Велика боротьба

Розділ 4. Вальденці

Серед духовної темряви, яка оповила землю під час тривалого папського панування, світло Істини не могло бути згашене. В кожному сторіччі були свідки Божі — люди, які зберігали віру в Христа як єдиного Посередника між Богом і людиною, котрі дотримувалися Біблії як єдиного правила в житті і котрі святкували правдивий Божий день — суботу. Наступні покоління ніколи не дізнаються про те, як багато світ завдячує цим людям, їх таврували ганьбою як єретиків, на них зводили наклепи, письмові праці приховували, а зміст спотворювали. Однак, незважаючи ні на що, вони залишалися непохитними та від покоління до покоління зберігали чистоту своєї віри як святу спадщину для майбутнього. ВБ 55.1

Історія Божого народу протягом похмурих століть римського панування записана на небесах, хоч дуже скупо відображена у людських літописах. Як мало ми можемо прочитати про слуг Божих, хіба що у звинуваченнях їхніх гонителів! Політика Риму полягала у тому, щоб стерти всі сліди розходження з його вченням і постановами. Він намагався знищити усе єретичне — і людей, і їхні твори. Досить було висловити сумнів щодо авторитету папських вчень, і це могло коштувати життя багатому й убогому, знатному й простолюдинові. Рим прагнув також знищити будь-які записи про своє жорстоке ставлення до інакодумців. Папські собори постановили спалити всі книги й документи, що містили такі записи. Перш ніж було винайдено друк, книг було небагато і вони мали незручну форму для зберігання, тому папській владі було неважко здійснити свій намір. Жодній церкві в межах юрисдикції Риму довгий час не було дозволено насолоджуватися свободою совісті. Як тільки папство прийшло до влади, воно простягнуло свою руку, щоб знищити всіх, хто відмовлявся визнати його, і поступово всі церкви підкорилися його пануванню. ВБ 55.2

У Великобританії первісне християнство виникло дуже рано. Євангеліє, прийняте мешканцями цих островів у перші сторіччя нашої ери, не було спотворене відступництвом Риму. Переслідування християн язичницькими імператорами, які досягали навіть цих віддалених берегів, були тим єдиним даром, котрий британські церкви отримали від Риму. Багато християн, рятуючись від переслідувань в Англії, знайшли захисток у Шотландії; звідти Істина була перенесена до Ірландії, і всюди її приймали з радістю. ВБ 56.1

Коли сакси завоювали Британію, там запанувало язичництво. Переможці вважали для себе принизливим навчатися будь-чого від своїх невільників-християн, і ті змушені були тікати в гори й непрохідні болота. Однак приховане на час світло продовжувало світити в Шотландії. Через століття воно знову засяяло так яскраво, що його проміння досягло найвіддаленіших країн. З Ірландії вийшли благочестивий Колумб зі своїми однодумцями; вони зібрали навколо себе розсіяних дітей Божих на самотньому острові Йона та перетворили його на центр місійної діяльності. Серед цих євангелістів був один чоловік, що дотримувався біблійної суботи, і через нього ця істина поширилась серед народу. На острові Йона була заснована школа, звідки посилали місіонерів не лише до Шотландії та Англії, а й до Німеччини, Швейцарії і навіть Італії. Однак Рим звернув увагу на Британію і вирішив підкорити її своїй владі. У VI ст. римські місіонери зробили спробу навернути язичників-саксів. Вони були з прихильністю прийняті гордовитими варварами і переконали багато тисяч язичників прийняти римську віру. В міру розвитку своєї діяльності папські посланці та навернені ними сакси стикалися з послідовниками первісного християнства. Яка ж разюча різниця була між ними! Християни були простими й скромними, їхній характер, вчення та звичаї були сформовані на основі Святого Письма, в той час як їхні супротивники були забобонні й зарозумілі. Посланці Риму вимагали, щоб ці християни визнали верховну владу папи. Британці лагідно відповіли, що вони бажають любити всіх людей, але папі не дано права панувати над церквою, і тому вони можуть підкорятися йому лише тією мірою, якою підкоряються кожному послідовникові Христа. Неодноразово робилися спроби примусити їх підкоритися Римові, але ці скромні християни, вражені гордовитістю римських посланців, твердо відповідали, що не знають іншого володаря, крім Христа. Тоді й виявився справжній дух папства. Римський посланець відповів так: “Якщо ви не бажаєте прийняти братів, котрі принесли вам мир, тоді ви приймете ворогів, котрі принесуть вам війну. Якщо ви не об'єднаєтеся з нами, щоб вказати саксам на шлях життя, тоді ви приймете від них удар смерті” (І.Н.Merle D'Aubine. History of the Sixteenth Century. V.17. Ch.2). І ці погрози не були даремними. Проти свідків біблійної віри були застосовані насильство, кровопролиття, змови і обман, доки церкви Британії не були знищені або змушені підкоритися авторитету папи. ВБ 56.2

В країнах, що залишалися за межами римського панування, протягом багатьох століть існували громади християн, котрих зовсім не торкнулися папські “нововведення”. Вони були оточені язичниками і, звичайно, з часом потрапили під вплив їхніх заблуджень, однак продовжували вважати Біблію єдиним мірилом віри та дотримуватися багатьох її істин. Ці християни вірили в незмінність закону Божого і святкували суботу згідно з четвертою заповіддю. Такі церкви існували, наприклад, у Центральній Африці та серед вірмен Азії. ВБ 57.1

Однак серед тих, хто чинив найрішучіший опір папській владі, перше місце посідають вальденці. Саме в тій країні, де папство утвердило свій престол, виник наймогутніший опір неправді та заблудженню. Протягом століть церкви у П'ємонті зберігали свою незалежність, але надійшов час, коли Рим став вимагати в них покори. Після безрезультатної боротьби з римською тиранією керівники цих церков неохоче визнали ту владу, перед котрою, здавалося, схилився увесь світ. Проте знайшлися люди, що відмовилися підкоритися авторитету папи й прелатів. Вони були сповнені рішучості зберігати вірність Богові, а також чистоту й простоту своєї віри. Відбулося розділення. Прихильники стародавньої віри розсіялися: одні, залишивши рідні Альпи, піднесли знамено Правди в інших країнах, інші подались до віддалених гірських долин та ущелин і там продовжували вільно служити Богові. ВБ 57.2

Віра, яку протягом багатьох століть зберігали й поширювали вальденські християни, різко відрізнялася від фальшивого вчення Риму, їхні релігійні переконання були засновані на писаному Слові Божому, правдивій системі християнства. Але ці скромні селяни у своїх похмурих сховищах, відрізані від світу і приречені на важку щоденну працю серед своїх отар і виноградників, прийшли до розуміння Істини, котра так разюче відрізнялася від догм та єресі церкви-відступниці. їхня віра не була новою. Свої релігійні погляди вони отримали у спадщину від батьків. Вони змагалися за віру апостольської Церкви, “раз і назавжди передану святим” (Юда 3). Церква в пустелі, — а не горда ієрархія, що зацарювала у величній столиці світу, — була правдивою Церквою Христа, що берегла скарби Істини, доручені Богом Його народові, щоб передати їх світові. ВБ 58.1

Однією з головних причин відокремлення правдивої Церкви від Риму була його ненависть до біблійної суботи. Згідно з пророцтвом папська влада кинула Істину на землю. Закон Божий був скинутий і потоптаний, в той час, як людські традиції та звичаї — звеличені й піднесені. Церкви, що перебували під папським пануванням, із самого початку були змушені шанувати неділею як святий день. Серед пануючого заблудження та забобонів багато людей, навіть з числа правдивого народу Божого, настільки були спантеличені, що, святкуючи суботу, не працювали і в неділю. Але це не задовольняло папську владу. Вона не лише вимагала шанувати неділю, а й примушувала людей порушувати суботній спокій і різко засуджувала кожного, хто намагався святити Божий день. Лише на вигнанні, далеко від влади Риму, діти Божі могли спокійно виконувати Закон Божий. ВБ 58.2

Вальденці одними з перших серед народів Європи зробили переклад Святого Письма. За сотні років до початку Реформації вони вже мали Біблію в рукописах на рідній мові. Завдяки цьому вони зберегли Істину і водночас викликали до себе особливу ненависть та переслідування. Вальденці оголосили римську церкву Вавило-ном, який відпав, зображеним в Апокаліпсисі. Ризикуючи власним життям, вони протистояли його згубному впливові. Хоча під тиском тривалих переслідувань деякі поступилися своїми переконаннями, поступово жертвуючи ясними принципами Істини, інші продовжували рішуче відстоювати її. Протягом всіх віків темряви та відступництва залишалися вальденці, які відмовлялися визнавати верховний авторитет Риму, відкинули поклоніння іконам як ідолослужіння та святкували біблійну суботу. В умовах найжорстокіших переслідувань вони зберегли свою віру. Зранені савойськими списами, спалювані на римських вогнищах, вони непохитно відстоювали Слово Боже і Божу честь. ВБ 59.1

За недоступними вершинами гір, які протягом усіх століть були місцем сховища для пригноблених і переслідуваних, вальденці знайшли для себе притулок. Там, в темряві Середньовіччя, продовжувало сяяти світло Правди. Там протягом цілого тисячоліття свідки Правди зберігали стародавню віру. ВБ 59.2

Для Свого народу Бог приготував надзвичайно величну святиню, відповідну тим великим істинам, які були йому доручені. Для цих вірних вигнанців гори стали символом незмінної праведності Єгови. Показуючи своїм дітям їхні вершини, що в незмінній величі височіли над ними, вони розповідали про Того, Котрий ніколи не змінюється, в Кому немає й тіні переміни, Чиє Слово таке ж непохитне, як і віковічні узвишшя. Бог створив гори й утвердив їх, лише рука Безмежної Сили здатна зрушити їх з місця. Так само Він встановив Свій Закон — підвалину Божого правління як на небі, так і на землі. Людська рука здатна відібрати життя у свого ближнього, але подібно до того, як вона не може зрушити гори з основи і кинути їх у море, так само вона не здатна змінити жодної постанови закону Єгови, стерти навіть одну з Його обітниць, даних тим, хто виконуватиме Божу волю. У Своїй вірності Його Закону слуги Божі повинні бути такими ж непорушними, як віковічні гори. ВБ 59.3

Гори, оточені тихими долинами, були постійним свідченням Божої творчої сили та незмінності Його обітниць і опіки. Ці пілігрими навчилися цінувати мовчазні символи присутності Єгови. Вони не нарікали на труднощі, що випали на їхню долю, і ніколи не почували себе самотніми серед безлюдних гірських вершин. Вони були вдячні Богові за це пристановище, де знайшли спокій і захист від людської жорстокості. Вони раділи, що можуть вільно служити Йому. Часто переслідувані ворогами вальденці знаходили надійний захист за стінами цих величних гір. З багатьох гірських вершин лунали похвальні гімни Богові, і римські воїни були неспроможні примусити змовкнути їхній вдячний спів. ВБ 60.1

Якою чистою, простою й полум'яною була побожність цих послідовників Христа! Вони дорожили принципами Правди більше, аніж домами, землею, друзями, рідними і навіть власним життям. Вальденці щиро прагнули закарбувати ці принципи в серцях юнацтва. Від раннього дитинства дітей навчали свято виконувати постанови Закону Божого і Святого Письма. Рукописних Біблій було небагато, тому її дорогоцінні слова вивчали напам'ять. Багато вальденців знали цілі розділи зі Старого й Нового Завітів. Роздумування про Бога пов'язувалися з величними пейзажами природи та скромними благословеннями щоденного життя. Маленькі діти навчалися з вдячністю ставитися до Бога як до Подателя усякого добра й утіхи. Батьки, при всій своїй ніжності та прихильності до дітей, були достатньо мудрими, щоб не привчати їх потурати своїм бажанням. На них чекало життя, сповнене випробувань і труднощів, а можливо, і мученицька смерть. Від дитинства їх вчили долати труднощі, бути слухняними і водночас самостійно мислити і діяти. З раннього віку в них формували почуття відповідальності, виробляли звичку бути обережними в розмові та розуміти мудрість мовчання. Одне необережне слово, що зірвалося з уст в присутності ворога, могло коштувати життя не лише тому, хто його сказав, а й сотням його братів; бо подібно до того, як вовки переслідують здобич, так і вороги Правди переслідували тих, хто наважувався претендувати на свободу віровизнання. ВБ 60.2

Задля Істини вальденці пожертвували своїм земним добробутом, з наполегливістю і терпінням вони здобували свій хліб. Кожний клаптик орної землі серед гір був старанно оброблений, рівнини і менш родючі схили гір приносили щедрий врожай. Економія і суворе самозречення становили частину виховання, яке діти отримували як єдину спадщину, їх навчали, що Бог бажає бачити їх дисциплінованими, що свої потреби вони можуть задовольняти лише власною працею, передбачливістю, старанністю і вірою. ВБ 61.1

Такий спосіб життя був тяжким і навіть втомлюючим, проте благотворним; він був саме тією школою, якої потребує грішна людина і яку Бог призначив для її виховання і розвитку. Хоча молодь привчали до важкої праці й труднощів, однак її розумовому розвитку приділялася належна увага. Підлітків навчали, що всі їхні здібності належать Богові і вони повинні вдосконалюватись і розвивати свої таланти для служіння Йому. ВБ 61.2

Вальденські церкви своєю чистотою і простотою нагадували Церкву апостольських часів. Відкидаючи верховенство авторитету папи і прелатів, вони послуговувались Біблією як єдиним, найвищим, непомильним авторитетом, їхні проповідники, на противагу зарозумілим священикам Риму, наслідували приклад свого Вчителя, Котрий “не прийшов, щоб Йому служили, але щоб служити іншим”. Вони пасли отару Божу, направляючи її на зелені пасовища, до живих джерел Його Святого Слова. Далеко від пам'ятників світської величі й зарозумілості народ збирався не в розкішних храмах і величних соборах, але під тінню скель, в долинах Альп, а під час небезпеки — в якійсь скелястій фортеці, щоб там почути слова правди від слуг Христа. Пастори не лише проповідували Євангеліє, а й відвідували хворих, навчали дітей, допомагали тим, хто помилявся, намагалися вирішити всі суперечки і досягти загальної згоди і братської любові. Мирного часу вони жили завдяки добровільним пожертвуванням народу, але подібно до Павла — майстра по виготовленню наметів — кожний оволодівав якимось ремеслом, щоб в разі потреби заробляти собі на прожиття. ВБ 61.3

Пастори навчали молодь. Звичайно, увага приділялася і загальноосвітнім предметам, однак вивчення Біблії стояло на першому місці. Євангеліє від Матвія та Йоана, а також багато послань вивчалися напам'ять. Юнаки також переписували Святе Письмо. Деякі рукописи охоплювали цілу Біблію, інші вміщали лише стислі вибірки, до яких подавалися прості тлумачення текстів, складені тими, хто мав здібність пояснювати Писання. Таким чином побачили світ скарби Істини, так довго приховувані тими, хто намагався піднести себе вище Бога. ВБ 62.1

Завдяки терплячій, невтомній праці, часом в темних печерах землі, при світлі смолоскипів, текст за текстом, розділ за розділом, переписувалося Святе Письмо. І в міру продовження цієї праці відкрита Божа воля сяяла, наче чисте золото. Наскільки яскравішою, зрозумілішою й могутнішою вона ставала в результаті перенесених задля неї випробувань, могли усвідомити лише ті, що брали участь у цій праці. Небесні ангели оточували вірних працівників. ВБ 62.2

Незважаючи на всі зусилля сатани, спрямовані на те, щоб через папських священиків і прелатів поховати Слово Боже під сміттям заблуджень, єресі й забобонів, воно чудом збереглось без перекручень протягом усіх століть темного Середньовіччя. Воно несло на собі не людську печатку, а Божу. Люди невтомно намагалися затьмарити ясний і простий зміст Святого Письма, внести суперечності до його свідоцтв, але, подібно до ковчегу на велетенських хвилях морської глибини, Слово Боже витримує усі бурі, які загрожують знищити його. Подібно до того, як копальня приховує в собі багаті жили золота й срібла, а кожний бажаючий знайти дорогоцінні поклади мусить копати землю, так і Святе Письмо містить скарби Істини, що відкриваються лише старанним, скромним людям, які шукають їх з молитвою. Бог передбачив, щоб Біблія стала підручником для всього людства — в дитинстві, молодості й похилому віці, щоб люди досліджували її протягом усього свого життя. Бог дав Своє Слово людям, щоб розповісти про Себе. Кожна істина, що була заново засвоєна, більш глибоко розкриває характер її автора. Дослідження Писань — божественний засіб, покликаний ще тісніше з'єднати людину з її Творцем і дати більш повне розуміння Його волі. Біблія — це посередник у спілкуванні між Богом і людиною. ВБ 62.3

Хоч вальденці знали, що “початок премудрості — страх перед Господом…” (Псал.110:10), але вони також розуміли важливість спілкування зі світом, усвідомлюючи, що знайомство з людьми та їхнім повсякденним життям збагатить їх розумово й духовно. Деякі юнаки, що закінчили гірські школи, були послані до навчальних закладів Франції та Італії, де перед ними відкривалися ширші, аніж у рідних Альпах, горизонти для розумового й духовного навчання. У цьому випадку на юнаків чигали спокуси: вони бачили пороки, стикалися з підступними агентами сатани, які намагалися нав'язати їм найбільш витончені єресі та найнебезпечніші заблудження. Але вони отримали в дитинстві таке виховання, яке підготувало їх до всього цього. ВБ 63.1

У навчальних закладах, де вони здобували освіту, юна-ки-вальденці нікому не повинні були розкривати свою таємницю, їхній одяг був спеціально пристосований, щоб ховати найбільш дорогоцінний скарб — рукописні Біблії. Вони носили зі собою ці плоди праці довгих місяців і років, і коли могли це зробити, не викликаючи підозри, вони обережно клали окремі рукописи на шляху тих, чиї серця, здавалося, були відкриті для прийняття Правди. З колін матері вальденські юнаки були виховані в такому дусі, вони глибоко розуміли свій обов'язок і вірно виконували його. Таким чином багато студентів цих навчальних закладів були навернені до правдивої віри, і часто принципи Істини поширювалися по всій школі. Папські посланці навіть при найретельнішому дослідженні не могли виявити першоджерела “єресі”. ВБ 63.2

Дух Христа — це дух місіонерства. Найпершим спонуканням відновленого серця є бажання привести й інших до Спасителя. Такий же дух мали і вальденські християни. Вони усвідомлювали, що Бог вимагає від них більше, ніж тільки зберегти в своїх церквах Істину в чистоті; на них покладено урочисту відповідальність дати це Світло тим, хто перебуває в темряві. Могутньою силою Божого Слова вони намагалися розірвати кайдани, покладені Римом на людей. Вальденські служителі були виховані як місіонери, і від усіх, хто бажав стати працівником на ниві Божій, перш за все вимагалося набути досвіду євангеліста. Перш ніж стати церковним служителем у себе на батьківщині, кожний працівник повинен був попрацювати три роки на тому чи іншому місійному полі. Це служіння, що від самого початку вимагало самовідданості й жертовності, було відповідним вступом до пасторського життя, яке в той час пов'язувалось із серйозними випробуваннями людських душ. Молоді люди, котрих рукопокладали для святої праці, бачили перед собою не перспективи земного добробуту й слави, а життя, сповнене важкої праці, небезпек, а можливо, і мученицьку смерть. Місіонери виходили вдвох, точно так, як Ісус посилав Своїх учнів. Звичайно кожного молодого чоловіка супроводжував досвідчений старший товариш, що ніс відповідальність за його підготовку і доручення якого той повинен був виконувати. Ці співпрацівники не завжди ходили разом, але часто зустрічалися для молитви і поради, підкріпляючи таким чином одне одного у вірі. ВБ 63.3

Якщо б вони розповіли про мету своєї місії, їх очікувала б поразка, тому вони старанно приховували свій справжній намір. Кожний служитель знав якесь ремесло і виконував свою роботу під виглядом світських занять. Нерідко вони мандрували як торговці різними галантерейними й мануфактурними виробами. ВБ 64.1

“Вони продавали шовк, прикраси та інші предмети, які за тих часів не завжди можна було придбати, хіба що на великих ринках. Як купців їх охоче зустрічали там, де вигнали б, якщо б вони прийшли як місіонери” (Wylie. V. 1. Ch. 7). їхні серця завжди підносилися в молитві до Бога, щоб Він дав їм мудрість відкрити людям набагато цінніший скарб, аніж золото чи дорогоцінні камені. Вони потай носили при собі копії Біблії, частинами або навіть цілком, і де лише випадала нагода, звертали увагу своїх покупців на ці рукописи. Часто це викликало таке зацікавлення Божим Словом, що місіонери радо залишали окремі частини Святого Письма тим, хто прагнув їх мати. ВБ 64.2

Праця цих вісників почалася на рівнинах і в долинах біля підніжжя рідних гір, а потім поширилася далеко за їхні межі. Босоніж, в грубому, сивому від дорожнього пилу одязі мандрівників, подібно до їхнього Учителя, вони переходили великими містами і проникали у най-віддаленіші краї. І всюди вони розсівали дорогоцінне насіння. На їхньому шляху утворювалися церкви, і кров мучеників засвідчувала Істину. День Господній відкриє багате жниво душ, зібране працею цих вірних мужів. Тихо й непомітно Слово Боже прокладало собі дорогу через християнський світ і всюди зустрічало щиру прихильність в оселях і серцях людей. ВБ 65.1

Для вальденців Писання було не просто літописом взаємовідносин між Богом і людьми в минулому, який водночас вказував на їхню відповідальність і обов'язок у теперішній час, а й відкриттям про майбутні небезпеки і славу. Вони вірили в близький кінець усього і, досліджуючи Біблію з молитвою й сльозами, усе глибше проймалися її дорогоцінними повчаннями та усвідомлювали свій обов'язок розповісти й іншим її спасаючі істини. Вони бачили План спасіння, ясно викладений на священних сторінках, і знаходили потіху, надію й мир у вірі в Ісуса. Коли світло освічувало їхній розум і серце сповнялося радістю, вони палали бажанням пролити промені цього світла і на тих, хто перебував у темряві папських заблуджень. ВБ 65.2

Вони бачили, як багато людей, перебуваючи під владою папи і священиків, даремно намагалися отримати прощення гріхів душі, катуючи своє тіло. Навчені покладатися в питаннях спасіння на свої добрі вчинки, вони дивилися тільки на себе. Вони роздумували над своїм гріховним станом, жахалися гніву Божого, мучили свою душу й тіло, але не знаходили полегшення. Ось як щирі душі були обплутані доктринами Риму. Тисячі людей залишали друзів та рідних і проводили своє життя у монастирських келіях. Тисячі людей даремно намагалися заспокоїти своє сумління за допомогою нескінченних постів і жорстоких самобичувань, нічних пильнувань на холодній вогкій кам'яній підлозі своїх похмурих осель, довгих паломництв, принизливих епітимій і страшних тортур. Багато хто, пригнічені свідомістю своєї гріховності, переслідувані страхом перед гнівом Божої помсти, до такої міри виснажували себе, що нарешті їхнє знесилене тіло не витримувало цих мук, і вони без єдиного променя світла й надії сходили до могили. ВБ 65.3

Вальденці палко прагнули принести цим змученим душам хліб життя, відкрити їм вістку миру, що містилася в обітницях Божих, та вказати на Христа як на єдину Надію спасіння. Вчення про те, що добрі вчинки можуть відкупити грішника за порушення Божого Закону, вони вважали заблудженням. Покладання надії на людські заслуги закриває від грішника безмежну любов Христа. Ісус помер як жертва задля людини, бо грішне людство нічим не може похвалитися перед Богом. Заслуги розп'ятого і воскреслого Спасителя — ось основа християнської віри. Залежність душі від Христа є такою ж реальною, як зв'язок кінцівки з тілом, а зв'язок людини з Богом повинен бути тісним і міцним, як зв'язок гілки з виноградною лозою. ВБ 66.1

Вчення пап і священиків примушували людей вважати характер Божий і навіть характер Христа суворим, похмурим і відштовхуючим. Спаситель був представлений таким ворожим до людини, яка впала в гріх, що було необхідне заступництво священиків і святих. ВБ 66.2

Тому люди, розум котрих був освічений Словом Божим, щиро бажали вказати цим душам на Ісуса як на милосердного, люблячого Спасителя, Який з розкритими обіймами запрошує всіх прийти до Нього з їхнім гріховним тягарем, турботами і втомою. Вони палко бажали усунути створені сатаною перешкоди, споруджені ним для того, щоб люди не бачили обітниць і не звертались безпосередньо до Бога, щоб розкаятися в своїх гріхах та отримати прощення і мир. ВБ 66.3

З якою щирістю й серйозністю вальденський місіонер розгортав перед допитливими слухачами дорогоцінні істини Євангелія. З обережністю він видобував старанно переписані частини Святого Письма. Це було для нього величезною радістю — дати надію щирій, але пригніченій гріхом душі, яка досі знала лише “мстивого” Бо-га-Суддю. З тремтячими вустами, зі сльозами на очах, часто стоячи на колінах, він відкривав своїм слухачам дорогоцінні обітниці, які є єдиною надією грішника. Так світло Правди проникало до багатьох затьмарених гріхом душ, розганяючи темні хмари, і Сонце Праведності освітлювало серця своїми цілющими променями. Неодноразово на прохання слухачів деякі місця Святого Письма перечитувалися по кілька разів, доки, нарешті, вони не переконувалися в тому, що це саме так. Особливо часто люди просили повторити такі слова: “Кров Ісуса Христа, Сина Божого, очищає нас від усякого гріха” (1Йоан 1:7), “І як Mouceu підніс мідного змія в пустіші, так мусить бути піднесений Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Йоан 3:14—15). ВБ 66.4

Таким чином перед багатьма відкрився обман Риму. Вони переконалися, яким безглуздим є заступництво людей або ангелів за грішника. Коли правдиве світло освічувало їхній розум, вони з радістю визнавали: “Христос — мій Священик; Його кров — моя жертва; Його вівтар — моя сповідальня”. Вони повністю покладалися на заслуги Ісуса, повторюючи слова: “Без віри догодити Богові неможливо” (Євр.11:6). “Бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Дії 4:12). ВБ 67.1

Для деяких нещасних, переповнених сумнівами душ любов Спасителя здавалася надто неосяжною, щоб її можна було відразу зрозуміти. Це відкриття приносило їм таке величезне полегшення, стільки світла зливало над ними, що їм здавалося, ніби вони потрапили на небо. Вони довірливо вручали своє життя в руки Христа, і їхні ноги утверджувалися на Скелі Спасіння. Страх перед смертю залишав їх. Тепер вони навіть бажали бути ув'язненими або спаленими, якщо тільки цим могли прославити ім'я свого Відкупителя. Таким чином, Слово Боже потай читалось і проповідувалось: іноді лише одній-єди-ній душі, а часом невеликій групі людей, які шукали світла і правди. Так, бувало, минала ціла ніч. Здивування й захоплення людей було таким великим, що вісник благодаті часто був змушений зупиняти читання, щоб присутні могли збагнути вістку спасіння. Можна було почути такі запитання: “Чи справді Бог прийме мою жертву? Чи змилосердиться Він наді мною? Чи простить мене?” І у відповідь звучали слова: “Прийдіть до Мене, всі знемо-жені й обтяжені, і Я заспокою вас” (Матв.11:28). ВБ 67.2

Обітниці сприймалися вірою, і люди радісно вигукували: “Не треба більше паломництв, не потрібно виснажливих мандрівок до святих гробниць. Я можу прийти до Христа таким, як є, грішним, нечистим, і Він не відкине молитви розкаяння!” — “Прощаються тобі гріхи твої” — “Мої, навіть мої гріхи будуть прощені!”. ВБ 68.1

Потік святої радості наповнював серця цих людей, а Ім'я Ісуса звеличували і прославляли. Ці щасливі душі поверталися додому, щоб й іншим принести одержане світло, і як тільки могли, вони розповідали про пережитий ними досвід, про те, як знайшли правдиву, живу Дорогу. В словах Святого Письма була дивна, особлива сила, яка безпосередньо зверталася до тих, чиє серце прагнуло Правди. Це був голос Божий, що переконував слухачів. ВБ 68.2

Вісник Правди далі продовжував свій шлях, а його скромна зовнішність, щирість, серйозність і палка ревність привертали увагу. В багатьох випадках його слухачі не розпитували, звідки він прийшов і куди йде. Вони були настільки сповнені спочатку подиву, а потім вдячності й радості, що забували запитати його про це. Коли ж його настійно запрошували завітати до їхнього дому, він відповідав, що мусить поспішати до інших заблудлих овець отари. “А може, це був ангел з неба?” — запитували вони. ВБ 68.3

У багатьох випадках вони вже ніколи більше не зустрічали цього вісника Правди. Він прямував до інших країв або ж проводив дні у невідомій в'язниці, а можливо, його вбивали на тому місці, де він свідчив про Істину. Але слова, залишені ним, не могли бути знищені. Вони здійснювали свою роботу в серцях людей, і тільки день Суду повністю відкриє благословенні наслідки цієї праці. ВБ 68.4

Вальденські місіонери вторгалися до царства сатани, тому сили темряви посилювали пильність. Князь темряви стежив за кожною спробою поширювати Істину, нагнітав почуття страху в своїх агентів. Папські керівники вбачали ознаку лиха для своєї справи у праці цих скромних проповідників. Якщо світло Правди вільно сяятиме, воно розжене важкі хмари заблудження, що тяжіли над народом, а це спрямує розум людей лише до Бога, і врешті-решт, приведе до падіння верховної влади Риму. ВБ 68.5

Саме існування цього народу, який зберігав віру стародавньої Церкви, стало постійним нагадуванням про відступництво Риму, і це було причиною найлютішої ненависті й утисків, їхню відмову зректися Святого Письма Рим розцінював як зневагу, якої більше не міг терпіти. І Рим вирішив стерти їх з лиця землі. Почались най-жахливіші хрестові походи проти народу Божого, який жив у горах. Всюди їх переслідували інквізитори, і часто повторювалася стародавня сцена вбивства Каїном невинного Авеля, їхні родючі ниви постійно спустошували; житла руйнували, і там, де колись були квітучі лани і стояли доми мирного, працьовитого народу, залишалася пустеля. Як хижий звір, скуштувавши крові, розлючується ще більше, так ще більше розпалювалася лють папістів при вигляді страждань своїх жертв. Багатьох з цих свідків, що обстоювали чистоту віри, переслідували у рідних горах, вистежували їх і в долинах, де вони переховувалися в непроглядних лісах і ущелинах скель. ВБ 69.1

Нічого осудливого неможливо було знайти у моральному житті цього поставленого поза законом народу. Навіть їхні вороги визнавали, що це мирні, спокійні, побожні люди, їхній найбільший злочин полягав у тому, що вони не бажали поклонятися Богові так, як вимагав папа. І за цей злочин їх піддавали такому приниженню, ганьбі й тортурам, на які тільки були здатні диявол і люди. ВБ 69.2

Настав час, коли Рим вирішив знищити цю ненависну секту, і папа видав буллу, яка засуджувала вальденців на смерть як єретиків, їх не засудили як ледарів, шахраїв або ворохобних людей, але оголосили, що вони мають вигляд побожності й святості, чим зводять “овець правдивої пастви”. Тому папа видав указ, “щоб ця підступна й ганебна секта зловмисників” у разі “непокори була розчавлена, як гніздо отруйних гадюк” (Wylie. V.16. Ch.l). Чи думав цей зарозумігши володар про те, що йому ще доведеться зустрітися з цими словами? Чи знав він про те, що його слова записані до небесних книг, щоб свідчити проти нього у Судний день? “Так, як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, — сказав Ісус, — те зробили Мені!” (Матв.25:40). ВБ 69.3

“Ця булла закликала усіх членів Церкви приєднатися до хрестових походів протії єретиків. І для заохочення до цієї страшної справи вона звільняла учасників цих походів від усіх кар і покут, що накладалися церквою, загальних і поодиноких; звільняла від клятв, будь-коли даних; узаконювала їхнє право на будь-яку власність, незаконно здобуту, та обіцяла прощення усіх гріхів тим, хто вб'є хоча б одного єретика. Папський указ анулював усі угоди з вальденцями; примушував їхніх домашніх, залишити їх; ніхто не мав права надавати їм якусь допомогу і кожний бажаючий міг захопити їхнє майно” (Там же). Цей документ красномовно свідчить про підступний, хитрий дух його автора. В ньому чуємо не голос Христа, а ревіння дракона. ВБ 70.1

Папські урядники не погоджували свій характер з еталоном — Законом Божим, але самі створили мірило, що підходило їм, та вирішили примусити всіх підкоритися йому, бо такою була воля Риму. Відбувалися страхітливі трагедії. Розпусні, блюзнірські священики й прелати виконували роботу сатани, їхні серця не знали милосердя. Той самий дух, який розп'яв Христа й убивав апостолів, який свого часу керував кровожерливим Нероном, працював і зараз, щоб викорінити на землі улюблених Божих. ВБ 70.2

Ці побожні люди протягом довгих століть з терпінням і смиренністю, що виславляли їхнього Відкупителя, зносили утиски й переслідування. Не чинячи опору хрестовим походам і жорстокому кровопролиттю, жертвами яких вони стали, вальденці продовжували посилати своїх вісників для поширення дорогоцінної Істини, їх переслідували до смерті, однак їхня кров зрошувала посіяне насіння, і воно приносило свої плоди. Так протягом цілих століть до народження Лютера вальденці свідчили про Бога. Розпорошені у багатьох країнах, вони засівали насіння Реформації, яка розпочалася за днів Уїкліфа, набула широкого розмаху за життя Лютера і буде поширюватися до кінця часу тими, котрі згідні усе перенести “за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа” (Відкр.1:9). ВБ 70.3