Патріархи і пророки

Розділ 17. Втеча та вигнання

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 28—31

Наляканий гнівом Ісава, котрий погрожував йому смертю, Яків залишив батьківський дім як вигнанець; однак батьківське благословення залишилось на ньому. Ісаак нагадав йому також про обітницю Заповіту, звелівши, щоб він — спадкоємець обітниці — обрав собі дружину з родини своєї матері в Месопотамії. Однак Яків вирушив у самотню подорож з великою тривогою. З однією лише палицею в руці він мав пройти сотні кілометрів місцевістю, яку населяли дикі кочові племена. Охоплений відчуттям страху та розкаяння, Яків намагався уникати людей, щоб розгніваний брат не натрапив на його слід. Він побоювався, що назавжди втратив благословення, яке Бог мав намір дати йому; сатана ж був постійно поруч зі своїми спокусами. ПП 163.1

Увечері наступного дня Яків був уже далеко від наметів свого батька. Він почував себе вигнанцем і розумів, що до цього лиха призвели його власні недобрі дії. Морок розпачу гнітив його душу, позбавляючи відваги молитися. Опинившись у повній самотності, він, як ніколи раніше, відчував потребу у Божому захисті. Ридаючи, в глибокій покорі, Яків визнав свій гріх та просив про якийсь знак на доказ того, що Бог не залишив його остаточно. Його обтяжене серце не знаходило спокою. Яків утратив будь-яку впевненість у собі й боявся, що Бог його батьків відкинув його. ПП 163.2

Та Бог не залишив Якова. Його милість все ще перебувала над недовірливим, грішним Божим слугою. Господь у Своєму милосерді відкрив Якову Того, в Кому він мав потребу, — Спасителя. Він згрішив, але його серце сповнилося вдячності, коли йому було вказано шлях, ідучи котрим, він міг повернути собі Божу милість. ПП 164.1

Втомлений мандрівкою, подорожній ліг на землю, поклавши під голову замість подушки камінь. Уві сні він побачив сліпучо сяючі східці, які спиралися на землю, а вершиною сягали небес. Цими східцями підіймалися і спускалися ангели; зверху він побачив Господа слави, і з небес почувся Його голос: “Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісаака”. Земля, на якій він зараз лежав як вигнанець і втікач, була обіцяна йому та його нащадкам із запевненням: “І поблагословляться в тобі та в нащадках твоїх усі племена землі”. Колись цю обітницю було дано Авраамові й Ісаакові, а тепер Бог повторив її Якову. А щоб ще більше підбадьорити й потішити Якова в його самотності та відчаї, до нього були звернені слова: “І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і поверну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе, аж поки не зроблю усього, що Я сказав тобі”. ПП 164.2

Господь знав про лихе середовище, яке оточуватиме Якова, про небезпеку, на яку він буде наражатися. У Своїй милості Він відкрив розкаяному втікачеві майбутнє, аби той міг зрозуміти божественні наміри щодо нього і приготуватися долати спокуси, які неминуче спіткають його, коли він опиниться один серед ідолопоклонників і людей, що замислюють лихе. Перед ним завжди мав бути високий взірець, який необхідно наслідувати, а свідомість того, що Бог використовує його, аби здійснити Свої наміри, стане постійним стимулом до вірності. ПП 164.3

У цьому видінні Якову був також відкритий План викуплення, хоча й не повністю, але в тих деталях, які були йому на той час необхідні. Таємничі східці, показані йому уві сні, були тими сходами, про які згадував Христос у розмові з Натанаїлом. Він сказав: “Відтепер ви побачите небо відкритим та ангелів Божих, що підіймаються та спускаються до Людського Сина” (Йоан 1:51). Перед тим, як людина повстала проти Божого правління, вона могла вільно спілкуватися з Богом. Гріх Адама та Єви розділив Небеса із Землею; людина більше не могла мати спілкування зі своїм Творцем. Проте світ не був залишений у безнадійному стані. Сходи символізують собою Ісуса — призначеного Богом Посередника у цьому спілкуванні. Якби Він Своїми заслугами не перекинув міст через прірву, утворену гріхом, ангели, які здійснюють служіння, не змогли б спілкуватися з грішною людиною. Христос з'єднує слабку та безпомічну людину з Джерелом безмежної сили. Гріх Адама та Єви розділив Небеса із Землею; людина більше не могла мати спілкування зі своїм Творцем. Проте світ не був залишений у безнадійному стані. Сходи символізують собою Ісуса — призначеного Богом Посередника у цьому спілкуванні. Якби Він Своїми заслугами не перекинув міст через прірву, утворену гріхом, ангели, які здійснюють служіння, не змогли б спілкуватися з грішною людиною. Христос з'єднує слабку та безпомічну людину з Джерелом безмежної сили. ПП 164.4

Усе це було показано Якову уві сні. Хоча він одразу зрозумів значення цього відкриття, однак великі незбагненні істини стали для нього предметом роздумів упродовж усього життя, дедалі повніше розкриваючись перед ним. ПП 165.1

Яків пробудився від сну серед глибокої нічної тиші. Сповнене сяйвом видіння зникло. Перед його очима були тільки нечіткі обриси самотніх гір та небо, вкрите сяючими зірками. Але урочисте відчуття присутності Божої не полишало Якова. У цьому самотньому місці Всевишній незримо був поруч. “Справді, Господь перебуває на цьому місці, а я й не знав!.. Це ніщо інше, як дім Божий, це брама небесна”. ПП 165.2

І встав Яків рано-вранці, і взяв каменя, що поклав увечері собі під голову, і поставив його за пам'ятника, і вилив оливу на його верх. Згідно зі звичаєм відзначати важливі події, Яків встановив пам'ятник Божій милості, щоб кожного разу, як ітиме цією дорогою, зупинитися на священному місці та поклонитися Господеві. І назвав він це місце “Бет-Ел”, тобто “Дім Божий”. З почуттям глибокої вдячності вибраний Божий муж повторив обітницю, що Бог перебуватиме з ним, після чого урочисто поклявся: “Якщо Бог буде зі мною, і збереже мене на дорозі, якою ходжу, і дасть мені хліба їсти та одежу одягнутись, і я з миром вернуся до дому батька свого, то Господь буде мені Богом, і цей камінь, що я поставив за пам'ятника, буде домом Божим. І з усього, що дасиш Ти мені, я дам десятину Тобі!”. ПП 165.3

Цими словами Яків не мав на меті ставити Богові якісь умови. Господь ще раніше пообіцяв йому добробут, а тому ця клятва була виявом вдячності, яка наповнювала його серце за отримане ним запевнення в Божій любові й милості. Яків усвідомлював, що Бог виявляє до нього певні вимоги, які він повинен визнати, і ці особливі вияви Божої прихильності вимагають від нього повної віддачі. Так само кожне злите на нас благословення повинно викликати почуття вдячності до Подателя всіх благ. Християнинові слід частіше переглядати своє минуле життя, щоб із вдячністю згадувати безцінні випадки Божого втручання: коли Бог підтримував його у випробуванні; вказував дорогу, коли все навколо здавалося темним і жахливим, зміцнював слабіючі сили. Усе це потрібно сприймати як докази невтомного піклування небесних ангелів. Беручи до уваги численні благословення, християнин з вдячністю і покорою в серці повинен частіше запитувати себе: “Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його щодо мене?” (Псал.115:3). ПП 165.4

Наш час, наші таланти, майно необхідно присвятити Тому, Котрий передав усі ці благословення в наше розпорядження. Щоразу, коли Бог особливим чином посилає нам порятунок або коли отримуємо нові несподівані докази Його благовоління, ми повинні визнати Божу доброту, виявляючи свою вдячність не лише на словах, а й, подібно до Якова, приносячи дари і пожертвування на Його справу. Ми постійно приймаємо Божі благословення і тому повинні постійно давати. “З усього, що даси Ти мені, — сказав Яків, — я дам десятину Тобі”. Чи повинні ми, отримавши повне світло і переваги Євангелія, задовольнятись, даючи Богові менше, аніж ті, хто жив у минулі, менш сприятливі часи? Ні! Якщо ми користуємося більшими благословеннями, то чи не покладає це на нас відповідно і більших обов'язків? Та якою ж низькою буває оцінка, якими марними виявляються спроби виміряти за допомогою математичних розрахунків час, гроші і любов порівняно з Божою безмежною любов'ю і незбагненно коштовним даром!.. Десятини для Христа!? О, мізерні копійки, — ганебна винагорода за те, що коштує так багато! З Голгофського хреста Христос закликає до повного посвячення. Тому усе, що ми маємо, усе наше єство ми повинні присвятити Богові. ПП 166.1

З новою, твердою вірою в божественні обітниці, впевнений у присутності та керівництві небесних ангелів, Яків продовжував свою подорож “до краю синів Сходу” (Бут.29:1). Однак, як же відрізнялася його поява тут від прибуття сюди майже сто років тому Авраамового слуги! Слуга прибув з почтом і караваном верблюдів, з багатими дарами із золота й срібла, а Яків був самотнім мандрівником зі стертими до крові стопами ніг, єдиним майном якого була його палиця. Як і слуга Авраама, Яків зупинився біля криниці. Саме тут він зустрів Рахіль, молодшу доньку Лавана. Тепер послугу зробив Яків, відкотивши каменя від криниці та напоївши худобу. Коли стало відомо, що вони — родичі, Яків отримав запрошення завітати в дім Лавана. Хоч він прийшов із порожніми руками, без супроводу слуг, однак уже за кілька тижнів його старанність і спритність виявили себе повною мірою, так що прибульця просили залишитися. За домовленістю він повинен був сім років служити Лаванові за Рахіль. ПП 166.2

За стародавнім звичаєм наречений для затвердження шлюбної угоди повинен був заплатити батькові нареченої певну суму грошима або товаром, як дозволяли йому обставини. Це розцінювалося як гарантія укладення шлюбу. Батьки вважали небезпечним довіряти долю своїх дочок чоловікам, які не могли матеріально забезпечити сім'ю. Якщо вони не були заощадливими й енергійними у веденні господарства, у придбанні худоби і земель, це викликало побоювання, що вони так і не досягнуть нічого у житті. Для випробування тих, котрі нічого не мали, щоб заплатити за дружину, була передбачена одна умова: юнакові дозволялося служити в батька дівчини, яку він покохав; строк служби залежав від установленого посагу. Коли прохач сумлінно виконував свою службу і показав себе в усіх відношеннях гідним, йому віддавали дівчину за дружину, а посаг, отриманий батьком за доньку, вручали їй, зазвичай, під час весілля. Однак у випадку з Рахіллю та Лією Лаван вчинив егоїстично, утримавши в себе посаг, який їм належав; саме це вони мали на увазі, коли перед виходом із Месопотамії зазначили: “Бо ти продав нас, і справді з'їв наше срібло”. ПП 167.1

Цей стародавній звичай, хоч ним деколи й зловживали, як це трапилося з Лаваном, мав, однак, і добрі результати. Вимагаючи в молодого чоловіка служби за наречену, батьки запобігали поспішному одруженню, а це давало змогу випробувати глибину його почуттів, а також переконатися в його здатності утримувати сім'ю. ПП 167.2

В наш час багато лиха спричинено тим, що люди обирають протилежний шлях. Часто трапляється так, що молоді люди до одруження мають дуже мало можливостей пізнати звички, характери одне одного і все те, що має відношення до щоденного життя; ті, що з'єднують своє життя біля вівтаря, виявляються, фактично, чужими один для одного. Надто пізно вони доходять висновку, що не підходять одне одному, і як наслідок — стають нещасними на все життя. Часто дружина й діти страждають від лінощів, безпорадності або порочних звичок чоловіка й батька. Якщо б, за стародавнім звичаєм, характер молодих людей був перевірений до шлюбу, тоді можна було б уникнути великого нещастя. ПП 168.1

Сім років Яків вірно служив за Рахіль, і ті роки “через любов його до неї були в його очах, як кілька днів”. Але егоїстичний, скупий Лаван, бажаючи втримати при собі такого цінного працівника, вдався до обману, підмінивши Рахіль Лією. Через те, що Лія була причетною до обману, Яків відчував, що не зможе полюбити її. У відповідь на докори обуреного Якова Лаван запропонував йому прослужити ще сім років за Рахіль. У той же час батько наполягав на тому, щоб Яків не проганяв Лію, оскільки це було б ганьбою для сім'ї. Так Яків опинився у нестерпно тяжкому становищі; врешті-решт він вирішив залишити Лію в себе і все ж одружитися з Рахіллю. Рахіль назавжди залишилась його коханою дружиною, та перевага, виявлена до неї, викликала заздрість і ревнощі, тому життя чоловіка було отруєне постійним суперництвом між сестрами-дружинами. ПП 168.2

Двадцять років Яків залишався в Месопотамії, працюючи на Лавана, котрий, незважаючи на те, що вони були родичами, намагався скористатися усіма вигодами від їхнього зв'язку. За своїх двох дочок він вимагав чотирнадцять років тяжкої праці, а потім разів десять міняв нагороду Якову. Але Яків служив старанно і вірно. Слова, сказані ним Лавану під час їхньої останньої розмови, яскраво свідчать про ту невтомну пильність, з якою він захищав інтереси свого вимогливого господаря: “Я вже двадцять років із тобою. Вівці та кози твої не давали мертвого плоду, а баранів отари твоєї я не їв. Розшарпаного диким звіром я не приносив до тебе, — я сам ніс ту шкоду. Від мене ти домагався того, що було вкрадене вдень або вночі. Бувало, що вдень з'їдала мене спекота, а вночі холод, і мій сон втікав з моїх очей”. ПП 168.3

Удень і вночі пастир повинен був пильнувати свої отари, їм загрожував напад розбійників, а також диких звірів, котрі були у великій кількості; сміливо нападаючи на отари, вони завдавали їм великого спустошення, якщо належним чином не охоронялися. У Якова було чимало помічників, які дбали про численні отари Лавана, однак уся відповідальність за них лежала на ньому. У деякі пори року він мусив невідлучно бути при отарах; у суху пору наглядав, щоб худоба не гинула від спраги, а в найхолодніші місяці — від сильних нічних морозів. Яків був старшим пастирем; слуги, що працювали під його керівництвом, були помічниками. Якщо пропадала якась із овечок, втрата лягала на старшого пастиря; він же в свою чергу суворо питав зі слуг, яким був доручений догляд за отарою, яка погано доглядалась. ПП 169.1

Образ старанного, турботливого пастиря, його сповнене ніжності співчуття до безпорадних істот, довірених його опіці, використовували богонатхненні письменники, змальовуючи найдорогоцінніші істини Євангелія, — Христос Своїм ставленням до людей завжди порівнювався з пастирем. Він бачив, що після гріхопадіння Його вівці приречені на загибель на темних дорогах гріха. Аби врятувати цих заблудлих, Христос відмовився від честі та слави Отця. Він говорить: “Загиблу вівцю відшукаю, а сполошену поверну, поранену перев'яжу, а хвору зміцню… Я спасу отару Свою, і вона не буде здобиччю… і звірина земна не жертиме їх” (Єзек.34:16, 22, 28). Голос Христа закликає до Його кошари, яка буде “удень тінню від спеки, і захистом та укриттям від негоди й дощу” (Ісая 4:6). Він невтомно піклується про Своїх овець. Він зміцнює слабких, допомагає страждаючим, бере на руки ягнят і носить їх на Своїх грудях. Його вівці люблять Його. “За чужим же не підуть, а будуть утікати від нього, — бо не знають вони чужого голосу” (Йоан 10:5). ПП 169.2

Христос говорить: “Пастир добрий покладає життя своє за овець. А наймит і той, хто не пастир, якому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й розганяє. А наймит утікає тому, що він наймит і не дбає про вівці. Я — Пастир добрий, і знаю Своїх, і Мої знають Мене” (вірші 11—14). ПП 170.1

Христос — Архипастир — довірив опіку Своєї отари служителям, молодшим пастирям. Він велить їм працювати з такою ж старанністю, з якою працював Він, усвідомлюючи священну відповідальність за справу, котру Він доручив їм. Христос урочисто закликає їх бути вірними, годувати отару, зміцнювати слабких, підбадьорювати змучених та охороняти від хижих вовків. ПП 170.2

Задля спасіння овець Христос віддав Своє життя і бажає, щоб ця любов стала для інших пастирів прикладом для наслідування. Проте “наймит… кому вівці не свої”, не зацікавлений по-справжньому в отарі. Він працює тільки задля винагороди і дбає лише про себе. Він зацікавлений переважно у власній вигоді, а не в добробуті своїх підопічних; у час небезпеки він утече, залишивши отару. ПП 170.3

Апостол Петро напучує молодших пастирів: “Пасіть отару Божу, яка у вас, доглядаючи за нею не з примусу, але добровільно, не для ганебної користі, а щиро, і не пануйте над спадком Божим, але подавайте приклад для стада” (1Петр.5:2—3). Павло писав: “Пильнуйте себе та всієї отари, над якою вас поставив Святий Дух, щоб пасти Церкву Божу, яку Він придбав власною кров'ю. Бо я знаю, що по моїм відході увійдуть між вас вовки люті, які отари щадити не будуть” (Дії 20:28—29). ПП 170.4

Усім тим, які турботу й тягарі, що випадають на дОлю вірного пастиря, вважають неприємною справою, апостол докоряє словами: “Не з примусу, але добровільно, не для ганебної наживи, а щиро” (1Петр.5:2). Усіх невірних слуг Архипастир з готовністю звільнить. Церква Христова куплена Його кров'ю, і кожний пастир повинен розуміти, що за овець, довірених йому, принесена безмежна жертва. Він повинен усвідомлювати безцінну вартість кожної з них і невтомно дбати про їхнє добро. Пастир, сповнений духом Христа, наслідуватиме Його самовідданий приклад, постійно піклуючись про добробут своїх підопічних; така отара стане щасливою. ПП 170.5

Усі повинні будуть дати ретельний звіт про своє служіння. Господар запитає у кожного пастиря: “Де стадо, що було дане тобі, ті пишні твої вівці?” (Єрем.13:20). Хто виявиться вірним, той отримає велику нагороду. “А коли Архипастир з'явиться, то одержите нев'янучого вінка слави” (1Петр.5:4). ПП 171.1

Коли Яків, утомлений службою в Лавана, вирішив повернутися до Ханаану, він сказав своєму тестеві: “Відпусти мене, і я піду до свого місця, на свою батьківщину. Дай же жінок і дітей моїх, що за них служив тобі, щоб я міг піти, бо ти знаєш службу мою, яку я відбув для тебе”. Але Лаван наполягав, щоб він залишився, кажучи: “Я зрозумів, що поблагословив мене Господь через тебе”. Він зауважив, що завдяки опіки та праці зятя його маєток збільшився. ПП 171.2

Яків сказав: “Те мале, що було в тебе до мене, розмножилося і стало великим”. Однак із плином часу Лаван почав заздрити великому маєткові Якова, котрий “дуже-дуже змужнів… І було в нього багато отар, і невольниці, і раби, і верблюди, і осли”. Сини Лавана поділяли заздрощі батька, і їхні злісні розмови дійшли до Якова. “Яків забрав усе, що було в нашого батька. І з того, що було в батька нашого, зробив собі все це багатство. І зауважив Яків з Лава нового обличчя, що він інший до нього, ніж був учора, позавчора”. ПП 171.3

Яків давно б залишив своїх лукавих родичів, якби не боявся зустрічі з Ісавом. Тепер він відчув ще й небезпеку з боку Лаванових синів, які дивилися на його багатство як на власне і могли б удатися до спроб відібрати його силою. Яків у великому збентеженні та тривозі не знав, як йому вчинити. Однак, пам'ятаючи милостиві обітниці у Бет-Елі, він виклав свою справу перед Богом і просив Його керівництва. Уві сні він отримав відповідь на свою молитву: “Вернися до краю батьків своїх і до місця твого народження. А Я буду з тобою”. ПП 171.4

Відсутність Лавана виявилася слушною нагодою для відходу. Швидко зібравши овець і худобу, відправивши її вперед, Яків разом зі своїми дружинами, дітьми і слугами переправився через Єфрат, прямуючи до Плеяду, що знаходився на кордоні Ханаану. Через три дні Лаван довідався про втечу і кинувся услід, наздогнавши їх на сьомий день. Розгніваний Лаван готовий був силою повернути втікачів, на що був спроможний, бо перевага була на його боці. Втікачі опинились у великій небезпеці. ПП 171.5

Лише завдяки втручанню Бога, Котрий захистив Свого слугу, Лаван не здійснив ворожого наміру. Я міг би накоїти вам лиха, — сказав Лаван, — але Бог вашого батька цієї ночі сказав до мене: “Вважай, не говори з Яковом ані доброго, ані злого”. Де означало, що він не повинен був силою повертати його або заманювати принадними обіцянками. ПП 172.1

Лаван не віддав своїм дочкам їхнього посагу і завжди поводився з Яковом нещиро й суворо; з притаманним йому лицемірством він докоряв зятеві за таємну втечу, через що він, батько, втратив можливість влаштувати прощальний бенкет або, принаймні, попрощатися з дочками й онуками. ПП 172.2

У відповідь Яків відверто викрив егоїзм і жадібність Лавана, нагадавши йому про власну чесність і вірність, свідком якої той був: “Якби не був зі мною Бог батька мого, Бог Авраамів, Той, Кого боїться Ісаак, — сказав Яків, — то тепер ти відіслав би мене з порожніми руками… Біду мою й труд рук моїх Бог бачив, — і розсудив учора вночі”. ПП 172.3

Лаван не мав що заперечити і запропонував укласти Заповіт миру. Яків погодився з цією пропозицією, і вони наскладали великий пагорб, — кам'яну браму на знак їхнього союзу. Цю споруду Лаван назвав Міцпа, що означає “вартівня”. І сказав Лаван: “Нехай наглядає Господь між мною І між тобою, коли ми розійдемося один від одного”. ПП 172.4

І сказав Лаван Якову: “Ось ця купа каміння і цей стовп, якого поставив між мною й тобою. Свідок — оцей копець, і свідок цей стовп, що я не перейду повз нього до тебе, і ти не перейдеш до мене повз цю купу та цей стовп з ворожим наміром. Розсудить між нами Бог Авраамів і Бог Нахорів, Бог їхнього батька”. Яків поклявся Тим, Кого боявся його батько Ісаак. ПП 172.5

Для підтвердження ухвали вони влаштували бенкет. Ніч минула в дружньому спілкуванні. На світанку Лаван зі своїми людьми вирушив у дорогу. Це розділення поклало край будь-яким зносинам поміж дітьми Авраама та мешканцями Месопотамії. ПП 172.6