Наочні уроки Христа

Розділ 28. Нагорода благодаті

Матв.19:16—30; 20:1—16; Марк.10:17—31; Луки 18:18—30

Юдеї майже втратили істину про Божий дар благодаті. Рабини навчали, що Божу милість потрібно заслужити. Нагороду праведників вони сподівалися здобути власними ділами. Таким чином, їхнє служіння Богові було зумовлене корисливим, жадібним духом. Навіть учні Христа не були цілком вільні від цього духу, тому Спаситель намагався використати кожну можливість, аби вказати їм на цю помилку. Саме перед тим як Він розповів притчу про робітників, стався випадок, що дав Йому нагоду відкрити принципи Істини. НУХ 279.1

Коли Ісус ішов дорогою, до Нього підбіг молодий правитель і, упавши на коліна, шанобливо вітав Його. “Учителю [добрий], — сказав він, — що доброго я маю робити, аби мати вічне життя?” НУХ 279.2

Правитель звернувся до Христа як до шанованого раби- на, не вбачаючи в Ньому Сина Божого. Спаситель відповів: “Чому називаєш Мене добрим? Ніхто не є добрим, один лише Бог”. На якій підставі ти називаєш Мене добрим? Добрий тільки Бог. Якщо ти визнаєш Мене добрим, то повинен прийняти Мене як Його Сина і представника. НУХ 279.3

“Як хочеш увійти до життя, — додав Він, — додержуй заповідей”. Божий характер виражений у Його Законі; аби бути в згоді з Богом, принципи Його Закону мають бути джерелом кожної твоєї дії. НУХ 279.4

Христос не занижує вимог Закону. Його безпомильні твердження вказують на послух цим вимогам як умову вічного життя; ця ж умова вимагалася від Адама до гріхопадіння. І тепер Господь очікує від людини не менше, ніж очікував від неї в раю, — досконалого послуху, бездоганної праведності. Вимога заповіту благодаті залишається такою ж певною, як і встановлена в Едемі, тобто гармонія з Божим Законом святим, праведним і добрим. НУХ 280.1

У відповідь на слова: “Додержуй заповідей” — юнак запитав: “Яких?” Він гадав, що йдеться про церемоніальні постанови, але Христос говорив про Закон, даний на Сінаї. Він назвав кілька Заповідей другої таблиці Декалогу, а відтак підсумував їх однією постановою: “Люби ближнього свого, як самого себе”. НУХ 280.2

Юнак без вагання відповів: “Це все зберіг я [змалку]; чого ще мені бракує?” Його розуміння Закону було поверховим, суто зовнішнім. З людської точки зору він мав бездоганний характер. Зовні його життя великою мірою було вільним від провини, тому він щиро вважав свій послух досконалим. Проте юнак відчував таємний страх, що між його душею та Богом не все було гаразд. Це викликало питання: “Чого ще мені бракує?” НУХ 280.3

“Якщо хочеш бути досконалим, піди та продай своє майно, роздай бідним, і матимеш скарб на небесах; а тоді приходь і йди за Мною. Почувши ці слова, юнак із сумом відійшов, бо мав великі маєтки”. НУХ 280.4

Самолюбна людина є порушником Закону. Саме це Ісус бажав відкрити юнакові, тому запропонував випробування, котре виявило егоїзм його серця. Він указав на джерело деградації в його характері. Юнак не бажав приймати більшого світла. У своїй душі він плекав ідола, його богом був цей світ. Він заявив про виконання Заповідей, проте був позбавлений того принципу, що складає дух та життя Закону. Він не мав справжньої любові до Бога і ближнього. Брак любові зумовив нестачу і всього іншого, що дозволило б йому увійти до Царства Небесного. Любов до себе та світського зиску перешкоджала йому жити згідно з принципами Неба. НУХ 280.5

Коли молодий правитель підійшов до Ісуса, він полонив серце Спасителя своєю щирістю і серйозністю. “Поглянувши на нього з любов'ю”, Господь побачив у юнакові людину, котра могла служити проповідником праведності. Він прийняв би цього обдарованого шляхетного юнака з такою ж готовністю, як і бідних рибалок, котрі пішли слідом за Ним. Якби молодий багач присвятив свої здібності справі спасіння душ, він міг би стати старанним успішним працівником Христа. НУХ 281.1

Але спочатку йому потрібно було прийняти умови учнівства. Він мав цілковито віддати себе Богові. На заклик Спасителя Іван, Петро, Матвій та їхні товариші, “залишивши все, устали і пішли слідом за Ним” (Луки 5:28). Таке ж посвячення вимагалося і від молодого правителя. При цьому Христос не просив жертви, більшої за ту, котру приніс Сам. “Будучи багатим, Він заради вас став убогим, аби ви збагатилися Його убогістю” (2Кор.8:9). Юнакові потрібно було лише йти туди, куди провадив Христос. НУХ 281.2

Дивлячись на юнака, Христос прагнув придбати його душу. Він бажав послати його до людей як вісника благословення. Юнак мав зректися певних речей, натомість Христос пропонував йому перевагу співпрацювати з Ним. “Іди за Мною”, — запросив Він. Петро, Яків та Іван уважали цю перевагу за щастя. Сам юнак дивився на Христа із захопленням. Його серце линуло до Спасителя. Проте він не був готовий прийняти запропонований Спасителем принцип самопожертви. Замість Ісуса він обрав свої багатства. Він прагнув вічного життя, але не бажав прийняти в серце безкорисливу любов, котра і є життям; із сумом у серці він відійшов від Христа. НУХ 281.3

Коли юнак відійшов, Ісус сказав до Своїх учнів: “Як важко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже!” Ці слова здивували учнів. Вони були навчені дивитися на багатих як на улюбленців Неба, і самі сподівалися одержати в Царстві Месії світську владу і багатство. Якщо ж багаті не зможуть увійти до Царства, яка надія залишається для решти людей? НУХ 281.4

“А Ісус знов у відповідь каже їм: Діти, як важко [тим, що надіються на багатство,] увійти в Царство Боже! Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже. Вони ще більше дивувалися”. Тепер учні усвідомили, що це серйозне застереження стосувалося і їх самих. У світлі слів Спасителя відкрилося їхнє власне таємне прагнення до влади й багатства. Зі страхом за себе вони вигукнули: “Хто ж тоді може спастися?” НУХ 282.1

“Поглянув на них Ісус та й каже: Для людей це неможливе, але не для Бога, бо для Бога все можливе”. НУХ 282.2

Сама по собі багата людина не може увійти до Неба. Її багатство не дає їй права на спадщину святих у світлі. Тільки завдяки незаслуженій милості Христа кожна людина може знайти вхід до Божого міста. НУХ 282.3

Як до багатих, так і бідних звернені слова Святого Духа: “Ви не належите самим собі. Бо ви куплені за ціну” (1Кор.6:19—20). Віруючи в це, люди розуміють, що майно довірене їм для використання згідно з вказівками Бога задля спасіння гинучих і для потіхи страждальців і бідних. Для людини це неможливо, оскільки її серце прив'язане до земних скарбів. Якщо душа віддалася на служіння мамоні, вона глуха до зойків нужденних. Але для Бога все можливе. Споглядаючи незрівнянну любов Христа, егоїстичне серце розтане й упокориться. Тоді, подібно до фарисея Савла, багаті будуть готові сказати: “Що було для мене надбанням, те я визнав ради Христа за втрату. І взагалі все визнаю за втрату в порівнянні з величчю пізнання мого Господа Ісуса Христа” (Филп.3:7—8). Тоді вони нічого не називатимуть своєю власністю. Вони будуть раді вважати себе управителями різноманітної Божої благодаті, слугами усіх людей заради Нього. НУХ 282.4

Петро першим оправився від потаємного докору, що прозвучав у словах Спасителя. Із задоволенням апостол подумав про те, від чого він та його брати відмовилися заради Христа. “Ось ми, — сказав він, — залишили все й пішли за Тобою”. Пам'ятаючи дану молодому правителеві умовну обітницю: “матимеш скарб на небесах”, — тепер він запитував, що він та його товариші одержать як нагороду за їхні жертви. НУХ 282.5

Відповідь Спасителя схвилювала серця галилейських рибалок. У ній були змальовані почесті, які перевершували їхні найкращі мрії: “Запевняю вас, що ви, хто пішов за Мною, в новому бутті, коли сяде Син Людський на престолі Своєї слави, сядете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять племен Ізраїля”. І Господь додав: “Немає нікого, хто залишив би дім, або братів, або сестер, або матір, або батька, [або дружину] або дітей, чи поля — ради Мене й ради Євангелії — і при цьому не одержав би в сто разів більше вже тепер, у цей час, в умовах переслідувань, — і домів, і братів, і сестер, і матерів, і дітей, і поля; а в майбутньому віці — вічне життя!” НУХ 283.1

Запитання Петра: “То що нам буде?” виявило дух, котрий, якщо його залишити невиправленим, міг перешкодити учням стати вісниками Христа, оскільки це був дух найманця. Хоч учнів полонила любов Христа, вони ще не були вільні від фарисейства. Вони все ще трудилися з думкою заслужити нагороду, пропорційну їхній праці. Порівнюючи себе один з одним, учні плекали дух самозвеличення і самовдоволення. Коли одному з них щось не вдавалося, інші відчували свою перевагу над ним. НУХ 283.2

Аби учні не втратили бачення принципів Євангелія, Христос розповів їм притчу, що ілюструвала ставлення Бога до Своїх слуг і той дух, який Він бажає бачити у Своїх працівниках. НУХ 283.3

“Царство Небесне, — сказав Він, — подібне до господаря, що вийшов якось уранці найняти робітників до свого виноградника”. Зазвичай люди, що шукали роботу, чекали на ринкових площах, туди ж приходили і господарі, щоб найняти робітників. У притчі зображений господар, котрий у пошуках робітників виходить у різні години дня. Люди, найняті ранньої пори, погодилися працювати за певну плату, а хто найнявся пізніше, полишив величину своєї платні на розсуд господаря. НУХ 283.4

“Коли настав вечір, каже господар виноградника до свого управителя: Поклич робітників і дай їм платню, почавши від останніх і аж до перших. Ті, що прийшли об одинадцятій годині, одержали по динарію. А коли підійшли перші, то думали, що одержать більше, але й вони отримали по динарію”. НУХ 284.1

Ставлення господаря до робітників виноградника представляє ставлення Бога до людської сім'ї. Воно протилежне до поширених людських звичаїв. У світських справах винагорода дається відповідно до виконаної роботи. Працівник розраховує одержати лише те, що заробив. Однак у притчі Христос наочно зобразив принципи Свого Царства — Царства не від світу цього. Воно не керується людськими стандартами. Господь говорить: “Бо ваші думки — не Мої це думки, а дороги Мої — то не ваші дороги… Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої — за ваші думки” (Ісаї 55:8—9). НУХ 284.2

У притчі перші робітники, погодившись працювати за домовлену плату, отримали належне, і не більше. Найняті пізніше поклалися на обіцянку господаря: “Одержите, що вам належить!” Вони виявили своє довір'я до нього тим, що не ставили жодних питань стосовно платні. Вони довірилися його справедливості та безсторонності. І були винагороджені — згідно не з обсягом виконаної роботи, а великодушністю намірів господаря. НУХ 284.3

Так і Бог бажає, щоб ми довіряли Йому, бо Він виправдовує грішників. Його нагорода дається згідно не з нашими заслугами, а Його власною метою, яку “Він здійснив у Ісусі Христі, нашому Господі” (Ефес.3:11). “Він нас спас не з причини праведних учинків, які ми вчинили, але зі Своєї милості” (Тита 3:5). Для тих, хто довіряє Йому, Він зробить “значно більше всього, що ми просимо або думаємо” (Ефес.3:20). НУХ 284.4

Ані обсяг виконаної праці, ані її видимі результати не роблять її цінною в очах Божих, натомість дух, з яким вона здійснюється. Робітники, котрі прийшли у виноградник об одинадцятій годині, були вдячні за можливість працювати. Їхні серця були сповнені вдячністю до господаря, котрий прийняв їх, а коли наприкінці дня він заплатив їм за повний робочий день, вони були вражені. Вони знали, що не заробили такої платні. І милосердя, що променіло від обличчя цього пана, сповнило їх радістю. Вони ніколи не забудуть його доброту та щедру винагороду. Подібна історія відбувається з грішником, котрий, усвідомлюючи власну негідність, приходить до Господнього виноградника об одинадцятій годині. Час його служіння видається таким коротким, він відчуває, що не заслуговує винагороди, проте сповнений радістю, що Бог узагалі прийняв його. Він працює з покірним довірливим духом, вдячний за перевагу бути співпрацівником Христа. Бог з радістю вшановує такий дух. Господь бажає, щоб ми покладалися на Нього, не питаючи про розміри нашої винагороди. Якщо Христос перебуває в душі, думка про винагороду — не головна. Не це мотивує наше служіння. Хоч, звичайно, ми маємо поважати майбутню нагороду, Бог бажає, щоб ми цінували обіцяні Ним благословення. Однак Він не хоче, щоб ми прагнули винятково нагороди і чекали відповідної компенсації за кожний виконаний обов'язок. Нам слід прагнути не стільки осягнути нагороду, скільки чинити правду, незалежно від одержаної за це платні. Головним мотивом усіх наших дій повинна бути любов до Бога та ближніх. НУХ 284.5

Притча не виправдовує тих, хто чує перший заклик до праці, але нехтує ним і не йде до Господнього виноградника. Прийшовши на ринок об одинадцятій годині і побачивши незайнятих людей, господар запитав: “Чому ви стоїте тут без діла цілий день?” “Бо нас ніхто не найняв”, — відповіли вони. Нікого з цих покликаних наприкінці дня не було там зранку. Вони не відмовилися від запрошення. Хто відмовляється, а згодом кається, добре робить, що кається, однак небезпечно легковажно ставитися до першого заклику милосердя. НУХ 285.1

Коли кожний робітник у винограднику одержав по динарію, то найняті від самого ранку образилися. Хіба ми не працювали впродовж дванадцятьох годин? — думали вони. — І хіба не було б справедливо, щоб ми одержали більше, ніж ті, що трудилися лише одну годину прохолоднішої пори дня? “Оці останні попрацювали одну годину, — сказали вони, — а ти зрівняв їх з нами, які знесли тягар дня і спеку”. НУХ 285.2

“Друже, не кривджу тебе; чи не за динарія домовився ти зі мною? Візьми своє і йди. Я хочу й цьому останньому дати так, як і тобі; хіба не можна мені зробити з моїм те, що я бажаю? Чи твоє око лукаве через те, що я добрий? Так останні будуть першими, а перші — останніми [бо багато є покликаних, а мало вибраних] ”. НУХ 286.1

Перші робітники в притчі представляють тих, хто вважає, що їхнє служіння дає їм переваги перед іншими. Вони здійснюють свою роботу в дусі самовдоволення, без самозречення та самопожертви. Можливо, вони справді служили Богові усе своє життя; можливо, першими зазнали труднощів, втрат і випробування, отже, претендують на велику нагороду. Вони більше думають про нагороду, ніж про перевагу бути слугами Христа. Ці працівники переконані, що їхні труд та жертви дають їм право на особливу честь, та коли інші не визнають їхніх претензій, вони ображаються. Якби вони працювали в дусі любові й довір'я, то залишалися б першими, однак сварливий, невдоволений настрій позбавляє їх христоподібності і робить негідними довіри. Він відкриває їхнє прагнення до самозвеличення, недовіру до Бога та заздрісний, незичливий дух щодо братів. Доброта і щедрість Господа дають їм тільки привід до нарікання. Таким чином, вони виявляють, що між їхніми душами і Богом немає жодного зв'язку. Вони не пізнали радості співпраці з Небесним Господарем. НУХ 286.2

Для Бога немає нічого більш образливого, ніж цей обмежений, самолюбний дух. Він не може працювати з людьми, які виявляють такі риси. Вони не чутливі до дії Його Духа. НУХ 286.3

Юдеї першими були покликані до Господнього виноградника і через це плекали почуття гордості та самоправедності. Вони вважали, що довгі роки служіння дають їм право одержати більшу нагороду за інших. Найбільше їх дратувала думка, що язичники мають одержати однакові з ними переваги в справі Божій. НУХ 287.1

Христос застерігав учнів, покликаних першими йти за Ним, не плекати подібне зло у своєму середовищі. Він бачив, що дух самоправедності послабить Церкву і стане прокляттям для неї. Люди вважатимуть, що власними зусиллями зможуть заслужити собі місце в Царстві Небесному. Вони гадатимуть, що коли досягнуть певних успіхів, Господь прийде лише допомогти їм. Таким чином буде зростати значення власного “я” і применшуватися значення Ісуса. Багато людей, досягнувши навіть незначного успіху, почнуть надиматися і відчувати себе вищими за інших. Їм подобаються лестощі, і якщо їх не вважають найважливішими персонами, вони виявляють ревність. Саме від цієї небезпеки Христос прагне застерегти Своїх учнів. НУХ 287.2

Будь-яке вихваляння власними заслугами недоречне. “Хай не хвалиться мудрий своєю премудрістю, і хай не хвалиться лицар своєю хоробрістю, багатий багатством своїм хай не хвалиться! Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає Мене, що Я — то Господь, Який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому Моє уподобання, каже Господь!” (Єрем.9:22—23). НУХ 287.3

Нагорода залежить не від діл, щоб ніхто не хвалився, а повністю від благодаті. “Що, скажемо, здобув Авраам, наш прабатько за тілом? Якщо Авраам оправдався ділами, то він мас похвалу, але не перед Богом. Бо що каже Писання? Повірив Авраам Богові — і це зараховано йому за праведність! Адже тому, хто робить діла, нагорода зараховується не як благодать, а як належне. А тому, хто не робить, але вірить у Того, Хто оправдує нечестивого, віра його зараховується за праведність” (Римл.4:1—5). Отже, немає жодної підстави підноситися над іншими або заздрити одне одному. Нікому не надаються особливі переваги перед іншими, і ніхто не може вимагати нагороди як заслуженого права. НУХ 287.4

Перші й останні розділять велику вічну нагороду, і перші радісно вітатимуть останніх. Хто заздрить нагороді іншого, той забуває, що й сам спасенний лише благодаттю. Притча про робітників засуджує ревнивість та підозрілість. Любов тішиться істиною і не вдається до заздрісних порівнянь. Хто любить, той порівнює лише милість Христа зі своїм недосконалим характером. НУХ 288.1

Ця притча є попередженням для всіх працівників — незалежно від тривалості їхнього служіння й обсягу виконаної роботи, — що без любові до братів, без покори перед Богом вони — ніщо. Якщо людина ставить собі за мету самопрославляння, вона побачить, що втратила благодать, лише завдяки котрій могла бути корисною в служінні Христу. Плекаючи гордість та самовдоволення, вона завдає роботі шкоди. НУХ 288.2

Не тривалість нашої роботи, а охоче й вірне її виконання робить її прийнятною для Бога. У нашому служінні необхідно повністю відмовитися від власного «я». Найменший обов'язок, виконаний зі щирістю і самозреченням, більш угодний Богові, ніж найбільша робота, зіпсована самодогоджанням. Він хоче бачити, якою мірою ми плекаємо дух Христа, наскільки наше служіння виявляє в нас Його подобу. Господь більше цінує любов та вірність, з якими ми працюємо, ніж обсяг зробленого. НУХ 288.3

Христос перебуватиме в душі, і Небо визнає нас співробітниками Божими тільки тоді, коли самолюбство вмирає і зникає прагнення до першості, коли серце сповнене вдячністю, а все наше життя — пахощами любові. НУХ 288.4

Якою б важкою не була робота, справжні трудівники не вважають її тягарем. Вони готові цілковито віддатися їй; для них це радісна робота, яку вони виконують із задоволенням. Радість у Богові виражається через Ісуса Христа. Їхня радість — це та радість, яку відчував Христос: “Чинити волю Того, Хто послав Мене, та довершити Його справу” (Івана 4:34). Вони співпрацюють з Господом слави. Ця думка полегшує працю, зміцнює волю, надає духові рішучості за будь-яких обставин. Працюючи з безкорисливим серцем, облагородженим співучастю в Христових стражданнях, поділяючи Його почуття та співпрацюючи з Ним у Його справі, вони примножують Його радість, приносять честь і хвалу Його величному Імені. НУХ 288.5

Таким має бути дух правдивого служіння Богові. Через брак цього духу багато з тих, що видаються першими, стануть останніми, водночас сповнені цим духом стануть першими, хоч їх уважають за останніх. НУХ 289.1

Багато душ віддали себе Христові, однак не бачать нагоди звершити для Нього значну роботу або принести велику жертву. Цих людей може потішити така думка: не тільки самозречення мученика найбільше цінується Богом і не обов'язково першим у небесному переліку стоїть ім'я місіонера, котрий щодня зустрічав небезпеку і загрозу смерті. Хто є справжнім християнином в особистому житті, у щоденному самозреченні, щирості намірів та чистоті думок, у лагідності за неспокійних обставин, у вірі і благочесті, у вірності в найменших справах, хто виявляє характер Христа в сімейному житті, — той у Божих очах може бути більш цінним, ніж навіть всесвітньо відомий місіонер або мученик. НУХ 289.2

О, як відрізняються Божественний та людський критерії оцінки характеру! Бог бачить багато спокус, з якими бореться людина; про ці спокуси не здогадуються ані світ, ані навіть найближчі друзі, і вони можуть виникати як удома, так і у власному серці. Він бачить покірність душі, яка усвідомлює власні слабкості, та щире покаяння з приводу навіть однієї гріховної думки. Він зауважує цілковите сердечне посвячення на служіння Йому. Він помічає і довгі години важкої битви людини зі своїм “я” — переможної битви. Усе це відомо Богові й ангелам. Перед обличчям Його пишеться пам'ятна книга про тих, хто боїться Господа і шанує Його ім'я. НУХ 289.3

Секрет успіху полягає не в наших освіті, становищі, чисельності, довірених талантах чи волі. Відчуваючи власну неспроможність, ми повинні звертати свій погляд на Христа, бо лише в Тому, Хто є сила понад усі сили, думка понад усі думки, покірні та слухняні одержуватимуть перемогу за перемогою. НУХ 290.1

Яким би короткочасним не було наше служіння, якою б скромною не була наша робота, якщо ми йдемо за Христом у простоті віри, то не будемо розчаровані нашою нагородою. Чого не спроможні заслужити навіть найвидатніші та наймудріші, те можуть прийняти найслабші і найскром- ніші. Небесні золоті ворота відчиняться не для тих, хто звеличує себе. Вони підіймаються не перед гордими духом. Вічні брами навстіж розчиняться від тремтячого дотику малої дитини. Благословенною буде нагорода благодаті для тих, хто трудився для Бога в простоті віри й любові. НУХ 290.2