Дії апостолів

Розділ 6. Біля воріт храму

(Підставою цього розділу є Дії 3; 4:1-31)

Учні Христа глибоко усвідомлювали власну неспроможність, а тому в покорі й молитві вони з'єднували свою слабкість з Його силою, своє неуцтво — з Його мудрістю, свою недостойність — із Його праведністю, своє убозтво — з Його невичерпним багатством. Зміцнюючись таким чином, вони, не вагаючись, долали усі перешкоди в служінні Господеві. ДА 37.1

Невдовзі після отримання Святого Духа, після певного часу, проведеного в ревних молитвах, Петро та Йоан, йдучи до храму на богослужіння, побачили біля Гарних воріт каліку. Життя цього нещасного від народження (а він мав сорок років) було сповнене болю й страждання. Він давно мріяв побачити Ісуса, аби зцілитися, проте був практично безпомічним і перебував далеко від того місця, де трудився великий Лікар. Його благання спонукали, нарешті, декількох друзів принести каліку до воріт храму. Та прибувши туди, він дізнався, що Той, на Кому зосереджувалися усі його надії, був відданий на жорстоку смерть. ДА 37.2

Його розчарування викликало співчуття в людей, котрі знали, як давно він очікував зцілення від Ісуса. Вони щодня приносили його до храму, щоби перехожі, зглянувшись на бідолашного, подали йому бодай невелику милостиню для задоволення насущних потреб. Коли Петро та Йоан проходили повз нього, він попросив у них милостині. Учні поставилися до нього зі співчуттям, і Петро сказав: “Подивися на нас!” Він пильно дивився на них, сподіваючись щось від них одержати. Але Петро промовив: “Срібла й золота не маю”. Коли Петро сказав про свою бідність, каліка занепав духом, проте його лице засвітилося надією, коли апостол сказав: “Але що маю, даю тобі: в Ім'я Ісуса Христа Назарянина встань і ходи!” ДА 37.3

“І, взявши його за праву руку, підвів його. Відразу ж зміцніли його стопи й суглоби. Підскочивши, він встав і почав ходити. Тож ввійшов з ними в храм, ходив і підскакував, хвалячи Бога. І весь народ побачив, як він ходив і хвалив Бога. Коли ж дізналися, що це той, який сидів заради милостині біля Гарних воріт храму, переповнилися страхом і подивом від того, що з ним сталося. Оскільки він був біля Петра та Йоана, то збігся до них увесь здивований народ у притвор, що називається Соломоновим”. ДА 38.1

Люди дивувалися з того, що учні здатні робити ті ж чудеса, що й Ісус. Однак перед ними стояв чоловік, який сорок років був безпорадним калікою. Тепер же він тішився своїм зціленням, маючи здорові руки й ноги, і був щасливий, що повірив в Ісуса. ДА 38.2

Коли учні побачили здивування на обличчях людей, Петро запитав: “Чому дивитеся на нас так, наче ми своєю силою або побожністю зробили, щоб він ходив?” Він запевнив їх, що зцілення відбулося в Ім'я і через заслуги Ісуса Назарянина, Якого Бог воскресив із мертвих. ДА 38.3

“І вірою в Ім'я Його, — оголосив апостол, — Його Ім'я оздоровило того, кого бачите й знаєте. Віра, що від Нього, дала йому це зцілення перед усіма вами”. ДА 38.4

Апостоли відверто говорили про великий гріх юдеїв, які зреклися й віддали на смерть Князя життя. Однак вони намагалися не доводити своїх слухачів до розпачу. “Ви зреклися Святого й Праведного, — продовжував Петро, — а випросили звільнити вам людину-вбивцю. Володаря життя ви вбили, та Бог воскресив Його з мертвих, свідками чого є ми... ДА 38.5

А тепер, мужі-брати, знаю, що зробили ви так через незнання — і так само ваші володарі. Бог звістив наперед устами всіх пророків, що Христос має постраждати; так Він і виконав”. Апостол сказав, що Святий Дух закликає їх покаятися і навернутися; він запевнив, що немає іншої надії на спасіння, як тільки через милість Того, Котрого вони розп'яли. Лише через віру в Ісуса їхні гріхи можуть бути прощені. ДА 38.6

“Тож покайтеся і наверніться, — благав він, — аби були стерті ваші гріхи, щоб від обличчя Господнього прийшов час відлиги, щоб послав наперед призначеного вам Ісуса Христа... ДА 39.1

Ви сини пророків і Завіту, який Бог заповів вашим батькам, кажучи Авраамові: І в нащадкові твоєму благословляться всі народи землі! Воскресивши Слугу Свого, Бог насамперед послав Його вам, і Він благословить вас, щоб відвернувся кожний з вас від свого зла!” ДА 39.2

Так учні проповідували про воскресіння Христа. Багато хто з їхніх слухачів чекали цього свідчення і, почувши його, повірили. Вони пригадали слова Христа і приєдналися до тих, хто прийняв Євангеліє. Посіяне Спасителем насіння зійшло і принесло плоди. ДА 39.3

У той час як учні ще промовляли до народу, “підійшли до них священики, начальник сторожі храму і саддукеї, обурені тим, що вони навчали народ, проповідуючи воскресіння з мертвих в Ісусі”. ДА 39.4

Після воскресіння Христа священики поширювали фальшиві чутки, ніби учні викрали Його тіло в той час, коли римські вартові спали. Тож не дивно, що їм було неприємно чути, як Петро та Йоан проповідують про воскресіння Того, Кого вони вбили. Це особливо стурбувало саддукеїв, оскільки вони зрозуміли, що їхньому так старанно виплеканому вченню загрожує небезпека і вони ризикують втратити свою репутацію. ДА 39.5

Кількість новонавернених віруючих швидко зростала, і фарисеї разом із саддукеями дійшли висновку: якщо вони не зупинять нових учителів, їм загрожує ще більша втрата впливу на народ, ніж за життя Ісуса. Тому начальник храму з допомогою саддукеїв заарештував Петра та Йоана і вкинув їх до в'язниці, оскільки того дня вже було пізно допитувати їх. ДА 39.6

Вороги учнів не могли не переконатися, що Христос воскрес із мертвих. Докази були надто очевидними, аби сумніватися в них. Та незважаючи на це, вони зробили запеклими свої серця, відмовляючись розкаятися в жахливому вчинку: вбивстві Ісуса. Юдейські начальники отримали чимало доказів того, що у своїх словах і вчинках апостоли керувалися Божественним натхненням, однак уперто протидіяли істині. Прихід Христа був не таким, якого вони сподівалися; і хоч часом ці люди переконувалися, що Він — Син Божий, вони заглушили в собі ці почуття і розп'яли Його. Бог у Своїй милості посилав їм нові докази, даючи ще одну можливість навернутися до Нього. Він послав учнів сказати їм, що вони вбили Князя Життя, однак у цьому жахливому звинуваченні можна було почути ще один заклик до каяття. Проте почуваючись безпечно у власній праведності, юдейські вчителі відмовилися визнати, що люди, котрі звинувачують їх у розп'ятті Христа, промовляють під впливом Святого Духа. ДА 39.7

Кожна протидія священиків, які обрали для себе шлях опору Христові, робила їх дедалі запеклішими й упертішими. Це не означає, що вони не могли покоритися Богові, —могли, але не захотіли. Вони були позбавлені спасіння не тому, що були винні і заслуговували смерті, не через те, що стратили Сина Божого; це сталося тому, що вони стали на шлях свідомої ворожнечі з Богом. Релігійні вожді вперто відкидали світло й заглушали в собі викриваючий голос Святого Духа. У них діяв той самий дух, що і в синах непокори, спонукаючи їх до жорстокого поводження з людьми, через яких діяв Бог. Їхня злоба посилювалась у міру того, як вони противилися Богові і тій вістці, яку Він доручив звіщати Своїм слугам. Відмовляючись каятися, начальники юдейського народу щодня поновлювали свій бунт, готуючись пожинати посіяне ними. ДА 40.1

Божий гнів виголошується над нерозкаяними грішниками не через їхні гріхи, а через те, що вони відмовилися каятися, продовжують вперто чинити опір, повторюючи гріхи минулого та нехтуючи даним світлом. Якби юдейські начальники покорилися викривальній силі Святого Духа, вони були б прощені; однак ці люди твердо вирішили не робити цього. Кожний грішник, уперто противлячись істині, доходить до такого стану, коли Святий Дух уже не може вплинути на нього. ДА 40.2

Наступного дня після зцілення каліки Анна і Кайяфа разом з іншими священнослужителями храму зібралися на суд; до них привели в'язнів. Саме в цій залі, у присутності декотрих із цих людей, Петро ганебно зрікся свого Господа. Тепер, коли звершувався суд над ним особисто, він чітко пригадав усе. Зараз він мав можливість спокутувати своє боягузтво. ДА 41.1

Люди, котрі пам'ятали, як поводився Петро під час судунад своїм Учителем, тішили себе думкою, що його тепер вдасться залякати ув'язненням і смертю. Але Петро, котрий зрікся Христа в найважчу для Нього годину, був запальним і самовпевненим, разюче відрізнявся від Петра, що був приведений у синедріон для допиту. Після свого падіння він навернувся. Він був уже не гордою, хвалькуватою людиною, а скромною, більше не покладався на власні сили. Він був сповнений Святим Духом і з Його допомогою сподівався змити пляму свого відступництва та прославити ім'я, яке колись зрадив. ДА 41.2

Досі священики уникали розмов про розп'яття і воскресіння Ісуса. Проте зараз, аби досягти своєї мети, вони змушені були запитати в обвинувачуваних, яким чином відбулося зцілення немічного. “Якою силою чи яким ім'ям ви це зробили?” — запитали вони. ДА 41.3

Зі святою відвагою, у силі Духа Петро сміливо відповів: “Хай буде всім вам і всьому народові ізраїльському відомо: ім'ям Ісуса Христа Назарянина, Якого ви розіп'яли. Його Бог воскресив із мертвих; це Він зцілив того, що стоїть перед вами. Він є камінь, знехтуваний вами, будівничими, — камінь, що став наріжним. І в нікому іншому немає спасіння, бо під небом нема іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися!” ДА 41.4

Такий сміливий захист збентежив юдейських старійшин. Вони сподівалися, що учні, ставши перед синедріоном, відчуватимуть страх і розгубленість. Однак ці свідки промовляли так, як колись Христос, — із такими ж силою й переконливістю, що примусили своїх противників замовкнути. У голосі Петра не було й натяку на страх, коли він проголосив, що Христос — це “камінь, знехтуваний вами, будівничими, — камінь, що став наріжним”. ДА 41.5

Петро використав тут образ, добре відомий священикам. Пророки говорили про відкинутий камінь, і Сам Христос, звергаючись одного разу до священиків і старійшин, сказав: “Хіба ви не читали ніколи в Писаннях: Камінь, який будівничі відкинули як непридатний, саме він став наріжним. Від Господа це сталося, і це дивовижне в очах наших. Тому й кажу вам, що буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який приноситиме його плоди. І хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того розчавить” (Матв.21:42-44). ДА 42.1

Священики, почувши сміливі слова апостолів, “дивувалися, бо знали їх, що були з Ісусом”. ДА 42.2

Про учнів, які були свідками переображення Христа, сказано, що після цієї чудової події вони “нікого не побачили, крім одного Ісуса” (Матв.17:8). Один лише Ісус, — у цих словах міститься таємниця життя й сили, котрими була позначена історія Ранньої Церкви. Уперше почувши слова Христа, учні відчули потребу в Ньому. Вони шукали Його і, знайшовши, пішли слідом за Ним. Вони були з Ним у храмі, за столом, на схилі гори, на полі. Вони були учнями великого Учителя, щоденно перебуваючи з Ним і засвоюючи від Нього уроки вічної Правди. ДА 42.3

Після вознесіння Спасителя їх не полишало відчуття Божественної присутності, сповненої любові й світла. Він особисто перебував з ними. Ісус-Спаситель, Котрий ходив, розмовляв і молився з ними, Котрий наповнював їхні серця надією та розрадою, вознісся на Небо, промовляючи до них вістку миру. Коли Його прийняла колісниця ангелів, до них долинули Його слова: “І ось, Я з вами по всі дні аж до кінця віку!” (Матв.28:20). Він вознісся на Небо в людській подобі. Вони знали, що Він перебуває перед Божим престолом, залишаючись їхнім Другом і Спасителем; що Він продовжує турбуватися про них, оскільки назавжди поєднав Себе зі страждаючим людством. Вони знали, що Він посилається перед Богом на заслуги Своєї крові, показуючи рани на руках і ногах, які нагадують про ціну викуплення людства. Думка про це зміцнювала їх, допомагаючи зносити ганьбу, якої вони зазнавали в Його Ім'я. Тепер вони були навіть ближче до Нього, ніж коли Він перебував з ними особисто. Світло, любов і сила Христа, Котрий жив у них, виливалися на оточуючих, так що люди, дивлячись на них, дивувалися. ДА 42.4

Христос скріпив Своєю печаткою слова Петра, сказані ним на Його захист. Поряд з апостолом, як незаперечне свідчення, стояв зцілений чудом чоловік. Зовнішній вигляд цього чоловіка, котрий кілька годин тому був безпорадним калікою, а тепер перебував у розквіті здоров'я і сил, робив свідчення Петра особливо вагомим. Священики й начальники змовкли. Вони не могли спростувати слів Петра, однак були сповнені рішучості перешкодити поширенню вчення, проголошуваного учнями. ДА 43.1

Воскресіння Лазаря, що стало вінцем чудес Христа, зміцнило священиків у їхньому намірі звільнити світ від Ісуса та Його чудових учинків, які відчутно послаблювали їхній вплив на народ. Вони розп'яли Його, однак тепер їм був даний переконливий доказ того, що вони не поклали край здійснюваним у Його Ім'я чудесам та проповіді Істини, котрої Він навчав. Зцілення каліки і проповідь апостолів схвилювали увесь Єрусалим. ДА 43.2

Аби приховати свою розгубленість, священики й начальники, наказавши вивести апостолів, почали радитися між собою. Усі погоджувалися з думкою, що заперечувати зцілення чоловіка було марною справою. Вони охоче вдалися б до неправди в тлумаченні цього чуда, але це було неможливо, адже зцілення відбулося серед білого дня в присутності великої кількості народу; про цей факт вже стало відомо тисячам людей. Правителі розуміли, що діяльність учнів потрібно зупинити, інакше в Ісуса з'явиться багато послідовників. Самі ж вони зазнають ганьби, бо їх звинуватять у вбивстві Сина Божого. ДА 43.3

І все ж, незважаючи на бажання знищити учнів, священики не наважувалися цього зробити; вони лише погрожували, що суворо їх покарають, якщо ті й далі продовжуватимуть говорити і діяти в ім'я Ісуса. Викликавши їх знову в синедріон, вони наказали не говорити й не навчати в ім'я Ісуса. Але Петро та Йоан відповіли: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога? Адже ми не можемо не розповідати про те, що бачили й чули!” ДА 43.4

Священики з радістю покарали б цих мужів за їхню непохитну вірність священному покликанню, та побоялися народу, “бо всі прославляли Бога за те, що сталося”. Тому, пригрозивши їм ще раз, відпустили апостолів на свободу. ДА 44.1

У той час як Петро та Йоан перебували у в'язниці, решта апостолів, знаючи злобу юдеїв, безперестанно молилися за своїх братів, побоюючись, аби жорстокість, виявлена до Христа, не повторилася знову. Відразу ж після свого звільнення апостоли знайшли решту учнів і повідомили їм про результати розгляду їхньої справи. Радості віруючих не було меж. ДА 44.2

“Ті, коли почули, однодушно піднесли голос до Бога й сказали: Владико [Боже], Ти, що сотворив небо й землю, море й усе, що в них! Який Святим Духом, устами нашого батька, Твого слуги Давида, сказав: Чому заметушилися люди, й народи задумали марноту? Зійшлися земні царі, зібралися правителі разом проти Господа та проти Його Христа! Бо справді в цьому місті зібралися проти Святого Сина Твого Ісуса, Якого Ти помазав, — Ірод і Понтій Пилат із язичниками та людьми Ізраїлю, аби здійснити те, що наперед призначила Твоя рука і Твоя воля, щоб воно сталося. ДА 44.3

І тепер, Господи, поглянь на їхні погрози і дай Своїм рабам з усією сміливістю говорити Твоє слово. Коли простягнеш Свою руку для оздоровлення, ознак і чудес, — щоб збувалися вони Святим Ім'ям Твого Сина Ісуса!” ДА 44.4

Учні молилися, щоб їм була дана більша сила для служіння, бо розуміли: вони зустрінуться з тим самим рішучим опором, що й колись Христос, живучи на землі. У той час як їхні спільні молитви підносилися з вірою до Неба, їм була дана відповідь. Місце, на якому були зібрані учні, захиталося, і вони знову сповнилися Духом Святим. Зміцнені й утверджені, вони знову вийшли проповідувати Слово Боже в Єрусалимі. “Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Ісуса Господа”, і Бог чудовим чином благословив їхні зусилля. ДА 44.5

Принцип, який так безстрашно відстоювали учні, коли у відповідь на вимогу не говорити більше нічого в ім'я Ісуса вони проголосили: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога?” — це той самий принцип, за який боролись прихильники Євангелія за днів Реформації. Коли 1529 року німецькі князі зібралися на сейм до Шпейера, їм було зачитано імператорський указ, який обмежував релігійну свободу та забороняв подальше поширення вчення реформаторів. Здавалося, що надії усього світу не судилося збутися. Чи приймуть князі цей указ? Чи буде світло Євангелія приховане від безлічі людей, що перебували в темряві? Доля людства була поставлена на карту. Ті, хто прийняв протестантську віру, зібралися разом і одностайно вирішили: “Ми відкидаємо цей указ. У питаннях сумління більшість не має сили” (Merle d'Aubiqne, History of the Reformation, b.13, ch. 5). ДА 44.6

Цей принцип ми повинні твердо відстоювати і в наш час. Прапор Істини та релігійної свободи, котрий високо тримали засновники Євангельської Церкви і Божі свідки впродовжнаступних століть, в останній боротьбі довірений нам. Відповідальність за цей великий дар лежить на тих, кого Бог благословив пізнанням Свого Слова. Ми повинні прийняти це Слово як найвищий авторитет. Так, ми повинні визнавати земний уряд як Божественну установу, навчаючи, що послух його законним вимогам є нашим священним обов'язком. Але коли його вимоги суперечать вимогам Божим, тоді ми повинні слухатися більше Бога, аніж людей. Слово Боже вище за будь-яке людське законодавство. Слова “Так говорить Господь” не повинні підмінюватися словами “Так говорить церква”, або “Так говорить держава”. Вінець Христа має бути піднесений над коронами земних володарів. ДА 45.1

Ми не повинні зневажати чи ігнорувати владу. Наші слова, викладені в усній чи письмовій формі, повинні бути ретельно зваженими, аби про нас не склалося враження, ніби ми противники закону чи порядку. Нам не слід вдаватися до нерозважливих слів чи вчинків, що можуть зачинити перед нами усі двері. Наш обов'язок — йти вперед в ім'я Христа, захищаючи довірені нам істини. І якщо люди заборонятимуть нам виконувати цю роботу, ми повинні сказати разом з апостолами: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога? Адже ми не можемо не розповідати про те, що бачили та чули!” ДА 45.2