принесла б честь його імені і прославила його правління, але він був готовий підкоритися Божій волі. Вдячність і покірність, з якою Давид прийняв відмову, рідко зустрічаються навіть серед християн сьогодні. Як же часто вже немолоді люди мріють вчинити щось велике, що вони носять у своєму серці, однак нездатні здійснити! Боже Провидіння може звертатись до них, як це було у випадку з Давидом, пояснюючи, що справа, яку вони так бажають здійснити, доручається іншим. Їхнім завданням є лише приготувати шлях для тих, хто виконає її. Але замість того, щоб із вдячністю підкоритися божественному повелінню, багато хто, почуваючи себе ображеними і знехтуваними, відступають, розмірковуючи: коли немає змоги здійснити бажану справу, тоді взагалі не треба робити нічого. Інші з відчайдушною рішучістю хапаються за роботу, якої не можуть виконати, і марно намагаються здійснити те, на що їм бракує і вміння, і здібностей, у той час як те, що вони могли б зробити, залишається занедбаним. Через відсутність такого мислення і послуху з їхнього боку, більш значуща робота зазнає перешкод або ж зводиться нанівець. ПП 694.2

Давид, укладаючи колись союз з Йонатаном, обіцяв, що коли він забезпечить спокій від своїх ворогів, то виявить милість домові Саула. Дочекавшись миру, і, пам'ятаючи про свою обіцянку, цар запитав: “Чи є ще хтось, що залишився з Саулового дому? Я зроблю йому ласку заради Йонатана”. Йому доповіли про сина Йонатана — Мефівошета, що був кульгавий з дитинства. В той час як Саул зазнав поразки від филистимлян в Ізреельській долині, нянька, втікаючи з цією дитиною, випадково випустила хлопчика з рук; він упав і після цього залишився калікою на усе життя. Давид прикликав молодого чоловіка до царського двору і виявив до нього гостинність. Синові Йонатана були повернені володіння Саула для підтримки його родини, а сам Йонатанів син отримав право бути постійним гостем царя, щодня споживаючи їжу за царським столом. Наслухавшись наклепів ворогів Давида, Мефівошет ставився до нього з великою упередженістю, як до узурпатора, але великодушність царя та люб'язний прийом, а також його незмінна доброта полонили серце юнака; він полюбив Давида і, подібно до свого батька Йонатана, поєднав свої інтереси з інтересами вибраного Богом царя. ПП 694.3

Після того як Давид утвердився на престолі Ізраїлю, народ довгий час насолоджувався миром. Навколишні народи, зауважуючи силу та єдність царства, вважали доцільним стримуватись від відкритої ворожнечі. І Давид, зайнявшись організацією та благоустроєм свого царства, відпочивав від загарбницьких війн. Однак він змушений був розпочати війну зі старими ворогами Ізраїлю — филистимлянами та моавітянами — і, отримавши перемогу, змусив їх платити йому данину. ПП 695.1

Згодом проти Давидового царства повстала велика коаліція язичницьких народів; це стало причиною подальших воєн і перемог, якими відзначилось його царювання, а також сприяло зміцненню могутності Давида. Він жодним чином не дав приводу для утворення цього ворожого союзу, який був викликаний заздрощами перед зростанням його царської могутності. Зокрема, виникненню такого союзу сприяли ще й інші обставини. ПП 695.2

До Єрусалима дійшли чутки про смерть Нахаша — аммонітського царя, який виявив милість до Давида, коли той рятувався від гніву Саула. Бажаючи висловити свою вдячність за доброту, виявлену до нього в час лиха, Давид відправив послів зі словами співчуття Гануну — синові та спадкоємцю аммонітського царя. І сказав Давид: “Зроблю я ласку Ганунові, Нахашевому синові, як батько його зробив колись благодіяння мені”. ПП 695.3

Але люб'язний вчинок Давида був неправильно витлумачений. Аммонітяни ненавиділи правдивого Бога і залишалися лютими ворогами Ізраїлю. Удавана доброта Нахаша щодо Давида пояснювалася лише ненавистю до Саула — ізраїльського царя. Отож, Послання Давида було фальшиво витлумачене радниками Гануна. ПП 696.1

Вони сказали до свого володаря Гануна: “Невже ти гадаєш, що Давид вшановує батька твого тим, що послав тобі потішителів? Хіба ж не тому Давид послав до тебе своїх слуг, щоб оглянути і розвідати місто, а потім зруйнувати його?” Саме через пораду своїх прибічників, півстоліття тому, Нахаш поставив жорстоку умову мешканцям Явеша Гілеадського, котрі під час облоги аммонітянами просили миру. Нахаш зажадав виколоти кожному з них праве око. Аммонітяни все ще пам'ятали, як цар Ізраїлю тоді розладнав їхній жорстокий задум і врятував народ, котрий вони хотіли принизити й понівечити. Вони й далі жили ненавистю до Ізраїлю. Ці люди не мали жодного уявлення про дух великодушності, що спонукав Давида висловити співчуття. Коли сатана опановує розумом людей, він викликає в них заздрість і підозри, через що вони неправильно витлумачують навіть найкращі наміри. Послухавши своїх радників, Ганун поставився до Давидових послів як до вивідувачів, образивши їх і піднявши на сміх. ПП 696.2

Бог допустив, щоб аммонітяни повністю виявили лихі наміри своїх сердець, і щоб Давид міг побачити їхню справжню сутність. Не було Божої волі на те, щоб Ізраїль вступав у союз із цим віроломним язичницьким народом. ПП 696.3

У давнину, як і сьогодні, місія посла вважалася священною. За звичаєм, якого дотримувалися усі народи, послові був забезпечений захист як від насильницьких дій, так і від наруги над особистістю. Посол був представником свого монарха, і будь-яка зневага, виявлена щодо нього, вимагала негайного покарання. Аммонітяни, розуміючи, що образа, якої вони завдали Ізраїлю, неодмінно призведе до помсти, приготувалися до війни. “І побачили аммонітяни, що вони стали ненависними Давидові. Тому послав Ханун та аммонітяни тисячу талантів срібла, щоб найняти собі колісниці та верхівців в Месопотамії, в Сорії-Маахи, і в Цові. І найняли вони собі тридцять дві тисячі колісниць… І піднялись сини Аммонові зі своїх міст і виступили до бою” (1Хронік 19:6—7). ПП 696.4

Це і справді був грізний союз. Мешканці земель між річкою Євфрат і Середземним морем уклали союз з аммонітянами. З півночі та сходу Ханаан виявився оточеним озброєним ворогом, що об'єднався з метою знищення Ізраїля. ПП 697.1

Євреї не стали чекати, доки ворог вторгнеться на територію їхньої країни. Війська під командуванням Йова перейшли через Йордан і стали просуватися до аммонітської столиці. Полководець, ведучи військо до бою, намагався підбадьорити воїнів словами: “Будь мужній, і стіймо непорушно за народ наш та за міста нашого Бога, а Господь зробить усе, що добре в очах Його” (1Хронік 19:13). Об'єднані сили противника були розбиті у першому ж бою. Однак язичники не відмовилися від боротьби, і наступного року воєнні дії відновилися. Сірійський цар зібрав свої війська, погрожуючи Ізраїлю численною армією. Давид, розуміючи, як багато залежить від результату цієї війни, сам керував битвою і з Божою допомогою завдав союзникам такого нищівного удару, що сірійці не тільки програли війну, а й були вимушені сплачувати данину Ізраїлю — від Ливану аж до Євфрату. Давид з успіхом провадив війну з аммонітянами, доки їхні фортеці не впали остаточно і вся земля не перейшла у володіння Ізраїля. ПП 697.2

Небезпека, яка загрожувала народу повним винищенням, завдяки Божому провидінню, стала саме тим засобом, з допомогою якого він досяг нечуваної величі. На спогад про це чудове визволення Давид склав псалом: ПП 697.3

“Живий Господь, —
і благословенна будь, Скеля моя;
і нехай Бог спасіння мого звеличиться;
Бог, Який мстить за мене, і підкоряє мені народи,
Який рятує мене від моїх ворогів,
Який звеличив мене над тими,
що повстали проти мене,
спасає мене від насильника!
Тому прославляю Тебе, Господи, між народами, і співатиму хвалу Твоєму Імені!
Велике визволення Він дав Своєму цареві;
і виявляє милість Своєму помазанику
Давидові і потомству його навіки”. (Псал.17:47—51) ПП 697.4

Провідною думкою всіх пісень Давида залишається переконання у тому, що Єгова — це Опора й Визволитель ізраїльського народу: ПП 698.1

“Не захистить царя велике військо його,
не врятується велетень великою силою своєю.
Для спасіння і кінь ненадійний,
і велика сила його не збереже”. (Псал.32:16—17) ПП 698.2

“Ти Сам — Цар мій, о Боже,
звели ж про спасіння Якова.
З Тобою поб'ємо своїх ворогів,
Ім'ям Твоїм будемо топтати повсталих на нас,
бо я буду надіятися не на лукавого,
і мій меч не поможе мені.
Але Ти нас спасаєш від противників наших,
і наших ненависників засоромиш!”. (Псал.43:5—8) ПП 698.3

“Одні надіються на колісниці, інші — на коней;
Ми ж покладаємось на їм'я Єгови, Бога нашого”. (Псал.19:8) ПП 698.4

Лише тепер для ізраїльського царства здійснилась обітниця, дана Авраамові, а пізніше повторена Мойсееві: “Потомству твоєму Я дав оцю землю від річки Єгипту й аж до великої річки Євфрата” (Бут.15:18). Ізраїль став могутньою державою, яку поважали і яку боялись навколишні народи. На своїх підданих Давид виявляв величезний вплив. Управляючи державою, він користувався великим авторитетом, любов'ю та відданістю свого народу, чого удостоюються лише деякі монархи. Він прославив Бога, і тепер Бог вшанував його. ПП 698.5

Однак в успіхах завжди приховується небезпека. Під час найблискучішого тріумфу Давид опинився в найбільшій небезпеці і зазнав найпринизливішої поразки. ПП 698.6