Дії апостолів

Розділ 38. Павло — в'язень

(Підставою цього розділу є Дії 21:17-23:35)

“Коли ми прибули в Єрусалим, брати прийняли нас з любов'ю. А наступного дня пішов Павло з нами до Якова; посходилися і всі старші”. ДА 274.1

З цієї нагоди Павло та його супутники офіційно передали керівникам Єрусалимської церкви пожертвування, зібрані церквами з язичників на підтримку їхніх бідних братів-євреїв. Збору цих пожертвувань апостол та його співпрацівники віддали багато часу, тривожних роздумів і виснажливої праці. Сума, котра набагато перевершувала сподівання єрусалимських пресвітерів, виявила, на які великі жертви і навіть нестатки були готові віруючі з язичників. ДА 274.2

Ці добровільні пожертвування свідчили про відданість язичників Божій справі, організованій у світі, і мали б бути прийняті всіма з подякою. Однак Павлові та його супутникам було ясно, що навіть серед тих, перед ким вони зараз стояли, були люди, неспроможні оцінити духа братської любові, яка спонукала до збору цих дарів. ДА 274.3

У перші роки проповіді Євангелія серед язичників декотрі брати-керівники в Єрусалимі трималися колишніх упереджень та старого способу мислення і не співпрацювали щиросердо з Павлом та його помічниками. Прагнучи зберегти кілька безглуздих форм і обрядів, вони випустили з уваги благословення, які могли б отримати вони й улюблена справа, якби вони доклали зусиль для об'єднання усіх ділянок роботи Господньої. Хоч вони й піклувалися про інтереси християнської Церкви, проте не йшли в ногу з Божим Провидінням, у своїй людській мудрості намагаючись накласти на працівників багато непотрібних обмежень. Таким чином там з'явилася група людей, не знайомих з мінливими обставинами та конкретними потребами віруючих у віддалених полях. Однак вони наполягали на своєму праві керувати братами, котрі працювали в цих полях, і вказувати їм ті чи інші методи роботи. Вони вважали, що справа проповіді Євангелія повинна здійснюватися відповідно до їхньої думки. ДА 274.4

Минуло кілька років, відколи брати в Єрусалимі разом із представниками інших провідних церков уважно розглянули хвилюючі питання щодо методів євангельської роботи серед язичників. На цьому соборі брати однодушно розробили для громад чіткі рекомендації стосовно певних обрядів і звичаїв, зокрема обрізання. Саме тоді брати однодушно рекомендували християнським церквам Варнаву й Павла як працівників, гідних цілковитого довір'я віруючих. ДА 275.1

Деякі присутні на соборі різко критикували методи роботи апостолів, на котрих лежав основний тягар проповіді Євангелія язичникам. Проте під час того зібрання їхні поняття про Божий намір стали ширшими, і вони об'єдналися зі своїми братами в прийнятті мудрих рішень, які уможливили об'єднання всіх віруючих. ДА 275.2

Пізніше, коли кількість навернених із язичників стала швидко зростати, декілька керівних братів у Єрусалимі знову почали плекати колишні упередження стосовно роботи Павла та його помічників. З роками ці упередження міцніли, аж поки деякі керівники не дійшли висновку, що відтепер проповідь Євангелія повинна здійснюватися згідно з їхніми ідеями. Якби Павло погодився з їхніми методами роботи, ці брати визнали б і підтримали його служіння; а інакше вони відмовлялися ставитися з прихильністю до його діяльності та підтримувати її. ДА 275.3

Ці люди випустили з уваги, що Вчителем Свого народу є Бог, що кожний Його служитель повинен набути особистого досвіду, прямуючи за Божественним Вождем, а не чекаючи безпосереднього керівництва від людини; що Божі працівники мають сформуватися не за людськими поняттями, а за Божественною подобою. ДА 275.4

У своєму служінні апостол Павло навчав народ “не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні Духа і сили”. Проголошувані ним істини були відкриті йому Святим Духом, “бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній ? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, що від Бога, щоб знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими Святим Духом, порівнюючи духовне з Духовним” (1Кор.2:4, 10-13). ДА 276.1

Здійснюючи своє служіння, Павло звертався за безпосереднім керівництвом до Бога. Водночас він старанно дотримувався рішень Єрусалимського собору, внаслідок чого церкви “зміцнювалися у вірі і зростали числом щодня” (Дії 16:5). І тепер, незважаючи на відсутність до нього симпатії і співчуття з боку деяких братів, він потішав себе думкою, що виконав обов'язок, виховуючи в навернених дух вірності, щедрості, братерської любові. Цей дух знайшов своє вираження у щедрих пожертвуваннях, які апостол мав змогу передати юдейським пресвітерам. ДА 276.2

Передавши дари, Павло “докладно розповів про все, що зробив Бог між язичниками завдяки його служінню”. Ці факти переконали навіть тих, хто сумнівався, що служіння апостола супроводжувалося благословенням Неба. “Вони ж, почувши, славили Бога”. Вони бачили, що методи апостола носили на собі небесне схвалення. Перед ними лежали щедрі пожертвування, і це робило ще вагомішим свідчення Павла про вірність нових церков, утворених із язичників. Мужі, котрі вважалися керівниками Божої справи в Єрусалимі і котрі наполягали на суворих заходах контролю, побачили служіння Павла в новому світлі. Ці мужі переконалися, що їхні дії були невірними, вони перебували в рабстві юдейських звичаїв і традицій, і значною перешкодою для справи Євангелія була їхня неспроможність визнати, що стіна розділення між євреями та язичниками була зруйнована смертю Христа. ДА 276.3

Усі керівні брати отримали чудову нагоду відверто визнати, що Бог діяв через Павла, а вони помилялися, дозволяючи чуткам, поширюваним його ворогами, пробуджувати в них ревність і упередженість. Проте вони не віддали належне обмовленому апостолові, натомість запропонували йому пораду, котра свідчила: вони продовжували вважати Павла великою мірою відповідальним за існуючу упередженість. Ці брати не стали шляхетно на його захист, ясно показавши незадоволеним їхні помилки, а намагалися досягти компромісу, порадивши йому діяти у такий спосіб, який, на їхню думку, усуне будь-який привід до непорозуміння. ДА 277.1

“Чи бачиш, брате, — сказали вони у відповідь на його свідчення, — скільки тисяч юдеїв, які повірили? І всі вони ревні прихильники Закону! Але донеслося до них про тебе, що навчаєш усіх тих юдеїв, що між язичниками, відступати від Мойсея, говориш їм не обрізати дітей і не дотримуватися звичаїв. Тож як бути? Напевне, збереться натовп, бо почують, що ти прийшов. Тому зроби те, що тобі радимо. Є в нас четверо чоловіків, які пов'язані обітницею. Візьми їх і очисться з ними, заплати за них витрати, щоб вони обстригли голови. І всі дізнаються, що чутки про тебе неправдиві, але що й сам дотримуєшся Закону, живеш згідно з ним. А стосовно язичників, що повірили, ми, обміркувавши, написали, щоб вони не дотримувалися нічого з того, а тільки щоб оберігали себе від посвяченого ідолам, крові, задушеного і розпусти”. ДА 277.2

Брати сподівалися: якщо Павло прислухається до їхньої поради, то цим рішуче спростує фальшиві чутки про себе. Вони запевняли його, що рішення собору стосовно навернених із язичників та обрядового закону все ще залишається у силі. Але їхня порада суперечила цим рішенням. Вона була дана не за вказівкою Божого Духа, а являла собою плід боягузтва. Керівники церкви в Єрусалимі розуміли, що недотримання обрядового закону християнами викличе ненависть юдеїв та гоніння. Синедріон робив усе можливе, аби перешкодити поширенню Євангелія. Вони призначили людей, які мали стежити за апостолами, особливо за Павлом, і всіляко перешкоджати їхній роботі. Якби синедріону вдалося звинуватити віруючих у Христа в порушенні закону, вони були б швидко і суворо покарані як відступники від юдейської віри. ДА 277.3

Багато юдеїв, які прийняли Євангеліє, усе ще шанували обрядовий закон і готові були йти на необачні поступки, сподіваючись у такий спосіб завоювати довір'я співвітчизників, усунути їхню упередженість і допомогти їм повірити в Христа як Викупителя світу. Павло розумів, що доки керівники церкви в Єрусалимі будуть виношувати свою упередженість проти нього, вони постійно протидіятимуть його впливові. Він також усвідомлював: якщо шляхом розумних поступок він зможе придбати їх для істини, то усуне велику перепону на шляху проповіді Євангелія в інших місцях. Однак він не був уповноважений Богом іти на такі поступки, котрих вони вимагали. ДА 278.1

Коли ми думаємо про велике бажання Павла бути в згоді зі своїми братами, його піклування про слабких у вірі, про його пошану до апостолів, які були з Христом, та Якова, брата Господнього, про його намір стати всім для всіх, не жертвуючи при цьому принципами, — коли ми думаємо про все це, то нам не здається таким дивним, що він був змушений відхилитися від того твердого, рішучого курсу, котрого завжди дотримувався. Однак його спроби примирення не досягли бажаної мети, натомість тільки прискорили кризу та його провіщені наперед страждання і призвели до розлуки з братами. Через це церква втратила одного з найміцніших стовпів, а серця християн у всіх краях сповнилися сумом. ДА 278.2

Наступного дня Павло почав виконувати пораду пресвітерів. Чотирьох мужів, що дали обітницю назорейства (див. Чисел 6), строк якої майже закінчився, Павло увів у храм “сповістити, коли закінчаться дні очищення і за кожного з них буде принесено жертву”. Необхідно було ще принести дорогі жертви за очищення. ДА 278.3

Ті, що порадили Павлові піти на цей крок, не цілком усвідомлювали, на яку велику небезпеку він наражався. У той час Єрусалим був переповнений паломниками з різних країн. Виконуючи дане йому Богом доручення, Павло відвідав чимало найбільших міст світу, проповідуючи Євангеліє язичникам. Тому його добре знали тисячі людей, які прийшли на свято до Єрусалима з різних куточків імперії. Серед них були люди, які люто ненавиділи Павла, тому він ризикував життям, привселюдно зайшовши до храму. Упродовж кількох днів він входив і виходив разом з паломниками, залишаючись непоміченим, але перед закінченням визначеного терміну, під час бесіди зі священиком стосовно жертвопринесення, його упізнали деякі юдеї з Азії. ДА 278.4

Із сатанинською люттю вони накинулися на нього, вигукуючи: “Мужі ізраїльські, допоможіть! Це людина, що всіх усюди навчає проти народу, Закону і цього місця!” А коли люди почали реагувати на крик про допомогу, ці юдеї додали ще й інше звинувачення: “Та ще й греків увів до храму і збезчестив це святе місце!” ДА 279.1

Згідно з юдейським законом, поява необрізаного чоловіка на внутрішніх дворах священної споруди вважалася злочином, який карався смертю. Павла бачили в місті у товаристві Трохима-ефесянина, тому було висловлене припущення, що він увів його до храму. Апостол не робив цього і не порушив закону, увійшовши до храму, оскільки сам був євреєм. Хоча звинувачення було фальшивим, однак воно збудило в людях гнів. Крик було підхоплено, і він рознісся по всіх дворах храму. Натовп ошаленів. Новина швидко розійшлася Єрусалимом, і “заметушилося все місто, і було збіговисько народу”. ДА 279.2

Те, що відступник від віри Ізраїлю насмілився опоганити храм саме тоді, коли тисячі людей з усіх частин світу прийшли на поклоніння, викликало шалену лють натовпу. “Схопивши Павла, потягли його геть із храму, а двері негайно зачинили”. ДА 279.3

“Коли ж намагалися вони його вбити, вістка, що заворушився весь Єрусалим, дійшла до тисяцького когорти”. Клавдій Лисій добре знав, з якою бурхливою стихією має справу. “Узявши воїнів та сотників, він негайно подався до них; а вони, побачивши тисяцького й воїнів, перестали бити Павла”. Не знаючи причини заворушення, але зрозумівши, що лють натовпу звернена проти Павла, римський начальник вирішив, що це єгиптянин-заколотник, про якого він чув і який усе ще перебував на волі. Тому він “схопив його, наказав скувати двома залізними ланцюгами та випитував, хто він і що зробив”. Одразу ж багато голосів почали голосно й сердито звинувачувати його. “Кожний у натовпі кричав щось своє. Він же, не маючи змоги докладно зрозуміти через колотнечу, наказав відвести його до казарми. Коли ж ступив на сходи, воїни були змушені нести його через несамовитість юрби, бо слідом ішла безліч народу, що кричала: Геть його!” ДА 279.4

Серед цього шаленого заворушення апостол залишався спокійним і не втрачав самовладання. Подумки він звертався до Бога, знаючи, що його оточували небесні ангели. Він не бажав залишити храм, не зробивши спроби представити істину своїм співвітчизникам. Коли його вже збиралися повести до казарми, він запитав тисяцького: “Чи можна мені щось тобі сказати?” Лисій відповів: “То ти знаєш по-грецькому? Чи ти часом не той єгиптянин, що перед цими днями вчинив заколот і вивів у пустиню чотири тисячі вбивць? А Павло відповів: Я чоловік, юдей із Тарса в Килікії, громадянин славного міста. Благаю тебе, дозволь мені промовити до народу!” ДА 280.1

Прохання було вдоволене, і Павло, “стоячи на сходах, дав народові знак рукою”. Його жест привернув їхню увагу, а його манера триматися викликала повагу. “А як настала велика тиша, звернувся юдейською мовою, кажучи: Мужі-брати і батьки! Вислухайте тепер моє виправдання перед вами”. Почувши знайому єврейську мову, вони “ще більше притихли”. Коли запанувала загальна тиша, він продовжив: “Я чоловік — юдей, який народився в Тарсі в Килікії, вихований у цьому ж місті, біля ніг Гамалиїла, навчений докладно батьківського закону: я ревнитель Бога, як всі ви сьогодні”. Ніхто не міг заперечити цих слів апостола, оскільки згадані ним факти були добре відомі багатьом мешканцям Єрусалима. Далі він почав говорити про свою колишню ревність, з якою переслідував учнів Христа навіть до смерті. Він розповів про обставини свого навернення, про те, як його горде серце впокорилося перед розп'ятим Назарянином. Якби апостол спробував сперечатися зі своїми противниками, вони відмовилися б вислухати його. Але коли він став ділитися з ними своїми досвідами, це справило на них враження, і на деякий час їхні серця пом'якшали й упокорилися. ДА 280.2

Павло постарався пояснити, що почав працювати серед язичників не з власного вибору. Він бажав служити своєму народові, але в цьому ж храмі Божий голос звернувся до нього у святому видінні, наказуючи іти “далеко до народів”. ДА 281.1

Досі люди слухали з великою увагою, але коли Павло згадав, що Христос послав його до язичників, їхня лють спалахнула з новою силою. Вважаючи себе єдиною нацією, що користувалася прихильністю Бога, вони не бажали дозволити нікчемним язичникам користуватися перевагами, котрі, на їхню думку, належали винятково їм. Заглушуючи своїми вигуками промовця, вони закричали: “Геть такого з землі, бо не годиться йому жити! ДА 281.2

Вони кричали, кидали одяг і жбурляли порох у повітря. Тож тисяцький звелів відвести його до казарми, наказавши бичуванням допитати його, щоб зрозуміти, з якої причини так кричали проти нього. А коли розтягли його ременями, то Павло сказав сотникові, що стояв: Хіба вам дозволено бичувати чоловіка — римлянина і не засудженого? Почувши, сотник підійшов до тисяцького й сповістив, кажучи: Вважай, що хочеш робити, бо цей чоловік — римлянин! Наблизившись, тисяцький запитав його: Скажи мені, ти римлянин? Він відказав: Так. Відповів тисяцький: Я набув це громадянство за великі гроші. А Павло сказав: А я в ньому й народився. Негайно відступили від нього ті, що мали його допитувати, а тисяцький налякався, дізнавшись, що він римлянин і що він його зв'язав. ДА 281.3

А наступного дня, бажаючи краще довідатися, у чому юдеї його звинувачують, звільнив його з кайданів і наказав, щоб прийшли первосвященики й увесь синедріон. І привівши Павла, поставив його перед ними”. ДА 281.4

Тепер апостола повинен був судити той самий суд, членом якого він був до свого навернення. Стоячи перед юдейськими начальниками, він поводився спокійно, а на його обличчі сяяв мир Христа. “Поглянувши на синедріон, Павло сказав: Мужі-брати, я до цього дня служив Богові з усієї доброї совісті!” Почувши ці слова, вони знову сповнилися люті. “Та первосвященик Ананій наказав своїм прислужникам бити його в уста”. Почувши цей жорстокий наказ, Павло вигукнув: “Бог тебе битиме, стіно побілена! Ти ж сидиш, щоб судити мене за Законом, а наказуєш, переступаючи Закон, бити мене!” “А прислужники сказали: Ти докоряєш первосвященикові Божому?” З властивою йому ввічливістю Павло відповів: “Не знав я, брати, що це первосвященик, адже написано, що начальника свого народу не лихословитимеш!” ДА 281.5

“Зрозумівши, що одна частина тут — садукеї, а друга — фарисеї, Павло вигукнув у синедріоні: Мужі, брати, я ж фарисей, син фарисеїв! За надію на воскресіння мертвих мене судять! ДА 282.1

Як тільки він це промовив, виникла незгода між фарисеями та садукеями, і збори поділилися. Адже садукеї твердять, що немає ні воскресіння, ні ангела, ні Духа, а фарисеї це визнають”. ДА 282.2

Прихильники двох партій почали сперечатися між собою, і сила їхньої опозиції проти Павла послабшала. “Деякі книжники, що були з групи фарисеїв, уставши, чинили опір, кажучи: Ми не знаходимо нічого лихого в цій людині. Що ж, як Дух заговорив до нього чи ангел? Не будемо воювати з Богом!” ДА 282.3

У цьому сум'ятті садукеї намагалися захопити апостола, щоб віддати його на смерть. Фарисеї ж старалися захистити його. “Тисяцький, боячись, щоб вони Павла не роздерли, наказав воїнам увійти та забрати його з-посеред них і відвести до казарми”. ДА 282.4

Пізніше, роздумуючи над болісними досвідами того дня, Павло став побоюватися, що вибраний тоді ним спосіб дій був не до вподоби Богові. Чи не припустився він помилки, прийшовши до Єрусалима? Чи не стало його велике бажання зберегти єдність із братами причиною цієї катастрофи? ДА 282.5

Апостол відчував сильні душевні муки через те, що євреї, бувши Божим народом, виставляли себе перед невіруючим світом у такому непривабливому світлі. Як могли ці язичеські начальники ставитися до людей, котрі вважали себе поклонниками Єгови, що звершують святе служіння, і водночас керувалися сліпим, безглуздим гнівом, намагаючись знищити навіть своїх братів, які відважилися притримуватися інших релігійних поглядів, та перетворюючи свій законний дорадчий орган на арену запеклої боротьби та сум'яття. Павло розумів: Ім'я його Бога ганьбиться перед язичниками. ДА 282.6

Тепер він перебував у в'язниці і знав, що його вороги у своїй відчайдушній злобі вдаватимуться до будь-яких засобів, аби знищити його. Невже його праця для церков закінчилася і тепер до них увійдуть хижі вовки? Справа Христа була близькою серцю апостола; його дуже тривожило, що розсіяні церкви зазнають переслідувань саме від таких мужів, з якими він зустрівся в синедріоні. У переживанні та скорботі він ридав і молився. ДА 283.1

У цю похмуру годину Господь не забув про Свого слугу. Він захищав його від кровожерливої юрби у дворах храму; Він був з ним, коли той стояв перед синедріоном. Він з'явився Своєму вірному свідкові у фортеці у відповідь на щирі молитви про керівництво. “А наступної ночі Господь, ставши перед ним, промовив: Кріпися, Павле. Бо як ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так тобі треба свідчити й у Римі!” ДА 283.2

Павло давно хотів відвідати Рим; він палко бажав свідчити там про Христа, але розумів, що його плани руйнуються через вороже ставлення юдеїв. Навіть зараз він і не здогадувався, що піде туди як в'язень. ДА 283.3

У той час як Господь підбадьорював свого слугу, вороги Павла завзято складали змову про його знищення. “А коли настав день, деякі юдеї, вчинивши змову, дали клятву, кажучи, що не їстимуть і не питимуть, доки не вб'ють Павла. Було понад сорок тих, що склали цю спільну клятву”. Це був той піст, котрий Господь засудив через пророка Ісаю, — піст, аби “правувати та сваритись і немилосердно бити кулаком” (Ісаї 58:4). ДА 283.4

Змовники, “підійшовши до первосвящеників і старших, сказали: Ми дали клятву нічого не їсти, доки не вб'ємо Павла. Тож ви тепер із синедріоном скажіть тисяцькому, щоб завтра привів його до вас, ніби бажаєте докладніше довідатися про нього. Ми ж, перш ніж він прибуде, готові його вбити”. ДА 283.5

Замість того щоб засудити цей жорстокий план, священики й правителі охоче погодилися з ним. Павло був правий, коли порівняв Ананія з побіленим гробом. ДА 283.6

Але Бог втрутився і врятував життя Свого слуги. Син Павлової сестри, “почувши про засідку” змовників, “прибув і, ввійшовши до казарми, сповістив Павлові. Павло ж, покликавши одного із сотників, сказав: Проведи цього юнака до тисяцького, бо має йому щось сказати. А тоді той, узявши його, привів до тисяцького й сказав: В'язень Павло, покликавши мене, попросив провести до тебе цього юнака, що має щось тобі сказати”. ДА 284.1

Клавдій Лисій прихильно прийняв юнака і, відвівши його убік, запитав: “Що ти маєш мені сповістити?” Юнак відповів: “Юдеї змовилися попросити тебе, щоб завтра привів ти Павла до синедріону, ніби бажають вони докладніше випитати його. Ти ж не вір їм, бо на нього чекають у засідці понад сорок чоловік із них, що між собою склали клятву і не їсти, і не пити, доки не вб'ють його. Тож тепер вони готові й очікують від тебе розпорядження”. ДА 284.2

“Тоді тисяцький відпустив юнака, наказавши: Нікому не розповідай, що ти мене повідомив про це”. ДА 284.3

Лисій одразу вирішив передати справу Павла прокураторові Феліксу. На той час єврейський народ перебував у стані збудження й роздратування, тому часто мали місце заколоти. Подальше перебування апостола в Єрусалимі могло призвести до наслідків, небезпечних як для міста, так і для самого тисяцького. Тому він, “покликавши якихось двох сотників, сказав: Приготуйте двісті воїнів, сімдесят кіннотників і двісті стрільців, щоб після третьої години ночі вони вирушили до Кесарії; і приведіть в'ючних тварин, щоб посадити Павла та відпровадити до намісника Фелікса!” ДА 284.4

Потрібно було негайно вислати Павла з міста. “Воїни, згідно з наказом, узяли Павла, повели вночі до Антипатриди”. Звідти вершники доставили в'язня в Кесарію, а чотириста воїнів повернулися до Єрусалима. ДА 284.5

Начальник охоронного загону передав в'язня Феліксові разом з листом від тисяцького. “Клавдій Лисій — шановному намісникові Феліксові: вітання! Цього мужа, що його схопили юдеї та хотіли вбити, врятував я, приступивши з воїнами та довідавшись, що він римлянин. Бажаючи взнати причину, в чому його звинувачували, я повів його до їхнього синедріону. Я виявив, що його звинувачували в питаннях їхнього Закону і що немає жодної провини, вартої смерті або кайданів. Коли мені стало відомо про лихий задум, який мали юдеї проти цього мужа, негайно послав я його до тебе, наказавши і обвинувачам говорити перед тобою те, що мають проти нього. Будь здоровий!” ДА 284.6

Прочитавши листа, Фелікс поцікавився, з якої області походив в'язень; дізнавшись, що він із Килікії, сказав: “Вислухаю тебе, коли твої обвинувачі прийдуть! І наказав його стерегти в Преторію Ірода”. ДА 285.1

Павло не був першим Божим слугою, який знайшов сховище в язичників від злоби так званого народу Єгови. У своїй люті проти Павла юдеї додали ще один злочин до темного переліку лихих справ, якими була позначена їхня історія. Вони закам'яніли серцем проти істини і тим самим винесли собі вирок. ДА 285.2

Мало хто розуміє слова Христа, сказані Ним у синагозі Назарета, де Він об'явив Себе Помазаником. Він указав на Свою місію: потішати, благословляти, спасати засмучених і грішних. Потім, зауваживши, що серця його слухачів сповнені гордістю та невір'ям, Ісус нагадав їм, що в минулому Бог відвернувся від Свого вибраного народу через їхнє невір'я й непослух і явив Себе тим язичникам, які не відкинули небесного світла. Удова із Сарепти та Нааман-сиріянин жили згідно з отриманим світлом; тому були визнані більш праведними, ніж вибраний Божий народ, який відступив від Господа, пожертвувавши принципами задля вигоди і світської слави. ДА 285.3

Христос висловив юдеям із Назарета жахливу істину проте, що вірний Божий вісник не може бути в безпеці серед Ізраїлю-відступника. Вони не могли гідно оцінити такого вісника та його працю. Хоч юдейським начальникам здавалося, що вони ревнують про Божу славу й добро для Ізраїлю, вони були ворогами і того, й іншого. Своїм ученням і прикладом вони провадили народ усе далі й далі від послуху Богові, — туди, де Він уже не міг бути їхнім захистом у день горя. ДА 285.4

Слова докору, сказані Спасителем мешканцям Назарета, стосувалися — у випадку с Павлом — не тільки невіруючих юдеїв, але й його братів по вірі. Якби керівники церкви повністю подолали почуття неприязні до апостола і прийняли його як мужа, особливим чином покликаного Богом нести Євангеліє язичникам, Господь зберіг би його для них. Бог не постановляв, аби служіння Павла закінчилося так скоро, проте Він не зробив чуда, щоб змінити хід подій, викликаних позицією керівників Церкви в Єрусалимі. ДА 285.5

І сьогодні цей дух спричиняє такі самі результати. Неспроможність правильно оцінити і використати дари Божественної благодаті позбавили Церкву багатьох благословень. Як часто Господь міг би продовжити працю того чи іншого вірного служителя, якби його труди були гідно оцінені! Якщо ж віруючі дозволяють ворогові душ ушкодити їхній розум, внаслідок чого вони починають неправильно переставляти і тлумачити слова й учинки Христового слуги; якщо вони дозволяють собі ставати на його шляху і перешкоджати його праці, Господь іноді забирає від них послане раніше благословення. ДА 286.1

Сатана постійно діє через своїх слуг, аби засмучувати і губити тих, кого Бог обрав для здійснення великої доброї справи. Ці Божі обранці можуть бути навіть готовими пожертвувати власним життям задля успіху справи Христа, однак великий ошуканець навіює їхнім братам сумніви щодо них. А сумніви, якщо їх підтримувати і плекати, підривають віру в порядність і чесність цих людей, тому вони не можуть принести велику користь. Надто часто сатані вдається завдати їм з допомогою братів по вірі такої душевної скорботи, що Бог милостиво втручається, аби дати відпочинок Своїм переслідуваним слугам. І тільки коли їхні руки будуть складені на бездиханних грудях, коли замовкне їхній підбадьорливий і застережливий голос, тоді вперті отямляться й усвідомлять, які благословення вони відкинули. їхня смерть завершить те, чого вони не змогли зробити за життя. ДА 286.2