Служіння зцілення

Розділ 2. Дні служіння

У домі рибака в Капернаумі мати Петрової дружини лежить хвора “у великій гарячці”, і “Йому негайно сказали про неї”. Ісус “доторкнувся до її руки, — і покинула її гарячка”, вона встала і служила Спасителеві та Його учням (Луки 4:38; Марка 1:30; Матв.8:15). СЗ 13.1

Чутка про це розійшлася швидко. Чудо було здійснене в суботу, і через страх перед рабинами люди не відважилися прийти й одержати зцілення, аж поки не зайшло сонце. А тоді з домівок, крамниць, ринкових площ до скромної оселі, де знайшов притулок Ісус, почали сходитися мешканці міста. Хворих несли на носилках, інші спиралися на палиці або, підтримувані друзями, хитаючись від немочі, йшли до Спасителя. СЗ 13.2

Минали години, а люди все приходили та відходили, бо ніхто не знав, чи буде й завтра Цілитель серед них. Ніколи раніше Капернаум не бачив нічого подібного. Повітря наповнювали тріумфальні вигуки та голоси, що сповіщали про звільнення. СЗ 13.3

Ісус не припинив Своєї праці, допоки останній страдник не одержав полегшення. Була вже глибока ніч, коли натовп людей розійшовся і в домі Симона запанувала тиша. Довгий, сповнений хвилювань день минув, і Христос прагнув відпочити. Але коли місто було ще оповите сном, Спаситель, “вставши вранці, ще вдосвіта, ... вийшов та попрямував у пустинне місце і там молився” (Марка 1:35). СЗ 13.4

На світанку Петро та його товариші прийшли до Ісуса і сказали, що мешканці Капернаума вже шукають Його. На своє здивування вони почули такі слова Христа: “І іншим містам Мені належить благовістити Боже Царство, бо на те Я посланий” (Луки 4:43). СЗ 14.1

Піднесення, яке охопило Капернаум, приховувало небезпеку, що люди втратять з очей мету Його місії. Ісуса не задовольняло те, що Він міг привернути до Себе увагу просто як чудотворець або цілитель фізичних недуг. Він прагнув притягнути людей до Себе як до Спасителя. У той час як люди палко бажали вірити, що Він прийшов як цар, аби встановити на Землі Своє панування. Господь прагнув спрямувати їхні думки від земного до духовного. Успіх тільки в земному перешкодив би Його роботі. СЗ 14.2

Зачудування безтурботного натовпу не імпонувало духові Ісуса. У Його житті не було місця для самозвеличення. Почесті, які світ віддає суспільному становищу, багатству чи талантам, були чужими для Сина Людського. Ісус не скористався жодним із тих засобів, до яких вдаються люди, щоб здобути відданість або викликати до себе повагу. За багато століть до Його народження пророцтво звістило про Нього: “Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить і гнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою” (Ісаї 42:2, 3). СЗ 14.3

Фарисеї намагатися вирізнитися скрупульозним виконанням обрядів, показними богопоклонінням та доброчинністю. Вони доводили свою релігійну горливість. роблячи її темою дискусій. Диспути між опозиційними сектами були гучними й тривалими, тому почути на вулицях голоси розгніваних учителів закону не було дивиною. СЗ 15.1

Порівняно з усім цим життя Ісуса було разючим контрастом. У Його житті ніхто ніколи не зауважив гучних суперечок, показної релігійності чи дій з метою заслужити схвалення. Христос був схований у Бозі, і Бог був відкритий у характері Свого Сина. Саме до цього одкровення Ісус бажав спрямувати думки людей. СЗ 15.2

Сонце Праведності не спалахнуло в цьому світі у повній силі й величі, щоб засліпити людський розум Своєю славою. Про Христа написано: “Прихід Його, мов зірниця” (Осії 6:3). Тихо й лагідно світло нового дня наповнює землю, розганяючи темряву і пробуджуючи світ до життя. Так зійшло і Сонце Праведності та “лікування в променях Його” (Мал.4:2). СЗ 15.3

“Оце Слуга Мій, що Я підпираю Його,
Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя” (Ісаї 42:1). СЗ 15.4

“Бо твердинею став Ти нужденному,
Твердинею став для убогого в час його утиску,
Охороною від хуртовини, тінню від спеки” (Ісаї 25:4). СЗ 15.5

“Говорить отак Бог, Господь,
Що створив небеса і їх розтягнув,
Що землю простяг та все те, що із неї виходить,
Що народові на ній Він дихання дає,
І духа всім тим, хто ходить по ній.
Я, Господь, покликав Тебе в справедливості,
І буду міцно тримати за руки Тебе,
І Тебе берегтиму, і дам Я Тебе заповітом народові,
За Світло поганам,
Щоб очі відкрити незрячим,
Щоб вивести в'язня з в'язниці,
А з темниці тих мешканців темряви!” (Ісаї 42:5-7). СЗ 16.1

“І Я попроваджу незрячих дорогою, якої не знають,
Стежками незнаними їх поведу,
Оберну перед ними темноту на світло,
А нерівне — в рівнину.
Оце речі, які Я зроблю, і їх не покину!” (вірш 16). СЗ 16.2

“Заспівайте для Господа пісню нову,
Від краю землі Йому хвалу!
Нехай шумить море, і все, що є в ньому,
Острови та їхні мешканці!
Хай голосно кличуть пустиня й міста її,
Оселі, що в них проживає Кедар!
Хай виспівують мешканці скелі, хай кричать із вершини гірської!
Нехай Господу честь віддадуть,
І на островах Його славу звіщають!” (вірші 10-12). СЗ 16.3

“Радійте, небеса, бо Господь це зробив;
Викликуйте радісно, глибини землі;
Втішайтеся співом, о гори та лісе,
Та в нім всяке дерево,
Бо Господь викупив Якова,
І прославивсь в Ізраїлі!” (Ісаї 44:23). СЗ 16.4

З Іродової підземної в'язниці, де в розчаруванні й розгубленості щодо роботи Спасителя пильнував і чекав Іван Хреститель, він послав двох своїх учнів до Ісуса із запитанням: СЗ 16.5

“Чи Ти є Той, Хто йде, чи нам чекати іншого?” (Матв.11:3). СЗ 17.1

Спаситель не відразу відповів на запитання учнів. У той час як вони стояли, дивуючись Його мовчанню, недужі підходили до Нього. Голос могутнього Зцілителя проникав у вуха глухих. Слово, дотик Його руки відкривали очі сліпим, щоб вони могли споглядати світло дня, картини природи, обличчя друзів та лице Визволителя. Його голос досягав слуху помираючих, і вони підводилися здоровими й повними сил. Біснуваті корилися Його слову, божевілля залишало їх, і вони поклонялися Господу. Бідні селяни й трудівники, котрих рабини уникали як нечистих, збиралися навколо Нього, і Він говорив їм слова вічного життя. Так минув день, і учні Івана могли все бачити й чути. Нарешті Ісус, покликавши їх до Себе, звелів іти й розповісти Іванові, що вони бачили і чули, додавши: “Щасливий той, хто не спокуситься через Мене” (вірш 6). Учні понесли цю вістку, і цього було достатньо. СЗ 17.2

Іван згадав пророцтво про Месію: “Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев'язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в'язням — відчинити в'язницю, щоб проголосити рік уподобання Господу та... потішити всіх, хто в жалобі” (Ісаї 61:1-2). Ісус із Назарета — обіцяний Месія. Свідчення Його Божественності були явлені в Його служінні потребам страждаючого людства. Його слава виявилася в тому, що Він понизив Самого Себе до нашого людського рівня. СЗ 17.3

Діла Христа не лише проголошували Його Месією, а й указували, яким чином буде встановлене Його Царство. Іванові була відкрита та сама істина, що й Іллі в пустелі, коли пройшов “перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі — трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, — і не в огні Господь. А по огні — тихий лагідний голос” (1Цар.19:11, 12). Так само й Ісус мав здійснювати Свою роботу, не руйнуючи престоли та царства, не із зовнішнім блиском і пишнотою, натомість промовляючи до людських сердець Своїм життям милосердя й самопожертви. СЗ 17.4

Царство Боже не приходить помітним чином. Воно приходить через лагідне натхнення Божого Слова, через внутрішню роботу Святого Духа, через спілкування душі з Тим, Хто є її життям. Найбільший вияв його сили можна бачити в людській природі, яка досягає досконалості характеру Христа. СЗ 18.1

Послідовники Христа мають бути світлом для світу, проте Бог не наказує їм докладати зусиль, аби світити. Він не схвалює будь-яку самовдоволену спробу людини хизуватися власними надзвичайними чеснотами. Він бажає, щоб їхні душі були просякнуті принципами Неба, і тоді, стикаючись зі світом, вони відкриватимуть світло, яке пробуває в них. Їхня непохитна вірність у всіх життєвих справах випромінюватиме світло. СЗ 18.2

Багатство й високе становите, дороге обладнання, архітектура й умеблювання не мають суттєвого значення для успіху Божої справи, так само як і досягнення, що викликають оплески публіки та сприяють марнославству. Світський зовнішній блиск, яке б сильне враження він не справляв, не має жодної цінності в очах Бога. Понад усе видиме й дочасне Він цінує невидиме й вічне. Перше має вартість лише тоді, коли воно виражає друге. Краса найвишуканіших творів мистецтва не може порівнятися із красою характеру, котрий є плодом роботи Святого Духа в душі. СЗ 18.3

Віддавши Свого Сина нашому світові. Бог обдарував людей нетлінними скарбами — скарбами, у порівнянні з якими всі багатства, зібрані людьми від заснування світу, ніщо. Христос прийшов на Землю, з'явившись синам людським з любов'ю, накопиченою від вічності, і ця любов є тим скарбом, який ми через наш зв'язок із Ним повинні прийняти, виявити й розділити з іншими. СЗ 18.4

Успіх людських зусиль у справі Божій є прямо пропорційний посвяченню працівника, котре є виявом сили Христової благодаті, що перетворює життя. Ми повинні вирізнятися з-поміж світу, адже Бог відмітив нас Своєю печаттю. бо Він виявляє в нас Свій власний характер любові. Наш Викупитель покриває нас Своєю праведністю. СЗ 19.1

Обираючи чоловіків та жінок для служіння. Бог не запитує, чи володіють вони земним багатством, знанням або красномовністю. Він питає: “Чи ходять вони в такій покорі, щоб Я міг навчити їх Моїх доріг? Чи можу Я вкласти Мої слова в їхні уста? Чи будуть вони представляти Мене?” СЗ 19.2

Бог може використати кожну людину тією мірою, якою може наповнити храм її душі Своїм Духом. Робота, яку Він прийме, — це робота, що відображає Його образ. Як свої посвідчення передсвітом Його послідовники повинні мати незгладимі риси Його безсмертних принципів. СЗ 19.3