Патріархи і пророки

Розділ 30. Скинія та служіння в ній

За основу цього розділу взято книгу Вихід, розділи 25—40; Левит, розділи 4, 16

Коли Мойсей перебував на горі, йому було дано повеління: “І нехай збудують Мені Святиню, — і перебуватиму серед них”; він також отримав детальні вказівки щодо побудови скинії. Через відступництво Ізраїль втратив благословення божественної присутності, тому деякий час спорудження Святині для Бога було неможливим. Але після того як ізраїльтяни знову здобули прихильність небес, великий вождь узявся за виконання божественного повеління. ПП 318.1

Бог обдарував надзвичайною майстерністю і мудрістю людей, обраних для будівництва священної споруди. Сам Бог дав Мойсееві план будівлі з точним зазначенням розмірів і форм, а також який слід використовувати матеріал для виготовлення усіх предметів обстановки. Святиня, збудована людськими руками, була задумана як “образ правдивої… небесної” (Євр.9:23—24), — це мініатюрна копія небесного храму, де Христос, великий Первосвященик, після принесення Себе в жертву мав здійснювати служіння для блага грішника. Бог показав Мойсееві на горі небесне Святилище, звелівши зробити все відповідно до поданого зразка. Мойсей ретельно записав усі вказівки і передав вождям народу. ПП 318.2

До спорудження Святині необхідно було здійснити підготовчу роботу, що вимагала матеріальних затрат; була не- обхідність у великій кількості найдорогоцінніших та найдорожчих матеріалів, однак Господь міг прийняти лише добровільне приношення. “Від кожного мужа, хто схоче дати добровільно, візьмете приношення для Мене” — таким було божественне повеління, яке Мойсей передав усьому згромадженню. Відданість Господеві і дух жертовності були першими вимогами у справі спорудження Святині, в якій мав перебувати Всевишній. ПП 318.3

Увесь народ відгукнувся одностайно. “І приходили усі охочі серцем і кого заохотив дух його, і приносили пожертви Господеві на побудову Скинії Заповіту та всіх потреб його, і на священні шати. І приходили чоловіки з жінками, усі щедросердні, і приносили браслети, і сережки, і персні, підвіски і всякі золоті речі; окрім тих, що приносили, як золоті дари для Господа. ПП 319.1

І кожна людина приносила що мала: блават, пурпур, і кармазин, і тонке полотно, і вовну козину, і баранячі на червоно пофарбовані шкури, і шкіри сині. ПП 319.2

Кожен, хто міг, жертвував сріблом або міддю, приносив їх як приношення Господу, і кожен, у кого знайшлось, приніс акаційне дерево, що могло знадобитись при роботі. ПП 319.3

І кожна жінка, що мала хист, пряла руками своїми, і приносила пряжу: блакить і пурпур, і кармазин, і тонке полотно. І всі жінки, спонукані серцем, пряли козину вовну. ПП 319.4

А начальники поприносили дорогоцінне каміння оніксу, і каміння, щоб встановлювати до ефоду та для нагрудника, і пахощі, і оливу на освітлення і оливи для помазання, і для запашного кадила” (Вих.35:22—28). ПП 319.5

У той час, як споруджувалася святиня, увесь народ — старі й молоді, чоловіки, жінки і діти — продовжували приносити свої дари, доки люди, призначені виконувати роботу, не повідомили, що приношень вже достатньо і навіть більше, ніж потрібно. Тоді Мойсей звелів оголосити по усьому таборі: “Ні чоловік, ні жінка нехай не роблять уже жодних пожертв для Святині. І було стримано народ від приношень”. Нарікання ізраїльського народу і Божі суди, які спіткали його за гріхи, записані як застереження для всіх прийдешніх поколінь. Але відданість ізраїльтян, завзяття та щедрість є також прикладом, гідним наслідування. Кожен, хто любить Бога і цінує благословення Його священної присутності, виявить такий самий дух жертовності у справі спорудження дому, де Бог зустрічатиметься з ними. Вони матимуть бажання принести Господеві найкращі дари, якими володіють. Після спорудження дому для Бога не повинно залишитись жодних боргів, бо це ганьба для Нього. Усе, що потрібне для завершення будови, повинно приноситися добровільно, в необхідній кількості, щоб ті, які працюють, могли сказати, подібно до будівничих храму: “Не приносьте більше пожертв”. ПП 319.6

Скинія була споруджена так, щоб її можна було розбирати і переносити під час усіх мандрувань Ізраїлю. Тому вона повинна бути малою, не більш, ніж 55 футів (біля 17 м) у довжину, 18 футів (5,5 м) у ширину й висоту. Проте це була велична споруда. Для виготовлення Скинії та предметів, що мали знаходитися в ній, використовувалося дерево акації, яка менше, ніж інші породи дерев, котрі можна було знайти на Синаї, піддається гниттю. Стіни являли собою вертикальні дошки, вставлені у срібні гнізда та прикріплені кільцями до стовпів; усе це було вкрите золотом, від чого складалося враження, ніби вся споруда виготовлена із суцільного золота. Дах Скинії складався з чотирьох верств покривал: нижній шар — “зі суканого вісону, і блакиті, і пурпуру та з кармазину з херувимами мистецької роботи”, три інші — з козячої вовни, баранячих на червоно пофарбованих шкір, а також із синіх шкір, покладених так, щоб забезпечити повний захист скинії. ПП 320.1

Святилище було розділене на два відділення чудовою, розкішною завісою, або покривалом, підвішеним на позолочених стовпах; така ж завіса закривала вхід до першого відділення. Ці завіси, як і внутрішнє покриття, що утворювало стелю, були найкрасивішої гами кольорів — голубого, пурпурового і темно-червоного, — які чудово поєднувалися: вкриті візерунками із золотих і срібних ниток, зображали херувимів, ангелів, які мають відношення до служіння в небесній Святині та є службовими духами для Божого народу на Землі. ПП 320.2

Священний намет знаходився на відкритій території, що звався двором, і був відгороджений завісами, або ширмами з вісону, прикріпленими до мідних стовпів. Вхід до подвір'я був зі сходу, і закривався завісами з коштовної матерії мистецької роботи, хоч і не настільки розкішними, як завіси Святині. Завіси подвір'я були майже наполовину нижчі за стіни. Скинії, тому ззовні її було добре видно. На подвір'ї біля входу стояв мідний жертівник всепалення. На ньому спалювались усі жертви, що приносилися Господеві; роги жертівника кропилися викупною кров'ю. Між жертівником і входом до Скинії стояла мідна умивальниця, виготовлена із дзеркал, добровільно пожертвуваних ізраїльськими жінками. Тут священики повинні були обмивати руки і ноги щоразу, коли входили до святині або наближалися до жертівника, щоб здійснити всепалення Господеві. ПП 321.1

У першому відділенні, або у Святому, знаходився стіл для показного хліба, семисвічник і жертівник кадіння. Стіл для показного хліба стояв з північної сторони. І стіл, і вінець, що його прикрашав, були вкриті чистим золотом. Щосуботи на цьому столі священики клали дванадцять свіжоспечених хлібів — по дві купи і скроплювали їх ладаном. Хліб, який забирали, вважався святим; його могли їсти тільки священики. З південного боку знаходився свічник із сімома лампадами. Його галузки, прикрашені золотими квітами витонченої роботи, нагадували лілії. Весь свічник був зроблений із суцільного зливка золота. Оскільки в Скинії не було вікон, свічник ніколи не гасили, і вони вдень та вночі освітлювали приміщення. Перед завісою, яка відокремлювала Святе від Святого святих — місця безпосередньої Божої присутності — стояв золотий кадильний жертівник. На ньому вранці та ввечері священик кадив фіміам; роги жертівника мазали кров'ю жертви за гріх, а у великий день викуплення його кропили кров'ю. Вогонь на цьому жертівнику був запалений Самим Богом, і його свято оберігали. Вдень і вночі по усій Святині та навкруг неї поширювалися пахощі святого фіміаму. ПП 321.2

За внутрішньою завісою знаходилося Святе святих — місце прообразного служіння примирення і заступництва; ця своєрідна ланка єднала небо і землю. У цьому відділенні стояв ковчег, зроблений з акації, ззовні й зсередини вкритий золотом, обрамлений угорі золотим вінцем. Ковчег був Місцем збереження кам'яних таблиць, на яких Сам Бог написав Десять Заповідей. Тому він називався ковчегом Божого свідоцтва, або ковчегом Заповіту: Десять Заповідей були основою Заповіту, укладеного між Богом та Ізраїлем. ПП 321.3

Віко священного ковчега називалося престолом благодаті. Воно також було зроблене із суцільного зливка золота, над яким з обох боків здіймалися два золотих херувими. Одне крило кожного херувима було піднесено догори, а інше, на знак пошани і смирення, прикривало тіло (Єзек.1:11). Поза херувимів — обличчя звернені одне до одного, а погляди з благоговінням спрямовані вниз, на ковчег, — символізувала шанобливе ставлення небожителів до Божого Закону та їхнє зацікавлення у здійсненні Плану спасіння. ПП 322.1

Над престолом благодаті знаходилася Шекіна — знак божественної присутності; поміж двома херувимами Бог оголошував Свою волю. Іноді божественні слова передавав первосвященикові голос із хмари. Часом світло зливалося на ангела, що стояв праворуч, і це означало схвалення або прийняття; якщо ж тінь або хмара вкривала херувима, що стояв ліворуч, то це означало несхвалення або відкинення. ПП 322.2

Божий Закон, що зберігався в ковчезі, був великим мірилом праведності та суду. Цей Закон оголошував смерть тому, хто його порушував, але над Законом містився престол благодаті, над яким відкривалася Божа присутність; завдячуючи примиренню, грішник, що розкаявся, отримував прощення. Так у служінні Христа задля нашого відкуплення, символічно представленому служінням у святині, “милість та істина спіткалися, справедливість та мир поцілувалися” (Псал.84:11). ПП 322.3

Людська мова нездатна змалювати ту славну картину, яка відкривалася всередині святині: облицьовані золотом стіни відбивали світло золотого свічника, різнокольорові, розкішні завіси із сяючими на них зображеннями ангелів, стіл і жертівник кадіння також виблискували золотом; за другою завісою був священний ковчег із таємничими херувимами, а над ним — свята Шекіна, видима слава присутності Єгови, — все це було лише слабким відображенням слави Божого храму на небесах, великого центру Божої діяльності з метою спасіння людини. ПП 322.4

На побудову святині пішло майже півроку. Коли вона була закінчена, Мойсей перевірив усю роботу будівничих, порівнюючи її зі зразком, показаним йому на горі, та звіряючи із вказівками, отриманими від Бога. “Як Господь наказав, так і зробили вони. І поблагословив їх Мойсей”. З великим зацікавленням ізраїльтяни юрмилися навкруги, щоб подивитися на священну споруду. В той час, як вони з почуттям задоволення благоговійно споглядали цю картину, хмарний стовп опустився над святинею та огорнув її. “А слава Господня наповнила Скинію”. Божественна велич була присутньою там, і навіть Мойсей деякий час не міг увійти до Скинії. З величезним хвилюванням народ сприйняв ознаку того, що чин людських рук прийнятий. Жодним вигуком вони не засвідчили свою радість. Усіх охопило відчуття урочистості та благоговіння. Почуття, що переповнювали серця людей, вилилися в сльозах радості й тихих щирих словах подяки за те, що Бог удостоїв їх Своєю присутністю. ПП 323.1

Згідно з божественним повелінням для служіння у святині було обране покоління Левія. З найдавніших часів кожний чоловік був священиком у своїй сім'ї. За днів Авраама священство вважалося первородним правом найстаршого сина. Тепер замість усіх первістків Ізраїлю Господь прийняв покоління Левія для служіння у святині. Удостоївши їх такої честі, Він тим засвідчив, що схвалює їхню вірність, виявлену у служінні Йому та у виконанні Його судів над Ізраїлем, який відступив і став поклонятися золотому тельцю. Але право священства в поколінні Левія поширювалося лише на сім'ю Аарона. Тільки Аарон та його сини мали право служити перед Господом; на інших представників цього покоління був покладений обов'язок догляду за Скинією та предметами, що в ній знаходилися. Вони повинні були допомагати священикам під час служіння, але не мали права приносити жертви, кадити фіміам або дивитися на святі предмети без покриття. ПП 323.2

Священики відповідно до їхнього служіння повинні були носити спеціальний одяг. “І зробиш священні шати для брата свого Аарона на славу й красу”, — таким було божественне повеління, дане Мойсееві. Одяг звичайного священика був лляний, білий, суцільнотканий. Він сягав майже ступнів ніг, а по талії підперізувався білим лляним поясом із блакитними, пурпуровими і червоними нитками. Лляна митра, або завій, доповнював верхню одіж. Мойсееві біля палаючого куща було наказано зняти взуття, бо земля, на якій він стояв, була свята. Так само священики не могли входити до святині у взутті, бо порох, що приставав до нього, занечищував святе місце. Перш ніж увійти до святині, вони залишали своє взуття на подвір'ї, а також обмивали руки і ноги перед служінням у скинії або біля жертівника всепалення. Це повинно було постійно нагадувати, що бажаючі перебувати в присутності Бога повинні очиститися від усякого опоганення. ПП 324.1

Одяг первосвященика, відповідно до його високого становища, був майстерно виготовлений із коштовної матерії. Крім лляної одежі звичайного священика, він носив ще блакитні шати, також суцільноткані. Поділ довкола був прикрашений золотими дзвіночками і гранатовими яблуками із блакитних, пурпурових і червоних ниток. Зверху священик одягав ефод, — верхню вкорочену ризу, зіткану із золотих, блакитних, пурпурових, темно-червоних та білих ниток. Ефод підперезувався поясом мистецької роботи тих самих кольорів. Ефод був без рукавів, а його гаптовані золотом рамена прикрашали два оніксові камені, на яких були викарбувані імена дванадцятьох поколінь Ізраїлю. ПП 324.2

На ефод одягався нагрудник, найсвященніший атрибут священицького одягу. Він виготовлявся з тієї ж матерії, що й ефод, і мав форму квадрата, шириною і довжиною в одну п'ядь. Нагрудник прикріплювався до рамен блакитним шнуром, з'єднаним із золотими каблучками. Нагрудник був обрамлений різноманітним коштовним камінням, — тим самим, що утворюють дванадцять підвалин Божого міста. Нагрудник прикрашали дванадцять каменів у золотих оправах, по чотири в ряд, на яких, як і на каменях, що на раменах, були викарбувані імена поколінь Ізраїлю. Господь повелів: “І буде носити Аарон імена Ізраїлевих синів у суднім нагруднику на серці своїм, як буде входити до святині, — на повсякчасну пам'ять перед Господнім лицем” (Вих.28:29). Так і Христос, Великий Первосвященик, Котрий Своєю кров'ю заступається перед Отцем за грішників, носить у Своєму серці ім'я кожної покаяної віруючої душі. Псалмист говорить: “А я вбогий та бідний, — за мене подбає Господь” (Псал.39:18). ПП 324.3

З правого і лівого боків нагрудника розташовувалися два великих камені із надзвичайним блиском. Вони були відомі під назвою урім і тумім. За допомогою цих каменів первосвященик дізнавався про Божу волю. Коли на Божий суд виносили якісь питання, ореол світла навколо коштовного каменя праворуч був ознакою божественної згоди, тобто схвалення, а хмарка, що затіняла камінь ліворуч, свідчила про відмову, несхвалення. ПП 325.1

До митри первосвященика, що являла собою білий лляний завій, прикріплювалась блакитним шнуром золота дощечка з написом: “Святиня для Господа”. Усім своїм виглядом і поведінкою священики повинні були викликати в людях почуття святості Бога і Його служіння, чистоти, яка вимагалася від кожного, хто приходив перед Боже лице. ПП 325.2

Не лише святиня, а й усе служіння священиків служили “образом й тінню небесного” (Євр.8:5). Оскільки усе це було вельми важливим, Господь через Мойсея дав ясні й точні вказівки щодо кожного пункту прообразного служіння. ПП 325.3

Служіння у Святині поділялося на щоденне і річне. Щоденне служіння здійснювалося на жертівнику всепалення на подвір'ї Скинії та у Святому, а річне — у Святому Святих. ПП 325.4

Жодний смертний, крім первосвященика, не повинен був бачити внутрішнього відділення святилища. Туди лише раз на рік міг увійти первосвященик, та й то після надзвичайно ретельного й урочистого приготування. З тремтінням він входив перед Боже лице, в той час як народ у благоговійному мовчанні чекав на його повернення, заносячи ревні молитви про божественне благословення. Первосвященик здійснював перед престолом благодаті примирення за Ізраїль. Бог зустрічався з ним у хмарі слави. Варто було первосвященикові затриматися там довше, ніж звичайно, як народ сповнявся страхом, щоб через їхні або його гріхи він не був знищений Господньою славою. ПП 325.5

Щоденне служіння складалося з вранішнього й вечірнього жертвоприношень, кадіння пахощів на золотому жертівнику та спеціальних жертв за особисті гріхи. Так само приносилися жертви суботні, новомісячні та з нагоди інших свят. ПП 326.1

Щоранку і щовечора на жертівнику спалювалося однорічне ягня з відповідними хлібними приношеннями, символізуючи цим щоденне посвячення народу Єгові, постійну залежність від викупної крові Христа. Бог ясно вказав, що кожна жертва, принесена для служіння у святині, повинна бути “без вади” (Вих.12:5). Священики уважно оглядали всіх тварин, приведених для жертвоприношення, відмовляючись від тих, у яких знайдено будь-яку ваду. Тільки жертва “без вади” могла символізувати досконалу чистоту Того, Хто мав принести Себе в жертву як “непорочного і чистого Агнця” (1Петр.1:19). Апостол Павло вказує, що ці жертви були прикладом того, якими повинні бути послідовники Христа. Він говорить: “Тож благаю вас, браття, Божим милосердям, — повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумне служіння ваше” (Римл.12:1). ПП 326.2

Нам потрібно віддати себе на служіння Богові і прагнути до того, щоб наша жертва була якомога досконалішою. Бог буде задоволений, коли ми віддамо Йому як живу жертву те найкраще, чим володіємо. Хто любить Його усім серцем, той бажатиме якнайповніше посвятити Йому на служіння своє життя; такі особистості постійно робитимуть усе, аби досягти гармонії свого єства із законами, які учинять їх здатними виконувати Божу волю. ПП 326.3

Під час кадіння пахощів священик мав змогу найповніше відчути присутність Бога — більше, ніж при будь-якому іншому акті щоденного служіння. Оскільки внутрішня завіса святині не досягала стелі, Божу славу над престолом благодаті можна було якоюсь мірою бачити з першого відділення. Коли священик кадив фіміамом перед Господом, він звертав свій погляд в бік ковчега і, коли хмара кадіння здіймалася, божественна слава опускалася на престол благодаті, наповнюючи Святе Святих. Часто вона так заповнювала собою обидва відділення, що священик змушений був відходити до дверей скинії. ПП 326.4

Як у прообразному служінні священик вірою дивився на престол благодаті, якого не міг бачити, так і Божий народ повинен сьогодні засилати свої молитви до Христа, Великого Первосвященика, Котрий, залишаючись невидимим для людського ока, заступається за віруючих у небесному Святилищі. ПП 327.1

Фіміам, що підносився з молитвами Ізраїлю, символізує заслуги і заступництво Христа, Його досконалу праведність, яка через віру зараховується Його народові, завдяки якій Бог приймає поклоніння грішних істот. Перед завісою Святого Святих стояв жертівник вічного заступництва, а перед Святим — жертівник постійного відкуплення. Завдяки крові та кадінню можна було приступити до Бога. Ці символи вказували на Великого Посередника, через Якого грішники можуть наблизитися до Єгови; лише через Нього віруюча душа, що розкаялась, може отримати милість і спасіння. ПП 327.2

У той час, як священики вранці та ввечері входили до Святого для кадіння фіміаму, на жертівнику зовнішнього двора була приготовлена для приношення щоденна жертва. Це був особливий час для молільників, котрі збиралися біля скинії. Перш ніж увійдуть у Божу присутність, що було можливим лише через служіння священика, вони мали уважно дослідити власні серця та визнати гріхи. Повернувшись обличчям до Святого, всі вони промовляли тихі молитви. Таким чином моління підносилися з хмарою пахощів, а їхня віра спиралася на заслуги обітованого Спасителя, символічно представленого викупною жертвою. Години ранкового і вечірнього богослужінь вважалися священними; для всього ізраїльського народу це був особливий час, призначений для поклоніння. Навіть пізніше, коли євреї в якості полонених розпорошилися по далеких країнах, вони продовжували звертати у визначений час свої обличчя до Єрусалима та заносили моління Ізраїлевому Богові. ПП 327.3

Цей звичай є прикладом для християн, який закликає їх до вранішньої та вечірньої молитов. Бог не схвалює церемоній, позбавлених духа правдивого поклоніння, проте Йому надзвичайно приємно бачити тих, котрі люблять Його і вранці та ввечері схиляються перед Єговою в молитві, благаючи прощення за вчинені гріхи, а також благословень, які так їм необхідні. ПП 328.1

Показний хліб завжди лежав перед Господом як постійне приношення, що було частиною щоденної жертви. Він називався “показним хлібом”, або “хлібом присутності”, тому що завжди знаходився у присутності Господа як визнання того, що людина постійно перебуває в залежності як від насущної дочасної, так і духовної поживи, яку можна отримати від Бога лише завдяки посередництву Христа, Бог годував Ізраїля у пустелі небесним хлібом, і євреї продовжували бути залежними від Його щедрості як у фізичній їжі, так і в духовних благословеннях. Як манна, так і показний хліб вказували на Христа — Живий Хліб, Котрий завжди перебуває у присутності Бога задля нас. Він Сам сказав: “Я — Хліб Живий, Котрий з неба зійшов” (Йоан 6:48—51). На хліб ставили ладан. Коли щосуботи хліб заміняли свіжим, тоді ладан спалювали на жертівнику як спомин перед Богом. ПП 328.2

Найважливішою частиною щоденного служіння було жертвоприношення, що здійснювалося за окремих людей. Грішник, який каявся, приводив тварину до воріт Скинії й, поклавши руку на голову жертви, визнавав свої гріхи, тим самим символічно перекладаючи їх зі себе на невинну жертву. Потім він власноручно вбивав тварину, а священик заносив кров до Святого і кропив нею перед завісою, за якою стояв ковчег із Законом, порушеним грішником. Церемонія символізувала перенесення гріха за допомогою крові до Святині. У деяких випадках кров не заносилася до Святого (Додаток 6), але м'ясо жертви повинен був з'їсти священик, як звелів Мойсей Аароновим синам, кажучи: “Бог дав її вам, щоб зняти гріхи з громади” (Левит 10:17) ¹. Обидві церемонії символізували перенесення гріха з розкаяного грішника, що кається, до Святині. ПП 328.3

Ось таке служіння здійснювалося день у день протягом року. Таким чином, гріхи Ізраїлю, перенесені до святині, занечищували її, тому була потреба в особливому служінні очищення від гріхів. Бог звелів, щоб служіння очищення здійснювалось в кожному зі священних відділень, а також для жертівника, щоб “очистити його та освятити його від нечистоти Ізраїлевих синів” (Левит 16:19). ПП 329.1

Раз на рік Великого Дня примирення первосвященик заходив до Святого Святих для очищення Святині. Здійсненням цього ритуалу закінчувалося річне служіння. ПП 329.2

В день примирення до воріт Скинії приводили двох молодих козлів і кидали щодо них жереб: “Один жеребок для Господа і один жеребок для відпущення”. Козла, на якого випадав перший жереб, заколювали як жертву за гріх, принесену за народ. Священик повинен був занести його кров за завісу та покропити нею престол благодаті. “І очистить він Святиню від нечистоти Ізраїлевих синів, від їхніх переступів та усіх гріхів їхніх. Те ж саме він зробить зі Скинією Заповіту, що знаходиться з ними серед їхньої нечистоти”. ПП 329.3

“І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів, усі їхні провини та усі їхні гріхи, і покладе їх на голову козла, та й випустить його через призначеного чоловіка в пустиню. І понесе той козел на собі усі їхні гріхи в землю безлюдну…”. Тільки після того, як козел був висланий геть, народ міг вважати, що звільнився від тягаря гріхів. Доки здійснювалося служіння примирення, кожна людина повинна була упокоряти свою душу. Усі справи відкладалися, і весь ізраїльський народ проводив цей день в урочистому чеканні, упокорюючись перед Богом у молитві, пості й глибокому дослідженні серця. ПП 329.4

За допомогою річного служіння народ навчався важливих істин примирення. Під час жертв за гріх, що приносилися протягом року, тварина заступала місце грішника, однак кров жертви не могла здійснити повного примирення за гріх. Вона була лише засобом, за допомогою якого гріх переносився до Святині. Приносячи кров, грішник визнавав авторитет Закону, каявся у провинах за порушення Закону та виявляв свою віру в Того, Котрий мав узяти на Себе гріхи світу; однак це не звільняло його повністю від осудження Закону. В день примирення первосвященик, приносячи жертву за всю громаду, заходив до Святого Святих з кров'ю і кропив нею престол благодаті, під яким знаходилися таблиці Закону. Так задовольнялися вимоги Закону, який вимагав життя грішника. Потім священик, як посередник, брав на себе гріхи і, залишаючи Святиню, виносив тягар вини усього Ізраїлю. Біля дверей скинії він покладав руки на голову козла відпущення та визнавав над ним “усі гріхи Ізраїлевих синів, всі їхні провини та усі їхні гріхи”, перекладаючи їх на голову козла. А оскільки козла, який ніс на собі гріхи, відсилали геть, то вважалося, що народ звільнявся від цих гріхів назавжди. Таким було служіння, яке являло собою “образ і тінь небесного” (Євр.8:5). ПП 329.5

Як уже згадувалося, Мойсей будував земну Святиню за зразком, показаним йому на горі. Це був “образ для часу теперішнього, коли приносяться дари та жертви”. Ті два священних відділення були “образами небесного”. Христос, — наш Великий Первосвященик, — “Священнослужитель святилища й правдивої скинії, яку збудував Господь, а не людина” (Євр.9:9, 23; 8:2). Коли апостолові Йоану був показаний у видінні Божий храм на небі, він побачив, що “перед престолом горіли сім свічників вогняних”. Він також бачив ангела, котрий тримав “золоту кадильницю. І було йому дано багато фіміаму, щоб він поклав його з молитвами усіх святих на золотий жертовник, що перед престолом” (Відкр.4:5; 8:3). Пророкові було дозволено оглянути перше відділення небесної Святині, і він побачив там “сім світильників вогнених” і “золотого жертівника”, представлених золотим свічником і жертівником кадіння у земній святині. Знову “розкрився храм Божий на небі” (Відкр.11:19) і він, зазирнувши за внутрішню завісу, що закривала Святе Святих, побачив “ковчег Заповіту Його” (Відкр.11:19), представлений священним ковчегом, якого виготовив Мойсей для збереження Божого Закону. ПП 330.1

Мойсей збудував земну святиню “за зразком, якого побачив”. Апостол Павло писав, що “скинія і увесь посуд богослужбовий” були “образами небесного” (Дії 7:44; Євр.9:21, 23). А апостол Йоан стверджував, що бачив Святиню на небі. Святиня, в якій Ісус нині здійснює задля нас служіння, є величним оригіналом, копією якого була святиня, побудована Мойсеєм. ПП 331.1

Жодна земна споруда не може передати грандіозність і славу небесного храму — місця перебування Царя царів, де “тисячі тисяч служать Йому і десятки тисяч стоять перед Ним” (Дан.7:10), — храму, сповненого славою вічного престолу, де серафими, — його сяючі вартові, — благоговійно ховають свої обличчя. Проте важливі істини про небесну Святиню і величну роботу, що здійснюється в ній задля викуплення людини, викладені за допомогою земної Святині та здійснюваного у ній служіння. ПП 331.2

Після вознесіння Спаситель мав розпочати Своє служіння як наш Первосвященик. Апостол Павло писав: “Бо Христос увійшов не в рукотворну Святиню, що була на зразок, але в саме небо, щоб з'явитися тепер перед Божим лицем за нас” (Євр.9:24). Подібно до того, як служіння Христа поділялося на дві великі частини, кожна з яких охоплювала певний період часу і відігравала важливу роль у служінні небесної Святині, так і прообразне служіння складалося з двох частин — щоденного та річного, які здійснювалися в різних відділеннях Святині. ПП 331.3

Як Христос після вознесіння став перед Божим лицем, принісши Свою кров за грішників, котрі каються, так і священик під час щоденного служіння кропив кров'ю жертівної тварини у Святому, заступаючись за грішника. ПП 331.4

Хоча кров Христа і звільняла розкаяного грішника від осудження Закону, проте не знищувала гріх: він залишатиметься в небесних книгах у Святилищі до остаточного примирення. Так і в прообразному служінні кров жертви за гріх знімала гріх із того, хто каявся, але цей гріх залишався у святині до дня примирення. ПП 331.5

Великого дня відплати мертві будуть суджені, “як записано в книгах, згідно із вчинками їхніми” (Відкр.20:12). Потім, завдяки заслугам викупної крові Христа, гріхи всіх грішників, котрі щиро розкаялися, будуть викреслені з небесних книг. Таким чином Святиня очиститься, тобто звільниться від записів гріхів. У прообразному служінні ця велика робота примирення, або знищення гріхів представлена служінням у день примирення, тобто очищенням земної Святині, коли кров'ю жертви усувалися гріхи, що занечищували Святиню. ПП 332.1

Як при остаточному примиренні гріхи щиро розкаяних людей будуть викреслені з небесних книг (про них більше не буде згадано і вони не прийдуть на пам'ять), так і в прообразному служінні їх відправляли з козлом відпущення до пустелі, назавжди звільняючи від них народ. ПП 332.2

Оскільки сатана є ініціатором гріха, безпосереднім підбурювачем до всіляких гріхів, які стали причиною смерті Божого Сина, то справедливість вимагає, щоб він урешті-решт зазнав покарання. Діяльність Христа задля викуплення людей та очищення Всесвіту від гріха закінчиться усуненням гріха з небесної Святині та перекладенням його на сатану, котрий і зазнає остаточного покарання. Так і в прообразному служінні річне служіння завершувалося очищенням Святині та визнанням гріхів над головою козла відпущення. ПП 332.3

Таким чином, служіння в Скинії, а пізніше у храмі щоденно відкривало людям великі істини, пов'язані зі смертю і служінням Христа; раз на рік вони подумки переносилися до заключних подій великої боротьби між Христом і сатаною та остаточного очищення Всесвіту від гріха і грішників. ПП 332.4