Виховання та освіта

Учитель, посланий від Бога

“Подумайте про Нього” (Євр. 12:3).

“І кликнуть ім'я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру” (Ісаї 9:5). ВО 67.1

В особі Вчителя, посланого від Бога, Небо віддало людям свій найкращий і найбільший дар. Той, Хто був у раді Всевишнього, Хто перебував у Святому Святих Вічного, був Божим Обранцем, щоб у Своїй Особі явити людству знання про Бога. ВО 67.2

Через Христа посилався кожний промінь Божественного світла, який будь-коли досягав нашого грішного світу. Саме Він промовляв через кожного, хто впродовж віків звіщав Боже Слово людині. Усі високі якості, виявлені найвизначнішими та найшляхетнішими душами на Землі, були відображенням Христа. Чистота і доброчинність Йосипа, віра, лагідність і довготерпіння Мойсея, стійкість Єлисея, шляхетна непорочність та рішучість Даниїла, запал і самопожертва Павла, — сила розуму й духу, явлена в цих мужах та в усіх інших, які будь-коли жили на Землі, була лише відблиском сяйва Його слави. Він був досконалий ідеал. ВО 67.3

Щоб явити цей ідеал як єдиний істинний стандарт для досягнення; щоб показати, чим може стати кожна людина та якими внаслідок поєднання людського з Божественним стануть усі, хто прийняв Його, — задля цього Христос прийшов у світ. Він прийшов показати, яким має бути виховання людей, гідних стати синами Божими, а також відкрити, як, перебуваючи на Землі, вони можуть жити життям Неба, дотримуючись його принципів. ВО 68.1

Найбільший дар Бога був даний з метою задовольнити найбільшу нужду людини. Світло з'явилося в час найбільш густої темряви світу. Фальшиве вчення вже давно відвернуло розум людей від Бога. У поширених системах виховання й освіти людська філософія зайняла місце Божественного одкровення. Замість даного Небом мірила істини люди прийняли мірило, винайдене ними самими. Вони відвернулися від Світла життя, щоб ходити в іскрах запаленого ними вогню. ВО 68.2

Для розділених з Богом людей єдиною підпорою стала людська сила; однак їхня сила була лише слабкістю. Вони були нездатні досягти навіть встановленого ними самими стандарту. Відсутність високих якостей намагалися компенсувати зовнішнім виглядом та удаванням. Видимість зайняла місце реальності. ВО 68.3

Час від часу з'являлися вчителі, які вказували людям на Джерело істини. Проголошувалися правильні принципи, і життя людей свідчило про їхню силу. Однак ці зусилля не спричиняли тривалих наслідків. Мала місце коротка зупинка в течії зла, але її низхідний напрям не змінювався. Реформатори були неначе світло, що сяяло в темряві, проте вони не могли розсіяти її. Світ “полюбив темряву більше, ніж світло” (Івана 3:19). ВО 69.1

Коли Христос прийшов на Землю, людство, здавалося, стрімко опускалося до найнижчих глибин. Були підірвані самі підвалини суспільства. Життя стало неправильним і неприродним. Юдеї, позбавлені сили Божого Слова, дали світові традиції й теорії, які притуплювали розум та умертвляли душу. Поклоніння Богові “в Дусі й істині” було витіснене прославленням людей у нескінченній круговерті вигаданих ними обрядів. У світі всі релігійні системи втрачали свій вплив на розум і душу. Відчуваючи огиду до байок і неправди, намагаючись заглушити сумління, люди впадали в невірство та матеріалізм. Не замислюючись про вічність, вони жили теперішнім. ВО 69.2

Оскільки люди перестали визнавати Божественне, вони не поважали і людське. Істина, честь, непорочність, довір'я, співчуття залишали Землю. Ненаситна жадібність та всепоглинальне честолюбство породили загальне недовір'я. Поняття про обов'язок, про зобов'язання сили перед слабкістю, про людську гідність та людські права було відкинуте як фантазія і вигадка. На простий люд дивилися, як на в'ючних тварин або знаряддя та засіб для досягнення мети. До багатства, влади, неробства та самодогоджання прагнули як до найбільшого добра. Для тієї епохи були характерні фізичне виродження, розумове заціпеніння, духовна смерть. ВО 69.3

Гріховні пристрасті й наміри людей витіснили з їхніх думок Бога, і, забувши про Нього, вони стали більш схильними до зла. Серце, в якому живе любов до гріха, зодягнуло Його у свої властивості, і таке розуміння зміцнило силу гріха. Схильні до самозадоволення, люди почали дивитися на Бога, як на подібного до себе — істоту, метою якої було самопрославляння, вимоги котрої служили для досягнення власного задоволення; істоту, яка звеличувала або скидала людей, залежно від того, допомагали вони чи перешкоджали досягненню її егоїстичної мети. Нижчі верстви суспільства дивилися на Всевишнього як на Того, хто мало чим відрізняється від їхніх гнобителів, хіба що перевершує їх силою. На підставі таких понять формувалися всі види релігії. Кожна з них була системою здирства. З допомогою дарів та обрядів поклонники намагалися умилостивити Божество, аби здобути Його прихильність для досягнення своєї мети. Така релігія, котра не діяла на серце й сумління, могла бути лише сукупністю церемоній, які втомлювали людей та від яких вони прагнули звільнитися, за винятком тих, що могли принести прибуток. Таким чином неприборкане зло посилювалося, тоді як розуміння й бажання добра згасали. Люди втратили образ Божий і прийняли відбиток диявольської сили, котра управляла ними. Увесь світ перетворювався на гнилу клоаку. ВО 70.1

Для людського роду залишалася єдина надія — у цю масу протиборчих елементів, які загнивали, мала бути внесена нова розчина, аби дати людству силу нового життя і повернути світові знання про Бога. ВО 71.1

Христос прийшов, щоб відновити це знання. Він прийшов відкинути фальшиве вчення, з допомогою якого люди, претендуючи на пізнання Бога, представляли Його в неправдивому світлі. Він прийшов показати природу Свого Закону, явити у Своєму характері красу святості. ВО 71.2

Христос прийшов у світ із накопиченою від вічності любов'ю. Відкинувши суворі вимоги, що обтяжували Божий Закон, Він показав, що цей Закон є Законом любові, виразом Божественної доброти. Він показав, що в послуху його принципам криється щастя людства, а разом з ним — його стабільність, котра є основою людського суспільства. ВО 71.3

Отже, Закон Божий, далекий від того, аби висувати деспотичні вимоги, даний людям як огорожа, щит. Хто приймає його принципи, той захищений від зла. Вірність Богові включає в себе вірність людині. Тому Закон охороняє права й індивідуальність кожної людини. Він стримує владноможного від гноблення, а підлеглого від непослуху. Він гарантує благополуччя людини як у цьому, так і в прийдешньому світі. Для слухняних він є запорукою вічного життя, оскільки виражає вічні, неминущі принципи. ВО 71.4

Христос прийшов показати цінність Божественних принципів, відкриваючи їхню відроджувальну силу для людського роду. Він прийшов навчити, як ці принципи слід застосовувати та як вони діють. ВО 72.1

Для людей тієї епохи цінність усього визначав зовнішній блиск. У міру зменшення сили релігії зростала її пишність. Учителі того часу намагалися викликати до себе повагу з допомогою всього показного. Життя ж Ісуса разюче контрастувало з цим усім. Його життя підкреслювало нікчемність того, що люди вважали дуже важливим у житті. Народившись у найпростіших умовах, живучи в селянській оселі, споживаючи селянську їжу, займаючись ремісничою справою, проводячи нічим непримітне життя, ототожнюючи Себе з невідомими світові трудівниками, — у таких умовах та оточенні Ісус дотримувався Божественного плану освіти й виховання. Він не шукав шкіл того часу, в яких звеличувалося незначне і применшувалося велике. Свою освіту Він здобував безпосередньо з призначених Небом джерел, з корисної праці, дослідження Писань та природи, із життєвих досвідів — з Божих підручників, сповнених повчання для всіх, хто охоче докладає до них руку, спостережливе око та сповнене розуміння серце. ВО 72.2

“Дитина ж росла й міцніла, сповнюючись мудрості, і благодать Божа була на ній” (Луки 2:40). ВО 73.1

Підготовлений таким чином, Ісус узявся за виконання Своєї місії, щомиті Свого спілкування з людьми справляючи на них благословенний вплив та діючи перетворювальною силою, яких ще ніколи не знав світ. ВО 73.2

Хто прагне здійснити перетворення людини, той повинен розуміти її. Тільки співчуттям, вірою і любов'ю можна досягти людської душі та піднести її. У цьому відношенні Христос постає як найбільший Учитель. З усіх, хто будь-коли жив на Землі, тільки Він досконало розуміє людську душу. ВО 73.3

“Адже маємо не Такого Первосвященика” (найбільшого Вчителя, оскільки священики були вчителями), “Який не може співчувати нашим слабкостям, але Який подібно до нас був випробуваний у всьому, за винятком гріха” (Євр. 4:15). ВО 73.4

“Бо в чому Сам постраждав, будучи випробуваним, Він може допомогти і тим, хто переносить випробування” (Євр. 2:18). ВО 73.5

Тільки Христос знав на досвіді всі скорботи і спокуси, які випадають на долю людей. Ще ні на кого з народжених жінкою так шалено не напосідали спокуси, ще ніхто не ніс такого важкого тягаря гріха і болю світу. Ще ніколи ніхто не співчував так сильно й ніжно. Розділивши всі переживання людства, Ісус міг не тільки співчувати кожній обтяженій, спокушуваній людині, що бореться, а й співпереживати з нею. ВО 73.6

Він жив так, як навчав. “Бо Я дав вам приклад, — говорив Він Своїм учням, — щоб і ви робили так, як Я зробив вам”. “Я зберіг заповіді Мого Отця” (Івана 13:15; 15:10). Таким чином, життя Христа було досконалою ілюстрацією та підтвердженням Його слів. Більше того, Він був тим, чого навчав. Його слова були виявом не тільки Його власного життєвого досвіду, а й характеру. Він не лише навчав Істини, Він був Істина. Саме це надавало сили Його вченню. ВО 74.1

Христос був вірним викривачем. Ще не жив ніхто, хто б так ненавидів зло, ніхто ще так безстрашно не викривав його. Уже сама Його присутність була докором усьому неправдивому та негідному. У світлі Його непорочності люди бачили себе нечистими, свої життєві цілі — низькими й хибними. Однак вони тягнулися до Нього. Той, Хто створив людину, розумів цінність людини. Він викривав зло як ворога тих, кого прагнув благословити і спасти. У кожній людській істоті, як би низько вона не впала, Він бачив дитину Божу, котрій може бути повернутий привілей її родинності з Божественним. ВО 74.2

“Адже не послав Бог Свого Сина у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього спасти світ” (Івана 3:17). Дивлячись на страждання і деградацію людей, Христос бачив підставу для надії там, де, здавалося, був тільки розпач і крах. Там, де люди усвідомлювали свою нужду, Він бачив можливість для духовного піднесення. Словами благословення, а не осуду Він зустрічав спокушувані душі, котрі зазнали поразки, відчували себе втраченими і близькими до загибелі. ВО 74.3

Заповіді блаженства були Його привітанням для всієї людської родини. Дивлячись на численний натовп, що зібрався послухати Нагірну проповідь, Ісус, здавалося, на мить забув, що перебуває не на Небі, і виголосив привітання, звичне для світу світла. З Його уст полилися благословення, неначе струмінь води з давно запечатаного джерела. ВО 75.1

Відвернувшись від честолюбних, задоволених собою улюбленців цього світу, Господь сповістив, що блаженними були ті, котрі отримають Його світло й любов, якою б величезною не була їхня нужда. Він простягав Свої руки до вбогих духом, скорботних і переслідуваних, запрошуючи: “Прийдіть до Мене... — і Я заспокою вас!” (Матв. 11:28). ВО 75.2

У кожній людині Спаситель бачив безмежні можливості. Він бачив людей такими, якими вони могли бути перетвореними Його благодаттю — “у красі Господа нашого Бога” (Псал. 88:18 — англ. переклад). Дивлячись на них із надією, Він надихав їх надією. Приймаючи їх із довір'ям, Він надихав їх довір'ям. Як правдивий ідеал людини, Він викликав і бажання, і віру для досягнення цього ідеалу. У Його присутності грішні душі, до яких ставилися з презирством, відчували, що вони все ще були людьми, і прагнули довести, що є гідними Його поваги. Не в одному серці, яке, здавалося, було мертвим для всього святого, пробуджувалися нові поривання. Не для однієї зневіреної душі відкрилися можливості нового життя. ВО 75.3

Христос з'єднував людей зі Своїм серцем узами любові й благочестя; і цими ж узами Він зв'язував їх з їхніми ближніми. Для Нього любов була життям, а життя — служінням. “Даром отримали, — говорив Він, — даром давайте” (Матв. 10:8). ВО 76.1

Христос пожертвував Собою задля людства не тільки на хресті. “Він ходив, роблячи добро” (Дії 10:38), і в досвіді кожного дня віддавав Своє життя. Таке життя можна було підтримувати тільки одним шляхом: Ісус жив у залежності від Бога та в спілкуванні з Ним. Люди час від часу приходять у потаємне місце Всевишнього під тінь Всемогутнього, де перебувають певний час, і в результаті здійснюють благородні вчинки. А потім їхня віра слабшає, спілкування переривається і справа життя спотворюються. Але життя Ісуса було життям постійної довіри; воно підтримувалося постійним спілкуванням, тому Його служіння для Неба й Землі не знало поразок і нерішучості. ВО 76.2

Як Людина, Він заносив благання до престолу Бога, доки Його людська природа не наповнювалася небесним потоком, що з'єднує людське з Божественним. Отримуючи життя від Бога, Він наділяв життям людей. ВО 76.3

“Ніколи ще жодна людна не говорила так, як Цей Чоловік” (Івана 7:46). Ці слова про Христа були б правдивими, навіть якби Його повчання стосувалися лише фізичної та інтелектуальної сфери або тільки питань теорії та гіпотез. Він міг би відкрити таємниці, для розуміння котрих потрібні були століття наполегливої праці й досліджень. Він міг би дати вказівки у сфері науки, які аж до кінця часу служили б поживою для людської думки і стимулом для винаходів. Однак Ісус не зробив цього. Він не сказав нічого, що б задовольнило цікавість або заохотило до егоїстичних амбіцій. Він мав справу не з абстрактними теоріями, а з тим, що суттєво важливе для розвитку характеру, що збільшує здатність людини пізнавати Бога й чинити добро. Він говорив про істини, які стосуються життя і з'єднують людину з вічністю. ВО 76.4

Замість того щоб спрямовувати людей до вивчення людських теорій про Бога, Його Слово чи Його діла, Він навчав їх споглядати Бога, як Він відкриває Себе у Своїх ділах, Своєму Слові та виявах Свого Провидіння. Він приводив їхній розум у контакт із розумом Безмежного. ВО 77.1

Люди “дивувалися з Його вчення, бо слова Його мали владу” (Луки 4:32). Ще ніхто ніколи не говорив з такою силою, яка пробуджувала думку, запалювала прагнення, будила всі здібності тіла, розуму й душі. ВО 77.2

Учення Христа, як і Його співчуття, охоплювало весь світ. Не може бути таких обставин життя, такої кризи в людському досвіді, котрі б не були передбачені в Його вченні і для котрих принципи цього вчення не послужили б уроком. Його слова як Найвидатнішого з учителів залишатимуться дороговказом для Його співпрацівників аж до кінця часу. ВО 77.3

Для Нього теперішнє і майбутнє, близьке й далеке були одним. Він бачив і враховував потреби всього людства. Від Його духовного погляду не були приховані жодне людське зусилля й досягнення, жодна спокуса і конфлікт, розгубленість і небезпека. Йому були відомі всі серця, усі оселі, усі задоволення, радості й поривання. ВО 78.1

Ісус говорив не тільки про все людство, а й до всього людства: до малої дитини, що переживає радість ранкової пори свого життя, до нетерплячого неспокійного серця юнака, до зрілих людей у розквіті сил, що несуть тягар відповідальності й турботи, до слабких і втомлених людей похилого віку, — до всіх. Його вістку проголошували для кожної дитини людської родини, у всіх краях і в усі часи. ВО 78.2

Його вчення поєднувало в собі тимчасові й вічні реалії — видиме в його зв'язку з невидимим, минущі події буденного життя й урочисті теми життя прийдешнього. ВО 78.3

Реаліям цього життя Спаситель відводив їхнє належне місце — як другорядним у порівнянні з вічними реаліями, але Він не ігнорував їхньої важливості. Він навчав, що Небо й Земля з'єднані разом і знання Божественної Істини допомагає людині краще виконувати обов'язки щоденного життя. ВО 78.4

Для Христа нічого не було безцільним. Дитячі розваги, тяжка праця людей, життєві задоволення, турботи, біль — це були засоби задля однієї мети — одкровення Бога з метою духовного піднесення людства. ВО 79.1

З Його вуст слово Боже проникало в людські серця з новою силою і новим значенням. Завдяки Його вченню творіння поставало в новому світлі. На обличчі природи знову спочивали відблиски тієї яскравості, котру загасив гріх. У всіх життєвих досвідах і подіях відкривався Божественний урок та можливість спілкування з Богом. Бог знову перебував на Землі, людські серця почали усвідомлювати Його присутність, світ був оповитий Його любов'ю. Небо зійшло до людей. У Христі їхні серця визнали Того, Хто відкрив їм науку вічності — “Еммануїл... З нами Бог”. ВО 79.2

У посланому від Бога Вчителі зосереджена вся істинна освітня і виховна праця. Про цю працю сьогодні, як і про працю, котру Він запровадив вісімнадцять століть тому¹, Спаситель каже: “Я Перший і останній, і Живий”. “Я є Альфа і Омега. Початок і кінець” (Об'явл. 1:17; 21:6). ВО 79.3

У присутності такого Вчителя та за наявності такої можливості для Божественної освіти, чи може бути більше безумство, ніж здобувати освіту осторонь від Нього — прагнути бути мудрим осторонь від мудрості, бути правдивим, відкидаючи Правду, шукати осяяння осторонь від Світла та існування осторонь від Життя, відвернутися від Джерела живої води, щоб “подовбати водозбори поламані, що води не тримають”? ВО 79.4

Ось Він продовжує запрошувати: “Якщо хто спраглий, нехай приходить до Мене і п'є. Хто вірить у Мене, як каже Писання, ріки живої води з нутра його потечуть”. “Вода, яку Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Івана 7:37, 38; 4:14). ВО 80.1