Патріархи і пророки

Розділ 68. Давид у Ціклазі

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 29—30; другу Книгу Самуїлову, розділ 1

Давид і його люди не брали участі у битві між Саулом і филистимлянами, хоча й на поле бою вирушили разом із филистимлянами. Коли два війська вишикувались для битви, син Єссеїв опинився в дуже скрутному становищі. Передбачалося, що він воюватиме на боці филистимлян. ПП 672.1

Залишити призначене для нього місце і піти з поля бою — означало не лише затаврувати себе ганьбою боягузства, а й виявити невдячність, зрадивши Ахіша, який довіряв йому і прийняв під свій захист. У ті часи подібний вчинок не тільки зганьбив би ім'я людини, а й викликав би гнів ворогів, котрі тепер були йому страшніші за Саула. Разом з тим Давид ні на мить не міг погодитися з тим, щоб воювати проти Ізраїлю. Вчинивши так, він виявився б зрадником своєї країни — ворогом Бога та Його народу. Це назавжди закрило б йому шлях до ізраїльського престолу, і якби Саул загинув під час такого бою, у його смерті звинувачували б Давида. ПП 672.2

Лише тепер Давид зрозумів, що пішов хибним шляхом. Для нього було б значно краще знайти притулок серед гір — непорушної Божої фортеці, аніж серед ворогів Єгови та Його народу. Але Господь у Своїй великій милості не покарав Свого слугу за вчинену ним помилку, залишивши його у відчаї та розгубленості, бо хоча Давид і знехтував божественною силою, хоча спіткнувся й зійшов зі шляху бездоганної чесності, але бажанням його серця завжди було зберігати вірність Богові. В той час як сатана та його воїнство займалися тим, що допомагали противникам Бога та Ізраїлю розробляти підступні плани проти царя, що відступив від Бога, Господні ангели намагалися визволити Давида з тієї небезпеки, яка йому загрожувала. Небесні вісники так вплинули на мислення филистимських князів, що викликали в них протест проти участі Давида та його людей у битві, яка мала відбутись. ПП 672.3

“Чого тут ці євреї?” — обурювалися филистимські вельможі, напосідаючи на Ахіша. Останній, не бажаючи втратити важливого союзника, відповів: “Так це Давид, раб Саула, Ізраїлевого царя, що був зі мною впродовж цих днів та років, і я не знайшов у нього нічого злого від часу його приходу і аж до дня цього”. ПП 673.1

Та князі сердито наполягали: Відішли назад цього чоловіка, і нехай він повернеться до свого місця, яке ти призначив йому, і нехай він не йде з нами на війну, щоб під час битви не став нашим противником. І чим він може подобатися своєму панові? Хіба головами цих людей? Хіба ж це не той Давид, про котрого співали в хороводах: “Саул побив тисячі, а Давид — десятки тисяч!” Загибель славетного филистимського героя і тріумф Ізраїлю з цього приводу все ще були свіжими у пам'яті вельмож. Вони не вірили, що Давид воюватиме проти свого народу, і якщо в розпалі бою він переметнеться на їхній бік, то завдасть филистимлянам більшої шкоди, ніж усе військо Саула. ПП 673.2

Таким чином, Ахіш був змушений поступитися. Покликавши Давида, він сказав: “Як живий Господь, — ти чесний, і в моїх очах добрий твій вихід і вхід у таборі, бо я не знайшов у тобі жодного зла з того часу, як ти прийшов до мене і понині, однак в очах князів ти не добрий. Тож повертайся і йди собі в мирі, щоб не зробити нічого зневажливого в очах филистимських князів”. ПП 673.3

Давид, побоюючись виказати свої справжні почуття, відповів: “Що ж таке зробив я? І що ти знайшов у своєму слузі з того часу, коли я прийшов на службу до тебе і до цього дня, щоб мені не йти на війну проти ворогів мого пана, царя?” ПП 673.4

Відповідь Ахіша правдоподібно пробудила в серці Давида почуття сорому та докори сумління; він розумів, яким негідним вчинком був для Божого слуги той обман, до якого він принизився. “Визнаю, що ти любий в очах моїх, немов Ангол Божий, — відповів цар, — однак филистимські князі сказали: нехай не йде він з нами на війну! А тому устань рано-вранці зі слугами пана твого, що прийшли з тобою, і йдіть на місце, яке я вам призначив!” Так тенета, в які потрапив Давид, були розірвані, і він опинився на волі. ПП 674.1

Після триденної подорожі Давид і його загін, що налічував 600 чоловік, прийшли до Ціклагу — свого місця проживання у филистимському краї. Але яка ж картина спустошення постала перед їхніми очима! Амаликитяни, скориставшись відсутністю Давида та його воїнів, помстилися за його набіги на їхню територію. Вони зненацька напали на незахищене місто і, пограбувавши та спаливши його, відійшли з великою здобиччю, захопивши в полон усіх жінок та дітей. ПП 674.2

Занімівши від горя, Давид і його люди мовчки дивилися на почорнілі, ледь жевріючі руїни. А коли вони, нарешті, усвідомили увесь жах того, що трапилося, загартовані в битвах воїни “заголосили і плакали, аж поки не стало їм більше сили плакати”. ПП 674.3

Так Давид знову був покараний за своє невір'я, яке привело його у филистимську землю. Тепер він мав змогу переконатись, яким небезпечним було перебування серед ворогів Бога та Його народу. Люди Давида накинулися на нього як на винуватця усього лиха. Він спровокував помсту амаликитян через свої напади на них і, почуваючи себе безпечно серед ворогів, залишив місто незахищеним. Збожеволівши від горя та люті, його воїни були готові на відчайдушні кроки і навіть погрожували каменувати свого ватажка. ПП 674.4

Давид, здавалося, був позбавлений усякої людської підтримки. Усе, що було дорогим для нього на цій землі, було відібрано. Саул змусив його тікати з рідної землі; филистимляни прогнали з табору; амаликитяни сплюндрували його місто; його дружини й діти стали в'язнями; а добрі друзі повстали проти нього і навіть погрожували смертю. У цей надзвичайно скрутний час Давид, замість того щоби впадати у відчай, звернувся за допомогою до Бога. Він “зміцнився надією на Господа”. Давид переглянув своє минуле, багате на різноманітні події життя. Чи Господь коли-небудь залишав його? Згадуючи про численні докази Божої ласки, Давид знайшов підбадьорення для своєї душі. Оточення Давида своїм відчаєм та безнадією робили власні страждання вдвічі важчими, у той час як Божий муж, котрий мав значно більшу причину для горя, зберігав силу духа. “Того дня, коли страх оволодіє мною, я надію покладаю на Тебе” (Псал.55:4), — повторювало його серце. Хоча сам він не бачив виходу з цієї важкої ситуації, Бог бачив його страждання і бажав вказати, що він має робити. ПП 674.5

Пославши за Евіятаром, сином Ахімелеха, Давид запитав Господа: “Чи мені переслідувати ту орду, і чи дожену її?” А Бог відповів: “Переслідуй, бо доженеш, і визволиш” (1Сам.30:8). ПП 675.1

Після цих слів душевне хвилювання і горе уляглися. Давид та його воїни, не гаючи часу, вирушили в погоню за ворогом. Вони просувалися настільки швидко, що, дійшовши до потоку Бесор, який впадає поблизу Гази у Середземне море, 200 чоловік змушені були через втому та виснаження залишитися. Але Давид і з ним чотириста чоловік безстрашно переслідували ворога. ПП 675.2

По дорозі вони натрапили на єгиптянина-раба, який, як видно, помирав від голоду та виснаження. Але, підкріпившись їжею та напившись води, він розповів, що залишений вмирати своїм жорстоким господарем-амаликитянином. Раб розповів про вчинений набіг загарбників, котрі пограбували цей край, і, заручившись обіцянкою, що його не вб'ють і не віддадуть амаликитянам, погодився привести Давида та його людей у табір ворогів. ПП 675.3

Наблизившись до табору амаликитян, воїни побачили п'яний розгул. Переможці їли, пили та святкували “з приводу усієї великої здобичі, що награбували з филистимської землі та з краю Юдиного”. Отримавши наказ стрімко напасти на табір, воїни Давида Шалено атакували противника. Амаликитяни, вражені таким нападом, розгубилися. Бій тривав усю ніч і наступного дня, доки ворог був майже повністю знищений. З них лише 400 чоловік врятувалися втечею на верблюдах. Так здійснилось Слово Господа. “І врятував Давид усе, що позабирали Амаликитяни. І обох своїх жінок Давид визволив; не пропало в них нічого: усе, від малого до великого, ні з синів, ні з дочок, ні із здобичі, — з усього, що ті забрали, — усе повернув Давид”. ПП 675.4

Коли вже Давид вторгнувся на територію амаликитян, він винищив усіх мешканців, які потрапили до його рук. Лише завдяки стримуючій Божій силі амаликитяни не знищили мешканців Ціклага. Амаликитяни вирішили зберегти життя полонених, плануючи зробити свою перемогу більш тріумфальною, привівши із собою велику кількість полонених, яких пізніше мали намір продати в рабство. Так, несвідомо для себе, язичники виконали Божий намір і не завдали шкоди полоненим, які змогли пізніше повернутися до своїх чоловіків і батьків. ПП 676.1

Кожна земна влада знаходиться під контролем Безмежного. До наймогутнішого правителя і найжорстокішого гнобителя Він говорить: “Аж досі ти дійдеш, і не далі” (Йов 38:11). Божа могутність провадить постійну боротьбу зі силами зла. Бог завжди намагається не знищити людей, а щоб виправити їх і спасти. ПП 676.2

З великою радістю переможці вирушили в зворотну дорогу. Повернувшись до своїх товаришів, які залишилися позаду, найбільш егоїстичні і непокірні з групи 400 воїнів почали наполягати, щоб не ділитися здобиччю з тими, котрі не брали участі в битві, говорячи, що для них достатньо отримати своїх дружин і дітей. Але Давид не міг погодитися з таким рішенням. “Не робіть так, браття мої, — сказав він, — після того, що дав нам Господь… Бо яка частина тих, котрі ходили в битву, така частина й тих, котрі сиділи при обозі! Усім поділіть порівну”. Так і було зроблено; пізніше в Ізраїлі це стало законом, що всі, котрі мали відношення до військових походів, отримували таку ж саму частку здобичі, як і ті, що брали безпосередню участь у боях. ПП 676.3

Отже, Давид і його люди повернули усе, що було забрано з Ціклага, а також захопили в амаликитян велику кількість великої рогатої худоби й овець. Ця здобич називалась Давидовою. Повернувшись до Ціклага, Давид послав частину із здобутого в дарунок старійшинам покоління Юди, до котрого належав сам. Він пам'ятав про тих, які допомагали йому та його людям в горах, коли він змушений був тікати з одного місця до іншого, рятуючи життя. Доброта та співчуття людей — почуття, які так дорогі для вигнанця, були з вдячністю винагороджені. ПП 677.1

Минуло три дні з того часу, як Давид та його воїни повернулися до Ціклага. Відбудовуючи з руїн свої будинки, вони з тривогою в серці і нетерпінням очікували вістки про битву між Ізраїлем та филистимлянами. Раптом до міста увійшов гонець — “одежа його була роздерта, і порох на його голові”. Його негайно ж привели до Давида, якому він шанобливо вклонився, визнаючи його за могутнього князя, ласку котрого бажав заслужити. Давид з нетерпінням запитав, чим закінчилася битва. Втікач повідомив про поразку Саула, його смерть, а також про смерть Йонатана. ПП 677.2

Однак у своїй розповіді він не обмежився простим викладенням фактів. Гадаючи, очевидно, що Давид плекає ворожі почуття до свого невтомного гонителя, незнайомець вирішив приписати собі славу вбивці царя. Він хвалькувато розповів про те, як під час бою знайшов пораненого ізраїльського монарха, на якого напосідали вороги, і як, на прохання царя, вбив його. Корону зі Саулової голови та золоті браслети з його руки він приніс Давидові. Гонець був упевнений, що ця новина буде зустрінута з радістю і він отримає за свій вчинок багату винагороду. ПП 677.3

“І ухопився Давид за свою одежу й роздер її; те ж саме вчинили усі люди, що були з ним. І голосили вони й плакали та постили аж до вечора за Саулом та за сином його Йонатаном, і за народом Господнім та за Ізраїлевим домом — людьми, що попадали від меча”. Опам'ятавшись від першого потрясіння, викликаного страшною новиною, думки Давида звернулися до незнайомця, що приніс цю вістку, і до злочину, який він, за його власними словами, вчинив. Давид запитав молодого чоловіка: “Звідки ти?” А той відповів: “Я син одного приходька, амаликитянина”. І сказав йому Давид: “Як же ти не побоявся простягти руку свою, щоб убити Господнього помазаника?” Двічі Саул був у руках Давида, і коли його люди пропонували вбити царя, він відмовлявся підняти руку на того, хто за повелінням Божим був посвячений царювати над Ізраїлем. Однак амаликитянин не побоявся вихвалятися вбивством царя Ізраїлю. Він звинуватив себе у злочині, що заслуговував смерті. Покарання не забарилось. Давид сказав: Кров твоя на голові твоїй, бо уста твої засвідчили проти тебе, говорячи: “Я вбив Господнього помазаника”. ПП 677.4

Горе Давида з приводу смерті Саула було щирим і глибоким, що свідчило про великодушність благородної натури. Загибель ворога не тішила його. Перешкода, що заважала Давидові зійти на престол Ізраїлю, була усунута, та це не принесло йому радості. Смерть Саула стерла з пам'яті згадку про його підозри і жорстокість; тепер він думав лише про те, що було в ньому колись благородного і гідного царського достоїнства. ПП 678.1

Ім'я Саула було пов'язане з ім'ям Йонатана — щирого та безкорисливого друга. ПП 678.2

Пісня, в якій Давид виливає скорботу свого серця, стала дорогоцінним надбанням для його народу, а також Божого народу усіх наступних віків: ПП 678.3

“Ой, слава Ізраїлева, прошита із лука на згір'ях своїх,
ой, попадали лицарі!
Не розповідайте в Гаті про те,
не сповіщайте на вулицях Ашкалона,
щоб не тішилися филистимлянські дочки,
щоб не раділи дочки необрізаних!
Гілбоавські гори!
Щоб на вас не було ані роси, ані дощу,
ані поля для жертвопринесення.
Бо заплямований там щит хоробрих,
щит Саулів, як ніби оливою він не помазаний!..
Саул та Йонатан, ці улюблені й милі за свого життя,
і в смерті своїй нерозлучні, прудкіші були від орлів та сильніші від левів.
Дочки Ізраїлеві! За Саулом ридайте,
що зодягав вас у багряницю з прикрасами,
що оздоблював золотом вашу одежу!
Ой, попадали хоробрі лицарі в бою…
Тужу за тобою, Йонатане, мій брате!
Ти для мене був вельми улюблений,
любов твоя була для мене дорожчою від кохання жіночого!
Ой, попадали лицарі,
і загинула зброя військова!” (2Сам.1:19) ПП 678.4