Дії апостолів

Розділ 52. Непохитні до кінця

(Підставою цього розділу є Друге послання Петра)

У другому листі Петра до тих, які “прийняли віру, рівноцінну нашій”, апостол викладає Божественний план розвитку християнського характеру. Він пише: “Благодать вам і мир хай помножиться в пізнанні Бога й Ісуса, нашого Господа! Усе те, що потрібне для життя і побожності, подарувала нам Його Божа сила — пізнанням Того, Хто покликав вас власною славою і чеснотою. Через них даровані нам дорогоцінні та великі обітниці, щоб через них ви стали учасниками Божественної природи, уникнувши морального розтління, що у світі. ДА 364.1

Тому докладіть усі старання, покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті — пізнання, в пізнанні — стриманість, у стриманості — терпеливість, у терпеливості — побожність, у побожності — братерство, а в братерстві — любов. Бо коли це у вас є та примножується, то не залишить вас без діла, ні без плоду для пізнання Господа нашого Ісуса Христа”. ДА 364.2

У цих словах повчання лунають переможні нотки. Апостол показує віруючим сходинки християнського прогресу, кожний крок — це зростання у пізнанні Бога. У цьому процесі сходження не повинно бути зупинки. Віра, чеснота, пізнання, стриманість, терпеливість, побожність, братерство та любов — ось щаблі цих сходів. Ми спасаємося, підіймаючись сходинка за сходинкою, просуваючись крок за кроком до висоти Христового ідеалу. Так Він стає для нас мудрістю, праведністю, освяченням і викупленням. ДА 364.3

Бог покликав Свій народ до слави й чесноти, і ці риси виявлятимуться в житті усіх, хто воістину з'єднаний з Ним. Ставши спільниками небесного дару, вони повинні вдосконалюватися, збережені “силою Божою через віру” (1Петр.1:5). Слава Божа полягає в тому, що Він наділяє Своїх дітей Своєю доброчесністю. Він бажає, щоб чоловіки та жінки досягай найвищого мірила. Коли вони вірою тримаються за силу Христа, коли благають про виконання Його вірних обітниць, які вони вважають своїми, коли із нездоланною наполегливістю шукають сили Святого Духа, то досягають у Ньому повноти. ДА 365.1

Прийнявши євангельську віру, віруючий має здобути доброчесність і таким чином очистити серце та приготувати розум до прийняття Богопізнання. Це знання — основа всякої справжньої освіти та служіння. Це єдиний можливий захист від спокуси, і саме воно може уподібнити людину за характером до Бога. Через пізнання Бога та Його Сина Ісуса Христа віруючий отримує “усе те, що потрібне для життя і побожності”. Жодний добрий дар не удержується від того, хто щиро бажає отримати праведність Христа. ДА 365.2

“Вічне життя є те, — сказав Христос, — щоб знати Тебе, єдиного істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, — Ісуса Христа” (Йоан.17:3). А пророк Єремія сповістив: “Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством. Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає Мене, що Я— Господь, Який творю милість і суд, і справедливість на землі; Мені бо це до вподоби — слово Господнє” (Єрем.9:22-23). Людський розум навряд чи може збагнути широту, глибину та висоту духовних досягнень того, хто придбав це знання. ДА 365.3

Кожний може досягти досконалості християнського характеру на своєму рівні. Завдяки жертві Христа віруючий може отримати все необхідне для життя і побожності. Бог вимагає від нас досягнення досконалості; Він ставить нам у приклад характер Христа. У Своїй людській природі, удосконаленій завдяки постійному опорові злу, Спаситель показав: співпрацюючи з Божеством, люди можуть досягти досконалості характеру вже в цьому житті. І Бог запевняє нас, що ми також можемо отримати повну перемогу. ДА 365.4

Перед віруючим відкривається чудова можливість стати подібним до Христа, слухняним усім принципам Його Закону. Проте сама людина не може досягти такого стану. Святість, яку вона, за Божим Словом, повинна мати, перш ніж бути спасенною, є результатом дії Божественної благодаті, коли людина підкоряється вихованню та стримуючому впливові Духа Істини. Послух людини може стати досконалим лише завдяки фіміамові Христової праведності, яка наповнює Божественним ароматом кожний учинок послуху. Обов'язок християнина — наполегливо перемагати кожну ваду. Він повинен завжди молитися, прохаючи Спасителя зцілити його уражену гріхом душу. У нього немає ані мудрості, ані сили для перемоги; вони належать Господу, і Він дарує їх тим, які в смиренні й розкаянні шукають у Нього допомоги. ДА 366.1

Процес перетворення людини від порочності до святості — постійний процес. З дня на день Бог працює над освяченням людини, а людина має співпрацювати з Ним, докладаючи наполегливих зусиль у формуванні добрих звичок. Вона повинна додавати благодать до благодаті; і в той час, як вона виконує дію додавання, Бог виконує для неї дію множення. Наш Спаситель завжди готовий вислухати молитву розкаяного серця та відповісти на неї, і мир та благодать намножуються для Його вірних. Він охоче дарує їм благословення для боротьби зі злом, яке напосідає на них. ДА 366.2

Деякі люди намагаються піднятися сходинками християнського прогресу, але під час сходження починають покладатися на людську силу і незабаром втрачають з поля зору Ісуса, Проводиря і Вершителя їхньої віри. Результат — невдача, втрата усіх надбань. Воістину сумне становище тих, хто, втомившись на шляху, дозволяє ворогові душ викрадати в них християнські чесноти, сформовані в серці і житті. “А в кому цього нема, — говорить апостол, — той сліпий, короткозорий, він забув про очищення від своїх попередніх гріхів”. ДА 366.3

Апостол Петро мав багатий досвід духовного життя з Богом. Його віра в спасаючу силу Бога з роками міцніла, доки в нього не залишилося жодного сумніву в тому, що людина, яка з вірою йде вперед, сходинка за сходинкою, підіймаючись до небесних воріт, не може зазнати поразки. ДА 366.4

Упродовж багатьох років Петро переконував віруючих у необхідності постійного зростання в благодаті та пізнанні істини. Тепер же, знаючи, що скоро йому доведеться прийняти мученицьку смерть за свою віру, він ще раз привернув їхню увагу до дорогоцінних переваг, доступних кожному віруючому. Маючи нездоланну впевненість у своїй вірі, престарілий апостол закликав своїх братів бути цілеспрямованими в християнському житті. “Старайтеся, — благав він, — утвердити ваше поклик ання та обрання, бо роблячи так, ніколи не спіткнетеся. Бо таким чином щедро забезпечиться вам вхід до вічного Царства нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”. Дорогоцінне запевнення! Славну надію має людина, котра з вірою прямує до висот християнської досконалості! ДА 367.1

“Тому я буду постійно, — продовжував апостол, — нагадувати вам про це, хоч ви й знаєте і впевнені в теперішній істині. Бо вважаю за справедливе, доки я ще в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що невдовзі покину свою оселю, як і Господь наш Ісус Христос показав мені. Дбатиму, щоб і після мого відходу ви завжди про це пам'ятали”. ДА 367.2

Апостол був достатньо обізнаним, щоб говорити про наміри Бога стосовно людського роду, бо під час земного служіння Христа він багато бачив і чув щодо Божого Царства. “Адже ми сповістили вам про силу та присутність Господа нашого Ісуса Христа, — нагадував він віруючим, — не йдучи за хитрими вигадками, але будучи очевидцями Його величі. Бо Він прийняв честь і славу від Бога Отця, коли до Нього донісся від величної слави такий голос: Це Мій Син, Мій улюблений, Якого Я вподобав! І ми, будучи з Ним на святій горі, чули цей голос, що пролунав з неба”. ДА 367.3

Це був переконливий доказ того, що надія віруючих має під собою тверду основу. Проте ще більш переконливим було пророче свідчення, яке зміцнювало віру учнів і ставило її на безпечний якір. “І ми маємо ще, — писав Петро, — непорушне пророче слово. Ви добре робите, зважаючи на нього як на світильник, що світить у темному місці, — доки почне розвиднятися і ранкова зоря засяє у ваших серцях, насамперед знаючи те, що жодне пророцтво в Писанні не постає з власного тлумачення. Бо пророцтво ніколи не було з волі людини, aлe від Бога звіщали мужі, натхнені Святим Духом”. ДА 367.4

Звеличуючи “непорушне пророче слово”, як надійне керівництво в час небезпеки, апостол серйозно застерігав Церкву від фальшивих пророцтв “лжевчителів”, які таємно вноситимуть “згубні єресі й відречуться Господа”. Про цих фальшивих учителів, що постануть у Церкві і котрих багато братів вважали істинними, апостол говорить: “Вони — безводні джерела, гнані вітром хмари, імла; їм приготований морок темряви”. “Останнє для них є гірше від першого, — писав він. — Адже краще їм було не пізнавати дороги праведності, ніж пізнавши, відвернутися від переданої їм святої заповіді”. ДА 368.1

Дивлячись крізь призму віків аж до кінця часу, Петро, натхненний Святим Духом, змалював стан світу перед Другим приходом Христа. “В останні дні прийдуть з насмішками кепкуни, — писав він, — які живуть за власними пожаданнями і кажуть: Де обітниця Його приходу? Бо відколи впокоїлися батьки, все залишається так, як від початку творення!” Але “коли говоритимуть: Мир і безпека, — тоді раптово прийде на них погибель” (1Сол.5:3). Однак не всі будуть уведені в оману вигадками ворога. Коли наблизиться кінець віку цього, на землі житимуть вірні, здатні розрізняти ознаки часу. У той час як багато позірних віруючих своїми ділами зречуться віри, існуватиме останок, який встоїть до кінця. ДА 368.2

Петро зберігав у серці надію на повернення Христа і запевняв Церкву в неминучому виконанні обітниці Спасителя: “І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе” (Йоан.14:3). Вірним, випробуваним душам може здаватися, що Пришестя затримується, але апостол запевняв їх: “Не бариться Господь з обітницею, хоч це деякі вважають за зволікання, але є довготерпеливий до нас, не бажаючи, аби хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття. А Господній день прийде, мов злодій уночі, коли небо з гуркотом пройде, а розпечені стихії розплавляться, і земля та діла, що на ній, згорять. ДА 368.3

Коли все це таким чином буде знищене, то якими треба бути у святому житті й у побожності вам, що чекаєте й прагнете приходу Божого дня, під час якого небо, охоплене полум'ям, зникне, а розжарені стихії розплавляться? Ми за Його обітницею чекаємо нових небес і нової землі, в яких проживає праведність. ДА 368.4

Тому, улюблені, очікуючи цього, постарайтеся, щоб Він знайшов вас в мирі, чистими і незаплямованими. А довготерпіння нашого Господа вважайте за спасіння, як і написав вам з притаманною йому мудрістю наш улюблений брат Павло... Тож ви, любі, заздалегідь знаючи про це, стережіться, щоб не були ви зведені оманою безбожних і не відступили від своєї непохитності, але зростайте в благодаті й пізнанні нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”. ДА 368.5

Згідно з Божим Провидінням, Петрові було дозволено закінчити своє служіння в Римі, де за наказом імператора Нерона його ув'язнили приблизно в час другого арешту Павла. Таким чином, двоє апостолів-ветеранів, котрих праця розлучила на багато років, мали востаннє засвідчити про Христа в столиці світу і пролити на її землі свою кров як насіння для великих жнив святих і мучеників. ДА 369.1

Відколи Петро був відновлений після свого зречення від Христа, він мужньо зустрічав небезпеку, виявляючи благородство й сміливість у проголошенні вістки про розп'ятого, воскреслого і вознесеного не Небо Спасителя. Перебуваючи у в'язниці, він згадував слова Христа: “Знову й знову запевняю тебе: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів, коли ж постарієш, простягнеш свої руки й інший тебе підпереже та поведе, куди ти не захочеш” (Йоан.21:18). Так Ісус відкрив Своєму учневі, якою смертю той помре, і навіть передрік, що його руки будуть простягнуті на хресті. ДА 369.2

Петра, як єврея і чужоземця, присудили до бичування та розп'яття. Перед лицем цієї жахливої смерті апостол пригадав свій великий гріх зречення від Ісуса в час Його приниження. Але якщо раніше він не бажав прийняти хрест, то тепер вважав за радість віддати своє життя за Євангеліє. Ось тільки померти так, як його Учитель, він вважав за надто велику честь для себе, бо колись зрікся свого Господа. Петро щиро розкаявся у тому гріху і був прощений Христом. Про це свідчить дане йому високе доручення: пасти овець і ягнят отари. Але він не міг простити собі. Навіть думка про муки останньої жахливої сцени в його житті не могла применшити гіркоту його смутку й розкаяння. І він попросив своїх катів про останню милість: розп'яти його на хресті донизу головою. Прохання було задовільнене. Так помер великий апостол Петро. ДА 369.3