Дії апостолів

Розділ 17. Провісники Євангелія

(Підставою цього розділу є Дії 13:4-52)

“Послані Святим Духом” Павло та Варнава після посвячення їх антіохійськими братами “пішли до Селевкії, а звідти відпливли до Кіпру”. ДА 114.1

Кіпр був одним із місць втечі віруючих з Єрусалима під час переслідувань, які почалися після смерті Стефана. Саме з Кіпру до Антіохії прийшли деякі мужі, “проповідуючи Євангеліє Господа Ісуса” (Дії 11:20). Сам Варнава був “родом з Кіпру” (Дії 4:36), і тепер вони з Павлом у супроводі Йоана Марка, родича Варнави, прибули на цей острів. ДА 114.2

Мати Марка прийняла християнство, і її дім у Єрусалимі став притулком для учнів. Там на них завжди чекало гостинне прийняття та місце для відпочинку. Саме під час таких відвідин апостолами дому його матері Марк запропонував Павлові й Варнаві супроводжувати їх у місійній подорожі. Усім серцем він відчував Божу милість і бажав цілковито присвятити себе на євангельське служіння. ДА 114.3

Прибувши до Саламіни, апостоли “звіщали Боже Слово в юдейських синагогах... Пройшовши весь острів аж до Пафи, знайшли якогось чоловіка-ворожбита, лжепророка, юдея на ім'я Вар-Ісус, який був при проконсулі Сергії Павлі, розумному чоловікові. Той, покликавши Варнаву й Савла, старався почути Боже Слово. Та проти них виступив Еліма — ворожбит, — так перекладається його ім'я, — намагаючись відвернути проконсула від віри”. ДА 114.4

Не без боротьби сатана поступається завойованими позиціями Божому Царству. Сили зла провадять постійну війну із силами, які поширюють Євангеліє; сили темряви особливо активні тоді, коли Істина проповідується людям з бездоганною репутацією та високою моральною гідністю. Так було й тоді, коли проконсул Кіпру Сергій Павло слухав євангельську вістку. Проконсул запросив апостолів наставити його на істину, котру проповідували, однак сили зла, діючи через ворожбита Еліму, намагалися навіювати недобрі думки і цим відвернути можновладця від віри та перешкодити Божому намірові. ДА 115.1

Підступний ворог постійно намагається втримати у своїх лавах впливових людей, які в разі навернення можуть бути вельми корисними для Божої справи. Але вірний служитель Євангелія не повинен боятися поразки від руки ворога; він має перевагу отримувати силу згори, аби протистати всім сатанинським вивертам. ДА 115.2

Хоч сатана вкрай напосідав на Павла, той знайшов у собі мужність докорити людині, через яку діяв ворог. “Павло, сповнившись Духом Святим і поглянувши на нього, сказав: О, сповнений усякого підступу й усякої злоби сину диявола, ти ворог всякої правди! Чи не перестанеш ти перекручувати рівні Господні дороги? І нині рука Господня на тобі: ти будеш сліпий, не бачитимеш деякий час сонця! І раптом морок і темрява огорнули його, і, ходячи навпомацки, він шукав провідника. Тоді проконсул, побачивши, що сталося, повірив, дивуючись вченню Господа”. ДА 115.3

Ворожбит закрив свої духовні очі на докази євангельської вістки, тому Господь у праведному гніві уразив його фізичною сліпотою, приховавши від нього світло дня. Ця сліпота опанувала ним не назавжди, а тільки на певний час, щоб він міг розкаятися й шукати прощення в Бога, Котрого так тяжко образив. Еліму охопив розпач, і це звело нанівець усі його підступні задуми проти вчення Христового. Той факт, що він, втративши зір, змушений був ходити навпомацки, став доказом для всіх, що вчинені апостолами чудеса, котрі Еліма оголосив спритністю рук, були проявом Божої сили. Проконсул, переконаний у правдивості вчення апостолів, прийняв Євангеліє. ДА 115.4

Еліма був неосвіченою людиною, однак виявився особливо придатним для здійснення сатанинських задумів. Вісники Божої Істини зустрінуться із підступним ворогом, який виявить себе в різноманітних подобах. Деколи це високоосвічені мужі, але частіше неуки, котрих сатана використовує як успішні знаряддя для зведення душ. Обов'язок Христового служителя — вірно стояти на своєму посту в страху Божому й силі Його могутності. Таким чином він зможе викликати сум'яття в лавах сатанинського воїнства й отримувати перемогу в ім'я Господа. ДА 116.1

Павло та його товариші продовжили подорож, вирушивши до Пергії та Памфілії. Дорога була втомливою; їм доводилося зустрічатися із труднощами і нестатками, на кожному кроці їх підстерігала небезпека. У містах і селищах, якими вони проходили, та на безлюдних дорогах їх оточувала видима й невидима небезпека. Але Павло й Варнава навчилися покладатися на рятівну Божу силу, їхні серця палали любов'ю до гинучих душ. Як вірні пастирі в пошуках загубленої вівці, вони не думали про власний спокій та зручності. Забуваючи про себе, вони не боялися втоми, голоду й холоду. У них була єдина мета — спасіння тих, хто далеко відійшов від отари. ДА 116.2

Саме тут Марко, охоплений страхом і розчаруваннями, похитнувся на деякий час у своєму рішенні цілковито присвятити себе на Божу справу. Не звиклий до труднощів, він занепав духом через небезпеки й нестатки, що зустрічалися на їхньому шляху. Він успішно працював за сприятливих обставин, але, зіткнувшись із опором і небезпеками, котрих так часто зазнають першопроходці, він не зміг переносити труднощі як добрий воїн Христа. Йому ще потрібно було навчитися мужньо дивитися в лице небезпеці, гонінню та злигодням. У міру того як апостоли рухалися вперед, очікуючи ще більших труднощів, Марко сповнився страхом і, втративши мужність, відмовився йти далі та повернувся до Єрусалима. ДА 116.3

Це дезертирство призвело до того, що Павло деякий час відзивався про Марка несхвально і навіть суворо. Варнава ж, навпаки, був схильний виправдовувати його недосвідченістю. Він непокоївся, аби Марко взагалі не залишив служіння, бо зауважував у ньому якості, які могли зробити його корисним працівником для Христа. У наступні роки його турбота про Марка була щедро винагороджена: молодий чоловік повністю віддав себе Господеві та справі проповіді Євангелія на важких полях. З Божим благословенням він став цінним працівником. ДА 116.4

Згодом Павло примирився з Марком і зробив його своїм співпрацівником. Він також рекомендував його колосянам як співробітника “для Царства Божого”, котрий був для нього втіхою (Колос.4:11). Незадовго до своєї смерті апостол відзивався про Марка як “потрібного” йому “для служіння” (2Тим.4:11). ДА 117.1

Коли Марко залишив Павла та Варнаву, вони відвідали Антіохію Пісідійську. Суботнього дня вони увійшли в єврейську синагогу й сіли. “Після читання Закону й Пророків послали начальники синагоги до них, кажучи: Брати, якщо є у вас слово потіхи для людей, говоріть!” Отримавши запрошення говорити, “підвівшись і давши знак рукою, Павло сказав: Мужі ізраїльські й ви, що боїтеся Бога, слухайте!” Далі була виголошена чудова проповідь. Він почав із переказу історії відносин Господа з єврейським народом від часу їхнього визволення з єгипетського рабства. Павло згадав про те, що їм був обіцяний Спаситель із насіння Давидового, сміливо оголосивши, що “з його потомства Бог за обітницею дав Ізраїлеві Спасителя Ісуса”, і “Йоан проповідував перед Його приходом хрещення покаяння всьому ізраїльському народові. А коли Йоан завершував свій шлях, то сказав: За кого ви мене вважаєте? Це не я! Але йде за мною Той, Якому я не гідний розв'язати ремінця взуття!” Так переконливо апостол проповідував Ісуса, Спасителя людства, Месію, про Якого звіщали пророцтва. ДА 117.2

Сказавши це, Павло додав: “Мужі-брати, сини Авраамового роду, і ті між вами, що бояться Бога, вам послано слово спасіння. Бо ті, що живуть у Єрусалимі, і їхні правителі не зрозуміли цього і, засудивши Його, виконали слова пророків, які читаються щосуботи”. ДА 117.3

Павло, не вагаючись, звістив правду про те, що єврейські старшини відкинули Спасителя. ДА 117.4

“Не знайшовши жодної вини, вартої смертної кари, — заявив апостол, — попросили Пилата стратити Його. Коли ж виконали все написане про Нього, то зняли з дерева й поклали до гробниці. Та Бог воскресив Його з мертвих! Він багато днів з'являвся тим, що пішли з Ним з Галилеї в Єрусалим, які нині і є Його свідками перед людьми”. ДА 118.1

“І ми благовістимо вам, — продовжував апостол, — ту обітницю, що була дана батькам; Бог виконав її для нас, їхніх дітей, воскресивши Ісуса, як і написано в другому псалмі: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. А що Він воскресив Його з мертвих, що вже більше не повернеться в тління, так сказав: Я дам вам справжні святощі Давида! Тому і в іншому місці говорить: Ти не даси Своєму Святому побачити тління”. ДА 118.2

Після того як Павло ясно вказав слухачам на виконання відомих пророцтв про Месію, він став проповідувати покаяння та прощення гріхів через заслуги Ісуса, їхнього Спасителя. “Хай буде відомо вам, — сказав він, — що через Нього звіщається вам прощення гріхів і всього, від чого ви не могли оправдатися Законом Мойсея, —у цьому кожний, хто вірить, оправдується”. ДА 118.3

Дух Божий супроводжував сказані слова, зворушивши серця присутніх. Посилання апостола на старозавітні пророцтва, його свідчення про їхнє виконання в служінні Ісуса з Назарета переконали багатьох душ, котрі жадали Приходу обіцяного Месії. А запевнення промовця в тому, що “добра новина” про спасіння стосується як єврея, так і язичника, вселило радість і надію в серця тих, хто не належав до тілесних дітей Авраама. ДА 118.4

“Коли виходили вони [з юдейської синагоги], язичники просили, щоб наступної суботи говорити їм ці ж слова”. Коли ж зібрання, нарешті, розійшлося, “багато з юдеїв і богобоязні прозеліти”, які прийняли проповідувану їм того дня радісну новину, “пішли за Павлом і Варнавою. Ті, говорячи до них, переконували їх перебувати в Божій благодаті”. ДА 118.5

Проповідь Павла в Антіохії Пісідійській викликала таке зацікавлення, що “наступної суботи майже все місто зібралося, щоб послухати Господнє Слово. Коли юдеї побачили натовп, сповнилися заздрістю і заперечували те, що говорив Павло, [сперечалися і] хулили. ДА 118.6

Набравшись відваги, Павло і Варнава сказали: Треба було в першу чергу вам проповідувати Боже Слово, але оскільки ви відкинули Його і самі себе робите недостойними вічного життя, то ми звертаємося до язичників. Бо так заповів нам Господь: Поставив Я Тебе як світло язичникам, щоб Ти був для спасіння аж до краю землі! ДА 119.1

Чуючи це, язичники раділи і прославляли Господнє Слово; і повірили ті, що були призначені для вічного життя”. Вони вельми зраділи, що Христос визнав їх за Божих дітей, із вдячними серцями слухали проповідуване слово. Ті, що повірили, ревно передавали євангельську вістку іншим, і “Слово Господнє ширилося по всій країні”. ДА 119.2

За багато століть до цього богонатхненне перо сповістило про жнива серед язичників, але ці пророчі вислови люди не розуміли. Осія сказав: “І буде число Ізраїлевих синів, як морський пісок, що його не можна ані зміряти, ані злічити. І станеться, замість того, що говориться їм: ‘Ви не народ Мій’, буде їм сказано: ‘Ви сини Бога Живого’. І ще: ‘Я його засію для Мене у краю, помилую Я Непомилувану і скажу Не-Мій-Народові: Ти — народ Мій, а він скаже: Ти — Бог мій!’” (Осії 2:1; 2:25). ДА 119.3

Сам Спаситель під час Свого земного служіння передрік поширення Євангелія серед язичників. У притчі про виноградник Він сказав нерозкаяним євреям: “...буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який буде приносити його плоди” (Матв.21:43). Після Свого воскресіння Він дав учням доручення: “Ідіть і навчіть усі народи”. Ніхто не повинен був залишитися без перестороги, Євангеліє мало бути проповідуване “усьому творінню” (Матв.28:19; Марк.16:15). ДА 119.4

Хоч у Антіохії Пісідійській Павло й Варнава звернулися до язичників, вони не переставали працювати і для євреїв усюди, де тільки була нагода знайти слухачів. Пізніше в Солуні, Коринті, Ефесі й інших важливих центрах Павло та його товариші проповідували Євангеліє і євреям, і язичникам. Але відтепер їхні головні зусилля були спрямовані на встановлення Божого Царства на теренах язичників, серед народів, які мало знали або ж узагалі нічого не знали про правдивого Бога та Його Сина. ДА 119.5

Серця Павла і його товаришів були сповнені любові до людей, які “були без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі”. Завдяки невтомному служінню апостолів серед язичників “чужі й приходьки”, котрі “колись були далекими”, дізналися про те, що вони “кров'ю Христа стали близькими” і що через віру в Його викупну жертву вони можуть стати “співгромадянами святих і домашніми для Бога” (Ефес.2:12-13, 19). ДА 120.1

Зростаючи у вірі, Павло невтомно трудився для встановлення Божого Царства серед тих, ким знехтували вчителі Ізраїлю. Він постійно звіщав про Христа Ісуса — “Царя царів і Володаря володарів” (1Тим.6:15), закликаючи віруючих, аби вони, “впокорені й збудовані в Ньому, зміцнювалися вірою” (Колос.2:7). ДА 120.2

Для віруючих Христос — надійна основа. На цьому живому Камені можуть будувати і євреї, і язичники. Він достатньо широкий, аби вмістити всіх, і достатньо міцний, щоб витримати тягар усього світу. Про це ясно сказав і сам Павло. В останні дні свого служіння, звертаючись до групи віруючих із язичників, які залишилися непохитними у своїй любові до євангельської істини, апостол писав: “ви... збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос” (Ефес.2:19-20). ДА 120.3

У той час як євангельська вістка поширювалася в Пісідії, невіруючі євреї Антіохії у своїй сліпій упередженості “підбурили побожних і шляхетних жінок та визначних громадян, і почали переслідувати Павла й Варнаву, і вигнали їх зі своєї території”. ДА 120.4

Таке ставлення не засмутило апостолів, вони пам'ятали слова свого Вчителя: “Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве [слово], обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах; адже так само переслідували пророків, які були перед вами” (Матв.5:11-12). ДА 120.5

Вістка Євангелія поширювалася, і апостоли мали всі підстави для радості і натхнення. Їхня праця була щедро винагороджена серед мешканців Антіохії Пісідійської. Віруючі, котрих вони залишили на деякий час, щоб ті вже самі продовжували розпочату справу, “сповнялися радістю і Духом Святим”. ДА 120.6