Наочні уроки Христа

Загублена вівця

Цього разу Христос не нагадував Своїм слухачам слів із Писання. Він звернувся до їхнього власного життєвого досвіду. Широко розкинуті плоскогір'я на східному березі Йордану були чудовими пасовищами для отар, і по ущелинах та лісистих пагорбах блукало багато загублених овець, яких мали розшукати й повернути назад дбайливі пастухи. У гурті, що оточував Ісуса, були пастухи, а також люди, котрі вклали гроші в отари і стада, і тому всі могли зрозуміти Його ілюстрацію: “Який чоловік із вас, маючи сто овець і загубивши одну з них, не лишає дев'яносто дев'ять у пустині та не йде за тією, що загубилася, доки не знайде її?” НУХ 123.3

Ці душі, котрих ви зневажаєте, сказав Христос, — власність Бога. За правом творіння й викуплення вони належать Йому і цінні в Його очах. Як пастир любить своїх овець і не заспокоїться, доки не знайде останньої загубленої овечки, так само, тільки в безмежно більшій мірі, Бог любить кожну заблудну душу. Люди можуть відкидати поклик Його любові і віддалятися від Нього; вони можуть вибрати для себе іншого господаря, однак належать Богові, і Він прагне повернути Своє. Він говорить: “Як пастух переглядає своє стадо того дня, коли він серед своєї розпорошеної отари, так Я перегляну отару Свою і вирятую їх зо всіх тих місць, куди вони були розпорошені за хмарного та імлистого дня” (Єзек.34:12). НУХ 124.1

У притчі пастир іде шукати лише одну вівцю — ту останню, якої бракує. Отже, якби була тільки одна заблудна душа, Христос помер би за цю одну-єдину. НУХ 124.2

Вівця, що відбилася від отари, — це найбільш безпорадна істота. Пастух має шукати її, бо сама вона не може знайти дорогу назад. Так само і душа, що відійшла від Бога, — вона така ж безпорадна, як загублена вівця, і якщо Божественна любов не прийде їй на допомогу, вона ніколи не зможе знайти дороги до Бога. НУХ 124.3

Пастир, що виявив пропажу одної зі своїх овець, не споглядає безтурботно отару, що безпечно повернулася додому, і не говорить: Я маю дев'яносто дев'ять, а пошуки однієї загубленої будуть коштувати мені надто великих зусиль. Нехай вертається сама, я відчиню двері до кошари та впущу її. Ні, як тільки вівця пропала, смуток і неспокій охоплюють пастиря. Він лічить і перелічує отару. Упевнившись, що вівця таки загубилася, він не дрімає ні хвилини. Залишаючи дев'яносто дев'ять у кошарі, Він вирушає на пошуки тієї, що відбилася від отари. Чим темніша й бурем- ніша ніч, чим небезпечніший шлях, тим сильніше занепокоєння пастиря і тим наполегливіші його пошуки. Він докладає всіх зусиль, аби знайти цю одну загублену овечку. НУХ 124.4

З яким же полегшенням чує він удалині перші слабкі звуки її голосу! Ідучи на цей голос, він підіймається на стрімкі кручі, ступає самим краєм провалля, ризикує власним життям. Так пастир продовжує пошуки, в той час як дедалі слабші звуки говорять йому, що вівця може ось-ось померти. Але нарешті його зусилля винагороджені: загублена знайдена. Він не сварить її за те, що вона завдала йому стільки клопотів. Він не жене її батогом. Він навіть не намагається вести її додому. З радістю пастир кладе тремтячу істоту на свої плечі; якщо ж вона поранена, бере її на руки, пригортаючи до грудей, щоб тепло його серця могло дати їй життя. Із почуттям вдячності, що його пошуки не були даремними, він несе її назад до кошари. НУХ 124.5

Дяка Богові, Він не змалював у нашій уяві картину засмученого пастиря, що повертається без овечки! Ця притча розповідає не про невдачу, а про успіх і радість спасіння. У ній дано Божественне запевнення, що жодна із заблудних овець Божої отари не забута, жодна не залишена без допомоги. Кожного, хто дозволить Богові викупити себе, Христос урятує з безодні зіпсуття і терня гріха. НУХ 125.1

О, засмучена душе, не втрачай мужності, навіть якщо тяжко згрішила. Не думай, що, можливо, Бог простить твої переступи і дозволить увійти в Його присутність. Бог уже зробив перший крок. У той час як ти ще бунтувала проти Нього, Він вийшов шукати тебе. З ніжним серцем пастиря Він залишив дев'яносто дев'ять і пішов у пустелю, щоб знайти загублену. Своїми люблячими руками Він обіймає знеможену, поранену, гинучу душу і радісно несе до безпечної кошари. НУХ 125.2

Юдеї навчали: перш ніж Божа любов буде виявлена до грішника, він має покаятися. Вони вважали: покаяння — це така дія, за допомогою якої люди могли заслужити прихильність Неба. Саме ця думка змусила фарисеїв вигукнути з подивом і гнівом: “Він грішників приймає”. Згідно з їхніми ідеями, Він нікому не мав дозволяти наближатися до Себе, окрім покаяних. Однак у притчі про загублену вівцю Христос навчає, що спасіння приходить не завдяки нашим пошукам Бога, натомість пошукам Бога нас. “Нема того, хто розуміє, нема того, хто шукає Бога. Усі збилися з дороги” (Римл.3:11—12). Ми каємося не для того, щоби Бог міг полюбити нас, але Він відкриває нам Свою любов, щоб ми могли покаятися. Коли пастир нарешті приніс заблудну вівцю додому, вдячність пастиря виливається в радісних мелодійних піснях. Він скликає своїх друзів та сусідів, кажучи їм: “Радійте зі мною, бо я знайшов мою вівцю, що загубилася!” Так само, коли Великий Пастир овець знаходить заблудну душу, Небо й Земля об'єднуються в подяці й радості. НУХ 125.3

“За одного грішника, який кається, радість на небі буде більша, ніж за дев'яносто дев'ятьох праведників, які не потребують покаяння”. Ви, фарисеї, сказав Христос, вважаєте себе улюбленцями Неба. Ви почуваєтеся безпечними у власній праведності. Тоді знайте: якщо ви не потребуєте покаяння, Моя місія — не для вас. Ці бідні душі, котрі відчувають свою вбогість та гріховність, — саме ті, котрих Я прийшов спасти. Небесні ангели зацікавлені в цих заблудних, яких ви зневажаєте. Ви нарікаєте і глузуєте, коли одна із цих душ приходить до Мене, але знайте, що в цей час ангели радіють і в небесних дворах лунах пісня перемоги. НУХ 126.1

Рабини мали прислів'я про те, що Небеса радіють, коли гине той, хто згрішив проти Бога. Проте Христос навчав: знищення — незвичайна робота для Бога. Що викликає радість усього Неба — то це відновлення Божого образу у створених Ним душах. Коли людина, котра далеко заблукала в гріховному житті, намагатиметься повернутися до Бога, вона зустрінеться із критикою та недовір'ям. Знайдуться такі, що сумніватимуться у щирості її покаяння або нашіптуватимуть: “Він не постійний, я не вірю, що він витримає”. Ці люди виконують роботу не Бога, а сатани — обвинувача наших братів. Їхньою критикою лукавий сподівається розчарувати цю душу та відвести її ще далі від надії і Бога. Нехай же розкаяний грішник роздумує про радість на Небі при наверненні однієї заблудної душі. Нехай він перебуває в любові Божій і в жодному разі не розчаровується від зневаги й підозр фарисеїв. НУХ 126.2

Рабини зрозуміли, що притча Христа стосується митників і грішників, але має також ширше значення. Загублена вівця зображає не тільки окремого грішника, але й один із світів, що відступив від Бога і був зруйнований гріхом. Цей світ — лише атом у величезних володіннях, котрими управляє Бог, однак цей маленький грішний світ — одна заблудна вівця — більш дорогоцінний у Його очах, ніж дев'яносто дев'ять, котрі не відбивалися від отари. Христос, улюблений Правитель Небесних дворів, залишив Своє високе становище і славу, котру мав з Отцем, а зійшов, аби спасти один загублений світ. Задля цього Він залишив безгрішні небесні світи, ті дев'яносто дев'ять, котрі любили Його, і прийшов на землю, щоби бути раненим за наші гріхи та мученим за наші провини (Ісаї 53:5). Бог віддав Себе у Сзоєму Синові, щоб мати радість при наверненні загубленої вівці. НУХ 126.3

“Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми звалися Божими дітьми!” (1Івана 3:1). І Христос говорить: “Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ” (Івана 17:18) доповнити “недостатність Христових страждань… задля Його тіла, яким є Церква” (Колос.1:24). Кожна спасенна Христом душа покликана працювати в Його ім'я для спасіння заблудних. Ця робота була знехтувана в Ізраїлі. Чи не нехтують нею сьогодні ті, хто визнає себе послідовником Христа? НУХ 127.1

А скількох із заблудних шукали і привели назад до отари ви, читачу? Коли ви відвертаєтеся від тих, що здаються вам безнадійними та непривабливими, чи усвідомлюєте, що нехтуєте душами, котрих шукає Христос? Саме в той час, коли ви відвертаєтеся від них, вони можуть мати найбільшу потребу у вашому співчутті. На кожному богослужінні є спрагнені спокою душі. Може видаватися, що вони живуть безтурботним життям, проте не є нечутливими до впливу Святого Духа. Багато з них можуть бути придбані для Христа. НУХ 127.2

Якщо загублену вівцю не повернути до отари, вона блукатиме, поки не загине. Так і багато душ скочуються вниз до загибелі, бо ніхто не простягає їм руки для спасіння. Ці грішні люди можуть виглядати грубими і нерозважливими, однак, якби вони мали ті ж переваги, якими володіють інші, то виявили б далеко більші шляхетність душі й обдарування, котрі були б успішно використані. Ангели журяться про цих заблудних. Ангели плачуть, у той час як людські очі залишаються сухими, а серця — закритими для співчуття. НУХ 127.3

О, як бракує глибокого, зворушливого співчуття до спо- кушуваних і грішних! О, наскільки більше необхідно Христового Духа і менше, незрівнянно менше самолюбства! НУХ 127.4

Фарисеї зрозуміли притчу Христа як докір на свою адресу. Він не тільки не прийняв їхньої критики щодо Його роботи, а й докорив їх за нехтування митниками та грішниками. Він не зробив цього відкрито, аби вони не закрили своїх сердець перед Ним, проте Його ілюстрація вказала їм на ту роботу, якої вимагав від них Бог і якої вони не виконали. Якби ці вожді Ізраїлю були справжніми пастирями, вони виконували б роботу пастиря. Вони виявляли б милосердя і любов Христа, об'єднавшись із Ним у Його місії, їхня відмова зробити це викрила позірність їхньої побожності. Тоді багато з них відкинули докір Христа, однак декого Його слова переконали. Після вознесіння Христа на них зійшов Святий Дух, і вони приєдналися до Його учнів у роботі, зображеній у притчі про загублену вівцю. НУХ 128.1