Дії апостолів

Розділ 19. Євреї та язичники

(Підставою цього розділу є Дії 15:1-35)

Прийшовши до Антіохії Сирійської, звідки розпочали свою місіонерську подорож, Павло і Варнава скористалися можливістю зібрати віруючих та “розповіли, що Бог зробив через них, як відчинив язичникам двері віри” (Дії 14:27). В Антіохії була велика зростаюча церква. Вона стала центром місіонерської роботи, одним з найважливіших осередків християн. Її членами були люди різних класів як з євреїв, так і язичників. ДА 129.1

У той час як апостоли разом зі служителями та рядовими членами Антіохійської церкви ревно працювали задля навернення душ до Христа, деякі віруючі — юдеї “з партії фарисеїв” — підняли питання, котре незабаром викликало широкі суперечки в церкві та переляк серед віруючих із язичників. З великим переконанням ці вчителі-юдеї стверджували: задля спасіння необхідне обрізання та дотримання всього обрядового закону. ДА 129.2

Павло й Варнава негайно відреагували на це фальшиве вчення, виступаючи проти такого нововведення для язичників. Однак багато віруючих євреїв у Антіохії підтримали позицію братів, які нещодавно прийшли з Юдеї. ДА 129.3

Навернені євреї не бажали повністю сприйняти зміни, передбачені Божим провидінням. Плоди праці апостолів серед язичників давали підставу передбачати, що кількість навернених із язичників значно перевищить число навернених євреїв. Євреї побоювалися: якщо дотримання обмежень і церемоній їхнього закону не буде для язичників обов'язковою умовою членства в Церкві, національні особливості євреїв, які досі вирізняли їх з-поміж усіх інших народів, врешті-решт будуть утрачені серед людей, які прийняли євангельську вістку. ДА 129.4

Євреї завжди пишалися своїми встановленими Самим Господом богослужіннями; і багато навернених у християнську віру вважали неймовірним, що Бог, Котрий колись так чітко окреслив порядок проведення єврейських богослужінь, міг внести якісь зміни в ці приписи. Вони наполягали на включенні єврейських законів та церемоній у християнську релігію. їм було важко зрозуміти, що всі жертвоприношення лише символізували смерть Сина Божого і в ній реальність зустрілася з прообразом; після цього всі обряди й церемонії Мойсеевого закону втратили своє значення. ДА 130.1

До свого навернення Павло вважав себе невинним “щодо праведності, яка від Закону” (Филип.3:6). Але, зазнавши народження згори, він став краще розуміти місію Спасителя як Викупителя усього людства — і євреїв, і язичників; він також усвідомив різницю між живою вірою та мертвим формалізмом. У світлі Євангелія стародавні обряди й церемонії, дані Ізраїлеві, набули нового, глибшого значення. Події, на які вони вказували, збулися, і люди, котрі жили в євангельську еру, були вільними від дотримання їх. Однак Павло і далі виконував незмінний Божий Закон — Десять Заповідей — як по букві, так і по духу. ДА 130.2

Питання щодо обрізання обговорювалося в Антіохійській церкві і призвело до гарячих дискусій та суперечок. Врешті-решт, члени церкви, побоюючись, що тривалі дискусії можуть спричинити розкол між ними, вирішили послати Павла, Варнаву та деяких впливових служителів церкви до Єрусалима, аби вони виклали справу перед апостолами й пресвітерами. Там вони матимуть змогу зустрітися з посланцями різних церков, а також братами, які прийдуть до Єрусалима на свято. Тим часом усі суперечки повинні були припинитися, доки загальний собор не прийме остаточного рішення. Це рішення потім мало бути визнане всіма церквами країни. ДА 130.3

Дорогою до Єрусалима апостоли відвідували віруючих у містах, через які проходили, підбадьорювали їх, розповідаючи про свої досвіди в Божій роботі та навернення язичників. ДА 131.1

В Єрусалимі посланці з Антіохії зустрілися з братами зрізних церков, які зібралися на загальний собор, та повідомили про своє успішне служіння серед язичників. Потім докладно розповіли про замішання, що виникло в Антіохійській церкві після приходу деяких навернених фарисеїв, котрі переконували навернених язичників обрізуватися й виконувати закон Мойсеїв. ДА 131.2

Ця проблема гаряче обговорювалася на зібранні. Питання про обрізання тісно перепліталося з деякими іншими, які вимагали ретельного вивчення, зокрема з питанням про ставлення до ідоложертвенного. Багато навернених язичників жили серед темного, забобонного люду, котрий приносив жертви ідолам. Язичеські жерці жваво торгували ідоложертвенним, і євреї побоювалися, що навернені язичники ганьбитимуть християнство, купуючи принесене в жертву ідолам і цим певною мірою схвалюючи ідолопоклонницькі звичаї. ДА 131.3

Крім того, язичники звикли вживати м'ясо задушених тварин, тоді як євреї дотримувалися Божественної настанови вживати в їжу м'ясо тварин, кров яких була спущена. Інакше м'ясо вважалося шкідливим. Ці настанови Бог дав євреям з метою збереження їхнього здоров'я. Євреї вважали гріхом вживати в їжу кров. Вони розуміли, що в крові — життя, а її пролиття є наслідком гріха. ДА 131.4

Язичники ж, навпаки, збирали кров, яка витікала з принесеної в жертву тварини, і використовували її для приготування їжі. Євреї вважали, що вони не повинні змінювати звичаї, прийняті ними на підставі особливої вказівки Бога. Тому якщо євреям доводилося їсти за одним столом з язичниками, вони були шоковані й ображені звичаями останніх. ДА 131.5

Язичники, особливо греки, були надзвичайно розпусними людьми, отже, існувала небезпека, що деякі з позірно навернених визнаватимуть віру, не залишивши своїх гріховних учинків. Християни з євреїв не могли знести такої аморальності, котру язичники навіть не вважали злочином. Тому євреї вважали за потрібне зобов'язати навернених язичників обрізуватися й виконувати церемоніальний закон. Це, на їхню думку, стало б перевіркою їхньої щирості й посвячення і запобігло б проникненню в Церкву людей, які, прийнявши віру без справжнього навернення серця, могли зганьбити справу Божу своєю аморальністю та нестриманістю. ДА 131.6

Урегулювання цього основного питання, яке стало предметом суперечок, та деяких інших проблем поставило перед собором, здавалося б, нездоланні труднощі. Але Святий Дух фактично вже вирішив питання, від якого певною мірою залежало благополуччя (якщо не саме існування) християнської Церкви. ДА 132.1

“Після тривалого обговорення Петро, вставши, сказав їм: ‘Мужі-брати, ви знаєте, що з перших днів Бог зробив серед нас вибір, щоб моїми устами язичники почули слово Євангелії і повірили’”. Він вважав, що Святий Дух вирішив це спірне питання, зійшовши з однаковою силою як на необрізаних язичників, так і обрізаних євреїв. Він розповів про своє видіння, коли Бог показав йому скатертину, наповнену різноманітними чотириногими і плазунами, звелівши: “Заколи та їж!” Коли він відмовився, стверджуючи, що ніколи не їв нічого огидного або нечистого, йому було сказано: “Що Бог очистив, того не вважай за погане!” (Дії 10:15). ДА 132.2

Петро розповів про ясне тлумачення цих слів, дане йому майже відразу після отриманої вказівки піти до сотника й наставити його у вірі Христовій. Це свідчило про те, що Бог — безсторонній. Він приймає та визнає усіх, хто боїться Його. Петро розповів про своє здивування, коли Святий Дух заволодів серцями його слухачів — як язичників, так і євреїв, — котрі зібралися в домі Корнилія, аби почути слова правди. Світло і слава, що осявали обрізаних євреїв, спочивали також і на обличчях необрізаних язичників. Бог застерігав Петра не вважати нікого з людей за недостойних або нечистих, бо кров Христа очищає від усякої неправди. ДА 132.3

До цього Петро вже обговорював зі своїми братами навернення Корнилія і його друзів та своє спілкування з ними. Розповідаючи про злиття Святого Духа на язичників, він тоді сказав: “Якщо Бог дав їм однаковий дар, як і нам, що повірили в Господа Ісуса Христа, то хто я такий, щоб чинити перешкоду Богові?” (Дії 11:17). Тепер з не меншим запалом і силою він сказав: “І Серцезнавець Бог засвідчив їм, давши [їм], як і нам, Святого Духа; жодної різниці не зробив між нами й ними, вірою очистивши їхні серця. То чому ж тепер випробовуєте Бога, намагаючись накласти учням на шию ярмо, якого не змогли понести ні наші батьки, ні ми?” Цим ярмом був не Закон Десяти Заповідей, як запевняють декотрі противники Закону. Тут Петро посилається на церемоніальний закон, який втратив свою силу і значення після розп'яття Христа. ДА 133.1

Промова Петра підготувала зібрання, аби терпляче вислухати Павла й Варнаву, котрі розповіли про свої досвіди роботи з язичниками. “Замовкли всі люди й слухали Варнаву та Павла, які розповідали, скільки через них зробив Бог ознак і чудес між язичниками”. ДА 133.2

Яків теж рішуче засвідчив про намір Бога дарувати язичникам такі ж привілеї та благословення, як і євреям. ДА 133.3

Святий Дух вважав за потрібне не накладати на навернених язичників вимог церемоніального закону, і думки апостолів з цього питання співпадали з бажанням Духа Божого. Яків, який головував на Соборі, виніс остаточне рішення: “Тому я вважаю, що не треба турбувати тих язичників, які навертаються до Бога”. ДА 133.4

Це поклало край дискусіям. Тут ми бачимо спростування вчення Римсько-Католицької Церкви про те, що Петро був головою церкви. Претензії тих, хто подібно до пап стверджує, що є наступниками Петра, не мають жодних біблійних підстав. Ніщо в житті цього апостола не дає підстав уважати, що він, як намісник Всевишнього, займав становище, вище за своїх братів. Якби такі самозвані наступники Петра наслідували його приклад, то задовольнялися б становищем нарівні зі своїми братами. ДА 133.5

Тепер Яків, як голова, мав оголосити рішення Собору. Воно полягало в тому, що церемоніальний обряд обрізання не повинен нав'язуватися або навіть бути рекомендований язичникам. Яків намагався переконати братів, що для язичників навернення до Бога означало величезну зміну в їхньому житті. Тому необхідно виявляти велику обережність, щоб не турбувати їх другорядними питаннями, здатними викликати збентеження і сумнів та позбавити бажання іти за Христом. ДА 133.6

Водночас навернені язичники повинні були зректися звичаїв, несумісних із принципами християнства. Тому апостоли і пресвітери погодилися надіслати язичникам листа, у котрому просили їх стримуватися від жертв ідолам, від блуду, задушенини і крові, дотримуватися заповідей та жити святим життям. Їх також запевнили в тому, що мужі, котрі вимагатимуть від них обрізання, не були уповноважені апостолами. ДА 134.1

Язичникам рекомендували Павла та Варнаву як мужів, котрі ризикували своїм життям задля Господа. Разом з апостолами були послані Юда й Сила, щоб усно передати язичникам рішення Собору: “Сподобалося Духові Святому і нам не накладати на вас жодного більшого тягаря, за винятком цього необхідного: стримуватися від жертв ідолам, крові, задушеного і розпусти. Добре зробите, як цього будете уникати”. Четверо Божих слуг були послані до Антіохії з листом і вісткою, аби покласти край усяким суперечкам, бо це був найавторитетніший голос на землі. ДА 134.2

Собор, який вирішував цю справу, складався з апостолів і вчителів, котрі відіграли важливу роль у заснуванні християнських церков серед євреїв та язичників, а також з обраних посланців від різних громад. Там були присутні пресвітери з Єрусалима, представники з Антіохії та найвпливовіших церков. На соборі панував дух розсудливості й гідності, притаманний Церкві, створеній за Божественною волею. Після зрілих роздумів усі побачили, що Сам Бог дав відповідь на спірне питання, дарувавши язичникам Святого Духа, керівництву Котрого необхідно підкоритися. ДА 134.3

Це питання не вирішувалося шляхом голосування християн, присутніх на Соборі. “Апостоли й пресвітери”, впливові розважливі мужі підготували й оголосили постанову, котру потім ухвалили всі християнські церкви. Не всі, проте, були задоволені прийнятим рішенням; деякі честолюбні й самовпевнені брати не погодилися з ним. Ці люди відважилися діяти на власний розсуд. Вони багато нарікали й прискіпувалися, пропонували нові плани, намагаючись гальмувати роботу мужів, яким Бог доручив проповідувати євангельську вістку. Із подібними перешкодами Церква зустрілася вже на початку, і вони існуватимуть аж до кінця часу. ДА 134.4

Єрусалим був столицею євреїв, і саме тут найбільше виявлявся дух винятковості й фанатизму. Цілком природно, що християни-євреї, які проживали в безпосередній близькості від храму, дорожили тими особливими перевагами, які належали єврейській нації. Зауваживши, що християнська Церква відходить від обрядів і традицій юдаїзму, а святість, яка оточувала єврейські звичаї, може незабаром бути втрачена у світлі нової віри, багато хто обурився на Павла, бо саме він великою мірою посприяв цій зміні. Навіть серед учнів не всі були готові охоче прийняти рішення Собору. Деякі ревні поборники церемоніального закону ставилися до Павла з неприязню, вважаючи, що він нехтує вимогами єврейського закону. ДА 135.1

Великі й вагомі за своїм значенням рішення загального Собору надали впевненості віруючим із язичників, і справа Божа успішно просувалася вперед. Антіохійська церква мала перевагу приймати Юду і Силу, спеціальних вісників, котрі повернулися з апостолами з Єрусалимського Собору. ДА 135.2

“Юда і Сила, будучи самі пророками, багатьма словами втішали і зміцнювали братів”. Ці благочестиві мужі деякий час залишалися в Антіохії. “Павло ж і Варнава жили в Антіохії, навчаючи та благовістячи разом з багатьма іншими Господнє Слово”. ДА 135.3

Коли пізніше Петро відвідав Антіохію, він завоював загальне довір'я братів своїм розсудливим прозорливим ставленням до навернених язичників. Деякий час він діяв згідно зі світлом, отриманим з Неба. Апостол настільки подолав властиву йому упередженість, що навіть сідав до столу з наверненими язичниками. Однак коли з Єрусалима прийшли деякі євреї, ревнителі церемоніального закону, Петро необачно змінив своє ставлення до навернених язичників. “Лицемірили з ним й інші юдеї, так що й Варнава приєднався до їхнього лицемірства”. Ця слабкість, виявлена шанованими улюбленими керівниками, завдала болю віруючим з язичників. Церкві загрожувало розділення. Павло розумів, який згубний вплив може справити на Церкву двоєдушність Петра, тому відкрито докорив йому за те, що він приховував свої справжні почуття. У присутності громади Павло запитав Петра: “Якщо ти, юдей, живеш як язичник, а не як юдей, то чому змушуєш язичників жити по-юдейському?” (Гал.2:13-14). ДА 135.4

Петро зрозумів свою помилку і негайно почав виправляти, наскільки це було можливо, заподіяне ним зло. Бог, Який знав кінець від початку, допустив, аби Петро виявив таку слабкість характеру, щоб апостол зрозумів: він не має нічого, чим міг би хвалитися. Навіть найкращі представники людства, полишені на самих себе, припускатимуться помилок. Бог передбачав, що в майбутньому декотрі у своїй сліпоті будуть стверджувати, ніби Петро та його уявні наступники володіють повноваженнями, котрі належать винятково Богові. Це свідчення слабкості апостола мало залишатися як доказ того, що він не володів непогрішимістю і жодним чином не перевершував інших апостолів. ДА 136.1

Історія відступництва Петра від принципів правди служить серйозним застереженням людям, які займають відповідальне становище в Божій справі, аби вони залишалися чесними й непохитними в принципах. Чим більша відповідальність покладена на людину, чим більше їй дано можливостей диктувати й керувати, тим більше шкоди вона може завдати, якщо не буде дотримуватися шляху Господнього і діяти згідно з рішеннями, прийнятими на загальному зібранні віруючих. ДА 136.2

Хіба не дивно, що після всіх своїх невдач і падінь, зречення й покаяння, після тривалого служіння та близького знайомства з Христом, Який завжди відкрито відстоював принципи правди; після всіх отриманих настанов, дарів і знання; після того, як він справив великий вплив проповіддю слова, — Петро став лицемірити й ухилятися від принципів Євангелія через страх перед людьми, щоб завоювати їхню прихильність? Хіба не дивно, що він похитнувся у своїй вірності правді? Нехай Бог допоможе кожному усвідомити свою безпорадність та нездатність привести свій корабель до безпечної гавані. ДА 136.3

У своєму служінні Павло часто змушений був залишатися самотнім. Він був особливим чином навчений Богом і не допускав жодних поступок, коли йшлося про принцип. Часом тягар був дуже важким, але Павло твердо стояв за правду. Він розумів, що Церква ніколи не повинна спиратися на людські силу і владу. Людські традиції та принципи не повинні підміняти відкриту правду. Яке б становище люди не займали в Церкві, їхні упередження й уподобання не повинні перешкоджати поширенню євангельської вістки. ДА 137.1

Павло присвятив себе й усі свої здібності на служіння Богові. Він прийняв євангельські істини безпосередньо від Христа і впродовж усього свого служіння підтримував живий зв'язок із Небом. Він був навчений Богом не накладати непотрібних тягарів на християн, навернених із язичників. Тому коли віруючі юдеї підняли в Антіохійській церкві питання про обрізання, Павло, знаючи думку Духа Божого щодо цього вчення, зайняв тверду й непохитну позицію, завдяки якій Церква звільнилася від єврейських обрядів і церемоній. ДА 137.2

Незважаючи на те, що Павло був навчений Самим Богом, він не намагався діяти самостійно. Покладаючись на Боже керівництво, він завжди був готовий визнавати авторитет і владу Церкви. Він відчував потребу в порадах, і коли виникали важливі питання, був радий викласти їх перед Церквою і разом з братами шукати мудрості в Бога для прийняття правильних рішень. Навіть “духи пророків, — писав він, — коряться пророкам, тому що Бог не є Богом безладдя, але миру. Як і по всіх святих Церквах” (1Кор.14:32-33). Разом з Петром він навчав, що всі люди, об'єднані в Церкву, повинні “виявляти покору один до одного” (1Петр.5:5). ДА 137.3