Дії апостолів

Розділ 20. Звеличення хреста

(Підставою цього розділу є Дії 15:36-41; 16:1-6)

Провівши деякий час в Антіохії, Павло запропонував своєму співпрацівникові вирушити в наступну місійну подорож. “Ходімо знову, відвідаймо братів у всіх містах, де ми проповідували Господнє Слово, щоб побачити, як поживають”. ДА 138.1

Павло й Варнава з ніжністю піклувалися про тих, які нещодавно прийняли євангельську вістку через їхнє служіння, і прагнули ще раз побачитися з ними. Павло ніколи не переставав турбуватися про таких людей. Навіть перебуваючи на місіонерських полях, далеко від місця своєї попередньої праці, він продовжував відчувати тривогу за цих навернених, закликаючи їх “звершувати святі справи в Божому страху” (2Кор.7:1). Він намагався допомогти їм стати переконаними християнами, які б зростали, зміцнялись у вірі, палали горливістю і повністю присвятили себе Богові та справі встановлення Його Царства. ДА 138.2

Варнава готовий був іти з Павлом та хотів узяти із собою Марка, котрий знову вирішив присвятити себе на служіння. Однак Павло був проти цього, вважаючи за потрібне не брати із собою того, хто під час першої місійної подорожі залишив їх у важкий час. Він не був схильний простити Маркові його слабкість, коли той залишив служіння задля сімейного затишку й вигод. Апостол вважав: така невитривала людина непридатна для справи, яка вимагає терпіння, самозречення, сміливості, посвячення, віри, готовності пожертвувати, якщо потрібно, навіть життям. Розбіжність у поглядах Павла й Варнави виявилася настільки глибокою, що вони розлучилися. Останній, керуючись власними переконаннями, узяв із собою Марка. “Варнава, взявши Марка, відплив до Кіпру, а Павло, переданий братами благодаті Божій, вибравши Силу, пішов”. ДА 138.3

Перейшовши через Сирію та Кілікію, де вони зміцняли Церкву, Павло й Сила досягли, врешті-решт, Дервії та Лістри в Лікаонській провінції. Саме в Лістрі Павла каменували; проте він знову прийшов туди, де колись йому загрожувала небезпека. Він прагнув побачити, як зносять перевірку випробуваннями люди, котрі прийняли Євангеліє за його словом. І він не був розчарований, бо віруючі Лістри залишалися твердими перед лицем шаленого опору. ДА 139.1

Тут Павло знову зустрів Тимофія — свідка страждань апостола під час перших відвідин Лістри. Усе це справило на молодого учня велике враження, яке з бігом часу ставало дедалі глибшим, доки він не прийшов до переконання, що його обов'язок — повністю присвятити себе справі служіння. Серцем він пригорнувся до Павла і бажав розділити працю апостола, допомагаючи йому там, де відкривалися такі можливості. ДА 139.2

Сила, співпрацівник Павла, був випробуваним служителем, наділеним пророчим духом. Однак їм належало виконати таку велику роботу, що виникла необхідність у підготовці нових працівників для активного служіння. У Тимофієві Павло бачив людину, яка розуміла святість служіння, не лякалася страждань і гонінь та бажала вчитися. Проте апостол вирішив не брати на себе обов'язок готувати Тимофія, недосвідченого юнака, до євангельського служіння, доки не дізнається про його характер і минуле життя. ДА 139.3

Батько Тимофія був греком, а мати — єврейкою. Він з дитинства знав Писання. У своїй сім'ї він бачив щире глибоке благочестя. Віра його матері й бабусі у Святе Письмо постійно нагадувала про благословення, пов'язані з виконанням Божої волі. Ці дві побожні жінки наставляли Тимофія у Слові Божому. Духовна сила отриманих від них повчань допомагала юнакові зберігати чистоту мови та протистояти лихому впливові оточення. Таким чином, його домашні наставниці співпрацювали з Богом, готуючи його до служіння. ДА 139.4

Павло бачив, що Тимофій вірний, непохитний, щирий і правдивий, тому обрав його своїм товаришем у праці й подорожі. Для рідних, які з дитинства навчали Тимофія, було нагородою бачити, що їхній син і підопічний має тісне спілкування з великим апостолом. Тимофій був ще юнаком, коли Бог обрав його стати учнем, але завдяки отриманому в дитинстві вихованню принципи істини були так міцно за кладені в ньому, що зробили його гідним помічником Павла. Незважаючи на молодість, він виконував покладені на нього обов'язки із християнською покорою. ДА 140.1

Як застережливий засіб, Павло дав Тимофієві розсудливу пораду обрізатися, але не тому, що цього вимагав Бог, натомість щоб не дати євреям приводу заперечувати служіння Тимофія. Під час своєї подорожі Павлові доводилося переходити від міста до міста, від країни до країни; він часто мав нагоду проповідувати Христа в єврейських синагогах та інших публічних місцях. Якби стало відомо, що один з його співробітників необрізаний, упередження і фанатизм євреїв могли серйозно перешкодити його роботі. Усюди апостол зустрічався з рішучим опором і жорстоким переслідуванням. Він бажав донести до своїх братів-євреїв, а також до язичників знання Євангелія, тому намагався, наскільки це узгоджувалося з вірою, усунути будь-який привід для протидії. Списуючи це на рахунок юдейських пересудів, він вірив і навчав, що обрізання чи необрізання — ніщо, а найголовніше — Євангеліє Христа. ДА 140.2

Павло любив Тимофія, “сина у вірі” (1Тим.1:2). Великий апостол часто викликав свого молодого учня на розмову, перевіряючи його знання Священної історії, а коли вони подорожували з місця на місце, старанно навчав його, як досягнути успіху в роботі. Спілкуючись із Тимофієм, Павло та Сила намагалися закарбувати в його свідомості розуміння священної важливої праці євангельського служіння. ДА 140.3

У своєму служінні Тимофій постійно шукав порад і настанов Павла. Він не діяв під впливом пориву, натомість був обачним і розсудливим, щоразу запитуючи: Чи це шлях Господній? Святий Дух вбачав у ньому людину, котра може бути вихована й сформована так, аби стати храмом для перебування Бога. ДА 141.1

Уроки Біблії, запроваджені в щоденне життя, справляють глибокий тривалий вплив на характер. Тимофій засвоїв ці уроки і використовував їх на практиці. Він не володів якимись винятковими талантами, але його праця була цінною тому, що він використовував даровані Богом здібності для служіння Господу. Пізнання практичного благочестя вирізняло його з-поміж віруючих і зробило впливовою людиною. ДА 141.2

Люди, які працюють для спасіння душ, повинні прагнути до більш глибокого, повного, ясного пізнання Бога, ніж те, котрого можна досягнути звичайними зусиллями. Вони повинні віддати всі свої сили й енергію на справу Господа. Вони отримали високе святе покликання, і якщо бажають навертати душі, то повинні міцно триматися Бога, щоденно черпати благодать і силу із Джерела всіх благословень. “Бо для всіх людей з'явилася спасаюча Божа благодать; вона навчає нас, щоб відреклися безбожності й світських пожадань, жили чесно, праведно і побожно в теперішньому віці, очікуючи блаженної надії і появи слави великого Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа, Який дав Себе за нас, щоб викупити нас від усякого беззаконня, очистити Собі особливий народ, ревний до добрих діл” (Тит.2:11-14). ДА 141.3

Перш ніж іти на нову територію, Павло та його товариші відвідали церкви, засновані в Пісідії і прилеглих місцях. “Коли вони переходили через міста, то передавали братам зберігати постанови, які схвалили в Єрусалимі апостоли і старші. Церкви ж зміцнювалися у вірі і щодня кількісно зростали”. ДА 141.4

Апостол Павло відчував велику відповідальність за людей, котрі навернулися завдяки його проповіді. Понад усе він палко бажав, щоб вони були вірними, “мені для похвали в день Христа, що я недаремно біг, недаремно трудився” (Филип.2:16). Він побоювався за результат свого служіння. Він відчував, що ризикує навіть власним спасінням, якщо не виконає свого обов'язку і церква не зможе співпрацювати з ним у справі спасіння душ. Апостол знав, що самого проповідування не достатньо, аби навчити віруючих звіщати слово життя. Заповідь на заповідь, правило на правило, трохи тут, трохи там — за таким принципом, на його думку, вони мають бути навчені просуватися вперед у роботі Христа. ДА 141.5

Існує загальне правило: якщо людина відмовляється використовувати дані їй Богом сили і здібності, вони занепадають і зникають. Істина, яку не втілюють у життя і не передають іншим, втрачає свою життєдайну силу й цілющу дію. Через це апостол побоювався, що може виявитися неспроможним представити кожну людину досконалою у Христі. Надія Павла осягнути Небеса згасала, коли він роздумував над кожною своєю невдалою спробою, результатом якої буде збудування церкви не за Божественним, а людським зразком. Його знання, красномовство, чудеса, споглядання картин вічної слави, — коли він був підхоплений до третього неба, — усе це виявиться марним, якщо через невірність у своїй роботі ті, для кого він працював, втратять Божу благодать. Ось чому він усно й письмово благав їх жити так, щоб вони, “непорочні та чисті, були бездоганними Божими дітьми серед лукавого й розбещеного роду, серед якого сяють, мов світила у світі” (Филип.2:15). ДА 142.1

Кожний правдивий служитель відчуває тягар відповідальності за духовне зростання віруючих, доручених його опіці, і прагне, щоб вони співпрацювали з Богом. Він усвідомлює, що добробут Церкви великою мірою залежить від того, наскільки він вірний у виконанні дорученої Богом роботи. Ревно й невтомно він намагається надихати віруючих, викликаючи в них бажання навертати душі для Христа, пам'ятаючи, що кожний новий член Церкви повинен стати знаряддям у виконанні Плану Викуплення. ДА 142.2

Відвідавши церкви в Пісідії та її околицях, Павло, Сила й Тимофій перейшли “через Фригію і Галатійську країну”, де з великою силою звіщали радісну вістку про спасіння. Мешканці Галатії були ідолопоклонниками, але коли апостоли проповідували їм, вони зраділи вістці, котра обіцяла звільнення від неволі гріха. Павло і його товариші проповідували вчення про праведність через віру у викупну жертву Христа. Вони проповідували Христа, Який бачив безпомічний стан грішного людства і прийшов, аби викупити чоловіків та жінок. Він жив життям послуху Законові Божому і прийняв покарання за непослух людства. У світлі хреста багато людей, які не знали правдивого Бога, почали розуміти велич любові Отця. ДА 142.3

Таким чином, галати були навчені основних істин про “Бога Отця” та “Господа Ісуса Христа, Який віддав Самого Себе за наші гріхи, щоб визволити нас від теперішнього лукавого віку, за волею Бога і нашого Отця”. “Адже через віру в Ісуса Христа ви всі — сини Божі” (Гал.1:3-4; 3:26). ДА 143.1

Павло провадив серед галат таке життя, що пізніше міг сказати: “Прошу вас, брати: будьте, як я” (Гал.4:12). Його уст торкнулася розпалена вуглина із жертовника, і він зміг піднятися над власною тілесною неміччю, представляючи Ісуса як єдину надію грішника. Його слухачі знали, що він був з Ісусом. Наділений силою згори, він міг порівнювати духовне з духовним, руйнуючи твердині сатани. Людські серця розчулювалися, коли він проповідував любов Бога, виявлену в жертві Його Єдинородного Сина, і багато душ запитували: “Що нам робити, щоб спастися?” ДА 143.2

Так апостол проповідував Євангеліє під час служіння серед язичників. Він завжди вказував їм на Голгофський хрест. “Ми не проповідуємо себе, — згодом писав він, — але Господа Ісуса Христа; ми ж — ваші раби через Ісуса. Бог, — Який сказав: Нехай із темряви засяє світло! — освітив наші серця, щоб просвітити пізнанням Божої слави в особі Ісуса Христа” (2Кор.4:5-6). ДА 143.3

Посвячені вісники, котрі на світанку християнства несли гинучому світові радісну новину про спасіння, не дозволяли марнославним думкам спотворювати їхню проповідь про Христа розп'ятого. Вони не прагнули ані влади, ані вищості. Сховавши власне “я” у Спасителеві, вони звеличували великий План Спасіння і життя Христа, Проводиря і Вершителя цього Плану; Христа, Котрий учора, сьогодні й повіки Той Самий і Котрий був Центром їхнього вчення. ДА 143.4

Якби сучасні вчителі Слова Божого підносили хрест Христа все вище й вище, їхнє служіння мало б значно більший успіх. Якби грішників можна було спонукати з усією серйозністю поглянути на хрест і побачити розп'ятого Спасителя, вони усвідомили б глибину Божого співчуття та порочність гріха. ДА 143.5

Смерть Христа — це доказ великої любові Бога до людини, це наша запорука спасіння. Забрати від християн хрест — все одно, що забрати сонце з неба. Хрест наближає нас до Бога, примиряючи нас із Ним. З ніжним співчуттям батьківської любові Єгова дивиться на страждання, котрих зазнав Його Син задля спасіння людства від вічної смерті, і приймає нас в Улюбленому. ДА 144.1

Без хреста людина не могла б мати єдності з Отцем. Від нього залежить здійснення всіх наших надій. Від нього сяє світло любові Спасителя. Коли біля підніжжя хреста грішник споглядає Того, Котрий помер задля його спасіння, то може мати повноту радості, бо його гріхи прощені. У вірі схиляючи коліна біля хреста, він досягає такої висоти, яка непідвладна людині. ДА 144.2

Завдяки хресту ми дізнаємося, що Небесний Отець любить нас безмежною любов'ю, тому не дивуємося словам Павла: “А я не став би хвалитися нічим іншим, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене розп'ятий світ, а я для світу” (Гал.6:14). Наша перевага — хвалитися хрестом і повністю присвятити себе Тому, Котрий віддав Себе за нас. Осяяні світлом, що струмує з Голгофи, ми можемо йти вперед, несучи це світло в'язням темряви. ДА 144.3