Патріархи і пророки

Розділ 21. Йосиф та його брати

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 41:54—56; 42—50

З початком урожайних років розгорнулися приготування до голоду, що мав надійти. В усіх головних містах Єгипту під керівництвом Йосифа були споруджені величезні сховища і проводилося необхідне приготування для збереження надлишків очікуваного врожаю. Це робили впродовж семи років достатку, аж поки збіжжя, зібраного в сховищах, було так багато, що його перестали рахувати. ПП 201.1

Аж ось настали сім років голоду, які передрік Йосиф. І настав голод по всіх краях, а в єгипетській країні був хліб. Коли ж зголодніла уся єгипетська країна, народ став звертатись до фараона, вимагаючи хліба. І сказав фараон усьому Єгиптові: “Ідіть до Йосифа. Що він вам скаже, те робіть. І був той голод на всій поверхні землі. І відчинив Йосиф усе, що було в них, і продавав поживу Єгиптові”. ПП 201.2

Голод поширився і на Ханаанську землю, став особливо відчутним в тій частині країни, де проживав Яків. Довідавшись про великі запаси, зроблені єгипетським фараоном, десять синів Якова вирушили в дорогу, щоб купити хліба. Коли вони прийшли до Єгипту, їх разом з іншими спрямували до царського управляючого. “Та й уклонилися йому обличчям до землі. І впізнав Йосиф братів своїх, а вони не впізнали його”. Фараон змінив його єврейське ім'я на інше, до того ж як мало був подібний прем'єр-міністр Єгипту до підлітка, якого вони продали ізмаїльтянам! Коли Йосиф побачив своїх братів, які вклонилися йому, він пригадав свої сни, і перед його очима постали картини минулого. Від його проникливого погляду не сховалося й те, що між ними не було Веніямина. Невже й він став жертвою підступної жорстокості цих безжалісних людей? Він вирішив дізнатися правду. “Ви шпигуни, — суворо сказав він до них, — ви прибули вивідати слабі місця цієї землі”. ПП 201.3

А вони відповіли: “Ні, пане наш, раби твої прибули купити їжі. Ми всі — сини одного чоловіка, ми правдиві. Раби твої не були шпигунами”. Йосифові хотілося знати, чи вони й надалі залишилися такими ж зухвалими, як тоді, коли він жив з ними, а також отримати якісь відомості про родину. Однак він чудово знав, якими неправдивими можуть бути їхні слова. Йосиф повторив своє звинувачення, а вони відповіли: “Дванадцятеро твоїх рабів — брати ми, сини одного чоловіка в ханаанському краї. А наймолодший тепер із батьком нашим, а одного нема”. ПП 202.1

Удаючи, що він сумнівається в правдивості їхніх слів та все ще вважає їх шпигунами, правитель заявив, що випробує їх; вони змушені будуть залишитися в Єгипті, а один із них нехай піде та приведе сюди молодшого брата. Якщо вони не погодяться на таку умову, до них поставляться як до шпигунів. Але сини Якова не могли погодитися з такою пропозицією, оскільки для виконання її знадобиться багато часу, а їхні сім'ї будуть приречені на голод; та й хто ж із них наважиться вирушити сам у дорогу, залишивши братів у в'язниці? Що він скаже батькові? Було очевидно, що їх стратять або зроблять рабами, а як ще й Веніямин прийде сюди, то, мабуть, лише для того, щоб розділити їхню долю. Вони вирішили краще залишитися і страждати разом, аніж завдати батькові нового горя, забравши в нього єдиного сина, що залишився. Братів вкинули до в'язниці, де вони перебували три дні. ПП 202.2

За той час, коли Йосиф був у розлуці з братами, сини Якова дуже змінилися. Колись заздрісні, бунтівливі, лукаві, жорстокі, мстиві, вони, зазнавши лиха, стали виявляти такі якості характеру, як безкорисливість, щирість у відносинах один із одним, відданість батькові, авторитет якого визнавали, незважаючи на те, що самі вже досягли зрілого віку. ПП 202.3

Три дні в єгипетській в'язниці брати провели в гірких роздумах про свої минулі гріхи. Якщо не приведуть Веніямина, то їх обов'язково звинуватять у шпигунстві, а вони майже не сподівалися, що батько погодиться відпустити Веніямина. Третього дня Йосиф прикликав братів до себе. Він не наважувався затримувати їх довше. Його батько, уся родина і без того вже, напевно, страждали від голоду. “Зробіть от що — і залишитеся живиш, — сказав Він, — бо я боюся Бога. Якщо ви правдиві, то нехай один брат ваш буде у в'язнений в темниці, а ви йдіть, занесіть хліб для заспокоєння голоду ваших домів. А свого наймолодшого брата приведіть до мене, — і будуть потверджені ваші слова, — ви не повмираєте”. ПП 203.1

На цю пропозицію вони погодилися, хоча й висловлювали побоювання, що батько не відпустить з ними Веніямина. Йосиф розмовляв з ними через перекладача, а тому, не підозрюючи, що правитель їх розуміє, вільно перемовлялися між собою в його присутності. Вони картали себе за жорстоке поводження з Йосифом: “Справді, винні ми за нашого брата, бо бачили недолю душі його, коли він благав нас, а ми не послухали. Тому то прийшло це нещастя на нас!” Рувим, котрий мав намір звільнити його в Дотаїні, додав: “Чи не говорив я вам, кажучи: не грішіть проти хлопця, — та ви не послухали. А оце й кров його жадається”. Йосиф, слухаючи ці розмови, не міг приховати своїх почуттів; він вийшов і гірко заплакав. Повернувшись, звелів зв'язати Симеона та відвести його до в'язниці. Вибір випав на Симеона, оскільки він був підбурювачем і головною діючою особою під час жорстокого поводження зі своїм братом. ПП 203.2

Перш ніж відпустити братів, Йосиф звелів забезпечити їх зерном і таємно від них покласти гроші кожному в його мішок. їм також видали корм для тварин на зворотний шлях. Дорогою один з них відкрив мішок і з подивом виявив у ньому вузлик зі сріблом. Почувши про це, усі стривожилися і полякалися, запитуючи один в одного: “Що це Бог нам зробив?” Чи був це знак Господньої милості, чи Він бажає покарати їх за їхні гріхи, стягнувши на них нове лихо? Брати знали, що Бог бачив усі гріхи, і вважали, що тепер карає за них. ПП 203.3

З нетерпінням Яків чекав на повернення своїх синів; і коли вони прибули, увесь стан зібрався навколо них, жадібно слухаючи розповіді про те, що трапилося. Тривога і важке передчуття сповнили кожне серце. Здавалося, що за вчинками єгипетського правителя приховувався якийсь лихий задум; їхні побоювання підтвердились, коли, відкривши свої мішки, брати виявили в них чужі гроші. Старий батько з розпачем вигукнув: “Ви позбавили мене дітей: Йосифа нема, і Симеона нема, а тепер Веніямина заберете? Усе те на мене!” Рувим відповів: “Двох синів моїх уб'єш, коли не приведу його до тебе! Дай же його на відповідальність мою, а я поверну його до тебе”. Та ці нерозважливі слова не заспокоїли Якова. Його відповіддю було: “Не піде з вами мій син, бо брат його помер, а він сам позостався… А трапиться з ним нещастя в дорозі, якою підете, то в смутку зведете мою сивину до шеолу!” ПП 204.1

Однак посуха тривала й далі, і з плином часу запаси хліба, привезеного з Єгипту, майже вичерпалися. Сини Якова добре розуміли, що повертатися до Єгипту без Веніямина було марною справою. В них ще жевріла надія на те, що батько змінить своє рішення, і мовчки очікували розв'язки. Усе густішою ставала тінь неминучого голоду; на занепокоєних обличчях своїх близьких старець читав загальну потребу, і нарешті сказав: “Підіть, купіть нам трохи їжі!” ПП 204.2

Юда відповів: “Як ти відпустиш брата нашого з нами, то ми підемо й купимо їжі. А якщо не пошлеш, не підемо, бо чоловік той сказав нам: Не побачите лиця мого без вашого брата з вами”. Зауваживши вагання батька, він продовжував: “Пошли ж юнака зі мною, і встаньмо, та й ходім, і будемо жити, і не повмираємо і ми, і ти, і наші діти”. Він сказав, що бере на себе відповідальність за свого брата і готовий, щоб провина залишилася на ньому по всі дні, якщо він не приведе Веніямина додому. ПП 204.3

Яків більше не міг наполягати на своєму і звелів синам збиратися в дорогу. Він наказав їм також узяти для правителя дарунок, на який можна було спромогтися в їхній спустошливій голодом землі: “Трохи бальзаму, і трохи меду, пахощів, і ладану, дактилів, і мигдалів”, — а також подвійну суму грошей. “А брата вашого заберіть, — і встаньте, ідіть до того мужа”. Коли сини вже були готові вирушити в цю непевну подорож, старий батько піднявся і, звівши до неба руки, помолився: “А Бог Всемогутній нехай дасть вам милосердя перед лицем цього мужа, і нехай він відпустить іншого вашого брата й Веніямина. А мені, якщо вже бути бездітним, то нехай я буду бездітним”. ПП 204.4

Знову брати прибули до Єгипту і стали перед Йосифом. І коли той побачив Веніямина, сина своєї матері, його охопило глибоке хвилювання. Однак, приховавши власні почуття, Йосиф звелів привести їх до себе додому та приготувати обід. Прибувши до палацу правителя, брати дуже стривожилися, побоюючись, що з них спитають за гроші, знайдені в мішках. Вони вважали, що це було влаштовано навмисне — як привід, щоб зробити їх рабами. У відчаї вони почали радитися з домоправителем Йосифа, розповівши йому про обставини свого приходу до Єгипту, а на доказ власної невинності сказали, що принесли назад гроші, знайдені в їхніх мішках, а також і гроші для купівлі нового зерна, додавши при цьому: “Ми не знаємо, хто поклав наше срібло до наших мішків”. Той чоловік відповів їм: “Мир вам! Не бійтеся! Бог ваш і Бог вашого батька дав вам скарб до ваших мішків. Срібло ваше прийшло до мене”. Вони заспокоїлися, і коли Симеон, звільнений з в'язниці, приєднався до них, відчули, що справді Бог милостивий до них. ПП 205.1

Коли правитель знову зустрівся з ними, вони, підносячи дарунки, покірно “поклонилися йому до землі”. І знову Йосиф згадав свої сни і, привітавши гостей, поспішив запитати: “Чи усе гаразд з вашим старим батьком, про якого ви розповідали? Чи він ще живий?” — “Гаразд рабові твоєму, батькові нашому. Ще він живий,” — почулось у відповідь, і брати знову вклонилися йому. Тоді погляд Йосифа зупинився на Веніяминові, і він запитав: “Чи це є ваш наймолодший брат, про якого ви мені розповідали?.. Нехай Бог буде милостивий до тебе, мій сину!” І, більше не в змозі подолати почуття ніжності, він нічого не міг сказати, — “і, ввійшовши до іншої кімнати, заплакав там”. ПП 205.2

Опанувавши собою, Йосиф повернувся, і бенкет розпочався. За звичаєм, єгиптянам не дозволялося вживати їжу разом із чужинцями. Тому синів Якова посадили за окремий стіл. Йосиф, відповідно до свого високого становища, їв окремо, а єгиптяни також мали окремі столи. Коли всі посідали, брати були здивовані, побачивши, що їм подавали їжу у відповідності з віком. Йосиф “посилав страви від себе до них”, причому Веніяминові призначалось уп'ятеро більше, ніж іншим. Виявляючи Веніяминові знаки уваги, Йосиф мав на меті довідатися, чи не ставляться вони до меншого брата з тією ж заздрістю і ненавистю, яку колись виявляли до нього? Усе ще не підозрюючи, що Йосиф розуміє їхню мову, брати продовжували перемовлятися між собою. Таким чином він мав можливість дізнатись про їхні справжні почуття. Однак Йосиф ще раз хотів випробувати їх, і перед тим, як спорядити в дорогу, наказав покласти свою срібну чашу у мішок наймолодшого брата. ПП 206.1

З радістю брати вирушили в дорогу. Симеон і Веніямин також були з ними, тварини навантажені зерном, а тому всі відчували, що щасливо уникнули небезпек, які, здавалось, переслідували їх. Але як тільки брати дійшли до околиці міста, їх наздогнав управляючий Йосифа з категоричним запитанням: “Нащо ви заплатили злом за добро? Хіба це не та чаша, що з неї п'є пан мій, і що нею він віщує? І зле ви зробили, що вчинили таке”. Вважалося, що ця чаша має властивість визначати, чи є в речовині, що знаходилась в ній, отрута. За тих часів такий посуд високо цінувався як захист від отруєння з метою вбивства. ПП 206.2

У відповідь на звинувачення управляючого мандрівники промовили: “Нащо пан наш говорить такі слова? Далеке рабам твоїм, щоб учинити таке. Те ж срібло, що знайшли ми в отворах наших мішків, ми вернули тобі з краю Ханаанського. Тож як би ми могли вкрасти з дому пана твого срібло чи золото? У кого із рабів твоїх чаша буде знайдена, той помре, а ми також станемо рабами нашому панові” — “Тож як ви сказали, так нехай і буде! — відказав управляючий. — У кого чаша буде знайдена, той стане мені за раба, а ви будете чисті”. ПП 206.3

Відразу ж розпочався обшук. “І поспішно поспускали вони кожен свого мішка”, і управляючий оглянув кожного, починаючи від Рувима і до наймолодшого. Чаша була знайдена в мішку Веніямина. ПП 207.1

Брати роздерли свій одяг на знак крайнього розпачу і повільно рушили до міста. Через дану ними обіцянку Веніямин був приречений на довічне рабство. Вони пішли за управляючим до палацу і, побачивши правителя, який ще був там, попадали перед ним на землю. “Що це за вчинок ви зробили? — запитав той. — Хіба ви не знали, що такий муж, як я, справді відгадає?” Цими словами Йосиф намагався примусити їх зізнатися у своєму гріху. Він ніколи не претендував на те, що володіє силою віщування, але хотів, аби вони повірили, що він може читати таємниці їхнього життя. ПП 207.2

Юда відповів: “Що нам сказати панові нашому? Що говорити? Чим виправдатись? Бог знайшов провину твоїх рабів! Ось ми раби панові нашому, і ми, і той, в руках якого була знайдена чаша”. ПП 207.3

“Далеке мені те, що хочете зробити ви, — почулось у відповідь. — Чоловік, в руці котрого була знайдена чаша, — він буде мені рабом! А ви йдіть із миром до вашого батька”. ПП 207.4

У глибокому розпачі Юда наблизився до правителя і благав: “О мій пане, нехай скаже раб твій слово до вух пана свого, і нехай не палає гнів твій на раба твого, бо ти такий, як фараон”. Зворушливими, красномовними словами він змалював горе батька, котрий втратив Йосифа, та його небажання відпустити з ними до Єгипту Веніямина, бо він був його єдиним сином, що залишився від Рахілі, яку Яків так ніжно кохав. “А тепер, — продовжував він, — коли я прийду до раба твого, мого батька, а юнака не буде з нами, — а душа його зв'язана з душею хлопця, — то, коли він побачить, що юнака немає, то помре. І зведуть твої раби сивину раба твого, нашого батька, у смутку до шеолу. Бо раб твій поручився за юнака батькові своєму, кажучи: Коли я не приведу його до тебе, то згрішу перед батьком своїм на всі дні! Тепер отже благаю тебе, нехай же твій раб залишиться замість юнака невільником панові моєму. А юнак нехай іде зі своїми братами! Бо ж як я прийду до батька свого, коли юнака зо мною не буде? Не хочу бачити того нещастя, що спіткає мого батька”. ПП 207.5

Йосиф був задоволений. Він побачив у своїх братах плоди щирого розкаяння. Вислухавши благородне прохання Юди, він наказав, щоб усі, окрім братів, вийшли, і тоді, ридаючи вигукнув: “Я — Йосиф… Чи живий ще мій батько?..” ПП 208.1

Від страху й подиву брати стояли як укопані. Невже ж то цей правитель Єгипту був їхнім братом Йосифом, якому вони заздрили і хотіли вбити, продавши врешті-решт як раба? Вони пригадали своє жорстоке ставлення до нього. Згадали, як глузували з його снів та намагалися не допустити виконання. Разом з тим у їх здійсненні прийняли безпосередню участь; були повністю в його владі, і Йосиф, напевно, помститься за вчинене йому зло. ПП 208.2

Зауваживши їхню розгубленість, Йосиф лагідно сказав: “Підійдіть же до мене!” Коли брати підійшли, він сказав: “Я Йосиф, ваш брат, якого ви продали до Єгипту. Тепер же не сумуйте, і нехай не буде жалю в ваших очах через те, що ви продали мене сюди, бо це Бог послав мене перед вами для збереження вашого життя”. Усвідомлюючи, що вони вже досить настраждалися за свою жорстокість до нього, Йосиф, з притаманним йому благородством, намагався розвіяти їхній страх і звільнити від гірких докорів сумління. ПП 208.3

“Бо ось два роки, — продовжував він, — голоду на землі, і ще буде п'ять років: не буде ні оранки, ні жнив. І послав мене Бог перед вами зберегти вас на землі, і зберегти ваше життя великим визволенням. Виходить тепер, — не ви послали мене сюди, а Бог. І Він зробив мене батьком фараонові, владикою усього дому його та управителем усього краю Єгипетського. Поспішіть, і йдіть до батька мого, та й скажіть йому: отак говорить син твій Йосиф: Бог зробив мене володарем усього Єгипту. Прийди ж до мене, не гайся! І осядеш у землі Гошен, і будеш коло мене ти, і діти твої, і діти дітей твоїх, і дрібна та велика худоба твоя, і все, що твоє. Я буду утримувати тебе там, бо голод продовжуватиметься ще п'ять років, аби не потрапив ти у злидні, твій дім, і все, що твоє. І ось очі ваші й очі брата мого Веніямина бачать, що це мої уста говорять до вас… І припав він на шию Веніямину, братові своєму, та й заплакав, і Веніямин плакав на шиї його. І цілував він усіх братів своїх, і плакав з ними… А після того розмовляли брати його з ним”. Вони покірно визнали свій гріх і благали у нього прощення. Брати довго мучилися через болісні докори сумління і тепер тішилися, що їхній брат живий. ПП 208.4

Вістка про те, що сталося, швидко дійшла до фараона, котрий, бажаючи віддячити Йосифові, підтвердив запрошення, дане правителем для його сім'ї, словами: “Добро усього Єгипетського краю — ваше”. Брати вирушили додому зі щедрими запасами провізії, з возами та всім необхідним для переїзду їхніх родин і слуг до Єгипту. Веніямина Йосиф обдарував коштовними дарунками більше за всіх. Побоюючись, щоб між ними дорогою додому не виникло суперечки, він дав їм наказ: “Не сваріться в дорозі!” ПП 209.1

Сини Якова повернулися до батька з радісною вісткою: “Йосиф ще живий, і… він владарює над усім Єгипетським краєм”. Спочатку старий батько був приголомшений, бо не міг повірити в почуте; але побачивши цілу валку возів, нав'ючених тварин та Веніямина, котрий знову був біля нього, він переконався, що це правда, і в пориві великої радості вигукнув: “Досить! Ще живий Йосиф, мій син! Піду ж та побачу його, поки помру!” ПП 209.2

Десятьом братам довелося ще раз принизити себе. Тепер вони визнали перед батьком той обман та жорстокість, які вже стільки років отруювали і його, і їхнє життя. Яків не підозрював синів у такому огидному вчинку, але побачивши, що все вийшло на добро, простив і благословив своїх грішних дітей. ПП 209.3

Незабаром батько і його сини, їхні родини, а також худоба та безліч слуг вирушили до Єгипту. З радісним серцем вони здійснювали свою мандрівку, і коли прибули до Беер-Шеви, патріарх приніс жертви подяки, благаючи Господа послати їм запевнення в тому, що Він буде супроводжувати їх. У нічному видінні Яків почув божественне слово: “Не бійся піти до Єгипту, бо Я зроблю тебе там великим народом. Я піду з тобою до Єгипту, і Я також виведу тебе звідти”. ПП 209.4

Запевнення: “Не бійся піти до Єгипту, бо Я зроблю тебе там великим народом”, — мало дуже велике значення. Авраамові була дана обітниця, що його потомство стане незліченним, як небесні зорі, але вибраний народ намножувався все ще повільно. До того ж в землі Ханаанській не було умов для становлення нації, яка була передречена Богом. Вони жили серед язичницьких племен, які мали перебувати там до “четвертого покоління”. Якщо б нащадкам Ізраїля довелося стати в Ханаані численним народом, то для цього їм потрібно було або прогнати мешканців цього краю, або ж розселитися поміж ними. Перша умова, згідно з божественним планом, була неможливою, а змішавшись із хананеями, вони опинилися б у небезпеці впасти в ідолопоклонство. В Єгипті ж були усі умови для здійснення божественного задуму. Родюча, рясно зрошувана частина землі, яка була надана їм, сприяла їхньому швидкому зростанню. Відраза, яку викликало в єгиптян їхнє заняття, — “для Єгипту кожен пастух отари — огида”, — дозволяла їм залишатися відокремленим, особливим народом, не брати жодної участі в ідолопоклонстві Єгипту. ПП 209.5

Досягши кордонів Єгипту, мандрівники відразу ж рушили до землі Гошен. Туди прибув і Йосиф на колісниці, у супроводі царського почту. Однак він забув про все: і про пишність, яка його оточувала, і своє високе становище; лише одна думка володіла цілим його єством, лише одне палке бажання сповнювало серце. Коли Йосиф побачив мандрівників, що наближалися, почуття любові, яке він приборкував стільки довгих років, спалахнуло з новою силою. Зіскочивши з колісниці, він поспішив назустріч батькові. І впав йому на шию, та й плакав довго… І промовив Ізраїль до Йосифа: “Нехай тепер я помру, побачивши обличчя твоє, бо ти ще живий!. ПП 210.1

Йосиф узяв зі собою п'ятьох братів, щоб представити їх фараонові та отримати від нього дозвіл на землю, яка мала стати місцем проживання в майбутньому. З почуттям вдячності до свого прем'єр-міністра монарх міг удостоїти їх честі обійняти певні державні посади; але Йосиф, вірний поклонник Єгови, намагався уберегти своїх братів від спокус, на які вони могли б наражатися при дворі язичницького фараона, тому порадив чоловікам чесно відповісти на запитання царя щодо їхнього роду занять. Сини Якова прислухалися до його поради, обережно зробивши натяк на те, що вони лише на деякий час прийшли до цієї землі і не збираються назавжди оселятися тут, зберігаючи, таким чином, за собою право залишити країну будь-якого часу. Фараон віддав їм для проживання, як і обіцяв, “найліпше місце цього краю” — країну Гошен. ПП 210.2

Незабаром після прибуття Йосиф привів до фараона свого батька. Для патріарха було незвично опинитися в царських палатах; однак він постійно спілкувався з Наймогутнішим Царем серед величної природи, і тепер, усвідомлюючи таку перевагу, звів руки і поблагословив фараона. ПП 211.1

Під час першої зустрічі з Йосифом Яків говорив так, ніби в цей радісний час, коли настав кінець його тривогам і смуткові, він мав би помирати. Проте ще сімнадцять років було даровано йому прожити в мирному відлюдді землі Гошен. Ці щасливі роки разюче відрізнялися від попередніх. Він бачив у своїх синах плоди справжнього розкаяння; його сім'я мала всі умови, щоб перетворитися на могутній народ; вірою він все ж покладався на певну обітницю про майбутнє оселення в Ханаані. Яків був оточений любов'ю і турботою, на яку лише був спроможний управитель Єгипту; щасливий, що його давно втрачений син знову з ним, він мирно доживав свої дні. ПП 211.2

Відчуваючи наближення смерті, Яків послав за Йосифом. Твердо довіряючи Божій обітниці щодо володіння Ханааном, він сказав: “Не поховай мене в Єгипті. Я ляжу з батьками своїми; ти винесеш мене з Єгипту, і поховаєш в їхньому гробі”. Йосиф пообіцяв так зробити, однак Яків цим не задовольнився; він примусив його урочисто заприсягтися, що його буде поховано в гробівці його батьків — у печері Махпела. ПП 211.3

Ще одна важлива справа вимагала вирішення. Сини Йосифа повинні були офіційно увійти до числа дітей Ізраїлю. Тому Йосиф, прийшовши на своє останнє побачення з батьком, привів зі собою Єфрема та Манасію. Ці юнаки за материнською лінією належали до найвищого чину єгипетського священства, а становище батька відкривало їм дорогу до багатства і слави, якщо б вони вирішили поєднати свою долю з єгиптянами. Однак Йосиф бажав, щоб вони залишилися зі своїм народом. Він засвідчив свою віру в обітниці Заповіту і бажав, щоб його сини відмовилися від усіх почестей Єгипетського царства надавши перевагу життю серед зневажених пастуших племен, котрим були довірені Божі істини. ПП 211.4

Яків сказав: “А тепер два сини твої, Єфрем і Манасія, народжені тобі в єгипетськім краї до прибуття мого до Єгипту, — вони мої! Як Рувим і Симеон, будуть мої”. Вони мали бути усиновлені як його власні діти і стати родоначальниками окремих племен. Таким чином, одна з переваг первородства, яку втратив Рувим, повинна була перейти до Йосифа, а саме — подвійна частка в Ізраїлі. ПП 212.1

Яків від старості погано бачив і не підозрював про присутність молодих людей, однак, зауваживши їхні нечіткі постаті, запитав: “Хто вони?” Коли йому сказали, він звелів: “Підведи ж їх до мене, — і я їх поблагословлю”. ПП 212.2

Коли юнаки наблизились, патріарх обійняв, поцілував їх і урочисто поклав руки на їхні голови для благословення. Потім Яків помолився: “Бог, що перед обличчям Його ходили батьки мої Авраам та Ісаак, що пасе мене, відколи існую аж до цього дня, Ангел, що рятує мене від усього лихого, — нехай поблагословить цих юнаків”. У ньому не було більше самовпевненості або віри в людську мудрість чи хитрість. Його захисником і підтримкою був Бог. Він не нарікав на лихі дні, яких зазнав у минулому. Випробування та смуток тих днів Яків уже не вважав за знаряддя, спрямоване “проти” нього. У пам'яті збереглися лише спогади про Божу любов і милість, які супроводжували його на життєвій дорозі. ПП 212.3

Після благословення Яків дав своєму синові обітницю, залишаючи наступним поколінням, які житимуть протягом довгих літ рабства і скорбот, свідчення своєї віри: “Ось я вмираю… А Бог буде з вами, і поверне вас до краю ваших батьків!”. ПП 212.4

Біля смертного ложа зібралися усі сини Якова. Закликавши їх, батько сказав: “Зійдіться та послухайте ви, сини Якова, і прислухайтесь до Ізраїля, вашого батька; а я сповіщу вам, що вас спіткає наприкінці днів”. Не раз з тривогою він думав про майбутнє своїх дітей, намагаючись уявити собі майбутнє різних поколінь. Тепер, коли його діти очікували останнього благословення, на ньому спочивав Дух пророцтва і в пророчому видінні йому відкрилося майбутнє його нащадків. Яків називав одне за одним імена своїх синів, змальовуючи характер кожного та передвіщаючи в декількох словах майбутнє кожного покоління. “Рувиме, — ти мій перворідний, моя міць і початок сили моєї, верх величності й могутності!” ПП 212.5

Такими словами батько показав становище, яке міг посісти Рувим як первородний син, але його тяжкий гріх, учинений в Едері, довів, що він виявився негідним цього благословення. Яків продовжував: “Мінливий, як вода, — ти не матимеш переваги”. ПП 213.1

Священство призначалося Левію; царство й обітниця про майбутнього Месію — Юді; подвійна частка спадщини — Йосифові. Покоління Рувима ніколи не посідало високого становища в Ізраїлі, не було таким численним, як покоління Юди, Йосифа чи Дана, і одним з перших виявилось у полоні. ПП 213.2

За віком після Рувима йшли Симеон та Левій. Обидва вони виявили жорстокість до мешканців Сихема, а також більше за всіх завинили, продавши Йосифа. Про них було сказано: “Поділю їх в Якові, і розпорошу в Ізраїлі!”. ПП 213.3

При обчисленні Ізраїлю, безпосередньо перед входом до Ханаану, покоління Симеона виявилося найменшим. Мойсей, виголошуючи своє останнє благословення, не згадав про Симеона. Під час заселення Ханаану це покоління отримало лише невелику частку в спадку Юди, а сім'ї, які пізніше набули сили, утворили окремі поселення за межами Святої землі. Левій також нічого не отримав у спадщину, окрім 48 міст, що знаходилися в різних куточках краю. Однак їхня вірність Єгові в той час, коли інші покоління відступили від Нього, сприяла призначенню їх на священне служіння у святині; таким чином прокляття змінилось на благословення. ПП 213.4

Вінець благословень первородства отримав Юда. Значення цього імені — “хвала” — повністю розкрите в пророцтві про нього: ПП 213.5

“О Юдо, — хвалитимуть тебе твої брати!
Рука твоя — на шиї твоїх ворогів,
сини батька твого тобі вклоняться.
Юда — лев молодий!
Ти, мій сину, вертаєшся зі здобичі:
прихиливсь він, ляг, як лев
й як левиця, — хто підійме його?
Не відійметься берло від Юди,
ані з його бедер законодавець,
поки прийде Примиритель,
і Йому послух народів”. ПП 214.1

Лев — цар лісів — вдалий символ цього покоління, з якого вийшов Давид і Син Давидів — Примиритель, правдивий “Лев з племені Давидового”, Котрому врешті-решт уклоняться усі царства і всі народи віддадуть шану. ПП 214.2

Більшості своїх дітей Яків передрік щасливе майбутнє. Нарешті він дійшов до Йосифа, і серце батька сповнилося невимовним почуттям, коли він зливав благословення “на голову обранця з-поміж братів своїх”: ПП 214.3

“Йосиф — вітка родюча,
Гілка родюча над джерелом,
її віття по муру спинається.,
Засмучували його та з луку стріляли,
і зненавиділи його стрільці.
Та залишився міцним його лук,
і стали міцні рамена його рук, —
від рук Сильного Бога Якового,
звідти Пастир, твердиня синів Ізраїлевих.
Проси Бога, свойого Отця, —
і Він допоможе тобі,
проси Всемогутнього —
і Він благословить тебе
благословенням небес, що на висоті,
благословенням безодні, що долі лежить,
благословеннями перс та утроби.
Благословення батька твого стали сильнішими
від благословення батьків моїх, —
аж до пожаданих висот віковічних. Нехай вони впадуть на голову Йосифову,
на маківку вибраного з-поміж братів своїх!”. ПП 214.4

Яків завжди був мужем глибокої та сильної любові. Він любив своїх синів ніжною любов'ю; і його передсмертне свідчення не було виявленням упередженості або образи. Він простив їх усіх і любив до кінця життя. Батьківська ніжність знаходила своє вираження лише в словах підбадьорення і надії, але на ньому спочивала Божа сила, і під Божим натхненням він був змушений виголосити правду, якою б гіркою вона не була. ПП 215.1

Виголосивши останнє благословення, Яків повторив розпорядження щодо місця свого поховання. “Я прилучаюся до своєї рідні… Поховайте мене коло батьків моїх у печері, що на полі Махпели… Там поховано Авраама й жінку його Сарру, там поховали Ісаака та його дружину Ревекку, і там поховав я Лію”. Так останній учинок його життя мав стати виявом його віри в обітницю. ПП 215.2

Останні роки Якова були наче тихий, погідний вечір після тривожного й виснажливого дня. Над його стежкою нависали темні хмари, але захід життя був ясним, а передсмертні години опромінені небесним сяйвом. Писання говорить: “На час вечора з'явиться світло” (Зах.14:7). “Спостерігай за непорочним та дивися на праведного, бо кінець такого є мир” (Псал.36:37). ПП 215.3

Яків дійсно згрішив і тяжко страждав. Від того дня, як він, учинивши великий гріх, змушений був тікати з батьківських наметів, виснажлива праця, клопоти і скорботи супроводжували його впродовж багатьох років. Безпритульний утікач, розлучений з матір'ю, яку вже ніколи більше не побачив, він сім років служив за кохану дівчину тільки задля того, щоб бути жорстоко ошуканим; двадцять років вибраний Божий перебував на тяжкій службі у скупого й жадібного родича; був свідком, як зростає його багатство й підростають власні сини, але як мало радості він знаходив у власній сім'ї, де виникало стільки суперечок і розділень; прикро вражений ганьбою доньки, помстою її братів, смертю Рахілі, потворним злочином Рувима, гріхом Юди, жорстоким обманом і злобою щодо Йосифа, о, який довгий і похмурий перелік нещасть розгортався перед його очима! Знову й знову Яків пожинав плоди того першого лихого вчинку! Знову й знову він бачив у своїх синах повторення гріхів, у яких і сам був винуватим. Однак якою б гіркою не була ця наука, вона зробила свою справу. Покарання, хоча й тяжке, принесло “мирний плід праведності” (Євр.12:11). ПП 215.4

Святе Письмо правдиво й точно відзначає помилки добрих людей, які користувалися прихильністю Бога; про їхні помилки говориться навіть більше, ніж про чесноти. Цей факт багатьох вражає, даючи невіруючим привід глузувати з Біблії, Але одним з найсильніших аргументів правдивості Писання є те, що в ньому не замовчуються факти і не приховуються гріхи головних діючих осіб. Людина настільки схильна до упередження, що її розповіді не можуть бути абсолютно безсторонніми. Якби Біблію писали не богонатхненні мужі, вона, без сумніву, змальовувала б характери своїх славних героїв у більш привабливому світлі. Але Біблія передає їхні досвіди такими, якими вони були насправді. ПП 216.1

Мужі, котрі користувалися Божою ласкою і котрим Він довірив велику відповідальність, часом піддавалися спокусам і грішили, подібно як і ми сьогодні боремося, вагаємося і часто впадаємо в гріх. їхнє життя з усіма помилками і нерозважливими вчинками відкрите перед нами як для нашого підбадьорення, так і для застереження. Якби вони були зображені бездоганними, тоді ми з нашою гріховною природою могли б впадати у відчай від власних помилок і невдач. Але дивлячись, як інші провадили боротьбу з розчаруваннями, котрих зазнаємо й ми, як вони, подібно до нас, були переможені спокусами, однак, набравшись духу, долали їх благодаттю Божою, отримуємо підбадьорення у боротьбі за праведність. Подібно до тих, які, хоч часом і падали, але підіймалися знову й отримували Боже благословення, ми також можемо стати переможцями силою Ісуса. З іншого боку, історія їхнього життя залишається застереженням для нас. Вона свідчить про те, що Бог у жодному разі не виправдає грішника. Він зауважує гріхи в тих, котрі користуються Його особливою ласкою, ще суворіше, ніж гріхи тих, які отримали менше світла і на яких покладено меншу відповідальність. ПП 216.2

Після поховання Якова серця братів Йосифа знову сповнилися страхом. Незважаючи на його доброту, усвідомлення власної вини вселяло в них недовір'я і підозру. Можливо, він гаявся з помстою, гадали вони, через повагу до батька, але тепер покарання за злочин, яке так довго затримувалося, спіткає їх. Вони не наважилися з'явитися перед його лице, але послали сказати: Батько твій заповів перед своєю смертю, кажучи: “Отак скажіть Йосифові: Прошу, вибач гріх братів твоїх та їхню провину, бо вони тобі зло заподіяли. А тепер вибач гріх рабам Бога батька твого!” Ці слова зворушили Йосифа до сліз; його брати, набравшись мужності, прийшли, впали до його ніг, кажучи: “Ось ми раби тобі!” Йосиф глибоко і безкорисливо любив своїх братів, і думка про те, що вони побоюються помсти з його боку, завдавала болю, ранила його душу. “Не бійтеся, — сказав він, — бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували проти мене зло, але Бог вивів це на добро, щоб зробити так, як є сьогодні, — заховати при житті великий народ! А тепер не лякайтеся, — я буду утримувати вас та дітей ваших!”. ПП 217.1

Життя Йосифа співзвучне життю Христа. Саме заздрість спонукала братів Йосифа продати його в рабство; вони сподівалися, що перешкодять йому стати величнішим за них. І коли Йосиф був узятий до Єгипту, вони тішили себе, що його сни вже не тривожитимуть їх, оскільки вони зробили все, аби нічого не збулося. Але Бог розпорядився, щоб своїми діями вони сприяли виконанню того задуму, якому так хотіли перешкодити. Так само і юдейські священики та старійшини заздрили Христові, побоюючись, що Він приверне до Себе увагу усього народу, яка належала їм. Вони віддали Його на смерть, щоб Христос не став царем, але саме цим сприяли здійсненню того, проти чого боролися. ПП 217.2

Завдяки рабству в Єгипті Йосиф врятував родину свого батька; однак це не применшувало вини його братів. Хоча розп'яттям Христа вороги зробили Його Відкупителем людства, Спасителем грішників, Володарем усього світу; хоча Бог у Своєму Провидінні використав ці події для Своєї слави і добра людства, злочин Його убивць не став від цього менш жахливим та огидним. ПП 217.3

Як Йосифа власні брати продали язичникам, так і Христос був проданий Своїм найзапеклішим ворогам одним зі Своїх учнів. Як Йосиф був незаконно звинувачений і вкинутий до в'язниці через свою непорочність, так і Христос був зневажений і відкинутий, тому що Його праведне, сповнене самозречення життя стало докором для грішника; хоча на Ньому не було жодної вини, Він був засуджений на підставі фальшивого свідчення. Терпіння і покірливість, з якими Йосиф зносив несправедливість та утиски, його готовність прощати, благородство, яке він виявив до своїх жорстоких братів, уособлюють покірність Спасителя, Котрий без нарікань зносив злобу і знущання нечестивих, а також Його прощення не тільки Своїх убивць, а й усіх, хто приходить до Нього, визнаючи власні гріхи і шукаючи прощення. Після смерті батька Йосиф ще прожив 54 роки. Він ще побачив дітей Єфрема до третього покоління; сини Махіра, сина Манасіїного, також виросли на колінах у Йосифа. Він бачив, як його народ намножувався і процвітав, а тому протягом усього свого життя непохитно вірив, що Бог поверне Ізраїля до Обітованої землі. ПП 218.1

Відчувши наближення кінця, Йосиф зібрав навколо себе родичів. Хоч він користувався великою пошаною у фараоновому краї, Єгипет залишався для нього місцем вигнання. Його остання воля — свідчення того, що Богом обраний Йосиф пов'язав свою долю з Ізраїлем. Останніми його словами були: “Бог обов'язково згадає вас, і виведе із цієї землі до Краю, про який присягнув Авраамові, Ісаакові та Якову”. Він узяв урочисту клятву з Ізраїлевих синів, що вони винесуть його останки до Ханаанської землі. “І впокоївся Йосиф у віці ста десяти років. І забальзамували його, і він був покладений у гробницю в Єгипті”. Протягом усіх наступних століть тяжкої праці ця домовина, нагадуючи передсмертні слова Йосифа, була для Ізраїля свідченням того, що їхнє перебування в Єгипті є тимчасовим, спрямовувала сповнені надії погляди до Обітованої землі, стверджуючи, що звільнення неодмінно прийде. ПП 218.2